Якщо ви помітили помилку в тексті, будь ласка виділить її мишею і натисніть CTRL+ENTER Також ми будемо дуже вдячні Вам за підтримку нашого проекту і його додавання в будь-яку популярну соціальну мережу, представлену нижче
Код для вставки нашого посилання на сайт або блог можна узяти ТУТ
Пошук від
Миколаївська область
Миколаївська область розташована на півдні республіки, в басейні нижньої течії річки Південного Бугу. На півночі вона межує з Кіровоградською, на заході - з Одеською, на сході і північному сході з Дніпропетровською, на південному сході - з Херсонською областями УРСР, з півдня омивається Чорним морем. Її територія - 24,6 тис. кв. км (4,1 проц. всієї площі {div float:right}{module ИМСУ ИН}{/div}республіки), населення - 1148 тис. чоловік (2,4 проц. жителів УРСР). Густота населення на 1 кв. км - 46,7 чоловіка. У містах проживає 53 проц., у селах - 47 проц. населення. Українців - 78,9 проц., росіян - 16,1 проц., інших національностей - 5 проц. В області 19 адміністративних районів, 7 міст, з них 2 обласного підпорядкування, 19 селищ міського типу, 1080 сільських населених пунктів, підпорядкованих 210 сільським Радам.
На території Миколаївщини протікають ріки Південний Буг з Інгулом та Інгулець з Висунню. Північна частина області пересічена ярами, балками, долинами. Узбережжя Чорного моря порізане лиманами. З корисних копалин є граніт, гнейс, кварцит, польовий шпат, каолін, графіт, буре вугілля і торф. Переважають чорноземні грунти. У водоймах водиться близько 50 видів промислових риб.
Заселення краю почалося в добу пізнього палеоліту, тобто понад 15 тисяч років тому. Залишки поселень цього часу збереглися поблизу сіл Анетівки Доманів- ського та Пелагеївки Новобузького районів. Недалеко від села Олександрівки Вознесенського району знайдено рештки стоянки мезолітичних мисливців (12-9 тис. років тому). В добу неоліту (VII-IV тисячоліття до н. е.) первісні люди від мисливства та збиральництва починають переходити до хліборобства і скотарства. Поселення, могильники, а також знаряддя праці перших землеробів виявлено в Дома- нівському, Первомайському та Миколаївському районах. Пам'ятки землеробської трипільської культури (IV-III тисячоліття до н. е.), знайдені біля сіл Красненького Кривоозерського району, Костянтинівки Арбузинського району та Первомайська, підтверджують, що життя не припинялося тут і в добу міді. Населеною
була територія Миколаївщини і в добу бронзи (кінець III - початок І тисячоліття до н. е.). На берегах річок знайдено близько 200 поселень та курганних могильників тих часів, а поблизу Вознесенська, Новогригорівки, Коблевого, Курячих Лоз, Привільного і Рибаківки виявлено скарби бронзових знарядь праці та прикраси, а також кам'яні форми для їх відливання. Ці знахідки свідчать не тільки про характер місцевого виробництва, а й про майнову нерівність серед населення. В IX-VIII ст. до н. е. в Причорномор'ї жили племена кіммерійців, які першими згадуються в письмових джерелах. Згодом їх витіснили іранські племена скіфів, з появою яких співпадає поширення заліза в Надбужжі та Причорномор'ї. Близько 50 поселень та курганні могильники скіфів в основному зосереджені в південній частині області, на берегах Бузького та Березанського лиманів. Найвизначніші і найкраще досліджені з них - поблизу села Парутиного Очаківського району, Малої Коренихи та біля Дідової Хати Миколаївського району. Серед скіфських археологічних пам'яток винятковий інтерес становить курган V ст. до н. е. біля села Новорозанівки Новобузького району, в якому поховано воїна-дружинника з унікальним набором повного озброєння (пластинчасті шолом, панцир, бойовий пояс, шкіряні штани з залізними пластинками, меч, сагайдак із стрілами, наконечники списів).
У VII ст. до н. е. на острові Березані виникло перше в Північному Причорномор'ї давньогрецьке поселення. На правому березі Бузького лиману, поблизу сучасного села Парутиного, в VI ст. до н. е. була заснована Ольвія - найбільше рабовласницьке місто-держава та найвизначніший економічний, торговий і культурний центр Північного Причорномор'я (нині Державний історичний заповідник Академії наук УРСР). Високого розвитку землеробство та торгівля досягли в поселеннях, заснованих вихідцями з стародавньої Греції, на берегах Бузького, Березано-Сосицького та Тилігульського лиманів, у т. ч. Одесос чи Одесс (поблизу сучасного села Коблевого). Мешканцям цих поселень на початку нашої ери довелося витримати натиск нової хвилі кочівників - зі сходу наступали сарматські племена язигів. Частина з них навіть осідала в поселеннях, заснованих греками, наприклад, на городищі поблизу Козирки, Малосолончаків Очаківського району.
Протягом перших століть н. е. територію області поступово заселяли слов'янські племена, В північно-західній частині, що прилягає до лісостепу (в Первомайському та Арбузинському районах), виявлено великі ранньослов'янські поселення черняхівської культури (II-VI ст.). В багатьох поселеннях на території сучасних Березанського, Очаківського і {div float:right}{module ИМСУ ИН}{/div}Снігурівського районів, крім скіфів та сарматів, проживали і ранні слов'яни. Слов'янське землеробське населення краю
зберігалося, незважаючи на численні навали кочівників, зокрема аварів (VI ст. н. е.). Літописи свідчать, що слов'янські племена уличів і тиверців «седяху по Бугу і по Днестру...». На острові Св. Еферія (тепер острів Березань) зупинялися на 2-3 дні слов'яни, що проходили шляхом «з варяг у
греки». Тут вони оснащували свої човни щоглами, парусами, реями, необхідними для тривалого перебування на морі. На Березані, а також в селах Вікторівці, Кобле- вому, Анатолівці, поблизу Миколаєва знайдено залишки залізоплавильних майстерень, знаряддя праці, чимало залізних виробів, а також поховань слов'ян часів Київської Русі. Острів Св. Еферія згадується і в статтях договору київського князя Ігоря з греками 944 року. З літописів відомо, що у південні степи проти половецьких орд вирушали в 1152 і 1183 роках давньоруські князі, в т. ч. київські,
На початку XIII ст. внаслідок частих нападів печенігів, половців, а згодом і татар край майже обезлюднів. Наприкінці XIII ст. тут закріпилася татарська орда Ногая. Протягом другої половини XIV - першої половини XV ст. землі сучасної області (від міста Жовтневого до річки Синюхи) стали ареною воєнних дій литовських князів проти ногайських ханів. В середині XV ст. територія сучасної Миколаївщини була залежною від Литви, а з 1475 року - від Туреччини, крім земель між річками Кодимою, Південним Бугом і Синюхою, загарбаних Литвою, а згодом Польщею, і північно-східної частини лівобережжя Південного Бугу, історія якої з кінця XV ст. тісно пов'язана з історією запорізького козацтва. Межовий запис, складений 1705 року російськими і турецькими уповноваженими, офіційно визначив кордон, який ще в XVI-XVII ст. фактично існував між Запоріжжям і Туреччиною. Він простягався від сучасного міста Первомайська (до якого прилягали також землі, захоплені Польщею) униз по Бугу, до його лівої притоки Сухого Ташлика, звідки повертав майже прямою лінією на південний схід, перетинаючи річки Мертвовод, Громоклію, Інгул, Висунь, Інгулець. Освоюючи південні степи, козаки засновували хутори і дрібні поселення. На початку 70-х років XVIII ст. козачих хуторів-зимівників налічувалося: вздовж Бугу - 7, Інгулу - 17, Громоклії - 11, Мертвоводу - 4, Єланця - 5, Сухого Єланця - І. На території області (в районі сіл Богданівки і Костянтинівки) знаходилася Бугогардівська паланка з центром у Запорізькому Гарді. Важливу оборонну роль відігравали хутір-зимівник у Мигії і споруджений 1676 року опорний пункт під назвою Орел, або Орлик (пізніше - Катериношанець, Ольвіополь).
Найзначнішим прикордонним форпостом, який захищав з півдня від ворогів Російську державу, був Запорізький Гард. Тому не тільки Кіш, але й царський уряд був зацікавлений у зміцненні його укріплень.
Запорізькі зимівники і поселення селян-утікачів з Правобережної України і Росії виникали також у південно-західній частині сучасної області. Серед них були села Олексіївське (територія сучасної Нової Одеси і Троїцького) та Соколи (територія сучасного Вознесенська). Запорожці брали участь у російсько-турецькій війні 1735-1739 рр. З їх допомогою у 1737 році російські війська оволоділи Очаковом.
Козацьке населення краю не було соціально однорідним. За часів гайдамаччини низи запорізького козацтва підтримували гайдамацькі загони, переховуючи повсталих у Запорізькому Гарді, на Мигіївських островах тощо. Нерідко, захищаючи своїх побратимів, вони вступали в жорстокі сутички з польськими карними загонами.
Під час Коліївщини (1768 рік) козацька біднота через Гард на Бузі та іншими шляхами безперервно великими загонами йшла до гайдамаків. У цей час особливо загострюються класові суперечності серед козацтва. Так, запорізький старшина Головко доносив з Гарду в Кіш, що запорожці загрожують його вбити за виконання ордерів про знищення гайдамаків і звільняють тих гайдамаків, яких отамани ухвалили покарати. Полковник Прогнойської паланки (Кінбурнський півострів) Федір Великий писав
кошовому отаману, що заворушення сіроми викликають велику тривогу у заможних козаків, які володіють зимівниками.
У червні 1768 року на території сучасної Первомайщини діяв загін одного з ватажків Коліївщини Семена Шила, який розгромив поляків у містечку Палійове Озеро, потім взяв Балту і Голту, де під захистом ханських {div float:right}{module ИМСУ ИН}{/div}каймаканів переховувалися шляхтичі. Стурбований нападом гайдамаків на землі, підвладні Туреччині, що загрожувало новою війною з турками, та побоюючись впливу повстанців на широкі маси трудящих, царський уряд допоміг польській шляхті придушити Коліївщину. Щоб показати турецьким властям непричетність до Коліївщини, царський уряд вирішив покарати найголовніших керівників повстання на російсько-турецькому кордоні в Орловській слободі. Залізняка і 70 його товаришів шмагали батогами, після чого засудили на заслання. Однак цим не вдалося запобігти новій війні з Туреччиною. Версія балтського каймакана, підкупленого французьким консулом, про те, що нібито напад на Балту зробили не гайдамаки, а регулярні російські війська, стала приводом для оголошення Туреччиною у 1768 році війни Росії.
Початок війни супроводжувався спустошливими нападами кримських татар на села й хутори півночі сучасної області. Вороги спалили Орел, кілька інших сіл та хуторів, пограбували і забрали в полон близько тисячі мирних жителів. Активну участь у цій війні брали козаки Бугогардівської та Інгульської паланок. Після закінчення війни Росія стала чорноморською державою. За Кючук-Кайнарджійським миром (1774 р.) до неї відійшли землі між Дніпром і Південним Бугом (східна територія сучасної Миколаївщини), населення яких на той час становило вже понад 12 тис. чоловік.
У 1768-1772 рр. з дозволу уряду повернулися з Туреччини і заснували поселення на березі Південного Бугу українці й росіяни, які в різні часи залишили рідну землю, рятуючись від кріпацтва. У 1775 році на прикордонних землях вздовж Південного Бугу поселилися українські козаки з полку генерала О. О. Прозоровського, що брали участь у російсько-турецькій війні. Разом з ними селилися т. зв. арнаути, або волонтери, з волохів, болгар, сербів, які під час війни перебували на російській військовій службі. Однак на населення південних земель продовжували вчиняти розбійницькі напади кримські мурзи. З приєднанням Криму до Росії 1783 року одне з головних вогнищ татарської і турецької агресії проти російського і українського народів було ліквідовано.
Після ліквідації царським урядом Запорізької Січі на Бузі та на території між Тилігульським і Березанським лиманами осіло чимало запорізької сіроми. В1785 році з козаків та арнаутів створюються 2 полки Бузького козацького війська. Перед цим з Росії було переведено 24 тис. державних селян для створення прикордонних військових поселень. 1785 року разом з бузькими козаками і частиною колишнього запорізького війська переселенці ввійшли до складу сформованого М. І. Кутузовим егерського корпусу, який брав участь у війні 1787-1791 рр.
Визначними подіями цієї війни були військова операція на Кінбурнській косі (1787 р.), під час якої російські війська під проводом О. В. Суворова скинули в море ворожий десант, а також штурм і взяття Очаківської фортеці (1788 р.). За Ясським миром (1791 р.) до Росії відійшла т. зв. Очаківська земля (правобережжя Південного Бугу), де, крім Очакова і Голти, був ряд поселень татар, молдаван і втікачів з України і Росії, які жили в «ханських слободах», а після возз'єднання Првобережної України з Росією (1793 р.) - містечко Богопіль (засноване в 1750 р.) з територією по обидва береги Південного Бугу між річками Кодимою і Синюхою. У 1787 році на лівобережжі Бугу в Ольвіопольському, Єлисаветградському і Херсонському повітах налічувалось 86 казенних поселень і 110 тис. жителів.
Державній колонізації краю сприяло заснування і зростання Миколаєва як важливого центру суднобудування та розвиток Вознесенська. На Миколаївській верфі «чорні» роботи виконували жителі з шести приписаних у різний час до адміралтейства поселень: Березнегуватого, Богоявленська, Висунська, Воскресенська, Калинівки, Покровського, заселених ще в 1784-1795 рр. головним чином державними селянами з України. Згодом вони дістали назву адміралтейських поселень. За перші 12 років після війни 1787-1791 рр. Катерина II «пожалувала» дворянам 4,5 млн. десятин відвойованих земель. Поміщики вивозили у свої нові маєтки кріпаків з інших районів України і Росії. Протягом півстоліття (з початку колонізації до 30-х
рр. XIX ст.) в Єлисаветградському, Ольвіопольському, Херсонському повітах (територія сучасних Арбузинського, Березнегуватського, Казанківського, Братського, Новобузького, Первомайського, Снігурівського та ін. районів лівобережжя Південного Бугу) переселено понад 120 тис. поміщицьких селян. Одночасно з урядовою та поміщицькою колонізацією тривав процес стихійного заселення краю селянами-втікачами з України та Росії. {div float:right}{module ИМСУ ИН}{/div}
Форсуючи освоєння південних земель, царський уряд спочатку надавав переселенцям певні пільги. Вони звільнялися на 2 роки від податків і повинностей, одержували від казни ліс для будівництва. Землі надавалися їм на правах приватної власності, і самі вони, як правило, записувалися у розряд державних селян. На території Миколаївщини з дозволу царського уряду оселялися також болгари, серби, молдавани, вірмени, які тікали від гніту султанської Туреччини та австрійської монархії. У 1805-1807 рр. вихідці з Литви і Курляндії заснували тут землеробські колонії. Запрошував уряд сюди і німецьких колоністів.
З останньої чверті XVIII ст. землі сучасної області входили до складу Новоросійської губернії. З утворенням у 1795 році Вознесенського намісництва, а потім губернії, що поділялася на 12 повітів, різні частини області входили до Богопільського, Вознесенського, Єлисаветградського і Херсонського повітів. 1796 року
Вознесенську губернію ліквідовано і відновлено Новоросійську, яка в жовтні 1802 року поділяється на Катеринославську, Миколаївську і Таврійську. У травні наступного року губернське правління переведено до Херсона, а Миколаївську губернію перейменовано на Херсонську. Складалася вона з Херсонського, Єлисаветградського, Ольвіопольського і Тираспольського повітів. Нинішня Миколаївщина входила до складу перших трьох повітів і охоплювала 86 з 230 волостей губернії.
До Херсонського повіту належав і Миколаїв. Після створення в 1805 році самостійної адміністративної одиниці - військового губернаторства - до нього, крім Миколаєва (центр губернаторства) і Севастополя, увійшли адміралтейські поселення Богоявленськ, Воскресенськ, Калинівка, Покровське, а з 1820 року - Березнегу- вате і Висунськ. 1900 року замість губернаторства створено Миколаївське градоначальство, до якого, крім Миколаєва, входили приміські хутори: Василівка, Водопій, Мішково-Погорілове, Широка Балка і Харченкове. Решта населених пунктів території сучасної області перебувала в складі Ананьївського, Єлисаветградського, Одеського і Херсонського повітів Херсонської губернії, а також Балтського повіту Подільської губернії.
Населення краю у XVIII ст. займалося в основному сільським господарством, в якому переважало скотарство. Важливе місце посідала така галузь тваринництва, як тонкорунне вівчарство. З 20-х років XIX ст. почало інтенсивно розвиватися хліборобство. На родючих землях сіяли пшеницю, жито та ін. зернові культури. Після освоєння в кінці XVIII ст. торгового шляху по річці Бугу продукти сільського господарства: овчина, сало, пшениця, а також рогата худоба й коні стають предметом торгівлі з. іншими районами країни, а пшениця - головним товаром експорту.
Розвиток промисловості краю зумовлювався насамперед потребами Чорноморського флоту. Казенні підприємства Миколаєва, серед яких провідне місце належало Миколаївській верфі, підпорядковувалися безпосередньо військово-морському відомству. Для забезпечення необхідних поставок флоту підрядчики, починаючи з кінця XVIII ст., відкривають тут приватні підприємства: канатні, шкіряні, салотопні, свічкові, ватні, шапкові, борошномельні, сухарні та інші. Крім казенних і приватних підприємств, розвивалися різні ремесла і селянські промисли. У Миколаєві, Вознесенську, Ольвіополі, Очакові та великих селах торгували хлібом, продуктами тваринництва, взуттям, одягом, тканинами, металевими, дерев'яними, лимарськими та ін. виробами.
У 1850-1851 рр. близько третини населення Херсонської губернії становили поміщицькі селяни. В Херсонському і Ананьївському повітах 44 проц. чоловічого населення були кріпаками. За 9-ю ревізією (1850 р.) у Херсонському повіті 288 поміщиків володіли 24 262 ревізькими душами. Навіть безземельні дворяни повіту мали 262 душі. Середній розмір помістя в Херсонському повіті становив напередодні реформи 6197 десятин землі, в
той час як наділ на ревізьку душу кріпосних селян не перевищував 4 десятини.
Пристосовуючись до умов зростаючого товарного виробництва, поміщики розширяли площі орних земель. Обезземелених і розорених селян вони часто переводили на «місячину» або до розряду дворових. Збільшення виробництва товарної продукції в поміщицьких господарствах досягалося шляхом посилення кріпосницької експлуатації. З-4 дні на тиждень кріпаки працювали на панському полі. {div float:right}{module ИМСУ ИН}{/div}
Тягар економічного гноблення поєднувався з юридичним безправ'ям кріпаків. У багатьох селах Ананьївського повіту поширений був продаж селян разом з їх
майном, нерідко чоловіка розлучали з дружиною, батьків - з дітьми. Поміщики віддавали кріпаків на певний строк у заставу разом з маєтками і землею, програвали в карти. Лише у 1806 році віддано в заставу на два роки понад 200 кріпаків сіл Пав- лівки, Ганнівки тощо.
Крім селян-кріпаків, на території нинішньої Миколаївщини жило чимало державних селян, на ревізьку душу яких перед реформою припадало в середньому 8,2 десятини землі. Значні її площі зосереджувалися в руках багатої верхівки села. Під час періодичних розмежувань земель навколишні поміщики відбирали у селян кращі наділи. Траплялося, що казенні поселення перетворювалися на приватновласницькі. Так, у 1787 році начальник Бузького війська зробив своїм маєтком козацьку станицю Скаржнику (с.Трикрати). З кінця XVIII ст. державні селяни мусили платити подушне, оброк, земські, мирські побори, відбувати гужову, шляхову, будівельну, рекрутську повинності тощо. їм також постійно загрожувало перетворення на військових поселенців.
Важко жилося і рядовому козацтву Бузького війська, полки якого з кінця XVIII ст. розміщувалися в 28 станицях Херсонської губернії (з них 16 - в межах сучасної області). У 1775 році рядовим козакам було відведено 37 407 десятин землі, в той час як невелика група старшин і офіцерів одержала 72 тис. десятин. Нестерпними були утиски і свавілля військових начальників, про що свідчать скарги козаків станиць Матвіївської, Баловної, Костянтинівської, Гур'ївської, Себіної, Ново- петрівської, Кашперівської, Арнаутівської та ін. Становище козаків погіршало з перетворенням їх наприкінці 1817 року разом з державними селянами багатьох сіл сучасних Арбузинського, Баштанського, Новоодеського і Первомайського районів на військових поселенців Бузької уланської дивізії, всі чотири полки якої розміщувалися у м. Вознесенську та 29 селах, де проживало 21 тис. чоловік. Тяжка військова муштра, непосильна праця «на казну», квартирна, ремонтна, гужова та ін. повинності, знущання й зловживання командирів робили життя поселенців нестерпним.
Об'єктом хижацької експлуатації кріпосницької держави були також адміралтейські поселенці. Всі чоловіки віком від 16 до 60 років розподілялися на три зміни, кожна з яких мусила відробляти в адміралтействі по три місяці на рік. їм доручали найважчі роботи, а платили удвічі менше, ніж найманим робітникам. Адміралтейство не забезпечувало поселенців навіть харчами. За кожним їх кроком стежили наглядачі і карали фізично або штрафували за найдрібніші провини. Господарства поселенців через тривалу відсутність чоловічого населення занепадали. Каторжними були умови праці й побуту казенних майстрових миколаївського адміралтейства, найманих робітників суднобудівної верфі з числа відпущених на оброк поміщицьких селян.
Тяжке становище спонукало трудящих виступати на боротьбу проти феодального гноблення. Гострими соціальними конфліктами насичена історія Бузького війська. У жовтні 1803 року почалося заворушення серед рядового козацтва, для придушення якого до Вознесенська й Арнаутівки прибула рота Сибірського гренадерського полку. Збройним виступом відповіли рядові козаки також на рішення уряду про перетворення їх на військових поселенців. Повстання, яке очолив ветеран війни 1812 року капітан Ф. Барвинський, почалося в липні 1817 року і тривало близько 3 місяців, охопивши багато населених пунктів сучасних Вознесенського і Новоодеського районів. Лише в середині вересня кільком полкам урядових військ вдалося придушити це повстання. Карателі вбили й потопили в Бузі багато козаків, інших прогнали крізь стрій. До військового суду було притягнуто 93 учасників
повстання, з них до страти, заміненої покаранням шпіцрутенами і віддачею у солдати, засуджено 64 чоловіка. Але вже у травні наступного року сталося нове заворушення бузьких козаків. {div float:right}{module ИМСУ ИН}{/div}
Антипоміщицькі настрої помітно посилюються під час польського повстання 1830 - 1831 рр. і в голодні 1832 та 1833 роки. В період поглиблення кризи кріпосницької системи і назрівання революційної ситуації масовим явищем стали втечі селян у Таврію «за волею» (1853-1856 рр).В ревізьких реєстрах за 1858 рік також відмічено втечі багатьох жителів сіл Анчекрака, Варварівки, Іллінського тощо.
Незважаючи на жорстоке гноблення феодально-кріпосницької держави та поміщиків, народні маси Миколаївщини в часи тяжких випробувань для батьківщини ставали на захист рідної землі. В період війни 1812 року вони на власні кошти утримували цілі підрозділи народного ополчення. 500 бузьких козаків брали участь в операціях загону Дениса Давидова. В армії адмірала Чичагова бився цілий загін селян поміщика В. Скаржинського. Всіх бійців загону нагороджено за хоробрість пам'ятними медалями, а 12 чоловік - орденами. Під час Кримської війни 1853-1856 рр. адміралтейські поселяни будували батареї вздовж Бугу, постачали Севастополю зброю і продовольство, вивозили в тил хворих і поранених.
Шиття трудящих за феодалізму, історичні події, які відбувалися на Миколаїв- щині, знайшли яскраве відображення в народній творчості. Так, дума «Смерть козака на долині Кодимі» оповідає про бойові сутички запорізьких козаків з татарами у прикордонних районах. Картини російсько-турецької війни 1735 -1739 рр., в якій активну участь брали козацькі загони, змальовані в пісні «Ой, над Бугом над рікою»:
Про будівництво оборонних ліній на кордоні з Туреччиною у XVIII ст., про тяжкі умови життя кріпосних селян і солдат розповідається в народній пісні «Ой, за річкою та й за Синюхою». Народна поезія осуджує Катерину II, яка наказала зруйнувати Запорізьку Січ: «Дала, дала славним запорожцям та цариця заплату, що понабивали на ноги кайдани, дали в руки лопату».
Про стан медичного обслуговування трудящих та рівень їх освіти в доре- формений час переконливо свідчать такі дані: в першій половині XIX ст. єдиним лікувальним закладом на Миколаївщині був морський госпіталь, заснований наприкінці XVIII ст. у с. Вітовці (тепер Жовтневе). Лікарня для цивільного населення, створена в 1835 році у Миколаєві, не мала власного приміщення і розміщувалася в старих казармах та приватних будинках. За межами Миколаєва була тільки одна лікарня на 24 ліжка в колонії Нагартаві. У волостях губернії, заселених державними селянами, працювало всього 5 фельдшерів, у колишніх волостях військових поселень - по одному, в інших не було навіть і фельдшерів. І все ж за цих умов багато зробив у галузі медичної справи на Миколаївщині видатний російський епідеміолог, доктор медицини, член 11 іноземних академій Д. С. Самойлович. Він, зокрема, заснував у Миколаєві, Очакові та с. Вітовці лазарети, де лікувалися поранені солдати - учасники російсько-турецької війни 1787-1791 рр.
Ой, над Бугом над рікою, На турецькій границі, Там стояли пікінери, З ними компанійці. Зеленої неділеньки Орда наступає.
«Гей, панове, уступімо,
Запасу немає».
«Ой, чого ж нам уступати.
Чого боїмося?
Ой, хоч орди багато йде -
Ми їй не дамося!».
У 1825 році на території сучасної області налічувалося 5 навчальних закладів. Це були школи спеціального призначення і закритого типу, підпорядковані флотові і верфі. У с. Вітовці 1790 року організовано першу в Росії сільськогосподарську школу, вирішальну роль у цьому відіграв один з перших вітчизняних вчених у галузі агрономії та тваринництва М. Г. Ліванов.
Перша в межах сучасної області початкова загальноосвітня школа на 25 чоловік відкрита лише в 1827 році. На середину XIX ст. на Миколаївщині налічувалося близько 15 шкіл, які давали тільки початкову освіту і охоплювали зовсім незначну частину дітей шкільного віку. Зате шинків ще 1825 року лише в Миколаєві, Ольвіополі і Очакові офіційно значилося 62.
Після скасування кріпосного права колишні поміщицькі селяни одержували наділи часто менші за ті, якими фактично користувалися до цього. По Херсонській губернії «відрізки» становили від 25 до 34 і більше проц. Як і по всій степовій смузі, тут встановлювався єдиний, т. зв. указний наділ розміром від 3 до 6,5 десятини на ревізьку душу. У Херсонському, {div float:right}{module ИМСУ ИН}{/div}Одеському і Ананьївському повітах він дорівнював 3-5 десятинам. Фактично на ревізьку душу в середньому припадало 3,5 десятини, 20,3 проц. ревізьких душ одержали половинні наділи, 5,6 проц.- до 1 десятини. Але й за ці мізерні ділянки землі селянам довелося виплачувати більше, ніж вони коштували.
За десятину надільної землі селяни мусили платити 29,2 крб., ринкова ж ціна десятини землі в 1854-1858 рр. становила 14,6 крб. За кожний одержаний на ревізьку душу указний наділ з трьох десятин вони відробляли поміщикові 40 чоловічих днів на рік або сплачували 9 крб. оброку. Іноді оброк перевищував орендні ціни майже вдвоє.
Обурені цим відкритим грабежем, селяни відмовлялися працювати на поміщиків, вступали в сутички з представниками влади, військовими командами. Серед жителів деяких сіл, особливо в Ананьївському і Одеському повітах, поширювалися чутки, що документ, який їм прочитали («Положення 19 лютого 1861 р.») зовсім іншого змісту, ніж той, який одержали поміщики. Тому селяни чекали на «нову волю». На грудень 1861 року в губернії було підписано тільки 6, а на липень 1862 року - 250 уставних грамот. Близько 20 проц. колишніх поміщицьких сіл на території сучасної області протягом 1861-1865 рр. було охоплено селянським рухом. У травні 1861 року газета «Колокол» повідомляла про жорстоку розправу над селянами Ташиного, Тузлів, Новокир'яківки та ін. сіл колишнього Одеського повіту. Значні виступи сталися в березні 1863 року в маєтках Воронцова та Бреді- хіна в Одеському і Херсонському повітах.
Важкого феодально-кріпосницького гніту продовжували зазнавати й державні селяни, колишні військові та адміралтейські поселяни. За указами 1866-1867 рр., середній наділ на двір державних селян становив 7,8 десятини, в той час як і 8 десятин, підкреслював В. І. Ленін у праці «Аграрне питання в Росії на кінець XIX століття», «це - кількість, безумовно недостатня для утримання сім'ї». І після реформи більшість землі, до того ж кращої, залишалася у власності поміщиків. Так, у 1868 році поміщики Херсонського, Ананьївського і Єлисаветградського повітів володіли 2122 тис. десятин землі, тобто їм належало вдвічі більше, ніж усім колишнім
поміщицьким і державним селянам та військовим поселенцям, разом узятим. На початку XX ст. 2,5 тис. поміщицьких маєтків на Херсонщині мали майже таку кількість землі, як чверть мільйона селянських господарств. Поміщики зберігали за собою монопольне право на користування лісами, ріками, озерами, випасами, водопоями, надрами землі. В уставній грамоті для села Бервинцівки (сучасне Леніне) Баштанського району вказувалося: «Забороняється селянам рибна ловля у р. Громоклії в межах моєї землі, а також полювання, порубка лісу, ломка каменю, збір хмелю, лісних ягід, терну, як раніше заборонялося, так і надалі забороняється».
Важким тягарем на плечі селян лягали державні повинності, які в 1864 році, наприклад, становили від 1 крб. 48 коп. до 2 крб. 75 коп. на душу. Податків, що йшли на утримання верхівки сільської громади та інші місцеві справи, припадало на душу до 2 крб. 50 коп. Викупна плата за десятину землі на рік становила 1,75 крб. Через 15 років після реформи лише викупні недоїмки досягли 50 проц. від щорічного окладу.
Створивши необхідні умови для зростання безстанового землеволодіння та буржуазної приватної власності на землю, реформа призвела до невпинного процесу обезземелення та соціального розшарування на селі. Вже в 1900 році середній наділ колишніх поміщицьких селян зменшився до 2,5 десятини. Напередодні революції 1905-1907 рр. в Херсонському повіті було 44,6 проц., в Ананьївському - 83,6 проц. бідняцьких господарств. Купувати або орендувати землю сільській бідноті з кожним роком ставало важче. З 1884 по 1903 рік середня купівельна ціна десятини землі на півдні Миколаївщини зросла з 48 до 161 крб., а орендна ціна десятини протягом 1886-1905 рр. піднялася з 5 крб. 65 коп. до 12 крб. 50 копійок.
Біднота, втративши надію звести кінці з кінцями, йшла на заробітки до міста або в найми до поміщиків і куркулів. Селяни дуже терпіли від частих неврожаїв. Найтяжчими для них були 1873, 1874, 1885, 1891, 1899 роки. З
1887 по 1913-рік середня врожайність зернових у Херсонському повіті становила 34,7 пуда з десятини.
З 80-х років XIX ст. Миколаївщина входила до району, який став одним з провідних товарнозернових центрів країни головним експортером хліба. Щороку звідси за кордон вивозилось мільйони пудів зерна, переважно {div float:right}{module ИМСУ ИН}{/div}пшениці. Серед ринків сільськогосподарських робітників, що створювались на півдні наприкінці XIX ст., були йнаселені пункти сучасної області: Мостове, Казанка, Новий Буг, Вознесенськ, Миколаїв, Голта. Тут збиралися десятки тисяч робітників з Київської, Полтавської, Чернігівської, Кам'янець-Подільської, Волинської, Харківської, Орловської, Могильовської, Курської губерній. Так, лише в 1897 році на лікувально-продовольчих пунктах цих ринків зареєстровано 35 573 чоловіка.
Розвиток промисловості краю прискорився з відкриттям Миколаївського торгового порту (1862 р.) і будівництвом залізниць Голта-Балта (1867 р.), Голта-Єлисаветград (1868 р.), Миколаїв-Знам'янка (1873 р.). Великим містом з суднобудівними й машинобудівними заводами у ці роки стає Миколаїв. В Ольвіополі та Голті (сучасному Первомайську) вступають у дію пивоварний завод (1870 р.), водяно-вальцьовий млин (1873 р.), чавуноливарні і механічні заводи Гейне (1875 р.) і Фаатца (1895 р.), гранітні кар'єри тощо. У Вознесенську створюються шкіряні, гончарні, виноробні підприємства, завод сільськогосподарських машин Шпехта, розширюється виробництво цегли, вапна, розробляються поклади будівельного каменю. Споруджуються заводи черепично-цегельний - у Кронауській волості (1877 р.), цегельний - в Очакові (1880 р.), винокурні: у Благодатному, Ганнівці, Кашперо-Миколаївці,
вапняний і цегельний у Варварівці (1900 р.), підприємства Синюшино-Брідського борошномельного акціонерного товариства (1895 р.), мигіївський млин Скаржин-ського (1905 р.) тощо.
Протягом останньої третини . XIX ст. і першого десятиріччя XX ст. кількість промислових підприємств на території сучасної області зросла майже в 3 рази. На 1911 рік їх було 56, в т. ч. 50 - у Миколаєві. Крім того, діяло близько 1 тис. кустарно-ремісничих майстерень. З розвитком промисловості зростало населення. За 35 пореформених років міське населення Миколаївщини збільшилося майже у 6 разів і становило в 1897 році 125 430 чоловік (понад 28 проц. загальної кількості населення), в т. ч. у Миколаєві - 92 012, Вознесенську - 15 748, Очакові - 10 786, Ольвіополі - 68842. На кінець 900-х років, на підприємствах, підпорядкованих нагляду фабричної інспекції, працювало близько 6500 чоловік, з них майже 80 проц. зосереджувалося в Миколаєві. Абсолютна більшість миколаївських робітників - 91 проц. була зайнята на 17 металообробних підприємствах, які випускали понад 90 проц. промислової продукції міста. Значною ,була концентрація виробництва та робочої сили на підцриємствах населених пунктів, що входять тепер до Первомайська.
Жахливими були умови праці робітників. Наприкінці XIX - на початку XX ст. робочий день на підприємствах тривав 11-13, а в деяких випадках і 14 годин. Мізерна оплата праці не давала змоги навіть кваліфікованим робітникам прогодувати себе і сім'ю. Так, денний заробіток кадрового робітника Миколаївської верфі становив 1 крб. 20 коп.- 1 крб. 40 коп.; вознесенського майстрового - від 1 крб. до 1 крб. 10 коп.; поденного чорнороба - 45 коп. За кожну дрібницю робітників штрафували. Відсутні були охорона праці, техніка безпеки. Згубно відбивалися на здоров'ї робітників, їх побуті вкрай погані житлові умови.
З кожним роком наростало невдоволення робітничого класу та селянства своїм становищем. На революційний рух трудящих Миколаївщини спочатку певною мірою впливала діяльність народницьких організацій. У 1874-1875 рр. в містечку Миколаївці Ананьївського повіту ідеї народників пропагував учитель В. І. Тельє. Серед селян Херсонського повіту, зокрема посаду Висунська, а також серед робітників і матросів Миколаєва у ці роки вели роз'яснювальну роботу члени «Миколаївської комуни» - революційного гуртка студентської молоді, очолюваного Ф. Юрковським. Народницький гурток морських офіцерів з 1877 по 1882 рік діяв у Миколаєві.
У 70-х роках XIX ст. сталися значні селянські заворушення в Херсонському і Ананьївському повітах. Наляканий розмахом цих подій, царський уряд у 1881 році оголосив у губернії стан посиленої охорони. Незважаючи на це,
протягом 1881-1888 рр. на території сучасної області відбулося понад 120 селянських виступів (із загального числа 332 по губернії). Селяни травили посіви, відмовлялися від оплати додатків, підпалювали економії тощо.
Першим порівняно організованим виступом робітників на Миколаївщині був страйк у Миколаївському порту і на верфі 1871 року. Велике значення для формування політичних вимог миколаївських робітників мав їх зв'язок з «Південноросійським союзом робітників», створеним у 1875 році в Одесі. Наприкінці XIX - на{div float:right}{module ИМСУ ИН}{/div}
початку XX ст. боротьба робітничого класу активізувалася. Найбільш значними виступами цього часу були страйки миколаївських суднобудівників і портовиків (1897-1898 рр.), страйк робітників, зайнятих на будівництві броненосця «Потемкин» (травень 1900 року). Пролетарі Миколаєва, Голти та Ольвіополя брали активну участь у загальному страйку на півдні Росії влітку 1903 року. їх виступи були бойовими й організованими, в чому велика заслуга соціал-демократів. Створений 1897 року в Миколаєві «Південноросійський робітничий союз», який проіснував до січня наступного року, мав зв'язки з київським «Союзом боротьби за визволення робітничого класу», з катеринославськими й одеськими робітничими організаціями. З 1898 року в Миколаєві починають організовуваться робітничі марксистські гуртки, а в 1900 році виникає комітет РСДРП. В цьому ж році соціал-демократичний гурток марксистського напрямку створюється і у Вознесенську. Багато уваги приділяв Миколаївській організації В. І. Ленін. У листі з Парижа, надісланому в 1903 році Організаційному комітету по
скликанню II з'їзду РСДРП, він радив братися «негайно і активніше за підготовку комітетів, намічання делегатів, завоювання Миколаєва й Одеси. Головне,- підкреслював В. І. Ленін,- забезпечити цілковиту певність у безсумнівній більшості рішучих іскрівців». В ході підготовки до II з'їзду РСДРП Миколаївський комітет, керуючись настановами В. І. Леніна, розгортав велику роботу по згуртуванню партійних сил.
Після II з'їзду РСДРП миколаївські та вознесенські більшовики, повністю схваливши ленінську програму, організаційні принципи і тактику партії, повели рішучу боротьбу проти розкольницьких дій меншовиків. У січні 1904 року Миколаївський комітет прийняв резолюцію, в якій, схваливши рішення II з'їзду партії і висловивши повне довір'я обраному на з'їзді ЦК, піддав гострій критиці меншовиків.
Проводячи велику революційну роботу серед робітників, більшовики приділяли значну увагу селянському рухові. На початку XX ст., коли в селах Ананьївського, Херсонського, Єлисаветградського повітів лютував голод, селяни громили поміщицькі маєтки, забирали хліб, реманент, корми для худоби, проганяли збирачів податку. Тільки в 1904 році на Херсонщині було спалено 54 поміщицькі маєтки.
В роки першої російської буржуазно-демократичної революції робітничий і селянський рух на Миколаївщині набув великого розмаху. В лютому-березні 1905 року у відповідь на розправу царизму з петербурзькими робітниками відбулися політичні виступи в Миколаєві, Голті, Вознесенську. Страйкарі вимагали 8-годинного робочого дня, скасування штрафів, свободи слова і друку. У літніх заворушеннях, під час яких відбулися сутички з урядовими військами і поліцією, брали участь пролетарі Миколаєва і Вознесенська. Восени 1905 року вони дружно підтримали загальноросійський політичний страйк. Під час листопадового страйку в Миколаєві створюється Рада робітничих депутатів. У місті виникають також перші профспілки. Серед відомих працівників Миколаївського комітету РСДРП, що очолювали революційну боротьбу трудящих у цей час, були В. М. Лихачов, В. О. Радус-Зенькович, П. П. Сафронов, Л. М. Сталь, І. А. Чигрин. Велику роботу проводили в місті Вознесенську Є. Б. Бош і Ю. А. Синяков. Після арешту Миколаївського комітету у березні 1904 року меншовики зробили невдалу спробу створити новий комітет з своїх ставлеників. Зазнавши невдачі, вони звинуватили в цьому більшовиків і звер
нулися з протестом до Ради партії. В. І. Ленін на початку травня 1904 року надсилає спеціального листа з Женеви Південному бюро ЦК РСДРП, у якому пише: «Товариші! Нам повідомляють, приватним чином, що більшість Миколаївського комітету звинувачується в неправильних діях. Я дуже хотів би вияснити для себе, як були справи. Будь ласка, дайте відповідь мені негайно».
Меншовикам не вдалося заволодіти Миколаївським комітетом. Миколаївська партійна організація, залишаючись вірною прапорові революційного марксизму, розгортала велику роботу серед трудящих, піднімаючи їх на боротьбу проти самодержавства і капіталізму. {div float:right}{module ИМСУ ИН}{/div}
Слідом за робітниками піднімалися на боротьбу й селяни. Вже навесні 1905 року селянський рух набув особливо гострих форм в Одеському і Єлисаветградському, а в червні - в Ананьївському повітах. Найбільшим було повстання селян в маєтку Сухомлинова (село Нечаяне) у червні 1905 року. Криваві сутички сталися в селах сучасних Первомайського, Новоодеського, Єланецького, Братського, Доманівського, Баштанського, Снігурівського та інших районів. Протягом 1905 року значні виступи відбулися більше як в 50-ти селах сучасної області. На березень 1906 року з 44 незакінчених слідчих справ, у зв'язку з розгромом маєтків у Херсонському повіті, 16 припадають на села колишніх Одбідо-Василівської, Любомирівської і Вавілов- ської волостей (сучасних Снігурівського і Березнегуватського районів), у т. ч.- на Євгенівку, Павлівку, Новокондакове, Іванівку, Пелагеївку, Новософіївку, Червоне та інші.
У селах більшовики створювали революційні селянські комітети, які, згідно рішення III з'їзду РСДРП, мали стати органами революційної влади, розповсюджували листівки, прокламації. Миколаївський комітет РСДРП видав окремими брошурами праці В. І. Леніна «До сільської бідноти» та «Вмираюче самодержавство і нові органи народної влади». Велику роботу серед селян проводив створений влітку 1905 року Херсонський губернський комітет сільських організацій РСДРП. У всіх повітах діяли повітові комітети, а в багатьох селах - осередки або гуртки РСДРП. Значну роботу серед селян Головлівської волості проводив Ананьївський повітовий комітет. Активно діяли Вознесенський комітет і Новобузький осередок РСДРП. Губернський комітет видавав для селян спеціальний збірник «Правда» і газету «Листи до селян».
У цей же час утворилися місцеві організації Всеросійської селянської спілки, в Херсонському повіті до спілки приєдналося 27 сільських громад. Після грудневих подій організації спілки на місцях були розгромлені, але вже влітку 1906 року відновлені в підпіллі.
Весною і влітку 1906 року під керівництвом сільських організацій РСДРП в Єлисаветградському, Ананьївському і Одеському повітах страйкували сільськогосподарські робітники, до яких приєднались біднота і середняки. Восени 1906 року се-
лянські виступи відбулися в 6 повітах. Особливо значними були вони в Голті і Оль- віополі, де селяни роззброювали поліцію, розправлялися з землевласниками. Не припинялися революційні виступи і наступного року.
Боротьбу робітників і селян підтримали солдати і матроси місцевих гарнізонів, серед яких вели роботу члени створеної при Миколаївському об'єднаному комітеті РСДРП військової групи, а згодом - організації, в яких переважали більшовики. В 1905 році значні заворушення сталися серед матросів 32-го флотського екіпажу, портової команди учбового корабля «Прут», серед солдатів 277-го Інгульського полку. Особливо гострих форм набрали виступи моряків восени 1905 року, коли їм стало відомо про повстання у Севастополі під керівництвом лейтенанта П. П. Шмідта.
Військові моряки, матроси торговельних суден, солдати місцевих гарнізонів взяли активну участь у листопадових і грудневих демонстраціях та мітингах. Особливо організовані були політичні демонстрації 18 листопада 1905 року, які відбулися у Миколаєві, Очакові, Вознесенську та ін. населених пунктах. Одним із керівників цих виступів був, як офіціально повідомлялося у звітах поліцейських чинів, матрос із Севастополя, колишній член екіпажу крейсера «Очаков».
Повсюдна підтримка героїв-севастопольців примусила миколаївського градоначальника звернутися до військового округу з проханням посилити місцевий гарнізон за рахунок відданих урядові підрозділів.
У зв'язку з наростанням революційних подій у другій половині 1905 року в губернії оголошено стан посиленої і надзвичайної охорони. На кінець 1905 року губернським жандармським управлінням по Херсонському повіту заведено близько 200, а по губернії - 800 слідчих справ. Репресії спрямовувалися насамперед проти робітничого класу і його організацій. Наприкінці 1905 року поліції вдалося натрапити на слід керівників
революційної боротьби у Вознесенську. У серпні 1906 року заарештовано і засуджено до заслання 13 активних членів більшовицької організації в Миколаєві. У лютому 1907 року заарештовано весь склад губернського комітету сільських організацій РСДРП. В цьому ж році притягнуто до суду керівників революційних виступів в Ольвіополі, Було страчено або заслано до Сибіру й багатьох керівників селянських виступів у Головлівській, {div float:right}{module ИМСУ ИН}{/div}Висунській та ін. волостях Ананьївського і Херсонського повітів. Лише з села Нечаяного понад 60 повстанців опинилися за ґратами.
Після третьочервневого перевороту підприємці посилили наступ на життєві права робітничого класу. Знову було введено 12-годинний робочий день, на 30- 40 проц. зменшено заробітну плату. Під час промислового застою 1906-1908 рр. значно скоротилися урядові замовлення і багато робітників поповнили і без того численну армію безробітних.
Внаслідок столипінської аграрної політики прискорилося розорення великої кількості селянських господарств, значно поглибився процес класової диференціації на селі. Протягом 1906-1915 рр. у Херсонській губернії, де напередодні столипінської реформи общинна форма землеволодіння охоплювала понад 90 проц. усіх селянських дворів, на хутори виділилось 42 проц. господарств. На 1917 рік куркульство становило 22 проц. селянських дворів та близько 30 проц. сільського населення і зосередило в губернії 2/3 селянської посівної площі. На території, що включала
близько 50 проц. сучасної області, селянські наділи не перевищували 39 проц. усього землеволодіння, решта - приватновласницькі, церковні, державні землі тощо. На одного їдця припадало 1,38 десятини придатної землі. Протягом 1906-1912 рр. з губернії на схід шукати вільної землі виїхало 35 739 чоловік, та багато сімей повернулося назад зовсім зубожілими.
В умовах реакції більшовики не припиняли революційної діяльності в масах. Вони розповсюджували серед трудящих газету «Пролетарий», видавали газету «Борьба», друкували листівки. З 1908 по 1909 рік поширено близько 3 тис. листівок і 10 тис. примірників газети «Борьба». Викриваючи самодержавство, буржуазію, її агентуру в робітничому русі, більшовики завойовували дедалі ширші маси трудящих. Про це свідчить ряд страйків 1908 року, зокрема одноденний політичний страйк суднобудівників на знак протесту проти кривавих подій 9 січня 1905 року. Серед економічних виступів цього року визначне місце посіли страйки миколаївських суднобудівників. Найбільший з них стався 4 серпня, коли 483 робітники механічного цеху припинили роботу у зв'язку зі зниженням розцінок. Наступного дня більшовики надрукували на гектографі листівку «До всіх робітників», в якій закликали до організованої, згуртованої боротьби: «...В єдності сила,- підкреслювали вони,- і чим би не закінчився наш страйк, він ще раз підтвердить, що дух боротьби пролетаріату ніколи не вмирає». Під впливом більшовицької агітації того ж дня страйкували всі робітники заводу - 2636 чоловік.
Витримуючи жорстокі атаки опортуністів: ліквідаторів, одзовістів, троцькістів, які будь-що намагалися ліквідувати нелегальні організації пролетаріату, більшовики зміцнювали існуючі і створювали нові партійні осередки, особливо заводські групи. Миколаївський тимчасовий комітет РСДРП, відновлений у квітні 1909 року, звернувся з листом до партійних організацій Одеси, Харкова і Катеринослава із закликом посилити на ленінській платформі боротьбу з ліквідаторами та одзовістами і створити південну обласну партійну організацію.
Більшовики вели також роботу щодо залучення селянства до революційного руху. У багатьох населених пунктах, у т. ч. в Богоявленську, Богополі, Голті, Новій Одесі та ін., вони створювали організації й гуртки. Більшовицькі агітатори роз'яснювали грабіжницький характер столипінської реформи, керували боротьбою селян проти поміщиків та куркульства. Коли в селі Синюшиному Броді розпочався переділ землі і виділення відрубів, Балтська повітова організація РСДРП у листівці викрила справжню мету цих заходів царизму, і селяни, відмовившись від переділу, почали самочинно випасати худобу на громадському лузі. Селяни Богополя, Боле- славчика, Станіславчика, Возсіятського, Воскресенського, Арнаутівки, Врадіївки та ін. сіл збиралися цілими громадами на полях, знищували землемірні плани і документи, ламали межові знаки, виганяли землевпорядників.
В умовах репресій і переслідувань більшовики готували трудящих до нових класових боїв. Промислове піднесення, що почалося в країні в 1910 році, сприяло зростанню лав робітничого класу, його концентрації. Одним з найбільших підприємств України був Миколаївський суднобудівний завод, «Наваль», де працювало понад 9 тис. чоловік. Питома вага металістів у загальній кількості робітників, зайнятих на підприємствах сучасної області, становила понад 90 проц. Сотні, а іноді й тисячі знедолених не тільки з {div float:right}{module ИМСУ ИН}{/div}України, а й з великих промислових центрів Росії - Петербурга, Москви, Тули, Сормова та ін. міст щороку прибували на Миколаївщину. Були серед них і заслані під нагляд поліції за участь у революційних виступах. А це сприяло інтернаціональному вихованню пролетарів, надавало їх діям організованого характеру.
Страйковий рух робітників на Миколаївщині набуває помітного розмаху вже влітку 1910 року. Вагому роль у пожвавленні робітничого руху відігравала активна діяльність соціал-демократичних організацій. У 1911 році за вказівкою В. І. Леніна безпосередню допомогу Миколаївському комітету подавав Г. К. Орджонікідзе, який очолював Російську організаційну комісію для підготовки загальнопартійної конференції. Миколаївці підтримували зв'язки з Петербурзькою, Харківською та іншими організаціями РСДРП, з більшовицькими депутатами IV Державної думи.
Нова хвиля страйків і маніфестацій прокотилась у 1912 році. Найбільшими були січневі виступи миколаївських суднобудівників, квітневий політичний страйк у зв'язку з подіями на Лені, Першотравневі й літні страйки, листопадові виступи на знак протесту проти розправи з революційними матросами Чорноморського флоту. З 1910 року по липень 1914 року загальна кількість страйкуючих на Миколаївщині (в сучасних межах) становила близько 100 тис. чоловік. За допомогою більшовиків-матросів торговельного флоту робітники Миколаєва встановлювали зв'язки з революційними матросами Чорноморського флоту, а через них - із зарубіжними організаціями більшовиків, лівими елементами соціал-демократичної партії Румунії і болгарськими тісняками. Великою популярністю серед трудящих в роки нового революційного піднесення користувалися газети «Звезда», «Правда», «Рабочая газета», журнал «Мьісль» та інші.
Особливу роль в піднесенні революційного руху відігравала ленінська «Правда». Протягом 1912-1914 рр. на її сторінках було опубліковано 50 кореспонденцій з Миколаєва, у яких йшлося про страйкову боротьбу та інші події в місті.
Слідом за робітниками селяни також піднімалися на боротьбу. Вони рішуче виступали проти столипінського землевпорядкування, високих податків, штрафів тощо. Складовою частиною антипоміщицьких і антиурядових заворушень цього часу були виступи проти куркульства.
Боротьба трудівників Миколаївщини, як і всієї України, за соціальне визволення проти царизму була нерозривно зв'язана також з рухом за розвиток національної культури, справи охорони здоров'я. Прогресивні медичні працівники, лікарі-ентузіасти наполегливо шукали шляхів поліпшення санітарного стану населення. Так, М. Д. Горбенко вперше в Херсонському повіті організував медичну допомогу дітям і створив у Березнегуватому дитячі сезонні ясла. Лікар В. Ю. Дуброва, працюючи на Новоодеській дільниці, а згодом у Нагартав- ській лікарні, здійснив поголовну вакцинацію школярів. Він же створив першу в повіті школу доглядальниць, яка пізніше стала першою в губернії школою сестер-жалібниць.
Чимало корисного для розвитку медицини зробили головний лікар Новобузької дільниці, визначний хірург В. С. Гіндін, миколаївські лікарі А. О. Лаврентьєв, М. Ф. Таубе та інші. Однак мережа лікувальних закладів і кількість медперсоналу були недостатніми, щоб забезпечити охорону здоров'я трудящих. У 1913 році на території сучасної області діяло лише 39 лікувальних закладів на 1493 ліжка. Один лікар обслуговував понад 20 тис. населення, а одне ліжко припадало на 1860 жителів. Ще в 1867-1868 рр. земства створювали в сільській місцевості лікувальні дільниці на чолі з лікарями (по 2-3 на повіт) і вводили посади волосних фельдшерів, згодом - земських дільничних фельдшерів. Кожен з них завідував приймальною палатою на 2-4 ліжка. На території сучасної області таких фельдшерів було тільки 6. Щороку реєструвалося кілька тисяч випадків захворювання на
віспу, тиф, холеру та інші хвороби. З кожної тисячі новонароджених 276 вмирало, не проживши й року.
Особливо страждали від хвороб, антисанітарії наймити і заробітчани, які прибували сюди в пошуках шматка хліба. І хоча міста Миколаїв, {div float:right}{module ИМСУ ИН}{/div}Вознесенськ, містечка Голта, Богопіль, Мостове, Новий Буг наприкінці XIX - на початку XX ст. були великими ринками найму сільськогосподарських робітників, ці люди мешкали в непристосованих для житла бараках, які не захищали їх від непогоди. Ось як описував журнал «Жизнь» умови життя наймитів-заробітчан на прийомному пункті у Миколаєві: «Якщо вночі йшов дощ, то вранці завжди можна бачити, як вздовж тину висять свити, рядна і всяке лахміття, під яким намагається заховатися від дощу цей нещасний люд. Якщо ж дощ іде кілька днів підряд, так, що свити й інший одягне встигають просохнути, то робітники, яким не вдалося сховатися від дощу, так і сидять на сирій землі».
На тяжкі умови життя, погане житло, їжу, одяг наймитів звертали увагу прогресивні земські лікарі, які залишили нам описи поневірянь трудящих. Ці відомості містяться в таких працях, виданих у 90-х роках XIX ст. у Херсоні, як «Сільськогосподарські робітники і організація за ними санітарного нагляду в Херсонській губернії» Н. І. Тезякова, «Становище робітників у сільському господарстві в санітарному відношенні» В. В. Хижнякова та інші.
У сільськогосподарських робітників спецодягу по суті не було. Так наймити- чабани власноручно шили собі штани з овечої шкіри, куртку, баранячу гостроверху шапку, постоли, взимку вони носили кожух або бурку з овечої вовни.
У 90-х роках XIX ст. на Миколаївщині побував О. М. Горький. Спостерігаючи тяжке життя і побут селян сучасних Новоодеського та Березанського районів, він написав оповідання «Вивід» і «На солі». Ось як змальовує письменник важку працю робітника-добувача солі: «Жінки згрібали її (сіль-авт.), з лопатами в руках, по коліна топтались у блискучій чорній грязюці і якось дуже мертво, без криків і гамору, повільно і стомлено ворушились їх брудно-сірі постаті на чорному, блискучому тлі масної солоної та їдкої «ропи», як називають цю грязюку... У три погибелі зігнуті над тачками робітники тупо й мовчазно рухалися вперед. Колеса тачок нили і вищали, і цей стук здавався дразливо тужним протестом, що був адресований небу і виходив з довгого ряду людських спин, звернених до нього. З монотонного вищання тачечних коліс грубою й різкою нотою виділявся басовитий голос кладільника, який солоно лаяв робітників-возіїв, що зсипали з тачок до його ніг сіль, яку він, поливаючи водою з відра, владновував у довгасту піраміду». Долю селян пореформеного періоду (в межах сучасного Жовтневого району) описав також у невеличкому оповіданні «Те, чого не було» письменник В. М. Гаршин.
Низьким був загальний рівень грамотності населення краю. 1897 року в Херсонському повіті налічувалося 27 проц. письменних, в Ананьївському (без повітового центру) - 16 проц., у Миколаєві - 45 проц., в Очакові - 38 проц., у Вознесенську - 35 проц., в Ольвіополі - 26 проц.1 Витрати на народну освіту навіть у Миколаєві не перевищували 5,4 проц. бюджету. 1885 року в Херсонській губернії у віданні земства і міністерства народної освіти було 307 шкіл, на кінець XIX ст. загальна кількість початкових шкіл, у т. ч. церковнопарафіяльних, досягла 1756. А на 1 січня 1912 року в губернії було 896 земських шкіл. При деяких з них створювалися ремісничі відділення або класи. Все ж багато дітей сільської бідноти і робітників не могли здобути навіть початкову освіту. В 1912 році 40 проц. дітей шкільного віку залишалося поза школою. Заборонялося викладання рідною мовою.
Але і в умовах жорстоких переслідувань царизму в краї розвивалася передова культура, що сприяла становленню революційної свідомості народних мас, кликала трудящих до боротьби проти соціального гноблення, самодержавства.
Дух протесту проти експлуататорів, боротьби проти можновладців несли в маси такі класичні твори української драматургії, як «Назар Стодоля» Т. Г. Шевченка, «Сава Чалий» І. К. Карпенка-Карого, що їх дивилися миколаївці у виконанні видатних українських акторів - М. К. Заньковецької, П. К. Саксаганського, М. К. Садовського та інших, концертні виступи корифеїв мистецтва братнього російського народу - композитора М. П. Мусоргського, співака Ф. І. Шаляпіна, артистів М. С. Савіної і В. Ф. Коміссаржевської.
Досить сильними були демократичні тенденції в Південнослов'янському пансіоні, відкритому в кінці 60-х років XIX ст. у Миколаєві для болгарської молоді. З пансіону вийшло багато видатних діячів болгарського визвольного руху, що сталося під безпосереднім впливом одного з найвидатніших болгарських революціонерів - поета Христо Ботева, який не раз бував у {div float:right}{module ИМСУ ИН}{/div}Миколаєві і спільно з ініціатором відкриття пансіону Тодором Минковим організував набір добровольців для визволення болгар від турецького гніту. Героїчна боротьба балканських народів- сербів і болгар - проти вікового турецького іга викликала велике співчуття демократичних сил Миколаєва. «Не знаю, чи є в Росії таке місто, де можна було б знайти стільки добровольців, що бажають битись за свободу слов'ян, скільки в Миколаєві» - писав Т. Минков 1876 року.
Прямим відгуком робітників і представників передової інтелігенції Миколаївщини на революційні події 1905 року була складена ними революційна пісня «В город Николаев, на французский завод три тьісячи рабочих собрались на сход», розповсюджувались також пісні про повстання чорноморських моряків на чолі з лейтенантом П. П. Шмідтом.
Висловлюючи гнівний протест проти самодержавства, миколаївці у своїй пісні прямо застерігали царя Миколу II: «Що ти посіяв, те й пожнеш».
Пісні про героїчний подвиг повстанців-чорноморців і їх керівника П. П. Шмідта, що перебували в Очаківській тюрмі, а потім були страчені на острові Березані, сповнені осудження дій царського уряду, прославляють героїв-борців проти самодержавства.
Спи же тихо, борец, Пусть свободн венед Над тобою, как солнце, сияет...
На революційних мітингах і сходках поряд з «Варшав'янкою», «Марсельєзою», «Шалійте, шалійте, скажені кати» миколаївці співали пісні на слова активного учасника революційного руху, соціал-демократа, робітника О. М. Гмирьова, твори якого сповнені глибокої віри в неминучу перемогу робітничого класу, світле майбутнє - соціалізм.
Так відповідали трудящі Миколаївщини і їх авангард - робітничий клас на свавілля царського уряду і всілякі спроби українських буржуазних націоналістів, великодержавних шовіністів, єврейських націоналістів, які намагалися посіяти розбрат серед трудящих різних національностей, нацьковували один народ на інший. Інтернаціональна сутність нового пролетарського мистецтва сприяла згуртуванню всіх трудящих краю для рішучої боротьби проти спільного ворога - самодержавства і капіталізму, за новий справедливий суспільний лад.
З лекціями і бесідами на технічні, природничо-наукові і медичні теми виступали перед населенням ентузіасти освітньої роботи, члени товариства морських лікарів, заснованого ще у 1867 році, і відділення Російського технічного товариства (засноване у 1869 р.), першим головою якого був відомий вчений у галузі реактивної техніки К. І. Константинов. Це товариство періодично влаштовувало промислово-технічні і сільськогосподарські виставки. Щороку в березні на території Миколаївщини проводилися шевченківські свята. На цих святах виконувались кантата «Б'ють пороги» (слова Т. Г. Шевченка, музика М. В. Лисенка), «Жалібний марш» М. В. Лисенка, кантата «Пам'яті Шевченка» композитора К. Г. Стеценка. Представники місцевої прогресивної інтелігенції - аматори ставили уривки з п'єси «Невольник», опери «Катерина», написаної уродженцем Миколаєва композитором М. М. Аркасом. По закінченні свята його учасники слухали шевченківський «Заповіт». Постійним диригентом і хормейстером на цих святах був Г. Ф. Манілов, в радянський час - заслужений діяч мистецтв УРСР. Напередодні першої світової війни було відкрито Миколаївський історико-археологічний музей і музей образотворчого мистецтва ім. В. В. Верещагіна. На початку XX ст. група інтелігенції Голти заснувала товариство благоустрою, на приватні пожертвування 1908 року тут було відкрито бібліотеку. Аматорські концерти і вистави влаштовувало й «Товариство піклування про народну тверезість». Певну освітню роботу серед населення проводили також відділення технічного товариства, товариства лікарів тощо.
Напередодні першої світової імперіалістичної війни на Миколаївщині в її сучасних межах жило понад 700 тис. чоловік - представники майже 40 національностей, в т. ч. українців - 67 проц., росіян - 17 проц. Найбільш численними серед інших національностей були євреї, німці, білоруси, поляки, болгари.
На цей час у краї була порівняно розвинута промисловість і сільське господарство, що зумовлювалося насамперед технічною реконструкцією суднобудування, яка розпочалася 1911 року, і збільшенням хлібного експорту. У 1912 році було поглиблено до 30 футів Очаківський канал. {div float:right}{module ИМСУ ИН}{/div}Одночасно закінчувалося будівництво залізничних віток, що зв'язували Миколаїв з Одесою, Херсоном, Снігурівкою.
Важким тягарем на плечі робітників і селян лягла перша світова війна. На підприємствах Миколаївщини робочий день тривав 15-16 годин. Погіршало становище трудящого селянства. В 1916 році посівні площі в Херсонському повіті скоротилися майже на 13 проц. Безперервно зростала дорожнеча на товари першої потреби. За 1915 рік у Привільнянській, Снігурівській, Полтавській, Вавіловській та інших волостях ціни на них зросли в 1,5 раза.
З перших днів війни, незважаючи на поліцейський терор і арешти,більшовики очолили революційний рух трудящих. За роки війни в губернії сталося 86 страйків,в яких взяли участь 23 тис. робітників. Справжніми форпостами страйкового руху в 1915 - 1916 рр. були миколаївські суднобудівні заводи. Виступи на них, зокрема антивоєнний на початку 1916 року на заводі «Наваль», мали загальноросійське значення.
За прикладом миколаївських суднобудівників взимку того ж року відбулися страйки у Донбасі, Харкові та інших місцях країни. Під впливом більшовицької пропаганди робітники відмовлялись обирати представників до «робітничих груп» при військово-промислових комітетах, зривали псевдо- патріотичні заходи буржуазії, спрямовані на збільшення виробництва воєнної продукції. Антивоєнна робота проводилась і в селах.
Про повалення самодержавства трудящі Миколаївщини дізналися 1 березня 1917 року. Відразу ж почалися революційні виступи, під час яких роззброювали поліцію, звільняли політв'язнів. Відбувалися масові мітинги і збори, на яких обиралися кандидати до Рад, схвалювалися накази
депутатам. Обрана 6 березня в Миколаєві Рада робітничих депутатів послала своїх представників для встановлення зв'язку з Петроградською Радою. 25 березня 1917 року вийшов перший номер газети «Известия Николаевского Совета рабочих депутатов». Виникають Ради робітничих і солдатських депутатів в Голті, Ольвіополі і Богополі, обирається Рада робітничих і солдатських депутатів - у Вознесенську. Створюють свої Ради і трудящі Очакова та Нового Буга. Наприкінці квітня у Миколаєві відбувся перший Херсонський губернський з'їзд селянських депутатів, який обрав губернську Раду селянських депутатів. Створюється також губернське виконавче бюро Рад робітничих і солдатських депутатів. Але більшість у Радах дісталася меншовикам та есерам. За їх сприянням на початку березня в Миколаєві створено т. зв. громадський комітет. При його підтримці підприємці відмовлялися визнавати фабзавкоми, проводили масові увільнення з роботи по- революційному настроєних робітників. У частинах гарнізону запроваджувалися дисциплінарні суди, ліквідовувалися солдатські комітети. Оборонництво керівників дрібнобуржуазних партій серйозно утруднювало роботу більшовиків по революційному вихованню мас. Гострі сутички більшовиків з меншовиками та есерами мали місце у Вознесенській Раді, до складу якої входили навіть офіцери. Так було і в Голті, Ольвіополі, Богополі.
Більшовики Миколаївщини роз'яснювали робітникам і селянам контрреволюційний характер органів Тимчасового уряду, хибність і порочність угодовської політики меншовиків, есерів та українських буржуазних націоналістів, закликаючи маси до соціалістичної революції. 31 березня у Миколаєві утворено тимчасовий об'єднаний комітет РСДРП, до якого від більшовиків увійшли Й. С. Скляр, І. А. Чигрин, П. О. Бурий та інші. ЦК РСДРП відрядив до Миколаєва для зміцнення більшовицької організації І. І. Шварца, Я. І. Ровинського, а пізніше - О. І. Зимака. Хоч більшовики Миколаєва, як і ряду інших міст країни, припустилися помилки, ввійшовши до складу об'єднаної з меншовиками соціал-демократичної організації, але виступали вони згуртовано, проводили послідовну революційну лінію, зміцнювали зв'язки робітників з трудящим селянством.
Досить швидко проходив процес організації робітничого класу: виникли профспілки металістів, друкарів, взуттєвиків, будівельників, булочників, робітників млинів. У профспілках більшовики створювали свої фракції. 20 березня робітники заводу «Руссуд» та місцевого відділення Балтійського заводу явочним порядком запровадили 8-го динний робочий день.
За участю селянської комісії при Миколаївській Раді в селах створювалися волосні та сільські комітети. Повсюдно проводилися сільські сходи, на яких роз'яснювалися події, що відбувалися в країні. Ще наприкінці березня Рада робітничих депутатів Миколаєва скликала з'їзд селян 23 найближчих сіл для обговорення питання про організацію Рад селянських депутатів. Це був один з перших селянських з'їздів на Україні. {div float:right}{module ИМСУ ИН}{/div}
Озброєні Квітневими тезами і рішеннями VII (Квітневої) конференції РСДРП(б), більшовики Миколаївщини боролися за переростання буржуазно-демократичної революції в соціалістичну. У цій боротьбі вони спиралися на допомогу петроградських і харківських більшовиків. Міцними були також зв'язки миколаївських більшовиків з більшовиками Одеси. Посиленню впливу більшовиків на маси сприяло об'єднання Ради робітничих з Радою військових депутатів, здійснене 23 квітня. Зміцнюючи свої позиції у Раді, більшовики домоглися прийняття того ж місяця резолюції про бойкот газети реакційного напрямку «Южная Россия», створення продовольчих комітетів з правом реквізицій, передачі продовольчої справи на селі до рук селянських комітетів, встановлення суворого контролю над промисловістю і транспортом, а також конфіскації воєнних прибутків капіталістів.
Помітно посилювався вплив більшовиків у масах. 5 травня створено Центральне бюро профспілок Миколаєва, де найбільшою і найбойовішою була спілка металістів. Активізували свою діяльність у профспілках більшовики Голти, робітники заводу Шпехта і ремонтних майстерень у Вознесенську. Розгорталася агітаційна робота серед солдат і матросів місцевих гарнізонів, наслідком якої було виникнення там більшовицьких груп. Для керівництва ними 8 липня 1917 року в Миколаєві створюється військова організація РСДРП(б). Велике значення надавалося розповсюдженню більшовицької преси - газет «Правда», «Пролетарий» [органу Харківського комітету РСДРП(б)], агітаційно-пропагандистській роботі. У травні 1917 року Секретаріат ЦК РСДРП(б) дав вказівку видавництву «Прибой» посилити доставку літератури для Миколаєва.
Трудящі Миколаївщини організовано вийшли на святкування Першого травня. В колонах вознесенських демонстрантів пліч-о-пліч з українськими і російськими робітниками крокували солдати сербського добровольчого корпусу, до них вирішив приєднатися і створений солдатами у с. Болгарці Південнослов'янський революційний комітет. Згодом такий же комітет виник і в Миколаєві. Під керівництвом більшовиків, озброєних рішеннями VI з'їзду РСДРП(б), влітку і восени 1917 року в Миколаєві, Голті, Вознесенську прокотилася хвиля економічних і політичних страйків, мітингів і зборів, на яких робітники вимагали підвищити заробітну плату, запровадити контроль над виробництвом, вжити заходів проти контрреволюційного саботажу буржуазії. Ще в березні-квітні 1917 року робітники Миколаєва одними з перших на Україні почали боротьбу за впровадження робітничого контролю і реквізицію приватних підприємств. Пізніше з рішучими вимогами введення контролю над виробництвом виступила Херсонська губернська спілка металістів.
Для залучення на свій бік селянської бідноти більшовики використовували з'їзди Рад селянських депутатів. Так, ще на першому Херсонському губернському з'їзді вони роз'яснювали селянам програму партії, закликали їх до єднання з робітниками, до боротьби за владу Рад. Створювалися агітаційні групи і з революційних солдатів місцевого гарнізону, які в селах пропагували ленінську аграрну програму. Часто відбувалися виїзди робітників на села. Наприкінці червня з ініціативи більшовиків 1200 робітників заводу «Наваль» виїхали, щоб допомогти селянам зібрати врожай. Ще навесні 1917 року значні селянські виступи проти поміщиків сталися в селах Анатолівці, Нечаяному, Тузлах. У червні революційний рух охопив усі повіти губернії. Найгострішого характеру він набув у селах навколо Вознесенська, в Покров- ській, Головлівській, Казанківській, Новоодеській, Маліївській та інших волостях. Селяни вимагали поліпшення умов оренди, захоплювали поміщицькі й церковні землі. Сільськогосподарські робітники явочним порядком встановлювали 8-годин- ний робочий день.
В середині серпня миколаївські більшовики прийняли рішення про розрив з меншовиками. 9 вересня відбулася загальноміська конференція більшовиків та інтернаціоналістів, де було обрано комітет РСДРП(б). Цього ж місяця у
Миколаєві створюється Спілка трудящої молоді, активними працівниками якої були С. І. Новиков, М. К. Шишканюк, В. О. Салтанов, Р. Є. Гаврилов та О. Є. Гаврилов, Л. М. Гладков.
Під час корніловського заколоту трудящі маси рішуче стали на захист революції. Озброювалися робітничі дружини, в жовтні створюється Червона гвардія, в т. ч. червоногвардійський загін південних слов'ян у Вознесенську. Революційні загони організовуються в селах Братському, Анатолівці тощо. {div float:right}{module ИМСУ ИН}{/div}Про дальше зростання впливу більшовиків на маси свідчили підсумки перевиборів членів Миколаївської Ради (кінець вересня - початок жовтня), а також ухвалення Херсонським губернським з'їздом Рад селянських депутатів (кінець вересня) і Миколаївською Радою (15 жовтня) резолюції про необхідність скликання II Всеросійського з'їзду Рад, припинення війни, передачі всіх земель у відання земельних комітетів, запровадження 8-годинного робочого дня, встановлення контролю над виробництвом.
25 жовтня (7 листопада) миколаївці довідалися про перемогу Жовтневого збройного повстання в Петрограді. Цю звістку, а також ленінські декрети і звернення II Всеросійського з'їзду Рад вони зустріли гарячим схваленням. Резолюції про підтримку II з'їзду Рад прийняли губернське виконавче бюро робітничих і селянських депутатів, президія губвиконкому Ради селянських депутатів, скликана в Миколаєві, в роботі якої взяли участь делегати від Миколаївської, Очаківської, Вознесенської, Голтянської, Херсонської та інших Рад.
Але есери та меншовики перешкодили встановленню Радянської влади у ці дні. Створений ними у Миколаєві т. зв. революційний штаб (комітет) став по суті на шлях затягування переходу влади до Ради. Суперечило корінним інтересам трудящих Миколаївщини і рішення Ради про підтримку Центральної ради. Під час виборів до Установчих зборів у листопаді 1917 року вони віддали більшість голосів більшовикам.
На початку грудня з ініціативи більшовиків секція Червоної гвардії Миколаєва спільно з представниками гарнізону і флотського півекіпажу створила військово- революційний комітет, під керівництвом якого 7 грудня було зірвано спробу гайдамаків захопити владу в місті. Боротьба за владу Рад ще більше посилилася після І Всеукраїнського з'їзду Рад, у роботі якого взяли участь і 7 представників з Миколаєва. Робітники, представники військових частин, селяни сіл Себиного, Гур'ївки, Матвіївки, Нечаяного, Ковалівки, Пересадівки, Калинівки та інших палко вітали перший Український Радянський уряд - Народний Секретаріат, вимагаючи розформування гайдамацьких загонів і негайного встановлення влади Рад. Важливу роль у викритті українських буржуазних націоналістів, у роз'ясненні більшовицької програми і політики з національного питання відіграла газета «Пролетарское знамя», яка почала виходити в жовтні 1917 року.
Рішучу відсіч давали трудящі Миколаївщини націоналістичній політиці української буржуазії, її партій та організацій, спрямованій на відрив України від Росії. Зокрема, осуджуючи контрреволюційну спробу Центральної ради розпалити братовбивчу війну між Україною і Росією та протестуючи проти дій українських буржуазних націоналістів, спрямованих на роззброєння російських революційних частин на Україні, представники військових частин, Червоної гвардії і робітничих організацій Миколаєва вказували у своїй резолюції: «Ми не визнаємо української буржуазної ради, будемо боротись з нею всіма силами, бо є одна влада народу - це влада класових революційних організацій на місцях - Рад робітничих, солдатських і селянських депутатів».
Незважаючи на те, що на початку грудня Генеральний секретаріат Центральної ради видав ряд розпоряджень, які забороняли вивозити з України хліб і продовольство для голодуючих трудящих Радянської Росії, робітники і селяни Миколаївщини не визнавали цих розпоряджень. Так, 3 січня робітники Миколаївського відділення Балтійського заводу, звертаючись до всіх трудящих міста, писали: «Треба не дати померти нашим товаришам, кращим товаришам, які добули нам дорогу свободу і стійко стоять на захисті наших пролетарських інтересів». Через два дні цю резолюцію підтримали 600 робітників заводу «Наваль», які вимагали від міського самоврядування якнайшвидше відправити хліб до Петрограда. А 8 січня робітники заводу «Руссуд», підтримавши цю вимогу, писали в своїй резолюції: «Якщо не
задовольнять наші вимоги..., то ми, робітники, візьмемо цю місію на себе та трусонем наших панів - поміщиків навколо м. Миколаєва і пошлемо нашим товаришам хліб».
На початку січня 1918 року на виборах нового складу Миколаївської Ради перемогли більшовики, які разом з лівими есерами здобули 60 проц. місць. 14 січня, коли на пленумі новообраної Ради вирішувалось питання про владу, поіменним голосуванням переважною більшістю голосів схвалено {div float:right}{module ИМСУ ИН}{/div}рішення про перехід влади до рук Ради. Більшовики Миколаєва подавали допомогу у встановленні влади Рад у Херсоні, Вознесенську, Очакові. 7(20) лютого Д918 року Херсонський повітовий з'їзд Рад селянських депутатів палко вітав Радянські уряди РРФСР і України. Переважна більшість делегатів проголосувала за створення органів Радянської влади. Через кілька днів аналогічне рішення схвалив і Херсонський губернський з'їзд Рад селянських депутатів та земельних комітетів. У його роботі брав участь Г. К. Орджонікідзе, який закликав допомогти голодуючим північних губерній Росії.
Протягом січня і лютого 1918 року Радянська влада перемогла в усіх населених пунктах сучасної області. В селах обиралися Ради селянських депутатів. Так, 19 січня 1918 року на загальних зборах села Нечаяного єдиною владою визнано владу Рад робітничих, солдатських і селянських депутатів. 21 лютого на волосному делегатському з'їзді у Новому Бузі проголошено Радянську владу й обрано виконком. У деяких волостях (Ландауській, Петровській та ін.) створювалися революційні трибунали.
Місцеві органи Радянської влади, переборюючи опір контрреволюції, почали негайно здійснювати важливі політичні й економічні заходи, спрямовані на поліпшення становища трудящих. Все ширшого розмаху набирала боротьба за впровадження робітничого контролю над виробництвом і націоналізацію підприємств. Селяни виганяли поміщиків з економій, а їх землі передавали на облік волосним земельним комітетам або земельним комісіям.
В січні 1918 року в Миколаєві та інших містах запроваджується 8-годинний робочий день. Протягом січня-березня націоналізуються банки, млини, друкарні, готелі. На підставі ленінського Декрету про націоналізацію річкового та морського флотів (січень 1918 року) Миколаївський і Херсонський відділи спілки моряків наприкінці лютого ухвалили націоналізувати річковий флот на Дніпрі і Бузі з усіма капіталами, доками та інвентарем. Роботу залізничних станцій, фінансових установ, телеграфу взяв під свій контроль Голтянський військово-революційний комітет.
За ленінським Декретом про землю селяни Миколаївщини (в межах округу 1927 року, що становив приблизно половину території сучасної області) одержали понад 1 млн. десятин землі. Тим самим вони позбулися щорічної виплати орендної плати в розмірі 9,7 млн. крб. і 35 млн. крб. старих боргів. За постановою з'їзду Рад селянських депутатів Херсонського повіту у лютому-березні на території повіту провадився зрівняльний розподіл землі між селянами.
Здійснюючи перші соціалістичні перетворення, трудящі Миколаївщини одночасно допомагали російським робітникам і селянам продовольством. За рішенням губернського продовольчого з'їзду (березень 1918 р.) частину хлібних запасів вивезено в Петроградську, Московську, Ярославську та ін. губернії. Жителі Петрограда, наприклад, у березні 1918 року одержали від трудящих губернії 2 маршрутних Поїзди з хлібом.
Та будівництво нового життя було перерване навалою австро-німецьких інтервентів. В середині березня 1918 року після запеклих боїв на дільниці Бірзула- Голта, яку прикривала Перша революційна армія під командуванням О. І. Єгорова, ворожі війська захопили Ольвіополь, Богопіль і Голту, а згодом і всю територію нинішньої області. Відновлюючи буржуазно-поміщицький режим, окупанти та їх буржуазно-націоналістичні прислужники жорстоко розправлялися з трудящими. Німці грабували і катували людей, вивозили до Німеччини устаткування, продукцію, сировину багатьох промислових підприємств, худобу, хліб. Були закриті суднобудівні заводи «Наваль» і «Руссуд» у Миколаєві, робітники цих підприємств лишилися без будь-яких засобів до існування. На діючих підприємствах запроваджували 12-годинний робочий день.
Народно-визвольна боротьба проти австро-німецьких загарбників почалася уже з перших днів їх перебування на Миколаївщині. Кожний номер «Николаевского вестника» (єдиної газети в місті) ряснів наказами про
розстріл за опір «новим властям». Славною сторінкою в історію героїчної боротьби українського народу проти окупантів увійшло Миколаївське збройне повстання 22-26 березня. Разом із збройним виступом херсонських робітників воно затримало більше ніж на два тижні наступ німців на Крим і Севастополь. Це дало можливість вивезти на схід з Криворіжжя та Криму багато продовольства і металу. {div float:right}{module ИМСУ ИН}{/div}
У червні 1918 року при сприянні представників ЦК РКП(б) і Оргбюро по скликанню І з'їзду КП(б)У почала діяти у підпіллі Миколаївська більшовицька організація. Військово-революційний комітет разом з міськкомом партії працював під безпосереднім керівництвом Одеського обласного партійного і військово-революційного комітетів, створених на основі рішень І з'їзду КП(б)У. Було відновлено партійний комітет у Вознесенську. Підпільні революційні групи виникли також на підприємствах Голти. Під впливом більшовиків залізничники Миколаєва і Вознесенська активно підтримали в липні-серпні всеукраїнський страйк залізничників.
Велику підпільну роботу проводили більшовики і у військах окупантів. Разом з ними діяли німецька комуністична група федерації іноземних комуністичних груп РКП(б) та її представники на місцях. Лише в серпні 1918 року група надіслала на
Миколаївщину 400 примірників своєї газети «Вельткомуна» («Світова комуна») і 320 примірників різних брошур.
Після II з'їзду КП(б)У (жовтень 1918 р.) на Миколаївщині за допомогою військово-революційного комітету створюються нові та активізуються дії створених раніше партизанських загонів. Широкого розмаху набув партизанський рух у межах сучасних Первомайського, Доманівського, Вознесенського, Очаківського районів, у зоні Тилігульського і Березанського лиманів, де діяли загони Т. М. Гуляницького, Н. І. Ур-сулова, І. К. Дячишина, М. І. Панченка, А. Є. Худенка, І. К. Філіппова, Л. Г. Позднякова.
Визначною подією цього часу було збройне повстання 15-16 листопада у Вознесенську. Під керівництвом підпільного ревкому повсталі розгромили міську управу, німецький гарнізон і гетьманську варту. Влада на кілька днів перейшла до рук ревкому.
У грудні 1918 року, після краху австро-німецької окупації і падіння гетьманщини, південь сучасної області окупували війська Антанти, територію від Вознесенська на північ захопили війська буржуазно-націоналістичної Директорії. Більшовики, очоливши боротьбу проти нових ворогів, викривали зрадництво есерів, меншовиків, бундівців та українських буржуазних націоналістів, разом із спартаківцями вели революційну агітацію серед солдатів німецьких гарнізонів, які за погодженням з командуванням антантівських військ залишилися в Миколаєві для виконання поліцейських функцій. Боротьбою проти антантівських військ і буржуазних націоналістів на півдні, як і раніше, керував Одеський обласний комітет КП(б)У, діяльність якого поширювалася і на Миколаївщину.
На початку березня частини 1-ї Задніпровської дивізії під командуванням П. Ю. Дибенка зайняли залізничні станції Березнегувате, Снігурівка, Засілля, Явкине, Водопій, села Богоявленськ, Тернівку, Широку Балку і розгорнули бої на підступах до Миколаєва. Війська інтервентів змушені були поспіхом залишити місто. У 20-х числах березня частини радянських військ групи А. Є. Скачка та місцеві партизанські загони вигнали інтервентів і петлюрівців з північних районів області.
Повсюдно створювалися волосні і сільські ревкоми, обиралися Ради, керівну роль в яких відігравали більшовики. Вони переважали у Миколаївській Раді, а в її виконкомі становили абсолютну більшість (12 із 17 членів). Неподільне керівництво Радами здійснювали також комуністи Первомайська і Вознесенська. 24 березня почала виходити газета «Известия Николаевского Совета рабочих депутатов», а 23 червня - орган Миколаївського комітету КП(б)У «Знамя коммунара».
Помітно зростали ряди членів партії, збільшувалася кількість партійних осередків. Партійні організації об'єднували понад 400 комуністів. Передова, свідома молодь об'єднувалася в комсомольські організації. Сім представників миколаївської комсомоли - серед них Р. Є. Гаврилов, С. І. Новиков, Л. М. Мураховська брали участь у підготовці і роботі І з'їзду комсомолу України.
Головним завданням партійних, громадських і радянських організацій було встановлення найсуворішого революційного порядку, організація відбудови народного господарства. У травні 1919 року націоналізовано і передано
місцевим органам управління суднобудівні заводи. На заводі «Наваль» під час виконання термінових військових замовлень відбулися перші на Миколаївщині суботники.
Виходячи з вказівок В. І. Леніна, рішень VIII з'їзду РКП(б) і III з'їзду КП(б)У, комуністи дбали і про згуртування пролетарів та напівпролетарів села у комітети бідноти. Для організації партосередків, комбідів та очищення місцевих Рад від куркулів Миколаївська міська парторганізація в липні 1919 {div float:right}{module ИМСУ ИН}{/div}року відрядила на постійну роботу в села агітаторів-інструкторів - по 2 чоловіка у кожну волость. Питання роботи на селі, зміцнення союзу робітничого класу і селянства постійно висвітлювалися в газеті «Знамя коммунара». Значну роль у зміцненні дружби робітничої і селянської молоді відігравала комсомольська газета «Молодий комунар», перший номер якої вийшов у квітні 1919 року.
Важливим завданням партійних та радянських органів була боротьба за хліб, виконання продрозверстки, організація масового походу робітників на села. Робітничі продовольчі загони проводили серед селян широку масово-політичну та організаторську роботу. Багато бійців продзагонів героїчно загинули у боротьбі з куркульством. Особливо небезпечним для Радянської влади був заколот Григор'єва, банди якого у травні 1919 року при підтримці анархістів і есерів з місцевого флотського півекіпажу на кілька днів захопили Миколаїв. У багатьох місцях спалахнули куркульські повстання. Силами військових частин ці виступи було ліквідовано. У зв'язку з загрозою наступу денікінських військ у червні 1919 року на Миколаївщині розпочалася масова мобілізація до лав Червоної Армії. 28 червня створено повітовий комітет оборони, який провів значну роботу по організації оборони Миколаєва, Очакова та інших населених пунктів. На фронт пішло багато робітників і трудящих селян Миколаївщини. Тільки на захист Донбасу відбули 1-й Вознесенський кавалерійський полк (970 чоловік) і понад 2 тис. бійців з Миколаєва.
Натиск денікінців на півдні сучасної області стримували бійці 58-ї стрілецької дивізії, якою командував І. Ф. Федько. 14 серпня ворожі кораблі почали обстріл Очакова. До кінця місяця білогвардійці захопили майже всі населені пункти сучасної області. Були відновлені царські установи, підприємства перейшли до рук колишніх власників. Відновлювалося поміщицьке землеволодіння. Селян нещадно грабували: вони мусили віддавати третину хліба з кожної поміщицької десятини і, крім того, сплачувати податок по 1 пуду.
В умовах жорстокого білогвардійського терору більшовики Миколаївщини під керівництвом Зафронтбюро ЦК КП(б)У зміцнювали партійне підпілля, створювали ревкоми. їм активно допомагали профспілкові
і комсомольські організації. У середині вересня могутній повстанський рух охопив усю губернію. У Миколаївському повіті близько 2 тис. повстанців при великій кількості співчуваючих проголосили Баштанську республіку. В Херсонському повіті висунські повстанці, теж проголосивши республіку, ліквідували в районі своїх дій владу білих та встановили Радянську владу, навіть пустили в обіг радянські гроші. Майже два місяці партизани Висунської та Баштанської республік самовіддано боролися з ворогом. Значним було також повстання в селі Богданівці, у районі Вознесенська тощо.
Для боротьби з партизанами Денікін змушений був послати великі військові з'єднання, які, виконуючи накази генерала Слащова, вчиняли звірячу розправу над повсталими, не жаліючи ні жінок, ні дітей. І все ж карателям не вдалося повністю задушити партизанський рух. «Повстання в цілому не тільки не було придушене,- зазначалося в доповіді Миколаївського підпільного комітету,- але захоплювало дедалі більший простір».
Наприкінці січня 1920 року частини 14-ї Радянської армії (командарм І. П. Убо- ревич) у складі 41-ї і 45-ї дивізій (начдиви О. М. Осадший і Й. Е. Якір) та кавалерійської бригади Г. І. Котовського завдали нищівного удару ворогові. До початку лютого повністю визволено всю територію сучасної області. Після вигнання денікінців у січні 1920 року рішенням Всеукраїнського ревкому Херсонська губернія поділяється на Одеську і Херсонську з центром у м. Миколаєві. В грудні 1920 року Херсонська губернія перейменована на Миколаївську. Тут мешкало 1 419 238 жителів. Площа з населенням 433,9 тис. чоловік становила південну частину території сучасної області. До північної її частини входили 38 волостей
Первомайського і Вознесенського повітів Одеської губернії з населенням понад 400 тис. чоловік. Таким чином, на території сучасної області в 1920 році мешкало понад 833 тис. чоловік. Міське населення становило понад 150 тис., у т. ч. у Миколаєві - 108 820, Первомайську - 24 737, Вознесенську - 11 196, Очакові - 5744 чоловіка.
Вже 31 січня 1920 року почав діяти тимчасовий губком партії, до якого {div float:right}{module ИМСУ ИН}{/div}ввійшли члени Миколаївського підпільного комітету, а 5 лютого на пленарному засіданні Миколаївського комітету КП(б)У, ревкому і політвідділу 41-ї дивізії створено губком КП(б)У та губревком. У цей час до Миколаєва прибули з ЦК КП(б)У С. С. Крижанівський, який став головою губкому, і О. В. Луговий, що очолив відділ роботи на селі. На початку лютого почала виходити газета «Известия» - орган Миколаївського губернського революційного комітету. Створювались волосні партійні комітети і партосередки. На 3 квітня 1920 року в губернії було 106 партосередків і в них - 829 комуністів. А 12-15 травня відбулася перша губернська конференція КП(б)У.
На місцях організовувались повітові, волосні і сільські ревкоми. Проте до них нерідко проникали представники дрібнобуржуазних партій - боротьбистів, борьбистів. Губернський і повітові партійні комітети вживали заходів для зміцнення органів влади комуністами.
Утвердивши революційний порядок, ревкоми передавали свої повноваження виконкомам новообраних Рад. У квітні 1920 року відбувалися вибори до міських і сільських Рад та волвиконкомів, наприкінці квітня - на початку травня - повітові з'їзди Рад, що обрали повітвиконкоми, а 20-23 травня - 1-й губернський з'їзд Рад. Під час виборів до Рад переважна більшість виборців у містах, селах, волостях віддала свої голоси за список № 1 (комуністів), у якому першим було названо ім'я В. І. Леніна.
Відновлювали свою діяльність комсомольські організації. З 16 лютого 1920 року починає діяти губернське оргбюро комсомолу. На 13 листопада 1920 року у Вознесенському і Перво- майському повітах Одеської губернії було 35 комсомольських осередків, в яких налічувалося 1550 членів спілки. В усій губернії на 15 вересня у 52 осередках перебувало на обліку 2527 комсомольців. Під керівництвом партійних організацій зміцнювалися профспілки, що вели рішучу боротьбу з меншовиками, які пробрались до їх керівних органів. Значну роль у цьому відігравала газета «Власть труда» - орган губернської ради профспілок.
Розгорталося господарське і культурне будівництво. Ще на початку лютого 1920 року створюється губернський раднаргосп, у травні і наступні місяці - відділи губвиконкому, в т. ч. земельний, народної освіти (при ньому комісія лікнепу) тощо. Через нестачу сировини, палива і робочих рук здійснювалася сувора централізація виробництва на підприємствах, більш удосконалених технічно, вироблялася лише найнеобхідніша продукція, в першу чергу для фронту. У червні 1920 року за розпорядженням Ради Народних Комісарів РРФСР з Баку .для потреб миколаївських суднобудівних заводів було відправлено 500 тис. тонн нафти. Робітники Москви тоді ж надіслали для суднобудівників багато робочого одягу. Робоча сила, а також усі наявні матеріали - паливо, метал тощо зосереджувалися на підприємствах, які визначали промисловий профіль губернії (розвиток вітчизняного флоту) і постачали продукцію для потреб відбудови сільського господарства. Важливим завданням бул? відбудова залізничного транспорту. Миколаївські заводи, які випускали вагони, було віднесено до групи ударних. Великі підприємства об'єднувалися та підпорядковувалися Центральному правлінню важкої промисловості. На базі середніх підприємств створювалися трести і комбінати. Одночасно відбувався процес кооперування кустарів. У грудні 1920 року в губернії (крім Дніпровського повіту) зареєстровано і затверджено статути 126 трудових виробничих артілей.
1 На селі здійснювалися аграрні перетворення згідно з законом Всеукраїнського рев- кому від 5 лютого 1920 року. Землею наділялися насамперед найбідніші селяни, сільськогосподарські робітники, сім'ї червоноармійців. По всіх 132 волостях губернії проводилися землевпорядні роботи. Безземельні і малоземельні селяни одержали безкоштовно 81,5 проц. усієї землі губернії-3 млн. 610 тис. десятин. Губраднаргосп протягом січня-вересня 1921 року передав губземвідділу для розподілу між бідними селянами 1500 плугів, 260 букерів, 400 борін, 242 сівалки, 28 молотарок та
інші знаряддя праці. В ході земельних перетворень виникали господарства соціалістичного типу.
На кінець 1920 і початок 1921 року в губернії вже було близько 100 колективних об'єднань.
Важливу роль у зміцненні союзу робітничого класу з трудящим селянством відігравала допомога робітників селянам у проведенні виборів до органів влади, постачанні сільськогосподарських знарядь тощо. В різних пунктах {div float:right}{module ИМСУ ИН}{/div}губернії відкривалися майстерні для ремонту сільськогосподарського інвентаря. В Одбідо-Василівській, Висунській, Казанківській, Калузькій, Троїцько-Сафонівській волостях створювалися кущові, а в Березнегуватому, Снігурівці, Засіллі2 - сільські прокатні станції. Зміцнювалися також зв'язки міської і сільської молоді. Зокрема, комсомольський осередок заводу «Наваль» шефствував над осередками Нового Буга і Богоявленська, комсомольський осередок станції Миколаїв - над Новопетрівським осередком. Часто влаштовувалися спільні збори молоді міста і села, вечори запитань і відповідей; комсомольці міст збирали бібліотечки для сільських осередків.
За допомогою робітничого класу трудяще селянство, долаючи опір куркулів, виконувало продрозверстку. На початок липня 1920 року в губернії заготовлено понад 8 млн. пудів хліба. Село подавало допомогу Червоній Армії і робітникам міста під час «тижнів фронту», «тижнів продовольства». Значну кількість продовольства було відправлено трудящим Москви, Петрограда та інших міст Радянської Росії.
Для залучення селян до державного і господарського будівництва багато зробили комнезами, які об'єднували сільську бідноту і частину середнього селянства. На 1 вересня в губернії налічувалося 110 волосних і 1 тис. сільських КНС. Комнезами були організаторами перших колективних господарств, дбали про впровадження прогресивних сівозмін і досягнень агротехнічної науки. У жовтні 1920 року губернський з'їзд КНС намітив заходи для збільшення числа прокатних станцій, показових полів, волосних і сільських майстерень, агрономічних шкіл, курсів, лабораторій. Важливу роль у згуртуванні трудящого селянства навколо влади Рад відіграла газета «Незаможний селянин», яка почала виходити 1920 року. КНС брали активну участь у боротьбі проти засилля куркульства, в проведенні мобілізацій до Червоної Армії.
На початок червня 1920 року губком партії відрядив на польський фронт 250 комуністів. Багато робітників пішло до Червоної Армії по профспілковій мобілізації. Тільки з Миколаївського повіту виїхало близько 3 тис. добровольців. Трудящі Пер- вомайського повіту щоденно відробляли 2 години понад норму у фонд допомоги червоним бійцям 14-ї Армії, що воювала проти польських інтервентів. У травні 1920 року по території сучасної області проходила маршем (від Перекопу до Проскурова) 8-а кавалерійська дивізія червоних козаків В. М. Примакова. Трудящі Миколаївщини постачали її всім необхідним.
У червні-липні 1920 року Дніпровський повіт губернії захопили врангелівці, що наступали з Криму. Вони загрожували Херсону й Очакову. Одночасно у ряді населених пунктів між Миколаєвом і Херсоном (Кисляківці, Станіславі, Снігурівці, Лупареві, Богояв ленську та ін.) вибухнули куркульські антирадянські заколоти, якими керували врангелівські й петлюрівські агенти.
Партійні та радянські органи Миколаївщини вживали енергійних заходів для забезпечення розгрому військ Врангеля і куркульських банд. Зміцнювалися укріплені райони вздовж Дніпра і Дніпровсько-Бузького лиману. Було створено Усть- Дніпровську флотилію (командуючий Б. В. Хорошхін), основою якої стали паропла-
ви, відремонтовані і озброєні на миколаївських суднобудівних заводах. Кораблі флотилії, бійці Очаківського укріпрайону, створеного в лютому 1920 року, і частини Херсонської бойової групи, комісаром якої був секретар губкому партії В. М. Ісакович, розгромили куркульські повстання. У червні того ж року органи надзвичайної комісії ліквідували миколаївський відділ створеної в Одесі шпигунської монархічної організації «Азбука», яка сприяла Врангелю. Завдяки мужності і героїзму бійців Очаківської фортеці зазнала провалу спроба білогвардійців проникнути на початку сетажя в Дніпровсько-Бузький лиман і захопити Миколаїв.
Тількц миколаївська повітова організація КП(б)У послала на врангелівський фронт 100 муністів, взяли до рук зброю тисячі членів профспілок і комсомольців. На червень з миколаївського повіту на фронт вирушило 3 тис. добровольців, з Пер- вомайського 4 тисячі. У жовтні за рішенням губернського з'їзду незаможних селян сформовано добровільний {div float:right}{module ИМСУ ИН}{/div}кавалерійський полк. В період боротьби з Врангелем на території губернії тимчасово дислокувались війська 1-ї Кінної Армії та 6-ї Армії (командарм А. І. Корк). До цих частин також вступило багато жителів міст і сіл Миколаївщини. А всього за роки громадянської війни тут сформовано близько 20 бригад, полків, дивізіонів і загонів, у т. ч. Миколаївська і Вознесенська бригади, 1-й Антонівський стрілецький полк, 401-й Тридубсько-Балтський полк, 403-й Ти- лігуло-Березанський полк, 1-й Комуністичний загін особливого призначення та інші. 401-й, 403-й полки та 1-й Комуністичний загін особливого призначення в складі 45-ї Червонопрапорної стрілецької дивізі ї Й. Е. Якіра брали участь у боях з ворогом на багатьох фронтах. За участь у революції і громадянській війні понад 1,5 тис. миколаївців відзначені урядовими нагородами.
В умовах серйозних економічних і політичних труднощів приступили трудящі Миколаївщини до відбудови народного господарства. Збитки, завдані білогвардійцями та інтервентами промисловості й сільському господарству тільки південної половини території сучасної області, обчислювалися в 16 млн. крб. Становище ще більше загострилося після посухи 1920-1921 рр. Посівні площі скоротилися на 50 проц. Навесні 1922 року в губернії голодувало близько 500 тис. чоловік.
Знову активізувалися куркульські банди, особливо у Вознесенському і Первомайському повітах. У Балтському (до складу якого входили деякий час райони північно-західної частини сучасної області) і Херсонському повітах провокаційною діяльністю займалися релігійні секти баптистів і духоборів, в Одеському повіті підняли голову петлюрівці. В ряді волостей Херсонського повіту мали місце меншовицькі виступи, контрреволюційна діяльність есерів-«народовців», сіоністів. Військові частини, загони міліції, чопів, в яких брали участь і комсомольці, особливо з Привільнянської волості, Новоодеського і Возсіятського осередків, розгорнули рішучу боротьбу проти куркульського бандитизму. Значну роль у боротьбі з засиллям куркульства відіграли організації «Робітземлісу», створені на початку 20-х років у багатьох селах області.
Під керівництвом губернської партійної організації, в якій у 1921 році налічувалося 3600 комуністів, робітники і селяни, долаючи труднощі, самовіддано відбудовували народне господарство. Активними помічниками комуністів були 4 тис. комсомольців.
У лютому 1921 року з ініціативи комуністів станції Миколаїв на всіх підприємствах губернії ширився рух за те, щоб щодня працювати додатково дві години у фонд відбудови. Виявом трудового героїзму були комуністичні суботники і недільники. Вже в лютому 1921 року на них працювали 2152 чоловіка, в т. 56 комуністів. Тільки на недільнику відбудови транспорту
(лютйй 1922 р.) трудились 1116 чоловік. У листопаді 1921 року на честь роковин Великого Жовтня 15 чоловік із губернії було нагороджено орденом Трудового Червоного Прапора УРСР. Особливо відзначились миколаївські суднобудівники, які внесли значний вклад у відбудову Чорноморського флоту.
1921 року на колишньому заводі Шпехта у Вознесенську почали ремонтувати сільськогосподарські знаряддя, пущено в дію млини, олійниці, при паровозному депо створено майстерню для ремонту сільськогосподарських машин, відкрито бондарські, шевські, кравецькі майстерні. Та через гостру нестачу палива, металу, електроенергії 50-60 проц. виробничих потужностей 5 промислових об'єднань Миколаївщини (24 підприємства) до кінця 1922 року недовантажувалися. На 1 жовтня 1922 року в губернії налічувалося 7289 безробітних з числа кваліфікованих та 2446 - з числа некваліфікованих робітників.
Великі труднощі переживали робітники й селяни губернії у зв'язку з голодом, викликаним посухою. Під керівництвом губернського комітету допомоги голодуючим, куди ввійшли представники радянських, партійних, профспілкових і комсомольських організацій, при профорганізаціях підприємств і установ створювалися трійки допомоги голодуючим, у сільській місцевості - волосні і повітові комісії для боротьби з голодом. З
листопада 1921 до січня 1922 року у фонд допомоги голодуючим губернії надійшло 48 млн. 387 тис. крб.4. Тільки на території, що включала південь сучасної області (межі округу 1923-30 рр.), діяло 196 харчувальних пунктів, громадських їдалень, які обслуговували близько 40 тис. дорослих і 61 тис. дітей. Багато допомогла партійним та радянським органам в боротьбі з господарською розрухою й голодом М. І. Калінін і Г. І. Петровський, які {div float:right}{module ИМСУ ИН}{/div}приїжджали на Миколаївщину в червні 1922 року на чолі агітпоїзду «Жовтнева революція». Створена при губкомі комсомолу комісія організувала у передмістях колективні городи. Врожай з них ішов голодуючим. І за цих важких обставин трудящі, вірні своєму пролетарському обов'язку, до початку 1922 року відправили на Поволжя 6 вагонів з продовольством. У серпні 1921 року комсомольці губернії влаштували платні спортивні змагання і зібрали у фонд допомоги російським братам 2 млн. карбованців.
У жовтні 1922 року Миколаївська й Одеська губернії об'єднуються в Одеську. В березні 1923 року в ній створюється 6 округів, у т. ч. і Миколаївський, який
1925 року стає самостійною адміністративною одиницею. До його складу в 1925 році входило 9 районів: Варварівський, Вознесенський, Володимирівський, Ландауський, Миколаївський, Новобузький, Новоодеський, Очаківський, Привільнянський. Площа округу займала половину території сучасної області - її південну частину. Проживало тут 473,3 тис. чоловік1, а на 1928 рік - близько 600 тис., у т. ч. у сільській місцевості - 448 тис. чоловік. Інші частини сучасної області входили до Одеського, Первомайського (Тилігуло-Березанський, Благодатнівський, Врадіївський, Доманівський, Кривоозерський, Первомайський райони) та Херсонського округів (Снігурівський, Березнегуватський райони).
Значну допомогу матеріальними ресурсами і кадрами надавали губернії ЦК КП/б/У та уряд республіки. Під керівництвом партійних організацій робітничий клас Миколаївщини успішно відбудовував промислові підприємства. На кінець 1925 року в Миколаївському окрузі було досягнуто довоєнного рівня промислового виробництва. Стали до ладу 42 великі й середні підприємства. На 1926 рік у цьому окрузі і тих районах Херсонського округу, що входять нині до складу області, діяло 29 державних підприємств з 8140 робітниками, 15 кооперативних - з 484 робітниками. На 16 приватних підприємствах працювало всього 189 робітників. Загальносоюзного значення набули суднобудівні заводи, морський торговий порт у Миколаєві. На базі напівкустарних підприємств розвинулись швейна, трикотажна, парфюмерна та інші галузі промисловості.
Вживалися заходи і щодо відродження сільського господарства. Зростала кількість волосних і сільських прокатних станцій і ремонтних майстерень. Всіляко пропагувалися переваги колективного ведення господарства. Велика увага приділялася радянським господарствам. Для надання допомоги сільським партосередкам у 1922 році губком відрядив під час місячника роботи на селі групу працівників апарату губернських та повітових установ. Було проведено також «тиждень зміцнення сільських партосередків».
На селі поступово відновлювалися довоєнні посівні площі. Для пропаганди колективної праці організовувалися агітаційно-показові тракторні загони, а також показові поля, де широко застосовувалася агрономічна наука. Так, у 1923 році середня врожайність зернових культур на показових полях Березнегуватського району в 1,5-2 рази перевищувала врожайність на селянських землях. Колективну працю пропагували радгоспи, яких 1925 року було на Миколаївщині 235. Помітних успіхів було досягнуто в кооперуванні селян. На початок 1924 року кооперовано 14 917 господарств (20,8 проц. загальної кількості), на січень 1925 року - вже 20 444 (28,5 проц.). Наступного року в Миколаївському окрузі і тих районах Херсонського округу, що входять тепер до складу області, було 10 комун, 179 артілей і 827 інших колективних об'єднань.
У процесі будівництва нового життя зміцнювався братерський союз українського народу з великим російським народом, з трудящими всієї Соціалістичної Батьківщини. Робітничий клас і трудове селянство Миколаївщини палко вітали об'єднання радянських республік, створення Союзу РСР. «Відповіддю на наступ капіталу,- записаною резолюції з'їзду Рад Миколаївського повіту, що відбувся 22 листопада 1922 року, повинен бути
єдиний фронт робітників і селян. Першим кроком до цього є Союз Радянських Соціалістичних Республік».
Зростала політична активність трудящих. За ленінським призовом з лютого по квітень 1924 року по Миколаївському округу до партії вступило 1022 чоловіка, в т. ч. 150 комсомольців; до лав комсомолу - 712 юнаків і дівчат. 1925 року в окружній організації на обліку перебувало 3385 комуністів. 1926 {div float:right}{module ИМСУ ИН}{/div}року вона зросла на 315 чоловік, 1927-го - на 482, а за перше півріччя 1928-го - на 414 членів. Ще з 1922 року комсомол Миколаївщини взяв шефство над корпусом Червоного козацтва і вирішив виділити на користь червоних козаків 25 проц. врожаю від колективного засіву. Молодь підтримувала тісні зв'язки з бійцями 15-ї Сиваської дивізії, яка була розташована у Миколаєві. В період революційних подій 1923 року в Німеччині в деяких районах засівали по кілька десятин землі на користь МОДРу.
1924 року в Товаристві сприяння повітряному флоту перебувало 15 тис. членів, об'єднаних у 196 осередках, у Товаристві сприяння розвитку хімії - 3 тис. членів, в осередках МОДРу - понад 13 тис. Протягом травня-листопада 1926 року 19 профспілок округу зібрали для допомоги страйкуючим англійським пролетарям 28 190 крб. У відповідь на провокації імперіалізму трудящі округу за кілька місяців 1927 року зібрали на будівництво ескадрильї «Наша відповідь Чемберлену» 14 тис. крб. Комсомол Миколаївщини шефствував над однією з найбойовіших молодіжних організацій Західної України - Львівською.
Вже в перші роки Радянської влади під керівництвом партійних організацій докорінно перебудовувалася справа охорони здоров'я трудящих. 1926 року в Миколаївському окрузі та районах Херсонського округу, що входять тепер до складу області, трудилося 64 лікарі та 36 фельдшерів. Понад 50 медичних працівників обслуговували трудящих Первомайського округу. У 1927-1928 рр. на охорону здоров'я у Миколаївському окрузі відпущено 658,5 тис. крб., кількість медичних закладів порівняно з 1923 роком збільшилася майже в 2 рази. Успішно розв'язувалося завдання ліквідації неписьменності. Вже на кінець 1925 року у Миколаївському окрузі оволоділи грамотою близько 35 тис. чоловік, на кінець 1928 року - 57 тис.; а у Первомайському окрузі на 1928 рік - 55 тис. чоловік. Органи народної освіти ще з початку 1920 року почали відкривати в селах і містах єдині трудові школи. Удосконалювались шкільні програми і підручники. У 1923/24 навчальному році в Миколаївському окрузі було 237 шкіл з 20 925 учнями, а в наступному - 294 школи з 31 595 учнями. Ще в липні 1922 року на Миколаївщині створюються перші дитячі комуністичні організації юних спартаківців. У 1925 році в окрузі було вже 8 тис. юних піонерів, у т. ч. в селах - 5,5 тисячі. Понад 4 тис. безпритульних дітей виховувалось в дитбудинках. 1926 року у Миколаєві почали працювати вечірній робітничий університет (200 слухачів) і підготовчі курси в інститут народної освіти (100 слухачів).
На базі Миколаївського вчительського інституту було створено інститут народної освіти (ІНО). При Новобузькій вчительській семінарії відкрили курси для підготовки викладачів української мови і географії України. Спеціалістів високої кваліфікації почав готувати відкритий у серпні 1920 року Миколаївський кораблебудівний інститут.
Замість «просвіт», де здебільшого верховодили антирадянські націоналістичні елементи, виникали нові культосвітні заклади - робітничі клуби, сельбуди, хати- читальні. У 1925 році в Миколаївському окрузі діяло 60 сельбудів і 140 хат-читалень, 119 бібліотек з книжковим фондом 238 862 примірники.
Успішно розвивалося радянське театральне мистецтво. Навіть у буремний 1917 рік у Миколаєві гастролювала театральна трупа - Товариство українських
акторів під керівництвом І. О. Мар'яненка з участю М. К. Заньковецької та П. К. Саксаганського, а в театрі мініатюр виступав видатний драматичний актор В. М. Халатов, пізніше народний артист Української РСР і Чечено-Інгушської АРСР. У червні 1920 року виставою «Плоди освіти» Л. М. Толстого в Миколаєві розпочав свою діяльність Перший Радянський театр, а в листопаді наступного року відкрився Державний російський драматичний театр. З 1923 року почав працювати Первомайський робітничо-селянський театр, у якому виступав В. Г. Магар - пізніше народний артист СРСР. Розвивалися
такі своєрідні форми самодіяльного театрального мистецтва, як «жива газета», «синя блуза».
Після перемоги соціалістичної революції справжнього розвитку набула музична культура. Ще на початку 1919 року командування і політвідділи радянських військових частин, що перебували в районі Миколаєва, провели облік і мобілізацію всіх музичних та артистичних сил для використання їх у концертній діяльності. 1920 року після вигнання денікінців при відділі агітпропу Губвійськкомату почала працювати музична секція, з участю якої {div float:right}{module ИМСУ ИН}{/div}створено великий симфонічний оркестр.
В концертах, що проводилися в Миколаєві та інших населених пунктах сучасної області, брали участь майстри мистецтв, серед них відомий співак А. Мосін, пізніше один з організаторів Державної української опери. Того ж року відкрито народну консерваторію, а при клубі № 3 ім. К. Маркса розпочав роботу струнний оркестр. Виникає чимало хорових колективів, зокрема 1920 року в селах Варварівці (тепер у межах міста Миколаєва), Калинівці (нині Жовтневого району), 1924 року - при клубі на Сухому фонтані і на нинішньому Чорноморському суднобудівному заводі. Певний вплив на розвиток хорового мистецтва Миколаївщини тих років мали виступи 1920 року в області Другої мандрівної капели «Дніпросоюзу» з Києва під керівництвом видатного українського композитора-класика К. Г. Стеценка і поета П. Г. Тичини.
Багатогранною була народна творчість: словесна, музична, хореографічна, декоративно-прикладне мистецтво тощо. Справжнього розвитку набув декоративний народний живопис, зокрема у формі розписів. Невідомий митець виготовив з гіпсу погруддя Т. Г. Шевченка, яке 1921 року встановлено на постаменті у с. Висунську (нині Березнегуватського району).
Ще 1923 року при газеті «Красньїй Николаев» створено літературно-творчу групу «Октябрь», в роботі якої брали участь відомий поет Е. Г. Багрицький (1895- 1934), поет Я. 3. Городськой та інші. Газети «Известия» і «Красньїй Николаев» редагував відомий радянський критик і літературознавець О. П.« Селівановський (1900- 1937), ус. Нечаяному (нині Миколаївського району), а згодом у Новій Одесі заввідділом наросвіти та головою волосного і районного виконкомів працював письменник П. С. Ходченко, фейлетоністом газети «Селянська правда» у м. Первомайську працював письменник і журналіст С. Сумний (1897-1960). Виходили і спеціальні літературно-мистецькі видання, зокрема у 1920 році - «Октябрь», що присвячувався третій річниці Великої Жовтневої соціалістичної революції, «Голос красноармейца»- журнал політично-освітнього відділу губернського військового комісаріату. Спочатку як двотижневий додаток до газети «Красньїй Николаев», а потім як самостійне видання у 1924-1925 рр. вийшло 19 номерів літературно-популярного журналу «Бурав».
Важливі питання економічного і політичного життя трудящих Миколаївщини, досягнення в галузі економіки, охорони здоров'я, освіти й культури широко висвітлювалися на сторінках місцевої періодики 1920-1925 рр.- газет «Красный Николаев», «Червоний плугатар», «Незаможний селянин». Видавалися також «Партийный вестник».- орган губкому партії, історико-партійні видання: «Страницн борьбьі» (1923 р.), «1905 год на Николаевщине» (1925 р.), «Октябрь на Николаевщине» (1927 р.).
Після відбудови народного господарства робітничий клас, трудяще селянство Миколаївщини спрямовували зусилля на створення фундаменту соціалістичної економіки. У січні 1926 року відбувся пленум Миколаївського окружкому КП(б)У,
який повністю схвалив рішення XIV з'їзду партії і рішуче засудив «нову опозицію». Те ж саме зробила й IX окружна партійна конференція Первомайщини.
Завдяки великому ентузіазму трудящих й допомозі, яку надавали ЦК ВКП(б), Рада Народних Комісарів СРСР, республіканські партійні і радянські органи, успішно здійснювалася реконструкція підприємств області. Тільки на придбання нової техніки на Чорноморському суднобудівному заводі центральні відомства асигнували близько 10 млн. крб. Вони ж допомогли у дальшій реконструкції порту, особливо його ремонтних майстерень, рибоконсервного комбінату в Очакові, підприємств Перв омайська тощо.
Вже в перші роки реконструкції підприємства округу, підпорядковані Головному правлінню металообробної промисловості, стали основною базою
суднобудування на Чорному морі, центрами котло- і дизелебудування, спорудження великовантажних залізничних вагонів і конструкцій для залізничних мостів. Вони давали близько половини продукції всіх підприємств Південного машинобудівного тресту. Значна увага приділялася реконструкції підприємств сільськогосподарського машинобудування, спорудженню нових і реконструкції діючих підприємств легкої і харчової {div float:right}{module ИМСУ ИН}{/div}промисловості в Миколаєві, Первомайську, Вознесенську, Очакові, Новому Бузі, максимальному використанню місцевої сировини. Будувалися електростанції в Очакові, Новій Одесі, Новому Бузі та інших місцях.
Робітники Миколаївщини підтримали почин харків'ян у боротьбі за створення вітчизняних машин і механізмів, на 60 проц. зменшили замовлення на імпортне устаткування для суднобудування. Одностайно схвалюючи звернення XVI Всесоюзної та II Всеукраїнської партконференцій про розгортання соціалістичного змагання, миколаївці підтримали робітників Донбасу і Дніпропетровська, які звернулись до всіх металістів республіки із закликом включитися у змагання. На ударну працю переходили цілі цехи та дільниці. У січні 1930 року Миколаївський округ за кількістю ударників (11 тис. чоловік) зайняв п'яте місце в республіці. В роки першої п'ятирічки були значно реконструйовані підприємства провідних галузей промисловості в Миколаєві, Первомайську, Вознесенську, Новому Бузі, Кривому Озері, Ландау, Снігурівці тощо.
У 1931 році в районах, які нині входять до складу області, було 80 підприємств з 13 022 робітниками. А вже 1934 року в межах сучасної області діяло 97 підприємств, валова продукція яких становила 217 084 тис. крб. за цінами 1926-1927 рр. і працювало тут понад 27 тис. робітників.
Докорінно змінилося промислове обличчя міст Первомайська і Вознесенська. На початку другої п'ятирічки у Первомайську діяли машинобудівний завод ім. 25-го Жовтня з тисячним колективом (майже вдвічі більше, ніж на всіх підприємствах міста у 1913 році), ГЕС, пивоварний, шкіряний, цегельний та олійний заводи, МТМ, кондитерська фабрика, гранітновидобувні промисли тощо. Збільшив випуск продукції консервний завод, на повну потужність працювали завод для ремонту сільськогосподарських машин «Червоний технік», промисловий і харчовий комбінати у Вознесенську.
Значних успіхів на підприємствах було досягнуто завдяки ударництву, соціалістичному змаганню, яким у 1934 році було охоплено 90 проц. миколаївських робітників. Велика увага приділялася підготовці і вихованню кадрів, їх масовому технічному навчанню, а також дальшому розвитку раціоналізаторства і винахідництва. Протягом 1933-1937 рр. на Чорноморському заводі з 20 тис. робітників різними формами технічного навчання було охоплено 15 тис. чоловік.
Влітку 1935 року ударники-відмінники Миколаєва звернулися до всіх робітників та інженерно-технічних працівників Миколаївщини із закликом підтримати почин робітників московського заводу ім. Менжинського - давати продукцію відмінної якості.
Заспівувачами стахановського руху в області були М. В. Фаустов, обрубувач гвинтів, член міськкому КП(б)У, згодом - обкому КП(б)У, С. І. Глушко, розточувальник з Чорноморського заводу; Р. В. Щавинський, корпусник-складальник заводу ім. 61 комунара та інші, які виконували по 4 і більше норми. Стахановську вахту несли цілі бригади, дільниці, цехи. 11 січня 1936 року - в День ударника було організовано стахановську добу на всіх підприємствах Миколаївщини. З того часу почали проводити стахановські доби, п'ятиденки, декади, місячники.
Послідовну і тверду лінію на переважання розвитку важкої промисловості, прискорення темпів будівництва, зростання продуктивності праці, якнайповніше використання всіх резервів виробництва проводила обласна партійна організація, ряди якої рік у рік зростали.
Протягом другої п'ятирічки обсяг валової продукції промисловості на Миколаївщині зріс більше як у 2,5 раза, а порівняно з першим роком першої п'ятирічки - більше як у 10 разів. За роки двох п'ятирічок тут збудовано близько 50 підприємств. У вересні 1937 року з районів Одеської і Дніпропетровської областей створено Миколаївську область. За даними перепису 1939 року, населення області становило 919 тис, чоловік. З них 27 проц. жило в містах, 73 проц.- в сільській місцевості. До складу області спочатку входило 3 міста обласного підпорядкування і 38 районів, а після
створення 1939 року Кіровоградської області - 2 міста обласного підпорядкування і 25 районів.
Народногосподарські завдання третьої п'ятирічки виконувалися під знаком втілення в життя накреслень XVIII з'їзду ВКП(б). Обком КП(б)У систематично обговорював різні питання роботи промислових підприємств області. Велику роботу серед трудящих провадили 15 тис. комуністів та понад 59,6 тис. комсомольців. Головна увага зосереджувалася на прискоренні розвитку суднобудування. У 1941 році партійні організації області підхопили ініціативу{div float:right}{module ИМСУ ИН}{/div} комуністів Донбасу й Дніпропетровщини, де великого поширення набули партійно-технічні конференції. Більше уваги стали приділяти економічному навчанню кадрів, зміцненню зв'язків науки з виробництвом, створенню нових стахановських шкіл. Чимало зробили для ліквідації штурмівщини, порушень трудової і фінансової дисципліни створені при обкомі і міськкомах партії відділи машинобудування.
Поліпшенню роботи промислових підприємств сприяло соціалістичне змагання з іншими заводами країни. Так, колектив Чорноморського заводу змагався з робітниками заводів ім. Орджонікідзе (м. Ленінград) і «Красное Сормово» (м. Горький). За підсумками першої половини 1940 року він вийшов переможцем, завоювавши перехідний Червоний прапор Наркомату і ЦК профспілки.
Напередодні Великої Вітчизняної війни в області діяли 40 підприємств союзного і республіканського та 111 - місцевого значення6, де працювало 50 тис. чоловік. У 1940 році валова продукція підприємств місцевої промисловості області зросла порівняно з 1938 роком більше як на 5 млн. крб. і досягла 15 млн. крб. У цьому ж році підприємства союзного підпорядкування виготовили 70, а промартілі - 200
найменувань товарів широкого вжитку, які вивозилися також до інших областей країни. Напередодні війни промисловість Миколаївщини виробляла понад 1 тис. видів продукції (морські судна, плавучі доки, грейдери, вагонетки, насоси, верхній одяг, трикотаж, взуття тощо).
Докорінні зміни відбувалися на селі внаслідок колективізації. Виконуючи рішення XV з'їзду ВКП(б) про суцільну колективізацію, місцеві партійні організації вжили дійових заходів щодо зміцнення партійного прошарку на селі, розширення позапартійного селянського активу.
Зокрема, масові організації трудящих КНС на 1928 рік об'єднували 22 365 чоловік. На 24 проц. порівняно з 1927 роком зріс у КНС прошарок комуністів. Одночасно збільшилася питома вага комуністів, селянської бідноти в правліннях сільгосп- кооперації.
Кращими агітаторами за колективні господарства стали радгоспи. Постачаючи навколишнім селянським господарствам чистосортне насіння, вони подавали їм й агрономічну допомогу. Партійні організації часто влаштовували екскурсії селян у передові колективні господарства, створені в перші роки Радянської влади.
До літа 1929 року в окрузі було 7 комун, 98 артілей, 520 ТСОЗів і 17 машинно- тракторних товариств - всього 642 виробничих колективних господарства, які об'єднували 16 488 селянських дворів (19,3 проц. загальної їх кількості). У проведенні колективізації сільського господарства партійні і радянські органи Миколаївщини широко спиралися на комітети незаможних селян.
Поряд з кількісним зростанням колективних господарств йшов процес їх укрупнення. Якщо в 1927 році одна артіль об'єднувала в середньому 9 господарств і 126 га землі, то в 1929 році на неї припадало 55 господарств і 661 га землі. З 1929 року в Миколаївському і сусідніх округах поширювалося кущування колгоспів з метою більш раціонального використання техніки. Багато артілей, запозичивши досвід організації тракторних колон і МТС радгоспами та кооперацією, почали створювати подібні колони і станції на базі кущових об'єднань. Однією з перших кущових МТС у республіці стала Баштанська. В 1929 році тут побувала 21 екскурсія з РРФСР, Азербайджану та інших республік СРСР. Згодом виникли Пересадів- ська, Бармашівська і Снігурівська МТС. Серед перших кооперативних МТС була Тилігуло-Березанська, організована Василівським, Коблевським, Анатолівським товариствами і рядом колгоспів Тилігуло-Березанського району. Восени того ж року в окрузі було вже 10 МТС, які мали 700 тракторів.
Окружком партії направив на село 374 комуністи-двадцятип'ятитисячники, восени 1930 року з числа працівників ліквідованих окружних організацій на село виїхало ще 200 чоловік. На початку 1930 року в села Миколаївщини прибуло 95 робітників з Донбасу. Вони багато зробили для втілення в життя ленінського кооперативного плану. Водночас посилювалося партійне керівництво, зростала роль комуністів у сільськогосподарському виробництві. Цьому сприяла реорганізація мережі сільських партосередків за виробничим принципом. Виробничі партійні осередки при артілях, {div float:right}{module ИМСУ ИН}{/div}радгоспах і МТС відіграли важливу роль у проведенні лінії партії на селі. Дедалі більше трудящих селян переконувалися у перевагах колективного господарювання.
До травня 1929 року в Миколаївському окрузі було колективізовано 21,1 проц. селянських господарств і усуспільнено 26,2 проц. землі. Восени того ж року в Баштанському, Вознесенському, Єланецькому, Новобузькому, Новоодеському і Снігурівському районах колективами було охоплено понад 50 проц. селянських господарств. На 10 березня 1930 року в Миколаївському окрузі колективізовано 85 проц.
селянських дворів з 87 проц. всієї орної землі3. У 1931 році суцільна колективізація в межах сучасної області в основному завершилася. На початку 1932 року тут було 1107 колгоспів, які об'єднували 124,4тис. селянських господарств.
Проте в багатьох селах Березнегуватського району (Херсонського округу), в селах Ново-Петрівському (Одеського округу) і Привільному (Миколаївського округу) мали місце факти штучного форсування темпів колективізації, перекручення політики партії. За дорученням ЦК ВКП(б) велику допомогу Миколаївській окружній партійній організації у виправленні
цих помилок подав Г. К. Орджонікідзе. Крім того, ЦК КП(б)У відрядив сюди спеціальні оргсільпартгрупи.
В ході здійснення суцільної колективізації сільського господарства партійні органи очолили рух бідняцько-середняцьких мас за ліквідацію куркульства як класу. Чималу допомогу селянам у колгоспному будівництві подавав робітничий клас. Робітники ділилися досвідом кращої організації праці, створювали ударні бригади та виїжджали в села для збирання врожаю. Так, до посівної кампанії 1930 року робітники Миколаєва відремонтували близько 1500 сільськогосподарських машин у т. ч. 56тракторів і 80тракторних плугів. У 1931 році 250 ударників підприємств м. Первомайська допомагали колгоспам у ремонті інвентаря та налагодженні організації праці. Робітничі бригади були й ініціаторами соціалістичного змагання на селі. Так, за пропозицією бригади Миколаївського райкому профспілки металістів у 1925 році укладено договір про соціалістичне змагання між ТСОЗами сіл Інгулки і Бармашового. На заводах організовувались курси сільських механізаторів. Тільки в 1933 році миколаївські комсомольці підготували для села 50 шоферів і 60 електромонтерів. У 1933 році Чорноморський завод шефствував над Варварівською МТС, зернорадгоспом ім. Петровського і 27 колгоспами, завод ім. 61 комунара - над Грейгівською МТС, зернорадгоспом ім. Косіора і 9 колгоспами, завод «Плуг і молот» - над Богоявленською МТС і 3 колгоспами.
Зміцнювалася матеріально-технічна база колгоспів. За 1932-1934 рр. кількість тракторів у сільському господарстві зросла в 1,5 раза, комбайнів- більше як у 5 разів.
Важливу роль у піднесенні рівня виховної роботи на селі та організаційно-господарському зміцненні колгоспів відіграли створені на початку 1933 року політичні відділи МТС. 1936 року на Миколаївщині (в межах сучасної області) було 1266 колгоспів, що об'єднували 96,1 проц. усіх господарств, 42 МТС і 15 МТМ. Якщо в 1937 році артілі продали державі 58 тис. тонн хліба, то в 1939 році - вже понад 135,7 тис. тонн. У 1940 році на території області діяло 54 МТС, які мали близько 4 тис. тракторів і 1938 зернових комбайнів. Використання техніки дало змогу краще обробляти землі, підвищувати їх родючість. У 1940 році середня врожайність зер
нових становила вже 16,6 цнт, буряків - 231 цнт. Область давала 67 проц. республіканського виробництва бавовни-сирцю. Протягом 1935-1939 рр. поголів'я худоби в артілях зросло майже в 2,3 раза. На початку 1940 року 1232 колгоспи (з 1317) мали по 3 тваринницькі ферми.
Сотні і тисячі трудівників сільського господарства області включалися в соціалістичне змагання. Колгоспники Миколаївщини змагалися з
хліборобами Одеської, Кіровоградської, Дніпропетровської і Запорізької областей. Змагаючись з бригадою П. М. Ангеліної, тракторна бригада Гур'євської МТС, яку очолював 1.1. Чабаненко, досягла у 1936 році світового рекорду виробітку - 1521 га умовної оранки на трактор. Першими в області підхопили заклик П. М. Ангеліної «Дівчата на трактор!» юні патріотки М. А. Рижик (Баштанка), Г. Журба (Нова Одеса), О. Штучна (Ковалівка), О. Шпакова (Гур'ївка). У 1939 році в області без відриву від виробництва підготовлено 1502 трактористки, наступного року близько 2 тис. жінок сіли {div float:right}{module ИМСУ ИН}{/div}за кермо тракторів і комбайнів. Широко розгорталося змагання за право брати участь у Всесоюзній сільськогосподарській виставці. Учасниками ВСГВ у 1939 році були 373 артілі, 6 МТС, 23 радгоспи, 986 трактористів, 166 комбайнерів. 54 учасники Виставки нагороджено золотими медалями. А в 1940 році на ВСГВ тільки в галузі тваринництва демонстрували свої досягнення 200 колгоспів і 120 колгоспних ферм Миколаївщини.
Соціалістична перебудова народного господарства зумовила систематичне зростання матеріального добробуту і культурного рівня трудящих. Лише за роки другої п'ятирічки реальна заробітна плата робітників зросла у 2,5 раза, а грошові та натуральні прибутки колгоспників - у 3,5 раза. У 1938 році середня вартість трудодня становила 2 крб. 50 коп.- удвічі більше, ніж у 1936 році. В області налічувалось близько 30 колгоспів-мільйонерів. У 1935 році на Миколаївщині діяли 1795 підприємств роздрібної державної і кооперативної торгівлі, у 1940 році-2279. Кількість підприємств громадського харчування за 1937-1940 рр. зросла майже у 2 рази.
Вже 1935 року в 14 поліклініках і 48 лікарнях (на 1940 ліжок) працювало 430 лікарів та 349 працівників з середньою медичною освітою. А ще через 5 років в області було 668 лікарів та 2205 чоловік середнього медперсоналу, лікарняна мережа складалася з 68 лікарень на 3439 ліжок. Всього ж в області налічувалося 370 лікувально-профілактичних закладів.
Великими були здобутки і в галузі народної освіти. В 1930-1932 рр. запроваджено обов'язкову початкову освіту в сільській місцевості і семирічну - в міській. На кінець другої п'ятирічки кількість семирічних шкіл збільшилась порівняно з 1929/30 навчальним роком? у 5, середніх - у 6 разів. У 753 школах, які відвідували 137 тис. дітей, працювало близько 8700 вчителів. Успішно ліквідовувалась неписьменність серед дорослого населення. У роки третьої п'ятирічки Миколаївщина була однією з восьми областей республіки з найвищим процентом слухачів взчірніх шкіл. У 1939 році 40 вчителів області за успіхина освітній ниві нагороджено
орденами і медалями. Напередодні війни діяли 2 вищих, 14 середніх спеціальних навчальних закладів, 12 шкіл ФЗН і 6 ремісничих училищ. У травні 1941 року відбувся перший випуск (3 тис. юнаків і дівчат) шкіл ФЗН системи трудових резервів. На початок 1941 року в народному господарстві області було зайнято 13 тис. чоловік з вищою і середньою спеціальною освітою.
Миколаївський інститут народної освіти 1934 року було перетворено на педагогічний, значно зріс і розширився кораблебудівний інститут. Обидва вузи видавали свої наукові праці. Зокрема, у 1927-1930 рр. вийшли 2 томи «Записок Миколаївського інституту народної освіти», а протягом 1934-1940 рр.
5 томів «Трудов Николаевского кораблестроительного института». У серпні 1940 року громадськість області відзначала 20-річчя цього вузу.
У 30-х рр. на Миколаївщині діяли відділення Всеукраїнської спілки пролетарських письменників (ВУСПП) і спілки комсомольських письменників - «Молодняк», які разом з окружною, а згодом - міською миколаївською газетою «Шлях індустріалізації» видавали у 1931-1932 рр. художньо-політичний щомісячник «Стапель». У Первомайську 1928 року виходив ілюстрований додаток до окружної газети «Селянська правда». Того ж року видавався щомісячний додаток до газети «Красный Николаев» - «Культура, наука, бьіт», а роком пізніше - щотижневе видання «Зритель».
В області було 3 театри, філармонія, де головним диригентом працював відомий український композитор, нині заслужений діяч мистецтв Української РСР К. Я. До- мінчен. Плідно працював Миколаївський український робітничо-селянський пересувний театр, в якому 1929-1931 рр. виступала талановита актриса, нині народна артистка СРСР П. В. Куманченко.
1934 року утворено Миколаївський державний російський драматичний театр ім. В. П. Чкалова із студією, де актором і режисером працював згодом народний артист Української РСР В. Ф. Високов. 1928 року відкрився Російський робітничий театр і Театр юного глядача. Останній показав за передвоєнні роки такі вистави, як «Кочубей» А. О. Первенцева та М. П. Охлопкова, «Дитинство» О. М. Горького (інсценізація В. А. Чаговця), {div float:right}{module ИМСУ ИН}{/div} «Десант» В. О. Суходольського, «Гімназисти» К. А. Треньова тощо. 1930 року виставою «Кадри» І. К. Микитенка відкрився театр «Лівобережна українська державна драма» (ЛУДД). У 1928-1933 рр. працював Державний пересувний робітничий оперний театр (ДРОТ), де режисером був видатний театральний діяч народний артист Української РСР М. П. Стефанович.
Тривалий час у Вознесенську та Миколаєві працював Четвертий одеський драматичний театр ім. Т. Г. Шевченка. Серед його вистав слід відзначити «Заколот» за Д. Фурмановим, а серед виконавців провідних ролей - нині народного артиста Української РСР Г. М. Лазарєва. У червні 1939 року драматичні аматорські колективи області демонстрували свої творчі досягнення на Першій обласній олімпіаді робітничо-колгоспних театрів.
На Миколаївщину часто приїздили видатні театральні колективи. Так, у 1927 році більше двох місяців тут гастролював Державний український драматичний театр ім. М. К. Заньковецької, здійснивши такі вистави, як «Суєта» І. К. Карпенка-Ка- рого, «Гайдамаки» за Т. Г. Шевченком, «Запорожець за Дунаєм» С. С. Гулака-Артемовського, «Рожеве павутиння» Я. А. Мамонтова та інші. 1932 року цей театр під керівництвом народного артиста СРСР Б. В. Романицького виставляв п'єсу 1. К. Ми- китенка «Дівчата нашої країни». Майже півроку у 1929-1930 рр. гостював тут російський драматичний театр «Шахтарка Донбасу», у складі якого виступав нині народний артист Української РСР О. М. Волін. Тоді миколаївці з великим інтересом дивилися й обговорювали такі вистави, як «Вогненний міст» Б. С. Ромашова, «Диктатура» І. К. Микитенка, «Постріл» О. І. Безименського тощо. Влітку 1939 року в області гастролював театр Чорноморського військово-морського флоту, який показав ряд військово-патріотичних п'єс, а саме: «Крейсер «Очаков» місцевих авторів Д. В. Суптелі та Н: Риндіної, «Вірний курс» М: Зелікова. Напередодні і в перші дні Великої Вітчизняної війни миколаївці знайомилися з високим мистецтвом творчого колективу Харківського державного українського драматичного театру ім. Т. Г. Шевченка. На театральній сцені йшли тоді «Ліс» О. М. Островського, «Талан» М. П. Старицького, «В степах України» О. Є. Корнійчука та п'єси інших радянських драматургів.
Багатим було музичне життя. 1927 року в окрузі проводилося свято музики, до 10-х роковин Великого Жовтня утворено окружну хорову капелу. Визначними були досягнення самодіяльних музичних колективів. 1925 року створено Миколаївський оркестр народних інструментів - нині самодіяльний заслужений оркестр УРСР, яким кілька десятиріч керував талановитий диригент і композитор Г. Ф. Манілов (1875-1954) - перший заслужений діяч мистецтв Української РСР серед керівників художньої самодіяльності. Оркестру було присвоєно звання ударника першої Всеукраїнської музичної олімпіади, яка відбулася у травні 1931 року. У квітні 1932 року міський робітничий струнний оркестр виступав на запрошення ВЦРПС перед делегатами IX з'їзду профспілок у Москві, а у серпні взяв участь у першій Всесоюзній олімпіаді художньої самодіяльності, де здобув перше місце з врученням прапора ВЦРПС і путівки на концертну подорож по СРСР. На олімпіаді оркестр виконував четверту симфонію П. І. Чайковського і п'яту симфонію Бетховена. В його репертуарі були також такі видатні музичні твори, як увертюра до опери «Руслан і Людмила» М. І. Глінки та «Кавказькі ескізи» М. М. Іполитова-Іванова. Визначним творчим колективом була хорова капела (керівник І. О. Клименко) суднобудівного заводу, яка здобула високу оцінку жюрі на республіканській олімпіаді художньої самодіяльності восени 1936 року.
Кадри митців масових професій готувало Миколаївське художнє училище, в якому навчався у ті роки нині народний художник СРСР лауреат Державної премії СРСР М. М. Божій. Художник кілька років працював у місті, де оформив інтер'єри Миколаївського будинку спеціалістів. 1927 року у Миколаєві споруджено монументальний пам'ятник В. І. Леніну. 1935 року -
14-метровий пам'ятник комунарівцям за проектом скульпторів М. Г. Лисенка і Л. Д. Муравіна.
Досягнення народної творчості демонструвалися на обласній олімпіаді художньої самодіяльності 1936 року. Інститут українського фольклору провів тоді в області кілька експедицій, під час яких було виявлено ряд {div float:right}{module ИМСУ ИН}{/div}оригінальних радянських пісень. Це, зокрема, пісні «Ой, червоне село» - про досягнення колгоспного села, складена миколаївським робітником Д. В. Ковальським; «Ой, заграло Чорне море»,- про героїзм радянських людей у роки громадянської війни, складена робітником- каменотесом Д. В. Дзюбою із с. Мигії Первомайського району, та інші. В Миколаївському районі досліджувалися також зразки настінного розпису.
Докорінні перетворення в економіці, розквіт соціалістичної культури позитивно впливали на зміни у побуті, сприяли виникненню нових традицій, звичаїв. Широко й урочисто відзначалися свята революційного календаря - Жовтневої революції, Першого травня, Дня Конституції, Червоної Армії. У Первомайському районі відзначалося трудове свято врожаю. 1929 року, наприклад, під час його святкування було утворено багато колгоспів. Селяни с. Грушівки цього району писали тоді: «Ми бачимо, що поліпшувати життя можна тільки через колективізацію. Нас не заля
кають куркулі та їхні прихвосні. Ми вже позбулися темряви і тепер будуватимемо нове життя під проводом Комуністичної партії і Радянської влади. Найкращим доказом цього є сотні колективів, що, незважаючи на опір куркулів, утворилися у день свята врожаю та колективізації».
Завданням соціалістичного будівництва підпорядковувалися і заходи культурно-освітніх закладів. Миколаївський окружний відділ політосвіти, наприклад, відрядив на села пересувний сільськогосподарський музей у вигляді т. зв. культавто- мобіля з кінопересувкою, книгами і газетами під гаслом «Бідняки та середняки! Щоб краще провести жнива - об'єднуйтесь у артілі!» Велику роботу на місцях проводили сельбуди, а пізніше - будинки колгоспника та будинки культури.
1939 року в області налічувалося 917 клубів та будинків культури, близько 900 масових бібліотек. Успішно здійснювалася радіофікація. 1924 року в окрузі було 2 радіоустановки, а напередодні війни майже завершено суцільну радіофікацію всіх населених пунктів області. На 1929 рік в окрузі працювало 12 кіноустановок, а 1941 року в області діяло 214 стаціонарних кіноустановок, з них 172 звукові - майже у 4 рази більше, ніж у 1927 році з кінопересувками. Проводилася велика лекційна робота. У квітні 1934 року у Миколаєві відбулося перше заняття університету культури. У вихованні мас почесне місце посідали обласні газети: «Більшовицький шлях» (почала виходити 1937 року) і «Южная правда» (з 1938 року).
Трудящі області брали активну участь у роботі оборонно-спортивних товариств. 1941 року у військово-фізкультурних гуртках налічувалося 10 350 членів. Комсомольці - тсоавіахімівці колгоспу «Передовик села» Казанківського району звернулися до молоді області із закликом: «Виростити баских коней для нашої Червоної Армії!». Улисті до них С. М. Будьонний гаряче підтримав цю ініціативу, побажав успіху, дав цінні поради.
Зростали лави обласної партійної організації. В 1941 році вона налічувала 18 665 комуністів, об'єднаних у 1250 первинних організаціях, 26 райкомах і 2 міськкомах партії.
Ради депутатів трудящих перебудовували свою роботу відповідно до вимог періоду соціалістичного будівництва. Через масові організації та секції, депутатські групи і комісії широкі кола трудящих залучалися до активної громадсько-політичної і господарської роботи. Серед перших депутатів Верховної Ради СРСР були робітник Чорноморського заводу М. В. Фаустов і флотоводець М. В. Вікторов, ланкова колгоспу «3-й вирішальний» Снігурівського району М. В. Бунчук і партійний працівник М. Ф. Волков, агроном Г. О. Гришко та інженер І. К. Карасьов. Під час виборів до місцевих Рад (грудень 1939 р.) за кандидатів блоку комуністів і безпартійних віддали голоси 99,07 проц. виборців. В числі 70 депутатів обласної Ради (се: ред них 20 жінок) було 47 комуністів.
Виховані Комуністичною партією в дусі пролетарського інтернаціоналізму жителі області створювали на всіх підприємствах, у радгоспах, колгоспах, установах та навчальних закладах осередки МОДРу, які шефствували над
політв'язнями п'яти капіталістичних країн: Німеччини (Берлін, Гамбург), Італії (Трієст, Мілан, Флоренція), Китаю (Шанхай), Польщі (Ковель, Равич), Болгарії (Варна). Велика дружба зв'язувала Миколаївських суднобудівників з робітниками Японії, Англії, Франції, США, Іспанії.
За роки мирного соціалістичного будівництва трудящі Миколаївщини, керовані Комуністичною партією, досягли визначних успіхів у розвитку {div float:right}{module ИМСУ ИН}{/div}економіки і культури. Напередодні Великої Вітчизняної війни Миколаївська область стала розвинутим індустріально-колгоспним краєм Радянської України.
Віроломний напад німецько-фашистських загарбників на нашу Батьківщину перервав мирну працю жителів міст і сіл країни. Священна ненависть трудящих до німецько-фашистських загарбників, палка любов до Батьківщини, прагнення віддати всі свої сили на розгром ворога виявилися в масовому добровільному вступі до лав Червоної Армії. 3600 заяв з проханням послати на фронт надійшло до військкоматів області в перші дні війни. Більше тисячі учасників громадянської війни сформували кавалерійський полк. Добровільні народні формування створювалися в усіх містах і селах області. На 27 липня 1941 року на Миколаївщині налічувалося понад 70 тис. ополченців, у т. ч. 7126 комуністів, 11 150 комсомольців, 18 884 жінки. Було організовано 33 винищувальних батальйони і 1108 допоміжних груп загальною кількістю понад 20 тис. чоловік. Лише протягом кількох днів липня від трудящих області у фонд оборони надійшло 53 тис. крб. Бюро обкому партії у червні 1941 року відрядило на політичну роботу в частини Червоної Армії 62 комуністи з числа керівних працівників партійних і радянських органів. Перший секретар обкому КП(б)У С. І. Бутирін був направлений членом Військової ради армії, у вересні 1941 року він загинув смертю хоробрих.
Швидко здійснювалася перебудова промисловості на воєнний лад. З величезною енергією працювати в ці дні трудящі області. Широко розгорнувся рух багатоверстатників, за економію металу, електроенергії, скорочення строків виробництва воєнної продукції. Повсюдно створювалися фронтові бригади. Суднобудівники збільшили тривалість робочого дня на 2 години. їх приклад наслідували колективи інших підприємств. З ініціативи службовців заводу «Дормашина» робочі місця тих, що пішли на фронт, займали жінки, підлітки, люди похилого віку. На початок липня 1941 року на підприємства і транспорт прийшли працювати 1552 жінки.
Колгоспники, робітники радгоспів і МТС, незважаючи на нестачу механізаторів, автотранспорту, докладали всіх зусиль, щоб успішно зібрати врожай. До 25 липня більшість колгоспів достроково виконала план хлібоздачі. Багато господарств Баш- танського району на 7 липня перевиконали річні плани продажу державі м'яса й інших продуктів, а колгоспи Тилігуло-Березанського району до 15 липня виконали план м'ясопоставок за весь 1941 і першу половину 1942 року. В Софіївській МТС Новобузького району 58 дівчат сіли за кермо тракторів і комбайнів. Підтримавши цю патріотичну ініціативу, обком КП(б)У та виконком обласної Ради прийняли рішення підготувати тисячу жінок - трактористів і комбайнерів.
З наближенням лінії фронту партійні і радянські органи області організували евакуацію основних промислових підприємств разом з кваліфікованими робітниками в глиб країни. Чимало спеціалістів Миколаївщини працювало на заводах Севастополя, Туапсе, Поті, Астрахані, Уралу, Поволжя і Сибіру. Самовіддано трудилися у східних районах країни робітники заводу «Дормашина», швейної фабрики ім. Кірова, суднобудівники.
Виконуючи вказівки ЦК ВКП(б) та ЦК КП(б)У, обком партії заздалегідь створив широку сітку підпільних партійних організацій, партизанських загонів та диверсійних груп. Створенням партійного підпілля особисто займався другий секретар обкому партії І. К. Сиромолотний, який восени 1942 року увійшов до складу нелегального ЦК КП(б)У, оперативного органу ЦК по керівництву партизанським рухом і підпільними організаціями на Україні.
В області було організовано 2 підпільні міськкоми, 3 міських райкоми та 26 райкомів партії у складі 124 секретарів і членів комітетів та 186 партійних осередків. Для роботи в підпіллі партійна організація області залишила 1057 комуністів та багато безпартійних. Було створено також 13 партизанських загонів, до яких ввійшло більше 300 комуністів.
Після того, як німецькі війська на початку серпня підійшли до Дніпра, гітлерівське командування перекинуло значну частину сил на південь - у фланг Південного фронту. Одночасно ворог завдав кілька ударів поетику 9-ї і Окремої Приморської армій, примусивши першу відійти на схід до {div float:right}{module ИМСУ ИН}{/div}переправи через Південний Буг у районі Миколаєва. 13 серпня основні сили 9-ї Армії опинилися в оточенні; після тривалих запеклих боїв з 13 по 16 серпня, прорвавши вороже кільце, вони відійшли за річку Інгулець. 16 серпня гітлерівці
вдерлися до Миколаєва, в цьому ж місяці було окуповано всю область.
Силою зброї гітлерівські загарбники насаджували свій кривавий режим. Від їх рук загинуло 74662 мирних громадян і 30699 військовополонених, 25 884 - вигнано на каторгу до Німеччини. На території всієї Миколаївщини окупанти запровадили тяжку трудову повинність.
В перші дні окупації фашистам вдалося виявити і по-звірячому знищити більшість партійних і радянських працівників, залишених для підпільної роботи, що порушило мережу явок, завдало серйозного удару підпіллю. Однак в умовах жорстоких репресій народжувалися нові групи й організації, утверджуючи нескореність народу. Основною базою для створення підпілля і проведення Диверсійної роботи були промислові підприємства Миколаєва. Робітники чинили масовий опір окупантам, брали активну участь у діяльності підпільних організацій. Створювалися підпільні групи і у сільській місцевості, які згодом переросли у великі організації. Вже наприкінці 1941 року в області було відновлено і створено заново 40 підпільних організацій та груп.
З метою мобілізації радянських людей на боротьбу в тилу ворога підпільні організації широко використовували масово-політичну роботу, друкували і розповсюджували антифашистські листівки, відозви і звернення до населення. Всього у 6 підпільних друкарнях було випущено понад 30 тис. листівок4, які закликали до непримиренної боротьби проти окупантів.
Функції керівного ядра підпільних організацій і груп області виконував фактично «Миколаївський центр», створений з ініціативи В. О. Лягіна. Після розгрому ядра центру в Миколаєві в лютому 1943 року створюється нове керівне ядро в Херсоні на чолі з П. А. Комковим, яке координувало дії партійного підпілля на території сучасної Миколаївщини і Херсонщини. Після загибелі П. А. Комкова восени 1943 року керівне ядро підпілля знову перемістилося до Миколаєва.
Надійними помічниками старших товаришів були комсомольці і молодь. Бойові комсомольські групи створювалися майже в кожній підпільній організації. Прикладом вірного служіння Вітчизні залишилася в пам'яті народу діяльність комсомольської організації «Партизанська іскра» в с. Кримці Первомайського району. Виключну мужність виявили юні розвідники О. Кобер і В. Хоменко, які діяли в складі групи В. І. Андрєєва (Палагнюка),
Радянські люди саботували всі економічні, політичні і воєнні заходи окупантів. Провалився задуманий фашистами план введення в дію промислових підприємств. Селяни зривали сільськогосподарські роботи, псували техніку, не виконували натуральної повинності, приховували хліб. Завдяки активним діям підпілля, підтриманого населенням, було визволено з полону понад 5 тис. військовослужбовців Червоної Армії, врятовано від насильного вивезення на каторжні роботи до Німеччини близько 15 тис. чоловік.
З наближенням Червоної Армії багато підпільників стали на шлях відкритої збройної боротьби. В роки тимчасової окупації на території області діяло 89 підпільних організацій і груп, в яких брало участь, за неповними даними, понад 3200 чоловік, серед них більше 300 комуністів, та 11 партизанських загонів. За мужність і героїзм 1091 учасника підпілля і партизанського руху на Миколаївщині нагороджено орденами і медалями, а В. О. Лягіну, керівникові «Партизанської іскри» в с. Кримці В. С. Моргуненку, учасникам комсомольського підпілля П. К. Гречаному і Д. Г. Дяченко посмертно присвоєно звання Героя Радянського Союзу.
Орденами і медалями нагороджено також десятки тисяч жителів Миколаївщини, що відзначилися на фронтах війни. 58 уродженців області удостоєно високого звання Героя Радянського Союзу, 16 солдатів, зокрема І. С. Яновського, В. Г. Таранка, П. К. Решетилова та інших відзначено орденом Слави трьох ступенів. У Миколаєві, на бульварі ім. С. О. Макарова, встановлено стелу Героям Радянського Союзу - урожденцям області, які
виявили героїзм і відвагу в боротьбі за свободу і незалежність Батьківщини. Понад 70 тис. жителів області загинули на фронтах.
6-го березня 1944 року війська 3-го Українського фронту під командуванням генерала армії Р. Я. Малиновського, форсувавши Інгулець і захопивши на західному березі кілька плацдармів, приступнлп до здійснення Березнегуватсько-Снігурівської операції. За 2 дні наступальних боїв вони оволоділи Новим Бугом, Казанкою та іншими населеними пунктами і, {div float:right}{module ИМСУ ИН}{/div}перерізавши залізницю Долинська-Миколаїв, зламали фронт 6-ї німецької армії, яку було сформовано замість розбитих на Волзі військ Паулюса. З району Нового Буга війська фронту спрямували удар по тилах ворожих військ, що діяли на схід від Миколаєва. Одночасно зі сходу наступали 6-а і 5-а ударна та 28-а армії фронту, прикриті 17-ю повітряною армією. 9 березня радянські війська визволили Баштанку; 12-13 березня - Привільне і Володими- рівку. В березні в районі Березнегуватого і Снігурівки оточено і знищено угруповання гітлерівців до восьми дивізій. 19-20 березня визволено Єланець, Братське, Арбузинку. Тим часом війська правого крила 3-го Українського фронту оволоділи Новою Одесою і Вознесенськом. 20-24 березня війська цього фронту по всій лінії від Вознесенська до Миколаєва форсували Південний Буг. Частини 2-го Українського фронту на той час повністю очистили від окупантів Первомайськ, Криве Озеро і Врадіївку. 26 березня в Миколаївському торговому порту висадився загін десантників, яким командував старший лейтенант К. Ф. Ольшанський. А 28 березня війська 5-ї ударної і 28-ї армій оволоділи обласним центром, після чого війська лівого крила 3-го Українського фронту, форсуючи Південний Буг, зав'язали бої на підступах до Очакова. 31 березня з моря до Очакова підійшли десантники. Гітлерівці поспіхом тікали з міста. Область була повністю очищена від фашистських військ.
Миколаївська земля рясно полита кров'ю воїнів нашої багатонаціональної
Вітчизни. В лавах військових з'єднань воювали цілі полки і дивізії, сформовані із братніх народів. Так, 4-й гвардійський кавалерійський корпус був укомплектований кубанськими козаками і представниками народностей Північного Кавказу. Серед воєначальників, які брали участь у визволенні області, були генерали В. Д. Цвє- таєв, В. І. Чуйков - росіяни, Р. Я. Малиновський і Т. І. Танасчишин - українці, М. Г. Мікеладзе - грузин, І. О. Плієв - осетин та інші. За героїзм, проявлений у цих боях, понад 100 воїнів удостоєні звання Героя Радянського Союзу, 19 з'єднанням і частинам Радянської Армії присвоєно найменування «Миколаївських», «Первомайських» і «Новобузьких».
Одразу ж після визволення відновлювали свою діяльність обласні партійні та радянські органи, місцеві партійні організації. 30 березня 1944 року декілька районів Миколаївської області відійшли до новоствореної Херсонської області. У травні 1944 року на обліку в обласній парторганізації перебувало 1194, а на 1 січня 1945 року - вже 3311 комуністів. Поступово їх ряди зростали за рахунок демобілізованих з армії та тих, що поверталися з евакуації. На початку 1944 року затверджено склад бюро Миколаївського обкому партії і секретарів. Партійні, радянські та господарські органи комплектувалися, головним чином, працівниками, які прибували за путівками ЦК КП(б)У. Почали діяти й комсомольські осередки. До травня 1945 року комсомольська організація області об'єднувала понад 14,5 тис. юнаків і дівчат, що брали найактивнішу участь у відбудовчих роботах.
Величезної шкоди завдали гітлерівські окупанти народному господарству області. Було зруйновано багато підприємств, колгоспів, висаджені в повітря і спалені 10 886 виробничих, житлових, культурних та інших споруд, вивезено або знищено матеріальні і культурні цінності, а також 148 тис. голів великої рогатої худоби, 101 тис. коней, 70 проц. тракторного парку, 80 проц. комбайнів та іншої техніки. Збитки, завдані гітлерівськими окупантами, обчислювалися величезною сумою - 17 519 млн. крб. (в масштабах цін 1946 року).
Відчувалася гостра нестача спеціалістів, кваліфікованих робітників, будівельних матеріалів - лісу, цвяхів, цементу, часто були перебої у постачанні будов електроенергією. Через брак палива енергетичні потужності використовувалися лишена 4-8 проц. У надзвичайно складних умовах радянські люди на чолі з комуністами показували зразки самовідданої праці і творчої ініціативи у подоланні труднощів.
Центральний Комітет Комуністичної партії і Радянський уряд особливу увагу приділяли відновленню миколаївських суднобудівних заводів, які мали велике народногосподарське значення. На відбудову підприємств області були виділені значні фінансові і матеріальні ресурси. В 1944 році у відродженні тільки суднобудівних заводів брали участь понад 30 тис. чоловік. Серед них були українці, росіяни, білоруси, узбеки, киргизи, {div float:right}{module ИМСУ ИН}{/div}молдавани і представники інших національностей СРСР.
Вже через півроку після визволення області повністю або частково стали до ладу 216 підприємств союзного і республіканського підпорядкування та місцевої промисловості. Чорноморський суднобудівний завод приступив до ремонту суден і виробництва запасних частин для сільськогосподарських машин, на заводі «Дормашина» почали випускати продукцію інструментальний і складальний цехи, у Вознесенську стали до ладу крупорушка, два млини, канатний завод, хлібозавод, в Очакові-рибозавод, млин, а в Новоодеському районі -гончарний цех і кар'єр.
Успіхам у відбудові зруйнованого господарства значною мірою сприяла наполеглива робота місцевих партійних організацій, які безустанно дбали про посилення ідейно-політичного виховання трудящих, добір і розстановку кадрів, авангардну роль комуністів на виробництві. Так, для здійснення партійно-політичної і організаторської роботи на підприємствах суднобудування було поновлено посади парторгів ЦК ВКП(б). Всі відповідальні ділянки очолили комуністи. Зразки самовідданої праці подавали начальники цехів Чорноморського суднобудівного заводу О. В. Чимбир, Ф. Г. Смирнов, робітники заводу ім. 25-го Жовтня м. Первомайська В. П. Криворучко, Б. Г. Довжук, залізничники станції Голта І. Я. Пустовіт, І. І. Вітенко та інші. На промислових підприємствах області створювалися комсомольсько-молодіжні бригади, яких у червні 1944 року налічувалось 50. Переважна більшість їх постійно перевиконувала виробничі завдання. На заклик ЦК ЛКСМУ до Миколаєва прибуло 1500 молодих робітників з Вінницької, Кам'янець-Подільської, Херсонської і Кіровоградської областей, які самовіддано працювали на відбудові промислових підприємств, транспорту.
Обласна партійна організація багато уваги приділяла відновленню сільського господарства, яке дуже постраждало в період тимчасової окупації. Якщо до війни на полях працювало понад 6 тис. тракторів і комбайнів, то на час визволення області залишилося лише 274 трактори і 270 комбайнів, які потребували капітального ремонту. Були зруйновані тваринницькі ферми, пограбовані насіннєві фонди. Окупанти вивезли до Німеччини тільки великої рогатої худоби 179 907 голів.
Завдяки трудовому героїзму колгоспного селянства і робітничого класу, великій допомозі з боку Центрального Комітету нашої партії, Уряду, всього радянського народу сільське господарство області успішно відбудовувалося. До жовтня 1944 року в області відновлено 597 колгоспів, 39 МТС, З МТМ, 34 радгоспи. Незважаючи на великі труднощі, нестачу робочої сили, техніки, план весняної сівби 1944 року було виконано на 110 проц. Хлібороби зібрали того року врожай за 18-20 днів. У колгоспах, радгоспах і МТС працювало понад 800 комсомольсько-молодіжних бригад і ланок високого врожаю зернових, які систематично перевиконували норми. Сільські партійні організації приділяли багато уваги організаційно-господарському зміцненню колгоспів, добору і правильній розстановці керівних кадрів, посиленню масово-політичної роботи серед колгоспників. У 1944 році в обласному центрі 470 голів колгоспів закінчили місячні курси підвищення кваліфікації. Протягом 1944-1945 рр. підготовлено також понад 15 400 спеціалістів масової кваліфікації- бригадирів, ланкових, завідуючих фермами.
Робітники МТС по гвинтику збирали трактори і комбайни, відбудовували майстерні, верстати, обладнання. Бригада відомого механізатора О. П. Рожка у с. Врадіївці зуміла за короткий строк відремонтувати 7 тракторів і комбайнів, що значно зміцнило технічну базу МТС.
Радянський уряд надавав трудящим області велику допомогу технікою та коштами.
Допомагали у відбудові сільського господарства колгоспному селянству Миколаївщини також трудящі Воронезької, Куйбишевської, Саратовської областей, Алтайського краю, військові частини. Лише зі східних областей РРФСР було завезено 200 тракторів, 147 комбайнів.
З колгоспів Казахської і Узбецької РСР, Красноярського краю і Ростовської області прибуло декілька десятків тисяч голів худоби, 32 тис. коней.
Відродження промисловості і сільського господарства Миколаївщини стало кровною справою усіх трудящих Радянської країни. Відчутну допомогу подали вони трудівникам області і у відбудові закладів охорони здоров'я, культури, освіти.
Відновлювалася мережа цих закладів відразу ж після визволення області. {div float:right}{module ИМСУ ИН}{/div}Миколаївська міська, Вознесенська районна та інші місцеві Ради депутатів трудящих очолили рух за відбудову шкіл методом народної будови. Силами громадськості і шефських організацій ремонтувалися шкільні приміщення, виготовлялися меблі, заготовлялося паливо. Велику роботу по відновленню шкіл і організації навчального процесу провели комуністи - депутати місцевих Рад Є. К. Константинова, Н. С. Домненко, заслужена вчителька Української РСР М. Ф. Павлик та інші. Вже першого року після визволення почали працювати 2 вузи, 14 технікумів, 717 шкіл, 12 будинків культури, обласна філармонія, 13 кінотеатрів, 139 бібліотек.
При клубах було створено 306 гуртків художньої самодіяльності. Лише 1945 року на потреби культосвітніх закладів місцевими Радами депутатів трудящих асигновано близько 90 млн. крб.- понад 60 проц. обласного бюджету.
Всебічну допомогу подавали трудівники області фронту. На зібрані кошти було побудовано танкову колону «Колгоспник Миколаївщини», ескадрилью літаків «Призовник Миколаївщини». Із власних заощаджень трудящі внесли у фонд оборони понад 30 млн. крб., а також надіслали фронту 3600 тис. пудів хліба, 75 тис. пудів м'яса, близько 2600 тис. літрів молока та багато інших продуктів.
Після переможного закінчення Великої Вітчизняної війни розпочалася інтенсивна відбудова та дальший розвиток народного господарства. Великих зусиль докладали трудівники міст і сіл області, щоб успішно виконати завдання першого післявоєнного п'ятирічного плану. 1946 року тут діяло 40 підприємств союзного і республіканського підпорядкування, 97 підприємств місцевої промисловості, 89 кустарно-промислових артілей і 23 будівельні організації. Партійні і профспілкові організації розгорнули соціалістичне змагання за дострокове виконання п'ятирічки. Були вжиті заходи щодо вдосконалення організації та механізації виробництва на підприємствах, закріплення постійних кадрів, підвищення кваліфікації робітників, впровадження нової техніки і технології. Партійні організації спрямовували свою увагу на поліпшення господарської діяльності підприємств.
У 1947 році близько 90 проц. всіх працюючих брали участь у соціалістичному змаганні. Того ж року понад 4 тис. робітників значно перевиконали річні виробничі норми. З ініціативи Первомайської міськради і Заводської райради депутатів трудящих м. Миколаєва на всіх підприємствах створювалися депутатські пости. Комсомольці організовували рейдові бригади і пости, які здійснювали контроль за реконструкцією підприємств і цехів. Наступного року близько 5 тис. стахановців області виконали від 1,5 до 5 річних норм. Були реконструйовані і оснащені більш досконалим устаткуванням суднобудівні заводи. Так, наприкінці п'ятирічки на Чорноморському заводі працювало 83 проц. довоєнної кількості робітників, а продукції порівняно з 1940 роком випускалося значно більше. Завдяки технічному переозброєнню Первомайський завод ім. 25-го Жовтня виконав п'ятирічку за 4 роки.
VI обласна партійна конференція (лютий 1951 р.), підбиваючи підсумки виконання п'ятирічки, відзначила, що випуск валової продукції промисловості в 1950 році перевищив рівень 1940 року на 60 проц. Підприємства області на той час налагодили випуск обладнання для металургійної промисловості, складного литва, механічну обробку деталей для нафтодвигунів тощо. Багато нових видів продукції почали виробляти підприємства легкої промисловості, в т. ч. узорне трикотажне полотно, панчішно-шкарпеткові вироби, плащі з текстовініту тощо. Налагодилося виробництво будівельних матеріалів: вапна, цегли, черепиці, граніту. Вантажооборот усіх видів транспорту за 5 років зріс у 3 рази проти 1940 року. Трудящі області активно працювали на відбудові Донбасу і Дніпрогесу. Лише в 1946 році обком ЛКСМУ відрядив 300 комсомольців на відродження
Дніпрогесу ім. Леніна. 1950 року багато юнаків і дівчат виїхали на будівництво Теребле-Ріцької ГЕС у Закарпатську область.
Поступово піднімалося з руїн сільське господарство. У 1947 році посівні площі становили вже 91,1 проц. рівня 1940 року, на кінець п'ятирічки вони були повністю відновлені. 1950 року область зібрала високі врожаї зернових. Серед передових господарств були радгосп «Червона Баштанка» Новобузького, колгосп «Прапор комунізму» Вознесенського районів та інші, які збирали з кожного гектара до 25 цнт зернових. {div float:right}{module ИМСУ ИН}{/div}
У 1948 році колгоспи й радгоспи області перейшли на суцільні сортові посіви, стали широко застосовувати добрива на полях, раціональніше використовувати техніку. Довоєнна врожайність зернових та інших культур була перевершена. Підвищенню рівня господарювання сприяло укрупнення колгоспів у 1950-1951 рр.- 957 артілей області були реорганізовані в 395.
Виконуючи постанову лютневого (1947 р.) Пленуму ЦК КПРС «Про заходи піднесення сільського господарства в післявоєнний період», трудівники області докладали зусиль для зміцнення матеріально-технічної бази колгоспів і радгоспів. В цьому їм всіляко допомагав робітничий клас. Підприємства Миколаєва виготовили для села 33 пересувні майстерні і 66 польових вагончиків, значну кількість запчастин для сільськогосподарських машин. З районних центрів було направлено на постійну роботу в села понад 260 комуністів. До 1950 року повністю відновлено довоєнну потужність МТС та створено ще 9 МТС.
Спираючись на багатий досвід передових артілей, новаторів колгоспного виробництва, трудівники сільського господарства підвищували продуктивність праці, збільшували виробництво сільськогосподарських продуктів. На всю країну линула слава про майстрів-хліборобів радгоспу «Червона Баштанка», які демонстрували свої досягнення у Москві, трудівників колгоспу «Заповіт Ілліча» Арбузинського району, що 1947 року зібрали на великій площі по 30 цнт пшениці з гектара. Протягом 1947-1950 рр. 36 передовикам присвоєно звання Героя Соціалістичної Праці. В їх числі: П. б. Кислиця - голова колгоспу «Заповіт Ілліча» Арбузинського району, який славився високими врожаями пшениці, О. І. Іртишев - бригадир колгоспу ім. Г. І. Петровського Арбузинського району, Ф. Г. Яковенко - ланкова артілі «Соціалістична перебудова» Лисогірського району, які збирали по 25-30 цнт зернових з гектара. А. Г. Поточилов - комбайнер Явкинської МТС Баштанського району, який щорічно намолочував на комбайн 8 тис. цнт та інші. Орденами і медалями було нагороджено 620 колгоспників.
Із зміцненням економіки області поліпшувався добробут трудящих. 1950 року середньомісячний заробіток робітників і службовців становив 583 крб. проти 393 крб. у 1945 році. Протягом 1945-1951 рр. споруджено 270 тис. кв. метрів житлової площі.
Помітними були успіхи і в галузі охорони здоров'я. Проти довоєнного часу кількість лікарняних ліжок збільшилася на 21 проц., лікарів - на 70 проц. Була повністю відновлена мережа шкіл, вищих, середніх спеціальних навчальних і культурних закладів. У 774 загальноосвітніх школах навчалося близько 134 тис. дітей. За 1946-1949 рр. інститути випустили 740 і технікуми - 3104 спеціалісти. Велику культосвітню роботу серед населення проводили 19 районних будинків культури, більше тисячі клубів і червоних кутків, понад тисячу масових бібліотек з книжковим фондом близько 1,5 млн. примірників. Діяло 180 кіноустановок, у т. ч. у сільській місцевості - 150.
Місцеві Ради дбали про підвищення ідейно-політичного рівня культурно- освітньої роботи. В усіх районах діяли семінари завідуючих сільськими і колгоспними клубами, бібліотеками. Проводилися обласні, місцеві і районні огляди художньої самодіяльності, в яких брало участь до 20 тис. чоловік.
Важливу роль у піднесенні культурно-освітньої роботи в області відіграла постанова травневого (1946 р.) Пленуму ЦККП(б)У «Про стан культурно-освітньої роботи серед робітників підприємств міст Ворошиловграда, Маріуполя і в селах Миколаївської області». У жовтні 1946 року в області відбувся огляд музичної і хореографічної самодіяльності профспілок як підготовчий етап до всесоюзного огляду; наприкінці 1950 року було проведено районні, міські та обласний конкурси художньої самодіяльності, присвячені Декаді української літератури та мистецтва у Москві.
Миколаївський оркестр народних інструментів взяв участь у республіканській олімпіаді художньої самодіяльності 1949 року. Організаторів і постійних учасників оркестру М. А. Васильєва, Д. Д. Леонтенка, І. Й. Студенка нагороджено Грамотами Президії Верховної Ради УРСР. Серед чудових виконавських колективів слід відзначити жіночий духовий оркестр (керівник П. С. Барташ), що виник 1944 року на швейній фабриці ім. С. М. Кірова. {div float:right}{module ИМСУ ИН}{/div}
Активно відроджувалося і набувало довоєнної слави театральне життя області. Ще до закінчення війни розгорнув свою діяльність пересувний український музично- драматичний театр ім. Т. Г. Шевченка, режисером якого працював нині заслужений діяч мистецтв Української РСР М. Г. Єсипенко; у серпні 1945 року відновив свої вистави театр юного глядача (ТЮГ), а на початку вересня - російський драматичний театр ім. В. П. Чкалова, який з весни 1942 і до літа 1944 року працював у місті Алапаєвську Свердловської області, де здійснив постановку таких глибоко патріотичних п'єс, як «Хлопець із нашого міста» і «Російські людп» К. М. Симонова, «Кремлівські куранти» М. Ф. Погодіна.
Успішне виконання плану першої післявоєнної п'ятирічки сприяло створенню міцної бази для розвитку економіки і культури в наступні роки. Колективи промислових підприємств, здійснюючи модернізацію устаткування, впроваджували у виробництво найновіші досягнення науки, техніки, передового досвіду - швидкісну обробку металу, автоматичне зварювання, потокове складання машин і механізмів.
Серед молоді заводу «Дормашина» зародився чудовий рух за звання відмінника технічного прогресу, і незабаром під його знамено стало понад 70 комсомольсько-молодіжних колективів та 1200 молодих виробничників. Значного поширення в 1957-1958 рр. набули на підприємствах Миколаївщини, як і по всій країні, комплексні бригади, багатоверстатне обслуговування, рух за оволодіння кількома професіями.
За почином прославленого шахтаря Донбасу М. Я. Мамая тисячі робітників щоденно перевиконували змінні норми. Гаряче підхопили цей рух колективи заводів Чорноморського суднобудівного, ім. 25-го Жовтня, парфюмерно-скляного комбінату та інші. З'явилися бригади відмінної якості продукції.
Великими хлібозаводами, м'ясо-, харчо-, овочеконсервними комбінатами збагачувалась промисловість сільських районів. Для забезпечення потреб будівництва було споруджено багато підцриємств будівельної індустрії і будматеріалів, у т. ч. Кашперівський завод стінових матеріалів, цегельні-у Миколаєві і Первомайську, Олександрівський і Новоданилівський каменедробильні заводи тощо. 1955 року внаслідок героїчних зусиль трудящих обсяг промислового виробництва зріс порівняно з 1950 роком на 88,3 проц., продуктивність праці проти 1940 року -в 2,1 раза.
Здійснюючи рішення XX з'їзду КПРС і наступних Пленумів ЦК партії та долаючи наслідки культу особи, парторганізації області зміцнювали зв'язки з широкими масами трудящих. Якщо в 1951 році обласна партійна організація налічувала 14 054 члени і кандидати в члени партії, то в 1958 році - 28 630 чоловік. Вдосконалювалося керівництво Радами, профспілками, комсомолом. До складу місцевих Рад входило понад 5,5 тис. депутатів - кращих представників робітничого класу, колгоспного селянства, радянської інтелігенції. Протягом 1953-1958 рр. кількість членів профспілок збільшилася з 145 тис. до 200 тис. чоловік, обласної комсомольської організації-до 75 тис. членів, тобто майже у 3 рази. В ті роки понад 300 юнаків і дівчат з Миколаївщини виїхали на будівництво найбільшої в Європі домни «Криворізька-Комсомольська», понад 700 комсомольців - у східні райони СРСР на спорудження промислових велетнів. У Донбасі вони збудували вугільну шахту «Миколаївська-Комсомольська».
Дальшого розвитку набула промисловість області в роки семирічки. Цілеспрямована масово-політична робота сприяла підвищенню трудової активності та ініціативи працівників підприємств. Багато колективів і робітників заводів - Чорноморського суднобудівного, гідроапаратури, ім. 25-го Жовтня та інші - включились у змагання за дострокове виконання семирічки, зобов'язавшись виконати планові завдання за 6 років. Протягом семирічки обсяг промислового виробництва зріс на 80 проц. (замість 67 проц., передбачених планом), випуск продукції машинобудування - у 2 рази, харчової і легкої промисловості - в 1,5 раза. На суднобудівних заводах створювалися нові зразки і налагоджувався серійний випуск нових типів
суден. Партійна організація заводу ім. 61 комунара взяла під контроль впровадження в суднобудуванні обчислювальної техніки і машин з програмним керуванням, яке вперше застосовувалось в нашій країні. На заводі «Дормашина» почали виготовляти комплекс нових складальних шляхових машин, які користувалися великим попитом серед будівельних організацій. {div float:right}{module ИМСУ ИН}{/div}
Велика увага приділялася технічному прогресу. На підприємствах області було освоєно 70 механічних, конвейєрних і потокових ліній, встановлено близько 500 автоматів і напівавтоматів, створено 150 нових машин і механізмів, впроваджено 2 тис. універсальних пристосувань. Енергопідприємства області були зв'язані з енергосистемами «Дніпроенерго», «Одесенерго», «Молдавенерго». 396 раціоналізаторів області взяли участь у всесоюзному конкурсі на кращу пропозицію розробки і впровадження нових методів зварювання. Всього за 7 років впроваджено близько
67 тис. винаходів і вдосконалень, які дали економії 29,5 млн. крб. Технологи-машинобудівники почали широко застосовувати у виробництві синтетичні алмази. Миколаївські взуттєвики вперше на Україні освоїли нейритовий клей, що дало змогу підвищити надійність продукції на 18-20 процентів.
Боротьба за дострокове виконання семирічки народжувала нові, вищі форми змагання. Ініціаторами руху за комуністичну працю на Миколаївщині стали бригади судноскладальників П. М. Щербакова, Ф. В. Хилька, бригада токарів І. І. Коржова, комсомольсько-молодіжна локомотивна бригада М. П.Мірошниченка, які зобов'язалися виконати свої завдання за 6 років. На кінець семирічки рухом за комуністичну працю у провідних галузях промисловості було охоплено близько 70 проц. робітників, в легкій - 77 проц. Крім того, у змаганні за «українську годину» брало участь понад 21 тис. чоловік, що виконували денну норму за 7 годин. Протягом семирічки вони виробили надпланової продукції до 5 млн. карбованців.
Робітники всіх галузей промисловості підтримали почин колективів московських і ленінградських підприємств, які вирішили протягом найближчих років досягти рівня світових зразків з найважливіших виробів. Боротьбу за якість очолили суднобудівники, колективи заводу ім. 25-го Жовтня, Вознесенської швейної фабрики, трудівники шкіряно-взуттєвого і парфюмерно-скляного комбінатів, швейної фабрики ім. Кірова, Первомайської швейної фабрики, де народилося чудове змагання за звання «Майстер - золоті руки».
За роки семирічки понад 3,6 тис. робітників та інженерно-технічних працівників області нагороджено орденами і медалями Радянського Союзу, в т. ч. звання Героя Соціалістичної Праці удостоєні бригадири Ф. М. Гущин, П. М. Щербаков, електрозварниця В. П. Гурмаза, кранівник В. І. Баришевський та інші.
Широкі можливості для дальшого розвитку промисловості відкрили вересневий (1965 р.) Пленум ЦК КПРС, запровадження господарської реформи. До 1971 року на нові умови планування й економічного стимулювання перейшло понад 200 великих підприємств, які дали близько 85 проц. загального прибутку всіх підприємств області. Щоб поліпшити економічне навчання кадрів, партійні, громадські організації, Ради депутатів трудящих створили понад 10 університетів економічних знань, близько 120 теоретичних семінарів з проблем планування й економіки. Районні техпіко-економічні ради подавали підприємствам постійну допомогу в плануванні й організації виробництва. Активізували свою діяльність бюро економічного аналізу і конструкторські бюро на громадських засадах. Повсюдно створювалися лабораторії і бригади наукової організації праці.
На виробництві впроваджувалися графіки ритмічності, сітьове планування й управління. На багатьох підприємствах введено внутрішньоцеховий госпрозрахунок, а в будівельних організаціях - госпрозрахункові бригади. На підприємствах освоєно 335 нових типів машин і устаткування, які створені в СРСР вперше.
Широко розгорнуте соціалістичне змагання сприяло достроковому виконанню народногосподарських планів колективами промислових підприємств. До 7 листопада 1970 року працівники промисловості завершили в основному завдання восьмої п'ятирічки по загальному обсягу
виробництва. Випуск продукції збільшився в 1,6 раза, продуктивність праці зросла в 1,4 раза.
Провідними галузями промисловості області є машинобудівна та {div float:right}{module ИМСУ ИН}{/div}металообробна. Особливо значних успіхів досягнуто в розвитку суднобудування, що є основним напрямом машинобудівної промисловості. Наприклад, суднобудівники здали в експлуатацію кораблів набагато більше, ніж за всі передвоєнні роки. А машинобудівники освоїли за п'ятирічку випуск 170 нових видів машин. Здійснено було велику програму робіт в галузі науково-технічного прогресу, впроваджено у виробництво 140 нових зразків машин і знарядь, налагоджено виробництво понад 700 нових видів промислової продукції тощо.
За роки п'ятирічки введено в дію 88 промислових підприємств і великих цехів, у т. ч. заводи: Первомайський - «Фрегат», Ольшанський цементний, Снігурівський- мінеральних вод, Миколаївський і Первомайський хлібозаводи, Новобузький сирзавод, взуттєву фабрику у Миколаєві, Снігурівську птахофабрику, мідійний цех Очаківського рибокомбінату. Розширено потужності заводів: Миколаївського молочного, Олександрівського залізобетонних виробів, трикотажного комбінату в Миколаєві та інших:
За успіхи, досягнуті в змаганні на честь 50-річчя Великого Жовтня, ордена Леніна Чорноморський суднобудівний завод нагороджено пам'ятним Червоним прапором ЦК КПРС, Президії Верховної Ради, Ради Міністрів СРСР і ВЦРПС; пам'ятним прапором ЦК КП України, Президії Верховної Ради, Ради Міністрів УРСР і Укрпрофради - ордена Леніна завод ім. 61 комунара та Первомайський завод ім. 25-го Жовтня; пам'ятними прапорами обкому КП України і облвиконкому -11 промислових підприємств області.
4 підприємства і будівельні організації, які перемогли у соціалістичному змаганні на честь 100-річчя з дня народження В. І. Леніна, нагороджені Ленінськими ювілейними почесними грамотами ЦК КПРС, Президії Верховної Ради СРСР, Ради Міністрів СРСР і ВЦРПС: Чорноморський суднобудівний завод, Первомайський молочноконсервний комбінат, Миколаївська пересувна механізована колона № 1 тресту «Укррадгоспспецбуд», будівельно-монтажне управління № 23 тресту «Миколаївсільбуд». Ленінськими ювілейними почесними грамотами ЦК КП України, Президії Верховної Ради УРСР, Ради Міністрів УРСР і Укрпрофради нагороджено 5 підприємств.
Тепер на Миколаївщині близько 1050 підприємств. Питома вага важкої промисловості в загальному обсязі виробництва становить 60 проц. Якщо до революції більш-менш розвинутим промисловим центром був лише Миколаїв, то нині тільки у Вознесенському районі діє 24 великих підприємства; в Очакові-7. Містом з високорозвинутою промисловістю став Первомайськ.
Вироби промислових підприємств області здобули визнання не тільки в нашій країні, а й за кордоном. Великий попит мають риболовні траулери і рефрижератори, суднові механізми і дизель-генератори, запчастини для сільськогосподарських машин і дорожні машини, згущене молоко та парфюмерні й косметичні вироби. Транспортерні стрічки, які виготовляв завод підйомно-транспортного устаткування, відправлялися до Угорщини, Монголії, Куби і Фінляндії. У цехах цього заводу виготовлено обладнання для Асуанської греблі (АР6) і Бхілайського металургійного комбінату (Індія). Шляхові машини з маркою «Дормашина» можна зуст
ріти в Болгарії, Польщі, Румунії, Югославії, Чехословаччині, АРЄ, Йємені, Індії, Афганістані та ін. країнах. Промислова продукція області експонувалась на міжнародних ярмарках і виставках в 15 країнах світу.
Нові перспективи дальшого розвитку народного господарства області намічені дев'ятим п'ятирічним планом. Головне завдання п'ятирічки, як підкреслюється в рішеннях XXIV з'їзду КПРС, полягає в тому, щоб «забезпечити значне піднесення матеріального і культурного рівня життя народу на основі високих темпів розвитку соціалістичного виробництва, підвищення його ефективності, науково-технічного прогресу і прискорення зростання продуктивності праці».
Протягом 1971-1975 рр. заплановано розширити Чорноморський суднобудівний завод та завершити будівництво заводу зольного гравію у Миколаєві, ввести в дію 2-у чергу заводу «Фрегат» у Первомайську. Стануть до ладу нові підприємства у Первомайську (дробильно-сортувальний завод,
м'ясокомбінат та птахокомбінат), Вознесенську (шкірзавод), Жовтневому (пивзавод), Баштанці (сирзавод), Веселиновому (завод сухого молока) тощо. Взятий Комуністичною партією курс на дальшу інтенсифікацію виробництва зумовлює необхідність значного підвищення продуктивності праці, поліпшення використання виробничих фондів, наукової організації {div float:right}{module ИМСУ ИН}{/div}праці, вдосконалення методів управління народним господарством.
'У створенні достатку сільськогосподарських продуктів у Радянській країні велику роль відіграє і соціалістичне сільське господарство області. Спираючись на матеріально-технічну допомогу держави, трудівники сільського господарства ще до 1950 року набагато перевершили довоєнний рівень виробництва основних видів сільськогосподарської продукції.
Проте на той час в області ще значна частина колгоспів і радгоспів одержувала низькі врожаї, не виконувала планів заготівель хліба і продуктів тваринництва. У деяких колгоспах порушувався основний принцип соціалістичного господарювання - принцип матеріальної заінтересованості, низько оплачувалася праця хліборобів. 1952 року землевпорядкованими були тільки 16 проц. господарств, сівозміни освоїли лічені колгоспи і радгоспи. У колгоспах і МТС працювало дуже мало спеціалістів сільського господарства з вищою освітою.
Виконуючи рішення вересневого (1953 р.) Пленуму ЦК КПРС, партійні організації послали на постійну роботу в артілі й радгоспи понад 500 комуністів, а комсомольська організація - 2200 комсомольців. З міст області в села прибули інженери й техніки, трактористи й комбайнери, слюсарі й токарі та інші кваліфіковані кадри. Тільки восени 1953 року в колгоспи послано 502 агрономи і 375 зоотехніків.
Зросла кількість комуністів, безпосередньо зайнятих у сільськогосподарському виробництві. У 1954 році робітники 54 промислових підприємств і організацій взяли шефство над 90 колгоспами, 4 радгоспами і 13 МТС. Всі ці заходи, а також велика допомога держави, посилення технічної оснащеності сільського господарства, піднесення рівня агротехніки створили умови для значного зростання сільськогосподарського виробництва. В 1958 році порівняно з 1953-м валовий збір зерна в області
зріс на 50 проц. і становив 112 млн. пудів. Урожайність усіх зернових тоді досягла 19,1 цнт з гектара.
Колгоспи і радгоспи збільшили виробництво м'яса в живій вазі з 37 тис. тонн в 1953 році до 48 тис. тонн в 1958 році, молока-відповідно-з 130,5 тис. тонн до 321,1 тис. тонн. Державні заготівлі продуктів тваринництва за цей час збільши-
лись більше, ніж в два рази. Тільки за чотири роки (1954-1958 рр.) грошові доходи артілей зросли в чотири рази, досягнувши майже 120 000 тис. крб. За великі успіхи у збільшенні виробництва зерна, цукрових буряків, м'яса, молока та ін. сільськогосподарських продуктів, за успішне виконання соціалістичних зобов'язань по продажу державі 1958 року 47,3 млн. цнт хліба Миколаївську область нагороджено орденом Леніна. Урядовими нагородами відзначено тоді 3300 передовиків сільського господарства, в т. ч. головам колгоспів С. П. Повстяну, С. Д. Танченку, О. М. Луговому, чабанам В. К. Харлану, М. М. Теодору, доярці М. Д. Педченко, свинарці О. Д. Критіній та першому секретареві Кривоозерського райкому партії М. П. Гацуцу присвоєно звання Героя Соціалістичної Праці.
Переконливим показником зміцнення економіки колгоспів і радгоспів було значне збільшення їх доходів та неподільних фондів. За роки семирічки грошові доходи артілей зросли майже в 2 рази, неподільні фонди - в 2,1 раза. На кінець семирічки вже 253 колгоспи і 84 (з 85) радгоспів області стали рентабельними господарствами. В 1965 році артілі одержали 38 млн. крб. прибутку, а радгоспи - 24 млн. карбованців.
Держава щедро постачала колгоспи і радгоспи досконалими сільськогосподарськими машинами, внаслідок чого невпинно зміцнювалася їх матеріально-технічна база. Після реорганізації МТС (1958 р.) артілі одержали близько 4 тис. тракторів, багато комбайнів, культиваторів, плугів, сівалок та ін. сільськогосподарської техніки. Підвищився рівень механізації всіх процесів виробництва, внаслідок чого зросла продуктивність праці в колгоспах,
У 1970 році на полях 231 артілі та 107 радгоспів працювало понад 13 тис. тракторів різних марок, що в 2,2 раза більше, ніж було наприкінці 1950
року. Повністю механізовано оранку, сівбу, міжрядний обробіток просапних культур, збирання зернових і соняшнику. У 1968 році завершено електрифікацію колгоспів і радгоспів області. 1970 року в колгоспах і радгоспах діяло понад 500 механізованих ланок, які вирощували кукурудзу на площі 80 тис. га, цукрові буряки - на площі 12 тис. гектарів. Здійснюючи курс на комплексну механізацію в тваринництві, партійні, радянські і {div float:right}{module ИМСУ ИН}{/div}господарські організації спиралися на досвід роботи показових ферм, які діяли 1970 року в 35 господарствах.
Обласне об'єднання «Сільгосптехніки» та міжколгоспні будівельні організації області перші виконали восьмий п'ятирічний план на 114 проц., продали колгоспам і радгоспам обладнання для механізації трудомістких процесів на фермах на 26 680 тис. крб. при плані 23 423 тис. карбованців.
Партійні організації, Ради депутатів трудящих, профспілки та комсомольські організації, надаючи великого значення поширенню досвіду передовиків сільського господарства, з 1960 року створили в колгоспах і радгоспах 620 шкіл передового досвіду, 346 шкіл механізаторів. Багато з них працювало безпосередньо в бригадах і на фермах передовиків виробництва- свинарки О. Д. Критіної, чабана М. М. Теодора, бригадира тракторної бригади О. П. Рожна та інших. На базі бригади Героя Соціалістичної Праці І. М. Фейчера (колгосп ім. Леніна Новобузького району) проводилися районні семінари з питань вирощування просапних культур без затрат ручної праці, а метод бригадира тракторної бригади (яка вирощувала худобу на м'ясо) колгоспу «Україна»
Врадіївського району О. П. Рожка вивчали на обласному семінарі 196 бригад і ланок. Багатий досвід у спеціалізації тваринництва набули в Новоодеському районі, де велику рогату худобу відгодовували госпрозрахункові виробничі бригади. Інтенсивно розвивалося тваринництво і в радгоспах Миколаївського району. Найважливіші ділянки виробництва очолювали комуністи. Так, в 1970 році з 14 з лишком тис. комуністів, що перебували на обліку в колгоспних і радгоспних партійних організаціях, майже 13 тис., або 88 проц. працювали безпосередньо на виробництві. В бригадах, на фермах та ін. виробничих дільницях створено 700 партійних і партійно-комсомольських груп. Важливу роль у боротьбі за піднесення сільського господарства відіграли економічні ради при обкомі КП України і райкомах партії, які провели велику роботу по вивченню і узагальненню економіки колгоспів і радгоспів, розробили цілий ряд практичних рекомендацій щодо підвищення ефективності сільськогосподарського виробництва. Вже в 1966 році всі 253 колгоспи області перейшли на внутрігосподарський розрахунок і грошову оплату праці. За досягнуті успіхи у виробництві і продажу державі зерна озимих культур 1966 року Миколаївщині присуджено перехідний Червоний прапор ЦК КП України і Ради Міністрів УРСР. Головний Комітет ВДНГ нагородив область Дипломом першого ступеня.
У змаганні на честь 50-х роковин Великого Жовтня пам'ятного Червоного прапора ЦК КПРС, Президії Верховної Ради, Ради Міністрів СРСР і ВЦРПС удостоїлись радгосп «Реконструкція» Березнегуватського району, артілі ім. Героя Радянського Союзу М. І. Москаленка Новобузького району, ім. Кірова Вознесенського району; пам'ятного Червоного прапора обкому КП України і облвиконкому - радгосп ім. Леніна Жовтневого району, колгосп «Дружба» Первомайського району і Баштанське районне об'єднання «Сільгосптехніки».
Успішно виконали трудівники сільського господарства області восьму п'ятирічку. Понад план було продано 427 тис. тонн зерна, 25 тис. тонн соняшнику, 450 тис. тонн цукрових буряків, 33 тис. тонн овочів, 71 тис. тонн м'яса, 212 тис. тонн молока, понад 151 млн. штук яєць, 16 тис. цнт вовни та багато ін. сільськогосподарських продуктів. Важливим фактором, що сприяв зростанню сільськогосподарського виробництва, було використання поливних земель, площа яких в області досягла понад 60 тис. га. В ювілейному 1970 році хлібороби виростили і зібрали в середньому по 25,5 цнт зернових, у т. ч. по 28,3 цнт озимої пшениці та 285 цнт цукрових буряків з га. Валовий збір зерна становив близько 2 млн. тонн. В засіки Батьківщини того року засипано 819,3 тис. тонн зерна при плані 671 тис. тонн. Найкращих показників по продажу хліба державі добилися Врадіївський, Кривоозерський, Очаківський, Єланецький, Баштанський і Миколаївський райони. Найбагатший урожай цукрових буряків 355 цнт з га
одержали буряководи Врадіївського району. На базі колгоспів в області вже створено чимало промислових підприємств, що у майбутньому мають стати основою аграрно-промислових комплексів. Невпинно зростає питома вага робітників, зайнятих у сільському господарстві або ж на підприємствах, що його обслуговують і розташовані в сільській місцевості. {div float:right}{module ИМСУ ИН}{/div}
Розширюється шефська допомога робітничих колективів трудівникам сільського господарства. Тільки протягом восьмої п'ятирічки за їх участю введено в експлуатацію близько 250 кормоцехів, обладнано понад 640 кормокухонь, пущено понад 400 доїльних установок, виконано монтажні роботи для зрошення 5 тис. га земель,
побудовано 40 га теплиць тощо. Всебічна допомога міста селу - яскрава демонстрація нездоланної сили союзу робітничого класу і колгоспного селянства.
Найбільше відзначились у ювілейному соціалістичному змаганні радгоспи «Богданівна» Доманівського району, «Авангард» Жовтневого району, артілі ім. І. В. Мічуріна Кривоозерського району, «Україна» Веселинівського району. Вони нагороджені Ленінськими ювілейними почесними грамотами ЦК КПРС, Президії Верховної Ради СРСР, Ради Міністрів СРСР і ВЦРПС. За успіхи, досягнуті в розвитку сільськогосподарського виробництва і виконанні восьмого п'ятирічного плану, звання Героя Соціалістичної Праці присвоєно Л. Р. Апостоловій, М. С. Бойку, В. Г. Громовій, І. С. Дергачову, В. Г. Личку, І. М. Максимову, М. І. Стрекаловій, X. І. Цушку, В. Г. Шевченку. Радгосп «Агрономія» Арбузинського району нагороджено орденом Жовтневої Революції, колгосп «Україна» Врадіївського району - орденом Трудового Червоного Прапора, а радгосп «Південний» Жовтневого району- орденом «Знак Пошани». 118 передовиків виробництва удостоєні ордена Леніна, 153 - ордена Жовтневої Революції, 621 - ордена Трудового Червоного Прапора.
Згідно з Директивами XXIV з'їзду КПРС по п'ятирічному плану розвитку народного господарства СРСР на 1971-1975 рр. середньорічне виробництво зерна в степовій зоні України, куди входить і Миколаївська область має досягти 20-22 млн. тонн, а середньорічна врожайність становитиме 27-30 цнт. з га. Відповідно до цього трудящі області щорічно вироблятимуть 2,2 мільйона тонн зерна, а продаж його державі досягне 1 млн. тонн. Вже першого року п'ятирічки хлібороби області виростили високий врожай зернових - по 28,2 цнт з га. Площі поливних земель розширяться на 30 тис. га. У зв'язку з цим розгорнеться спорудження Південнобузької, Спаської, Інгулецької
та Явкинської зрошувальних систем. Значно зросте виробництво продукції тваринництва на промисловій основі. До 1975 року в області буде збудовано 55 великих механізованих ферм для відгодівлі свиней і великої рогатої худоби, 8 молочнотоварних комплексів.
Удвічі збільшиться виробництво овочів, значно підвищиться виробництво винограду за рахунок створення в південних районах області спеціалізованих виноградарських радгоспів, площа яких до кінця 1971 року досягне 24 тис. гектарів.
Із піднесенням економіки, продуктивних сил поліпшується добробут трудящих, що є найвищою метою економічної політики партії, яка неухильно дбає про створення умов для всебічного розвитку здібностей і творчої активності радянських людей. Тільки за восьму п'ятирічку заробітна плата робітників і службовців зросла на 40 проц. У 1970 році оплата людино-дня в колгоспах становила 3 крб. 64 коп.- у два рази більше середньорічної оплати за минулу п'ятирічку. Протягом 1965-1970 рр. вклади населення в ощадних касах зросли в 2,3 раза, в т. ч. на селі - в 3,1 раза, і становили 130 млн. крб. Понад 198 тис. чоловік одержували пенсію.
В післявоєнні роки за рахунок державних, кооперативних вкладень в області побудовано 4 млн. кв. метрів житла. Ця площа майже в три рази більша за весь житловий фонд Миколаєва в 1940 році. Крім того, в селах і містах колгоспники, робітники та службовці спорудили 120 тис. індивідуальних житлових будинків. За восьму п'ятирічку трудящі області одержали понад 1,8 млн. кв. метрів нового житла, за цей час газифіковано близько 90 тис. квартир та індивідуальних будинків, або в 2,2 раза більше, ніж за весь післявоєнний час. Виросли нові житлові райони у Миколаєві, Первомайську, Вознесенську, Снігурівці, Жовтневому; при Ольшанському цементному і Засільському цукровому заводах з'явилися нові селища. 170
млн. крб. буде витрачено на житлове будівництво протягом 1971-1975 рр., що на третину більше, ніж у роки восьмої п'ятирічки. Вдосконалюється система побутового обслуговування. З 1950 по 1971 рік його обсяг зріс у середньому по області в 6 разів, а в сільській місцевості - у 8 разів. В 1970 році на Миколаївщині працювали 1244 майстерні і ательє побутового обслуговування, з них 475 - на селі. {div float:right}{module ИМСУ ИН}{/div}
Тільки за післявоєнний час 22 села області перетворено на селища міського типу, до розряду міст віднесено села Жовтневе, Снігурівку, Новий Буг. На селах звичними спорудами стають просторі будинки культури, двоповерхові універмаги, спеціалізовані крамниці, підприємства побутового обслуговування, міжколгоспні будинки відпочинку, комфортабельні готелі. 1970 року витрати на поліпшення охорони здоров'я становили 2 млн. крб., тобто в 2,5 раза більше ніж у 1950 році. З кожним роком зростає мережа медичних закладів і кількість медпрацівників в них. В 1970 році в області функціонувало 899 лікувально-профілактичних закладів,
5 санаторіїв. В усіх цих закладах працювало близько 23 тис. медпрацівників.
На 10 тис. жителів в області припадає 21 лікар і 82,3 працівника середнього персоналу проти відповідно - 6,3 і 24,6 в 1940 році. Кількість лікарняних ліжок за цей період зросла в тому ж розрахунку на 10 тис. чоловік населення з 36,3 до 104,42. 16 нових лікарень буде збудовано в області протягом дев'ятої п'ятирічки. У 1970 році за путівками профспілок на курортах і в санаторіях лікувалося понад
6 тис. трудящих. В піонерських і шкільних таборах відпочивало понад 47,6 тис. хлопчиків і дівчаток.
Велика увага приділяється вихованню і навчанню підростаючого покоління. В 1970 році в області було 452 дитячих дошкільних заклади, в яких виховувалось 41,5 тисячі дітей, тоді як у 1940 році таких закладів було 92, а кількість дітей в них - 3,9 тисячі.
1961 року в області завершено перехід до обов'язкової восьмирічної освіти. В 1970/1971 навчальному році тут налічувалося 874 денні загальноосвітні школи,
в яких навчалося 179,6 тис. учнів, а всього в області - 1 тис. загальноосвітніх шкіл. За охопленням навчанням дітей це майже в 3 рази більше, ніж 1914 року, коли на Миколаївщині було 740 шкіл на 68,2 тисячі учнів, до того ж тоді понад 90 проц. шкіл були початковими. Протягом восьмої п'ятирічки збудовано 129 нових шкіл. А за роки дев'ятої п'ятирічки відчинять двері ще 150 шкіл. 1970 року у всіх школах працювало 13 тис. вчителів. За післявоєнні роки 45 вчителям області присвоєно звання заслуженого вчителя У РСР.
Підвищується загальноосвітній рівень колгоспників, поглиблюються їх знання в галузі агрономії, зоотехнії, механізації та електрифікації, конкретної економіки. Зростає також фаховий рівень керівних кадрів колгоспів і спеціалістів сільського господарства. Утверджується якісно нове поняття про радянського селянина - високоосвіченого, активного у праці господаря землі і своєї долі.
Інженерів-кораблебудівників, учителів математики і фізики, української мови і літератури, фахівців холодильної промисловості та машинобудування, інженерів- будівельників готують вузи області - ордена Трудового Червоного Прапора кораблебудівний інститут ім. С. О. Макарова, педагогічний інститут ім. В. Г. Бєлінського, Первомайський загальнотехнічний, Миколаївський будівельний та Миколаївський культурно-освітній факультети. В них навчається 9,5 тис. студентів. 16 середніх спеціальних навчальних закладів охоплюють 15,9 тис. юнаків і дівчат. Близько 7 тис. спеціалістів за 1970 рік підготували 25 профтехучилищ. Якщо в 1960 році на кожну тисячу чоловік населення області 128 чоловік було з вищою і середньою освітою, то в 1970 році - 255. В 1970 році тут було наукових працівників 1277, у т. ч. 165 докторів і кандидатів наук.
Немає майже жодної галузі науки, у якій би не працювали вчені-миколаївці - уродженці області, вихованці її вузів. Серед них - біологи академіки АН У РСР, заслужені діячі науки УРСР Герой Соціалістичної Праці О. В. Квасницький, А. О. Сапєгін (1883-1946), заслужений діяч науки УРСР К. М. Леутський; в галузі технічних наук - член-кореспондент АН УРСР В. М. Бузник, дійсний член ВАСГНІЛ П. М.Василенко; доктор хімічних наук, заслужений діяч науки УРСР О. І. Юрженко; доктор геолого-мінералогічних
наук, почесний член Географічного товариства СРСР П. К. Заморій; професор, лауреат Всесоюзного конкурсу піаністів П. О. Скловський; доктори медичних наук К. І. Кульчицький, А. І. Середницький та інші.
У підвищенні культурного рівня трудящих, формуванні у них комуністичного світогляду важливу роль відіграють обласне літературне об'єднання, об'єднання{div float:right}{module ИМСУ ИН}{/div}
«Стапель» і «Вогні новобудов», літературні групи на заводах і при газетах. Допомогу молодим літераторам області подають письменники старшого покоління - уродженці Миколаївщини, поети і літературознавці.
Незмінним успіхом глядачів користуються вистави обласного російського драматичного театру ім. В. П. Чкалова, обласного українського музично-драматичного театру, театру ляльок та інших. Славиться область своїми самодіяльними театрами, особливо Первомайським, Воз- несенським, Братським, які удостоєні почесних найменувань народних. Крім українських і російських п'єс, на сцені самодіяльних колективів ставляться драматичні твори братніх народів СРСР, світова класика. Так, дотепну сучасну комедію білоруського письменника А. Макайонка «Лявоніха на орбіті» показали глядачам аматори Миколаївського районного будинку культури.
Велику роботу щодо естетичного виховання трудящих проводять обласна державна і народна філармонії, музичне училище, 45 музичних шкіл і філіалів. Особливо високого рівня досягла музична художня самодіяльність області. В її творчому здобутку - майстерне виконання таких складних творів, як вальс з балету «Лебедине озеро» П. І. Чайковського, ораторія на тему української народної пісні «Взяв би я бандуру» К. Я. Домінчена. Про творчі успіхи місцевих музик свідчить збірка пісень аматорів «Співає Миколаївщина», видана 1958 року, такі твори, як «Марш суднобудівників», «Пісня про 61 комунара», «Поема про десантників-визволителів Миколаєва».
Соціалізм не тільки відкрив трудящим масам широкий простір до цінностей духовних, але й зробив їх безпосередніми творцями культури, свідченням чого є небачений розмах народної творчості.
Всього в області працюють більше як 6 тис. колективів художньої самодіяльності, в яких беруть участь 65 тис. чоловік. Самодіяльні артисти Миколаївщини здобула 27 золотих, срібних і бронзових медалей під час республіканського фестивалю народного мистецтва, присвяченого 50-річчю Великого Жовтня. Високу оцінку дістав звітний концерт самодіяльних митців області в м. Києві. А на республіканському конкурсі, присвяченому 100-річчю з дня народження В. І. Леніна, аматори художньої самодіяльності завоювали 102 медалі з різних жанрів самодіяльного мистецтва. Особливо відзначилася сільська самодіяльність: народний хор села Балов- ного Жовтневого району, Братський дівочий ансамбль, танцюристи з Баштанки, інструментальний ансамбль «Колос» з колгоспу «Україна» Очаківського району та інші.
18 самодіяльним мистецьким колективам області присвоєно почесне звання народних і заслужених, серед них Первомайській хоровій капелі міського будинку культури, заслуженому духовому оркестру УРСР Чорноморського суднобудівного заводу, духовому оркестру колгоспу ім. Горького Кривоозерського району, Новоодеському самодіяльному танцювальному колективу тощо.
Багато творів радянських митців - членів обласного відділення Спілки художників України експонуються в обласному художньому музеї ім. В. В. Верещагіна й картинній галереї м. Нового Буга.
Визначні майстри декоративного народного розпису працюють в Арбузинському районі. Твори Д. Дробот, М. Кислицької. П. Лук'яненка з села Садового -
різні панно, малюнки рослинного та геометричного орнаменту, - не раз експонувалися на обласних і республіканських виставках народного мистецтва.
На Миколаївщині - понад 1 тис. кінотеатрів і кіноустановок, близько 1 тис. будинків культури і клубів, 1780 бібліотек (у 1950 році - 900) з книжковим фондом 12 млн. книг.
Велику виховну роботу проводять 4 державні музеї: обласний краєзнавчий і художній ім. В. В. Верещагіна в Миколаєві, музей ім. О. В. Суворова в Очакові та ім. «Партизанської іскри» в с. Кримці Первомайського району. Крім того, в області - понад 450 народних музеїв, ленінських кімнат і
куточків революційної, бойової та трудової слави, більшість яких створена до 50-річчя Великого Жовтня і 100-річчя з дня народження В. І. Леніна. Музей історії суднобудування на заводі ім. 61 комунара, краєзнавчі музеї в {div float:right}{module ИМСУ ИН}{/div}селах Тернівці (Жовтневого району), Ново- петрівці (Снігурівського району), Баштанці, Ленінський музей у Володимирів- ській школі-інтернаті Казанківського району за змістовну роботу нагороджені грамотами і преміями Міністерства культури УРСР.
Про потяг трудящих до друкованого слова свідчить те, що на кожну тисячу жителів передплачується 1546 примірників періодичних видань. У змаганні за краще розповсюдження преси область у 1966-1969 рр. посідала друге місце, а в 1970-1971 рр. - перше місце в республіці. Велику роль у комуністичному вихованні трудящих відіграють обласні газети «Південна правда» (виходить українською і російською мовами тиражем понад 180 тис. примірників) і «Ленінське плем'я» (тираж 52 тис.). Видається також 19 районних газет (тиражем понад 120 тис. примірників), 101 багатотиражка. У роботі обласної і місцевих газет беруть участь близько 44 тис. робсількорів.
За післявоєнні роки у 10 разів збільшився в області продаж книг. Протягом цього часу Миколаївському облкниготоргу 17 разів присуджувалися перші місця у всесоюзному і республіканському змаганнях. За успіхи, досягнуті в соціалістичному змаганні на честь 100-річчя з дня народження В. І. Леніна, йому вручено Ленінську ювілейну почесну грамоту ЦК КП України, Президії Верховної Ради УРСР, Ради Міністрів УРСР і Укрпрофрадп.
Миколаївщина - область суцільної радіофікації. Тут є кілька ультракороткохвильових радіостанцій. У квартирах трудящих -130 тпс. телевізорів. В області 19 редакцій районного і близько 130 редакцій фабрично-заводського і колгоспно- радгоспного радіомовлення.
На Миколаївщині працюють 67 народних університетів з 82 факультетами та відділеннями, 643 лекторії. Активну участь у культосвітній роботі беруть широкі кола інтелігенції. Обласна організація товариства «Знання» об'єднує понад 12 тис. лекторів.
Значну роботу проводить обласна організація Українського товариства охорони пам'ятників історії і культури. На Миколаївщині 820 пам'яток історії, культури, архітектури, 400 меморіальних до- шок, 200 з яких встановлено до 50 річчя Великого Жовтня. Серед визначних пам'яток дорадянсько- го часу відомий заповідник «Ольвія», пам'ятники О. В. Суворову і Р. Г. Судковському в Очакові, будинок обсерваторії в Миколаєві та інші.
Свідченням безмежної поваги радянських людей до пам'яті героїв, що віддали своє життя за соціалістичну Батьківщину в роки Великої Вітчизняної війни, є 398 пам'ятників бойової слави у містах
і селах області. Подвиг військ 3-го Українського фронту в боях за визволення Миколаївщини увічнить меморіальний комплекс «Березнегуватсько- Снігурівська операція», що складається з 20 пам'ятників.
Все ширше впроваджуються в життя трудівників міст і сіл області нові радянські народні обряди: свята корабелів, мистецтв, вулиць, зими, першої борозни, врожаю, дні трудової слави, дні і свята призовника, проводи до лав Радянської Армії, урочиста реєстрація шлюбу і запис новонароджених, комсомольські весілля, вечори повноліття, посвячення в робітники, в колгоспники тощо.
Особливо цікаво проводяться свята «Серпа і молота» та День виноградаря, що стали вже в області доброю традицією. Обласне свято «Серпа і молота» відбувається в два етапи - перший у січні, а другий у травні. Спочатку колектив кожного колгоспу і радгоспу гостинно приймає у себе делегацію шефів, знайомить їх з успіхами у виробництві, економіці, культурі, побуті. Потім весною влаштовуються свята в районі й обласному центрі, де робітники і колгоспники рапортують про трудові досягнення, проводяться урочисті паради, тріумфальні кола пошани, театралізовані видовища, масові гуляння на площах, у парках, на вулицях міст і сіл. У День виноградаря стало звичаєм вшановувати кращих виноградарів розкішним вінком з виноградних грон.
Міцно увійшла в життя і побут трудящих фізична культура. За останні роки в області обладнано 14 стадіонів, 237 комплексних спортивних майданчиків, багато футбольних полів, баскетбольних, волейбольних майданчиків і тенісних кортів. З 1950 року кількість фізкультурників зросла в 4 рази. Тепер їх більше чверті мільйона. Тільки в 1970 році 62 спортсмени стали
переможцями республіканських і всесоюзних змагань і завоювали 50 золотих медалей.
Невпинно зростає громадська активність трудящих краю в процесі {div float:right}{module ИМСУ ИН}{/div}комуністичного будівництва. Великою бойовою силою в мобілізації їх на трудові звершення виступає 60-тисячна армія комуністів. 70 проц. комуністів працюють у сфері матеріального виробництва. У післявоєнні роки обласну партійну організацію очолювали досвідчені організатори: А. П. Кириленко - нині член Політбюро ЦК КПРС, секретар ЦК КПРС, а також І. М. Філіппов, А. С. Маленкін, О. В. Іващенко, Т. Т. Попльовкін, Я. П. Погребняк, якого обрано секретарем ЦК КП України. Зараз її очолює член ЦК КП України В. О. Васляєв.
В області - понад 100 Героїв Соціалістичної Праці, 1135 кавалерів ордена Леніна, в т. ч. 466 трудівників сільського господарства, 372 робітники промисловості і транспорту, 66 вчителів, 36 медичних працівників. Понад 56 тис. чоловік нагороджено ювілейною медаллю «За доблесну працю. На відзнаку 100-річчя з дня народження В. І. Леніна». 10 593 кращих синів і дочок народу обрано до місцевих Рад депутатів трудящих. 66.6 проц. народний обранців - робітники і колгоспники, 41 проц.- жінки, близько 48 проц.- комуністи. При Радах утворено 2059 . постійних комісій, в роботі яких беруть участь понад 11 161 депутат. У складі
обласної Ради депутатів трудящих (голова - М. Ю. Куліш) -124 депутати. На громадських засадах при виконкомах Рад створено тридцять сім позаштатних відділів. Практичну допомогу в роботі надають їм численні громадські самодіяльні організації: 551 сільський комітет, 2216 квартальних і вуличних комітетів, 780 рад клубів і бібліотек, майже тисяча батьківських шкільних комітетів, більше тисячі товариських судів та багато інших організацій.
Профспілкові організації області об'єднують близько 370 тис. робітників і службовців, з яких 25 тис. беруть активну участь у роботі 583 постійно діючих виробничих нарад. З ініціативи профспілок створено і діють 296 шкіл комуністичної праці, 646 шкіл передового досвіду, 562 економічні школи, семінари і гуртки.
Обласна комсомольська організація налічує понад 104 тис. юнаків і дівчат. Комсомольські організації - ініціатори багатьох починань серед колективів промислових підприємств, колгоспів і радгоспів. Вони шефствують над будівництвом великих кораблів. Комсомольською будовою було оголошено спорудження Ольшан- ського цементного заводу. Багато комсомольців очолюють комсомольські молодіжні бригади механізації ферм, вирощення високого врожаю пшениці, цукрових буряків, кукурудзи. Разом з організаціями ДТСААФ, секціями старих комуністів при організаціях товариства «Знання» і радамп ветеранів комсомольці багато роблять для військово-патріотичного виховання молоді. Тільки 1966 року в поході по місцях бойової і трудової слави взяли участь 92 тис. комсомольців і молоді. Щороку, в день Військово-Морського Флоту, юнаки і дівчата Миколаївщини вирушають в традиційний похід-десант, що повторює шлях героїв-ольшанців.
Партійні і громадські організації області приділяють велику увагу інтернаціональному вихованню трудящих. Велика дружба зв'язує робітників і селян Миколаївщини з трудящими інших областей і республік країни. Традиційним стало змагання корабелів Миколаєва з суднобудівниками Ленінграда і Горького, обмін делегаціями, спеціалістами та виставками.
Трудівники сільського господарства області змагаються з хліборобами Херсонщини, працівники радгоспів і колгоспів Баштанського району з трудящими Ново- кубанського району Краснодарського краю. Протягом 1966-1968 рр. в області проведено Дні Російської Федерації, Азербайджану, Грузії, Молдавії, вечори культури Туркменської РСР, масові зустрічі з учасниками всесоюзних фестивалів студентів педвузів і молодих поетів. Зворушливими були зустрічі з письменниками Болгарії в Новоодеському і Жовтневому районах, вечори дружби з трудящими Чехословаччини, Угорщини, Польщі, Югославії в Очакові, Доманівському й Єнігурівському районах. Велика дружба зв'язує молодь українського міста Первомайська з містом Первомайськом Пловдівського округу Народної Республіки Болгарії. Коли імперіалісти спровокували контрреволюційний заколот в Угорщині, трудящі Миколаївщини відправили угорському народу тисячі тонн цементу й ешелони з продовольством. Через спеціальні рахунки обласної, міської і
районних контор Держбанку із заощаджень трудящих надходять десятки тисяч карбованців у фонд допомоги героїчному в'єтнамському народу. {div float:right}{module ИМСУ ИН}{/div}Працюють обласна і районні комісії сприяння Радянському Комітету Миру.
Нездоланна сила почуття єдиної родини, соціалістичний інтернаціоналізм та дружба народів стали рушієм величезних завоювань у господарському та культурному будівництві, якими пишаються трудящі Миколаївщини.
Озброєні рішеннями XXIV з'їзду КПРС і XXIV з'їзду КП України, трудівники міст і сіл області свято бережуть і примножують героїчні традиції рідного краю, втілюють у життя завдання дев'ятої п'ятирічки, що буде важливим етапом у дальшому просуванні радянського суспільства на шляху до комунізму.
На території Миколаївщини протікають ріки Південний Буг з Інгулом та Інгулець з Висунню. Північна частина області пересічена ярами, балками, долинами. Узбережжя Чорного моря порізане лиманами. З корисних копалин є граніт, гнейс, кварцит, польовий шпат, каолін, графіт, буре вугілля і торф. Переважають чорноземні грунти. У водоймах водиться близько 50 видів промислових риб.
Заселення краю почалося в добу пізнього палеоліту, тобто понад 15 тисяч років тому. Залишки поселень цього часу збереглися поблизу сіл Анетівки Доманів- ського та Пелагеївки Новобузького районів. Недалеко від села Олександрівки Вознесенського району знайдено рештки стоянки мезолітичних мисливців (12-9 тис. років тому). В добу неоліту (VII-IV тисячоліття до н. е.) первісні люди від мисливства та збиральництва починають переходити до хліборобства і скотарства. Поселення, могильники, а також знаряддя праці перших землеробів виявлено в Дома- нівському, Первомайському та Миколаївському районах. Пам'ятки землеробської трипільської культури (IV-III тисячоліття до н. е.), знайдені біля сіл Красненького Кривоозерського району, Костянтинівки Арбузинського району та Первомайська, підтверджують, що життя не припинялося тут і в добу міді. Населеною
була територія Миколаївщини і в добу бронзи (кінець III - початок І тисячоліття до н. е.). На берегах річок знайдено близько 200 поселень та курганних могильників тих часів, а поблизу Вознесенська, Новогригорівки, Коблевого, Курячих Лоз, Привільного і Рибаківки виявлено скарби бронзових знарядь праці та прикраси, а також кам'яні форми для їх відливання. Ці знахідки свідчать не тільки про характер місцевого виробництва, а й про майнову нерівність серед населення. В IX-VIII ст. до н. е. в Причорномор'ї жили племена кіммерійців, які першими згадуються в письмових джерелах. Згодом їх витіснили іранські племена скіфів, з появою яких співпадає поширення заліза в Надбужжі та Причорномор'ї. Близько 50 поселень та курганні могильники скіфів в основному зосереджені в південній частині області, на берегах Бузького та Березанського лиманів. Найвизначніші і найкраще досліджені з них - поблизу села Парутиного Очаківського району, Малої Коренихи та біля Дідової Хати Миколаївського району. Серед скіфських археологічних пам'яток винятковий інтерес становить курган V ст. до н. е. біля села Новорозанівки Новобузького району, в якому поховано воїна-дружинника з унікальним набором повного озброєння (пластинчасті шолом, панцир, бойовий пояс, шкіряні штани з залізними пластинками, меч, сагайдак із стрілами, наконечники списів).
У VII ст. до н. е. на острові Березані виникло перше в Північному Причорномор'ї давньогрецьке поселення. На правому березі Бузького лиману, поблизу сучасного села Парутиного, в VI ст. до н. е. була заснована Ольвія - найбільше рабовласницьке місто-держава та найвизначніший економічний, торговий і культурний центр Північного Причорномор'я (нині Державний історичний заповідник Академії наук УРСР). Високого розвитку землеробство та торгівля досягли в поселеннях, заснованих вихідцями з стародавньої Греції, на берегах Бузького, Березано-Сосицького та Тилігульського лиманів, у т. ч. Одесос чи Одесс (поблизу сучасного села Коблевого). Мешканцям цих поселень на початку нашої ери довелося витримати натиск нової хвилі кочівників - зі сходу наступали сарматські племена язигів. Частина з них навіть осідала в поселеннях, заснованих греками, наприклад, на городищі поблизу Козирки, Малосолончаків Очаківського району.
Протягом перших століть н. е. територію області поступово заселяли слов'янські племена, В північно-західній частині, що прилягає до лісостепу (в Первомайському та Арбузинському районах), виявлено великі ранньослов'янські поселення черняхівської культури (II-VI ст.). В багатьох поселеннях на території сучасних Березанського, Очаківського і {div float:right}{module ИМСУ ИН}{/div}Снігурівського районів, крім скіфів та сарматів, проживали і ранні слов'яни. Слов'янське землеробське населення краю
зберігалося, незважаючи на численні навали кочівників, зокрема аварів (VI ст. н. е.). Літописи свідчать, що слов'янські племена уличів і тиверців «седяху по Бугу і по Днестру...». На острові Св. Еферія (тепер острів Березань) зупинялися на 2-3 дні слов'яни, що проходили шляхом «з варяг у
греки». Тут вони оснащували свої човни щоглами, парусами, реями, необхідними для тривалого перебування на морі. На Березані, а також в селах Вікторівці, Кобле- вому, Анатолівці, поблизу Миколаєва знайдено залишки залізоплавильних майстерень, знаряддя праці, чимало залізних виробів, а також поховань слов'ян часів Київської Русі. Острів Св. Еферія згадується і в статтях договору київського князя Ігоря з греками 944 року. З літописів відомо, що у південні степи проти половецьких орд вирушали в 1152 і 1183 роках давньоруські князі, в т. ч. київські,
На початку XIII ст. внаслідок частих нападів печенігів, половців, а згодом і татар край майже обезлюднів. Наприкінці XIII ст. тут закріпилася татарська орда Ногая. Протягом другої половини XIV - першої половини XV ст. землі сучасної області (від міста Жовтневого до річки Синюхи) стали ареною воєнних дій литовських князів проти ногайських ханів. В середині XV ст. територія сучасної Миколаївщини була залежною від Литви, а з 1475 року - від Туреччини, крім земель між річками Кодимою, Південним Бугом і Синюхою, загарбаних Литвою, а згодом Польщею, і північно-східної частини лівобережжя Південного Бугу, історія якої з кінця XV ст. тісно пов'язана з історією запорізького козацтва. Межовий запис, складений 1705 року російськими і турецькими уповноваженими, офіційно визначив кордон, який ще в XVI-XVII ст. фактично існував між Запоріжжям і Туреччиною. Він простягався від сучасного міста Первомайська (до якого прилягали також землі, захоплені Польщею) униз по Бугу, до його лівої притоки Сухого Ташлика, звідки повертав майже прямою лінією на південний схід, перетинаючи річки Мертвовод, Громоклію, Інгул, Висунь, Інгулець. Освоюючи південні степи, козаки засновували хутори і дрібні поселення. На початку 70-х років XVIII ст. козачих хуторів-зимівників налічувалося: вздовж Бугу - 7, Інгулу - 17, Громоклії - 11, Мертвоводу - 4, Єланця - 5, Сухого Єланця - І. На території області (в районі сіл Богданівки і Костянтинівки) знаходилася Бугогардівська паланка з центром у Запорізькому Гарді. Важливу оборонну роль відігравали хутір-зимівник у Мигії і споруджений 1676 року опорний пункт під назвою Орел, або Орлик (пізніше - Катериношанець, Ольвіополь).
Найзначнішим прикордонним форпостом, який захищав з півдня від ворогів Російську державу, був Запорізький Гард. Тому не тільки Кіш, але й царський уряд був зацікавлений у зміцненні його укріплень.
Запорізькі зимівники і поселення селян-утікачів з Правобережної України і Росії виникали також у південно-західній частині сучасної області. Серед них були села Олексіївське (територія сучасної Нової Одеси і Троїцького) та Соколи (територія сучасного Вознесенська). Запорожці брали участь у російсько-турецькій війні 1735-1739 рр. З їх допомогою у 1737 році російські війська оволоділи Очаковом.
Козацьке населення краю не було соціально однорідним. За часів гайдамаччини низи запорізького козацтва підтримували гайдамацькі загони, переховуючи повсталих у Запорізькому Гарді, на Мигіївських островах тощо. Нерідко, захищаючи своїх побратимів, вони вступали в жорстокі сутички з польськими карними загонами.
Під час Коліївщини (1768 рік) козацька біднота через Гард на Бузі та іншими шляхами безперервно великими загонами йшла до гайдамаків. У цей час особливо загострюються класові суперечності серед козацтва. Так, запорізький старшина Головко доносив з Гарду в Кіш, що запорожці загрожують його вбити за виконання ордерів про знищення гайдамаків і звільняють тих гайдамаків, яких отамани ухвалили покарати. Полковник Прогнойської паланки (Кінбурнський півострів) Федір Великий писав
кошовому отаману, що заворушення сіроми викликають велику тривогу у заможних козаків, які володіють зимівниками.
У червні 1768 року на території сучасної Первомайщини діяв загін одного з ватажків Коліївщини Семена Шила, який розгромив поляків у містечку Палійове Озеро, потім взяв Балту і Голту, де під захистом ханських {div float:right}{module ИМСУ ИН}{/div}каймаканів переховувалися шляхтичі. Стурбований нападом гайдамаків на землі, підвладні Туреччині, що загрожувало новою війною з турками, та побоюючись впливу повстанців на широкі маси трудящих, царський уряд допоміг польській шляхті придушити Коліївщину. Щоб показати турецьким властям непричетність до Коліївщини, царський уряд вирішив покарати найголовніших керівників повстання на російсько-турецькому кордоні в Орловській слободі. Залізняка і 70 його товаришів шмагали батогами, після чого засудили на заслання. Однак цим не вдалося запобігти новій війні з Туреччиною. Версія балтського каймакана, підкупленого французьким консулом, про те, що нібито напад на Балту зробили не гайдамаки, а регулярні російські війська, стала приводом для оголошення Туреччиною у 1768 році війни Росії.
Початок війни супроводжувався спустошливими нападами кримських татар на села й хутори півночі сучасної області. Вороги спалили Орел, кілька інших сіл та хуторів, пограбували і забрали в полон близько тисячі мирних жителів. Активну участь у цій війні брали козаки Бугогардівської та Інгульської паланок. Після закінчення війни Росія стала чорноморською державою. За Кючук-Кайнарджійським миром (1774 р.) до неї відійшли землі між Дніпром і Південним Бугом (східна територія сучасної Миколаївщини), населення яких на той час становило вже понад 12 тис. чоловік.
У 1768-1772 рр. з дозволу уряду повернулися з Туреччини і заснували поселення на березі Південного Бугу українці й росіяни, які в різні часи залишили рідну землю, рятуючись від кріпацтва. У 1775 році на прикордонних землях вздовж Південного Бугу поселилися українські козаки з полку генерала О. О. Прозоровського, що брали участь у російсько-турецькій війні. Разом з ними селилися т. зв. арнаути, або волонтери, з волохів, болгар, сербів, які під час війни перебували на російській військовій службі. Однак на населення південних земель продовжували вчиняти розбійницькі напади кримські мурзи. З приєднанням Криму до Росії 1783 року одне з головних вогнищ татарської і турецької агресії проти російського і українського народів було ліквідовано.
Після ліквідації царським урядом Запорізької Січі на Бузі та на території між Тилігульським і Березанським лиманами осіло чимало запорізької сіроми. В1785 році з козаків та арнаутів створюються 2 полки Бузького козацького війська. Перед цим з Росії було переведено 24 тис. державних селян для створення прикордонних військових поселень. 1785 року разом з бузькими козаками і частиною колишнього запорізького війська переселенці ввійшли до складу сформованого М. І. Кутузовим егерського корпусу, який брав участь у війні 1787-1791 рр.
Визначними подіями цієї війни були військова операція на Кінбурнській косі (1787 р.), під час якої російські війська під проводом О. В. Суворова скинули в море ворожий десант, а також штурм і взяття Очаківської фортеці (1788 р.). За Ясським миром (1791 р.) до Росії відійшла т. зв. Очаківська земля (правобережжя Південного Бугу), де, крім Очакова і Голти, був ряд поселень татар, молдаван і втікачів з України і Росії, які жили в «ханських слободах», а після возз'єднання Првобережної України з Росією (1793 р.) - містечко Богопіль (засноване в 1750 р.) з територією по обидва береги Південного Бугу між річками Кодимою і Синюхою. У 1787 році на лівобережжі Бугу в Ольвіопольському, Єлисаветградському і Херсонському повітах налічувалось 86 казенних поселень і 110 тис. жителів.
Державній колонізації краю сприяло заснування і зростання Миколаєва як важливого центру суднобудування та розвиток Вознесенська. На Миколаївській верфі «чорні» роботи виконували жителі з шести приписаних у різний час до адміралтейства поселень: Березнегуватого, Богоявленська, Висунська, Воскресенська, Калинівки, Покровського, заселених ще в 1784-1795 рр. головним чином державними селянами з України. Згодом вони дістали назву адміралтейських поселень. За перші 12 років після війни 1787-1791 рр. Катерина II «пожалувала» дворянам 4,5 млн. десятин відвойованих земель. Поміщики вивозили у свої нові маєтки кріпаків з інших районів України і Росії. Протягом півстоліття (з початку колонізації до 30-х
рр. XIX ст.) в Єлисаветградському, Ольвіопольському, Херсонському повітах (територія сучасних Арбузинського, Березнегуватського, Казанківського, Братського, Новобузького, Первомайського, Снігурівського та ін. районів лівобережжя Південного Бугу) переселено понад 120 тис. поміщицьких селян. Одночасно з урядовою та поміщицькою колонізацією тривав процес стихійного заселення краю селянами-втікачами з України та Росії. {div float:right}{module ИМСУ ИН}{/div}
Форсуючи освоєння південних земель, царський уряд спочатку надавав переселенцям певні пільги. Вони звільнялися на 2 роки від податків і повинностей, одержували від казни ліс для будівництва. Землі надавалися їм на правах приватної власності, і самі вони, як правило, записувалися у розряд державних селян. На території Миколаївщини з дозволу царського уряду оселялися також болгари, серби, молдавани, вірмени, які тікали від гніту султанської Туреччини та австрійської монархії. У 1805-1807 рр. вихідці з Литви і Курляндії заснували тут землеробські колонії. Запрошував уряд сюди і німецьких колоністів.
З останньої чверті XVIII ст. землі сучасної області входили до складу Новоросійської губернії. З утворенням у 1795 році Вознесенського намісництва, а потім губернії, що поділялася на 12 повітів, різні частини області входили до Богопільського, Вознесенського, Єлисаветградського і Херсонського повітів. 1796 року
Вознесенську губернію ліквідовано і відновлено Новоросійську, яка в жовтні 1802 року поділяється на Катеринославську, Миколаївську і Таврійську. У травні наступного року губернське правління переведено до Херсона, а Миколаївську губернію перейменовано на Херсонську. Складалася вона з Херсонського, Єлисаветградського, Ольвіопольського і Тираспольського повітів. Нинішня Миколаївщина входила до складу перших трьох повітів і охоплювала 86 з 230 волостей губернії.
До Херсонського повіту належав і Миколаїв. Після створення в 1805 році самостійної адміністративної одиниці - військового губернаторства - до нього, крім Миколаєва (центр губернаторства) і Севастополя, увійшли адміралтейські поселення Богоявленськ, Воскресенськ, Калинівка, Покровське, а з 1820 року - Березнегу- вате і Висунськ. 1900 року замість губернаторства створено Миколаївське градоначальство, до якого, крім Миколаєва, входили приміські хутори: Василівка, Водопій, Мішково-Погорілове, Широка Балка і Харченкове. Решта населених пунктів території сучасної області перебувала в складі Ананьївського, Єлисаветградського, Одеського і Херсонського повітів Херсонської губернії, а також Балтського повіту Подільської губернії.
Населення краю у XVIII ст. займалося в основному сільським господарством, в якому переважало скотарство. Важливе місце посідала така галузь тваринництва, як тонкорунне вівчарство. З 20-х років XIX ст. почало інтенсивно розвиватися хліборобство. На родючих землях сіяли пшеницю, жито та ін. зернові культури. Після освоєння в кінці XVIII ст. торгового шляху по річці Бугу продукти сільського господарства: овчина, сало, пшениця, а також рогата худоба й коні стають предметом торгівлі з. іншими районами країни, а пшениця - головним товаром експорту.
Розвиток промисловості краю зумовлювався насамперед потребами Чорноморського флоту. Казенні підприємства Миколаєва, серед яких провідне місце належало Миколаївській верфі, підпорядковувалися безпосередньо військово-морському відомству. Для забезпечення необхідних поставок флоту підрядчики, починаючи з кінця XVIII ст., відкривають тут приватні підприємства: канатні, шкіряні, салотопні, свічкові, ватні, шапкові, борошномельні, сухарні та інші. Крім казенних і приватних підприємств, розвивалися різні ремесла і селянські промисли. У Миколаєві, Вознесенську, Ольвіополі, Очакові та великих селах торгували хлібом, продуктами тваринництва, взуттям, одягом, тканинами, металевими, дерев'яними, лимарськими та ін. виробами.
У 1850-1851 рр. близько третини населення Херсонської губернії становили поміщицькі селяни. В Херсонському і Ананьївському повітах 44 проц. чоловічого населення були кріпаками. За 9-ю ревізією (1850 р.) у Херсонському повіті 288 поміщиків володіли 24 262 ревізькими душами. Навіть безземельні дворяни повіту мали 262 душі. Середній розмір помістя в Херсонському повіті становив напередодні реформи 6197 десятин землі, в
той час як наділ на ревізьку душу кріпосних селян не перевищував 4 десятини.
Пристосовуючись до умов зростаючого товарного виробництва, поміщики розширяли площі орних земель. Обезземелених і розорених селян вони часто переводили на «місячину» або до розряду дворових. Збільшення виробництва товарної продукції в поміщицьких господарствах досягалося шляхом посилення кріпосницької експлуатації. З-4 дні на тиждень кріпаки працювали на панському полі. {div float:right}{module ИМСУ ИН}{/div}
Тягар економічного гноблення поєднувався з юридичним безправ'ям кріпаків. У багатьох селах Ананьївського повіту поширений був продаж селян разом з їх
майном, нерідко чоловіка розлучали з дружиною, батьків - з дітьми. Поміщики віддавали кріпаків на певний строк у заставу разом з маєтками і землею, програвали в карти. Лише у 1806 році віддано в заставу на два роки понад 200 кріпаків сіл Пав- лівки, Ганнівки тощо.
Крім селян-кріпаків, на території нинішньої Миколаївщини жило чимало державних селян, на ревізьку душу яких перед реформою припадало в середньому 8,2 десятини землі. Значні її площі зосереджувалися в руках багатої верхівки села. Під час періодичних розмежувань земель навколишні поміщики відбирали у селян кращі наділи. Траплялося, що казенні поселення перетворювалися на приватновласницькі. Так, у 1787 році начальник Бузького війська зробив своїм маєтком козацьку станицю Скаржнику (с.Трикрати). З кінця XVIII ст. державні селяни мусили платити подушне, оброк, земські, мирські побори, відбувати гужову, шляхову, будівельну, рекрутську повинності тощо. їм також постійно загрожувало перетворення на військових поселенців.
Важко жилося і рядовому козацтву Бузького війська, полки якого з кінця XVIII ст. розміщувалися в 28 станицях Херсонської губернії (з них 16 - в межах сучасної області). У 1775 році рядовим козакам було відведено 37 407 десятин землі, в той час як невелика група старшин і офіцерів одержала 72 тис. десятин. Нестерпними були утиски і свавілля військових начальників, про що свідчать скарги козаків станиць Матвіївської, Баловної, Костянтинівської, Гур'ївської, Себіної, Ново- петрівської, Кашперівської, Арнаутівської та ін. Становище козаків погіршало з перетворенням їх наприкінці 1817 року разом з державними селянами багатьох сіл сучасних Арбузинського, Баштанського, Новоодеського і Первомайського районів на військових поселенців Бузької уланської дивізії, всі чотири полки якої розміщувалися у м. Вознесенську та 29 селах, де проживало 21 тис. чоловік. Тяжка військова муштра, непосильна праця «на казну», квартирна, ремонтна, гужова та ін. повинності, знущання й зловживання командирів робили життя поселенців нестерпним.
Об'єктом хижацької експлуатації кріпосницької держави були також адміралтейські поселенці. Всі чоловіки віком від 16 до 60 років розподілялися на три зміни, кожна з яких мусила відробляти в адміралтействі по три місяці на рік. їм доручали найважчі роботи, а платили удвічі менше, ніж найманим робітникам. Адміралтейство не забезпечувало поселенців навіть харчами. За кожним їх кроком стежили наглядачі і карали фізично або штрафували за найдрібніші провини. Господарства поселенців через тривалу відсутність чоловічого населення занепадали. Каторжними були умови праці й побуту казенних майстрових миколаївського адміралтейства, найманих робітників суднобудівної верфі з числа відпущених на оброк поміщицьких селян.
Тяжке становище спонукало трудящих виступати на боротьбу проти феодального гноблення. Гострими соціальними конфліктами насичена історія Бузького війська. У жовтні 1803 року почалося заворушення серед рядового козацтва, для придушення якого до Вознесенська й Арнаутівки прибула рота Сибірського гренадерського полку. Збройним виступом відповіли рядові козаки також на рішення уряду про перетворення їх на військових поселенців. Повстання, яке очолив ветеран війни 1812 року капітан Ф. Барвинський, почалося в липні 1817 року і тривало близько 3 місяців, охопивши багато населених пунктів сучасних Вознесенського і Новоодеського районів. Лише в середині вересня кільком полкам урядових військ вдалося придушити це повстання. Карателі вбили й потопили в Бузі багато козаків, інших прогнали крізь стрій. До військового суду було притягнуто 93 учасників
повстання, з них до страти, заміненої покаранням шпіцрутенами і віддачею у солдати, засуджено 64 чоловіка. Але вже у травні наступного року сталося нове заворушення бузьких козаків. {div float:right}{module ИМСУ ИН}{/div}
Антипоміщицькі настрої помітно посилюються під час польського повстання 1830 - 1831 рр. і в голодні 1832 та 1833 роки. В період поглиблення кризи кріпосницької системи і назрівання революційної ситуації масовим явищем стали втечі селян у Таврію «за волею» (1853-1856 рр).В ревізьких реєстрах за 1858 рік також відмічено втечі багатьох жителів сіл Анчекрака, Варварівки, Іллінського тощо.
Незважаючи на жорстоке гноблення феодально-кріпосницької держави та поміщиків, народні маси Миколаївщини в часи тяжких випробувань для батьківщини ставали на захист рідної землі. В період війни 1812 року вони на власні кошти утримували цілі підрозділи народного ополчення. 500 бузьких козаків брали участь в операціях загону Дениса Давидова. В армії адмірала Чичагова бився цілий загін селян поміщика В. Скаржинського. Всіх бійців загону нагороджено за хоробрість пам'ятними медалями, а 12 чоловік - орденами. Під час Кримської війни 1853-1856 рр. адміралтейські поселяни будували батареї вздовж Бугу, постачали Севастополю зброю і продовольство, вивозили в тил хворих і поранених.
Шиття трудящих за феодалізму, історичні події, які відбувалися на Миколаїв- щині, знайшли яскраве відображення в народній творчості. Так, дума «Смерть козака на долині Кодимі» оповідає про бойові сутички запорізьких козаків з татарами у прикордонних районах. Картини російсько-турецької війни 1735 -1739 рр., в якій активну участь брали козацькі загони, змальовані в пісні «Ой, над Бугом над рікою»:
Про будівництво оборонних ліній на кордоні з Туреччиною у XVIII ст., про тяжкі умови життя кріпосних селян і солдат розповідається в народній пісні «Ой, за річкою та й за Синюхою». Народна поезія осуджує Катерину II, яка наказала зруйнувати Запорізьку Січ: «Дала, дала славним запорожцям та цариця заплату, що понабивали на ноги кайдани, дали в руки лопату».
Про стан медичного обслуговування трудящих та рівень їх освіти в доре- формений час переконливо свідчать такі дані: в першій половині XIX ст. єдиним лікувальним закладом на Миколаївщині був морський госпіталь, заснований наприкінці XVIII ст. у с. Вітовці (тепер Жовтневе). Лікарня для цивільного населення, створена в 1835 році у Миколаєві, не мала власного приміщення і розміщувалася в старих казармах та приватних будинках. За межами Миколаєва була тільки одна лікарня на 24 ліжка в колонії Нагартаві. У волостях губернії, заселених державними селянами, працювало всього 5 фельдшерів, у колишніх волостях військових поселень - по одному, в інших не було навіть і фельдшерів. І все ж за цих умов багато зробив у галузі медичної справи на Миколаївщині видатний російський епідеміолог, доктор медицини, член 11 іноземних академій Д. С. Самойлович. Він, зокрема, заснував у Миколаєві, Очакові та с. Вітовці лазарети, де лікувалися поранені солдати - учасники російсько-турецької війни 1787-1791 рр.
Ой, над Бугом над рікою, На турецькій границі, Там стояли пікінери, З ними компанійці. Зеленої неділеньки Орда наступає.
«Гей, панове, уступімо,
Запасу немає».
«Ой, чого ж нам уступати.
Чого боїмося?
Ой, хоч орди багато йде -
Ми їй не дамося!».
У 1825 році на території сучасної області налічувалося 5 навчальних закладів. Це були школи спеціального призначення і закритого типу, підпорядковані флотові і верфі. У с. Вітовці 1790 року організовано першу в Росії сільськогосподарську школу, вирішальну роль у цьому відіграв один з перших вітчизняних вчених у галузі агрономії та тваринництва М. Г. Ліванов.
Перша в межах сучасної області початкова загальноосвітня школа на 25 чоловік відкрита лише в 1827 році. На середину XIX ст. на Миколаївщині налічувалося близько 15 шкіл, які давали тільки початкову освіту і охоплювали зовсім незначну частину дітей шкільного віку. Зате шинків ще 1825 року лише в Миколаєві, Ольвіополі і Очакові офіційно значилося 62.
Після скасування кріпосного права колишні поміщицькі селяни одержували наділи часто менші за ті, якими фактично користувалися до цього. По Херсонській губернії «відрізки» становили від 25 до 34 і більше проц. Як і по всій степовій смузі, тут встановлювався єдиний, т. зв. указний наділ розміром від 3 до 6,5 десятини на ревізьку душу. У Херсонському, {div float:right}{module ИМСУ ИН}{/div}Одеському і Ананьївському повітах він дорівнював 3-5 десятинам. Фактично на ревізьку душу в середньому припадало 3,5 десятини, 20,3 проц. ревізьких душ одержали половинні наділи, 5,6 проц.- до 1 десятини. Але й за ці мізерні ділянки землі селянам довелося виплачувати більше, ніж вони коштували.
За десятину надільної землі селяни мусили платити 29,2 крб., ринкова ж ціна десятини землі в 1854-1858 рр. становила 14,6 крб. За кожний одержаний на ревізьку душу указний наділ з трьох десятин вони відробляли поміщикові 40 чоловічих днів на рік або сплачували 9 крб. оброку. Іноді оброк перевищував орендні ціни майже вдвоє.
Обурені цим відкритим грабежем, селяни відмовлялися працювати на поміщиків, вступали в сутички з представниками влади, військовими командами. Серед жителів деяких сіл, особливо в Ананьївському і Одеському повітах, поширювалися чутки, що документ, який їм прочитали («Положення 19 лютого 1861 р.») зовсім іншого змісту, ніж той, який одержали поміщики. Тому селяни чекали на «нову волю». На грудень 1861 року в губернії було підписано тільки 6, а на липень 1862 року - 250 уставних грамот. Близько 20 проц. колишніх поміщицьких сіл на території сучасної області протягом 1861-1865 рр. було охоплено селянським рухом. У травні 1861 року газета «Колокол» повідомляла про жорстоку розправу над селянами Ташиного, Тузлів, Новокир'яківки та ін. сіл колишнього Одеського повіту. Значні виступи сталися в березні 1863 року в маєтках Воронцова та Бреді- хіна в Одеському і Херсонському повітах.
Важкого феодально-кріпосницького гніту продовжували зазнавати й державні селяни, колишні військові та адміралтейські поселяни. За указами 1866-1867 рр., середній наділ на двір державних селян становив 7,8 десятини, в той час як і 8 десятин, підкреслював В. І. Ленін у праці «Аграрне питання в Росії на кінець XIX століття», «це - кількість, безумовно недостатня для утримання сім'ї». І після реформи більшість землі, до того ж кращої, залишалася у власності поміщиків. Так, у 1868 році поміщики Херсонського, Ананьївського і Єлисаветградського повітів володіли 2122 тис. десятин землі, тобто їм належало вдвічі більше, ніж усім колишнім
поміщицьким і державним селянам та військовим поселенцям, разом узятим. На початку XX ст. 2,5 тис. поміщицьких маєтків на Херсонщині мали майже таку кількість землі, як чверть мільйона селянських господарств. Поміщики зберігали за собою монопольне право на користування лісами, ріками, озерами, випасами, водопоями, надрами землі. В уставній грамоті для села Бервинцівки (сучасне Леніне) Баштанського району вказувалося: «Забороняється селянам рибна ловля у р. Громоклії в межах моєї землі, а також полювання, порубка лісу, ломка каменю, збір хмелю, лісних ягід, терну, як раніше заборонялося, так і надалі забороняється».
Важким тягарем на плечі селян лягали державні повинності, які в 1864 році, наприклад, становили від 1 крб. 48 коп. до 2 крб. 75 коп. на душу. Податків, що йшли на утримання верхівки сільської громади та інші місцеві справи, припадало на душу до 2 крб. 50 коп. Викупна плата за десятину землі на рік становила 1,75 крб. Через 15 років після реформи лише викупні недоїмки досягли 50 проц. від щорічного окладу.
Створивши необхідні умови для зростання безстанового землеволодіння та буржуазної приватної власності на землю, реформа призвела до невпинного процесу обезземелення та соціального розшарування на селі. Вже в 1900 році середній наділ колишніх поміщицьких селян зменшився до 2,5 десятини. Напередодні революції 1905-1907 рр. в Херсонському повіті було 44,6 проц., в Ананьївському - 83,6 проц. бідняцьких господарств. Купувати або орендувати землю сільській бідноті з кожним роком ставало важче. З 1884 по 1903 рік середня купівельна ціна десятини землі на півдні Миколаївщини зросла з 48 до 161 крб., а орендна ціна десятини протягом 1886-1905 рр. піднялася з 5 крб. 65 коп. до 12 крб. 50 копійок.
Біднота, втративши надію звести кінці з кінцями, йшла на заробітки до міста або в найми до поміщиків і куркулів. Селяни дуже терпіли від частих неврожаїв. Найтяжчими для них були 1873, 1874, 1885, 1891, 1899 роки. З
1887 по 1913-рік середня врожайність зернових у Херсонському повіті становила 34,7 пуда з десятини.
З 80-х років XIX ст. Миколаївщина входила до району, який став одним з провідних товарнозернових центрів країни головним експортером хліба. Щороку звідси за кордон вивозилось мільйони пудів зерна, переважно {div float:right}{module ИМСУ ИН}{/div}пшениці. Серед ринків сільськогосподарських робітників, що створювались на півдні наприкінці XIX ст., були йнаселені пункти сучасної області: Мостове, Казанка, Новий Буг, Вознесенськ, Миколаїв, Голта. Тут збиралися десятки тисяч робітників з Київської, Полтавської, Чернігівської, Кам'янець-Подільської, Волинської, Харківської, Орловської, Могильовської, Курської губерній. Так, лише в 1897 році на лікувально-продовольчих пунктах цих ринків зареєстровано 35 573 чоловіка.
Розвиток промисловості краю прискорився з відкриттям Миколаївського торгового порту (1862 р.) і будівництвом залізниць Голта-Балта (1867 р.), Голта-Єлисаветград (1868 р.), Миколаїв-Знам'янка (1873 р.). Великим містом з суднобудівними й машинобудівними заводами у ці роки стає Миколаїв. В Ольвіополі та Голті (сучасному Первомайську) вступають у дію пивоварний завод (1870 р.), водяно-вальцьовий млин (1873 р.), чавуноливарні і механічні заводи Гейне (1875 р.) і Фаатца (1895 р.), гранітні кар'єри тощо. У Вознесенську створюються шкіряні, гончарні, виноробні підприємства, завод сільськогосподарських машин Шпехта, розширюється виробництво цегли, вапна, розробляються поклади будівельного каменю. Споруджуються заводи черепично-цегельний - у Кронауській волості (1877 р.), цегельний - в Очакові (1880 р.), винокурні: у Благодатному, Ганнівці, Кашперо-Миколаївці,
вапняний і цегельний у Варварівці (1900 р.), підприємства Синюшино-Брідського борошномельного акціонерного товариства (1895 р.), мигіївський млин Скаржин-ського (1905 р.) тощо.
Протягом останньої третини . XIX ст. і першого десятиріччя XX ст. кількість промислових підприємств на території сучасної області зросла майже в 3 рази. На 1911 рік їх було 56, в т. ч. 50 - у Миколаєві. Крім того, діяло близько 1 тис. кустарно-ремісничих майстерень. З розвитком промисловості зростало населення. За 35 пореформених років міське населення Миколаївщини збільшилося майже у 6 разів і становило в 1897 році 125 430 чоловік (понад 28 проц. загальної кількості населення), в т. ч. у Миколаєві - 92 012, Вознесенську - 15 748, Очакові - 10 786, Ольвіополі - 68842. На кінець 900-х років, на підприємствах, підпорядкованих нагляду фабричної інспекції, працювало близько 6500 чоловік, з них майже 80 проц. зосереджувалося в Миколаєві. Абсолютна більшість миколаївських робітників - 91 проц. була зайнята на 17 металообробних підприємствах, які випускали понад 90 проц. промислової продукції міста. Значною ,була концентрація виробництва та робочої сили на підцриємствах населених пунктів, що входять тепер до Первомайська.
Жахливими були умови праці робітників. Наприкінці XIX - на початку XX ст. робочий день на підприємствах тривав 11-13, а в деяких випадках і 14 годин. Мізерна оплата праці не давала змоги навіть кваліфікованим робітникам прогодувати себе і сім'ю. Так, денний заробіток кадрового робітника Миколаївської верфі становив 1 крб. 20 коп.- 1 крб. 40 коп.; вознесенського майстрового - від 1 крб. до 1 крб. 10 коп.; поденного чорнороба - 45 коп. За кожну дрібницю робітників штрафували. Відсутні були охорона праці, техніка безпеки. Згубно відбивалися на здоров'ї робітників, їх побуті вкрай погані житлові умови.
З кожним роком наростало невдоволення робітничого класу та селянства своїм становищем. На революційний рух трудящих Миколаївщини спочатку певною мірою впливала діяльність народницьких організацій. У 1874-1875 рр. в містечку Миколаївці Ананьївського повіту ідеї народників пропагував учитель В. І. Тельє. Серед селян Херсонського повіту, зокрема посаду Висунська, а також серед робітників і матросів Миколаєва у ці роки вели роз'яснювальну роботу члени «Миколаївської комуни» - революційного гуртка студентської молоді, очолюваного Ф. Юрковським. Народницький гурток морських офіцерів з 1877 по 1882 рік діяв у Миколаєві.
У 70-х роках XIX ст. сталися значні селянські заворушення в Херсонському і Ананьївському повітах. Наляканий розмахом цих подій, царський уряд у 1881 році оголосив у губернії стан посиленої охорони. Незважаючи на це,
протягом 1881-1888 рр. на території сучасної області відбулося понад 120 селянських виступів (із загального числа 332 по губернії). Селяни травили посіви, відмовлялися від оплати додатків, підпалювали економії тощо.
Першим порівняно організованим виступом робітників на Миколаївщині був страйк у Миколаївському порту і на верфі 1871 року. Велике значення для формування політичних вимог миколаївських робітників мав їх зв'язок з «Південноросійським союзом робітників», створеним у 1875 році в Одесі. Наприкінці XIX - на{div float:right}{module ИМСУ ИН}{/div}
початку XX ст. боротьба робітничого класу активізувалася. Найбільш значними виступами цього часу були страйки миколаївських суднобудівників і портовиків (1897-1898 рр.), страйк робітників, зайнятих на будівництві броненосця «Потемкин» (травень 1900 року). Пролетарі Миколаєва, Голти та Ольвіополя брали активну участь у загальному страйку на півдні Росії влітку 1903 року. їх виступи були бойовими й організованими, в чому велика заслуга соціал-демократів. Створений 1897 року в Миколаєві «Південноросійський робітничий союз», який проіснував до січня наступного року, мав зв'язки з київським «Союзом боротьби за визволення робітничого класу», з катеринославськими й одеськими робітничими організаціями. З 1898 року в Миколаєві починають організовуваться робітничі марксистські гуртки, а в 1900 році виникає комітет РСДРП. В цьому ж році соціал-демократичний гурток марксистського напрямку створюється і у Вознесенську. Багато уваги приділяв Миколаївській організації В. І. Ленін. У листі з Парижа, надісланому в 1903 році Організаційному комітету по
скликанню II з'їзду РСДРП, він радив братися «негайно і активніше за підготовку комітетів, намічання делегатів, завоювання Миколаєва й Одеси. Головне,- підкреслював В. І. Ленін,- забезпечити цілковиту певність у безсумнівній більшості рішучих іскрівців». В ході підготовки до II з'їзду РСДРП Миколаївський комітет, керуючись настановами В. І. Леніна, розгортав велику роботу по згуртуванню партійних сил.
Після II з'їзду РСДРП миколаївські та вознесенські більшовики, повністю схваливши ленінську програму, організаційні принципи і тактику партії, повели рішучу боротьбу проти розкольницьких дій меншовиків. У січні 1904 року Миколаївський комітет прийняв резолюцію, в якій, схваливши рішення II з'їзду партії і висловивши повне довір'я обраному на з'їзді ЦК, піддав гострій критиці меншовиків.
Проводячи велику революційну роботу серед робітників, більшовики приділяли значну увагу селянському рухові. На початку XX ст., коли в селах Ананьївського, Херсонського, Єлисаветградського повітів лютував голод, селяни громили поміщицькі маєтки, забирали хліб, реманент, корми для худоби, проганяли збирачів податку. Тільки в 1904 році на Херсонщині було спалено 54 поміщицькі маєтки.
В роки першої російської буржуазно-демократичної революції робітничий і селянський рух на Миколаївщині набув великого розмаху. В лютому-березні 1905 року у відповідь на розправу царизму з петербурзькими робітниками відбулися політичні виступи в Миколаєві, Голті, Вознесенську. Страйкарі вимагали 8-годинного робочого дня, скасування штрафів, свободи слова і друку. У літніх заворушеннях, під час яких відбулися сутички з урядовими військами і поліцією, брали участь пролетарі Миколаєва і Вознесенська. Восени 1905 року вони дружно підтримали загальноросійський політичний страйк. Під час листопадового страйку в Миколаєві створюється Рада робітничих депутатів. У місті виникають також перші профспілки. Серед відомих працівників Миколаївського комітету РСДРП, що очолювали революційну боротьбу трудящих у цей час, були В. М. Лихачов, В. О. Радус-Зенькович, П. П. Сафронов, Л. М. Сталь, І. А. Чигрин. Велику роботу проводили в місті Вознесенську Є. Б. Бош і Ю. А. Синяков. Після арешту Миколаївського комітету у березні 1904 року меншовики зробили невдалу спробу створити новий комітет з своїх ставлеників. Зазнавши невдачі, вони звинуватили в цьому більшовиків і звер
нулися з протестом до Ради партії. В. І. Ленін на початку травня 1904 року надсилає спеціального листа з Женеви Південному бюро ЦК РСДРП, у якому пише: «Товариші! Нам повідомляють, приватним чином, що більшість Миколаївського комітету звинувачується в неправильних діях. Я дуже хотів би вияснити для себе, як були справи. Будь ласка, дайте відповідь мені негайно».
Меншовикам не вдалося заволодіти Миколаївським комітетом. Миколаївська партійна організація, залишаючись вірною прапорові революційного марксизму, розгортала велику роботу серед трудящих, піднімаючи їх на боротьбу проти самодержавства і капіталізму. {div float:right}{module ИМСУ ИН}{/div}
Слідом за робітниками піднімалися на боротьбу й селяни. Вже навесні 1905 року селянський рух набув особливо гострих форм в Одеському і Єлисаветградському, а в червні - в Ананьївському повітах. Найбільшим було повстання селян в маєтку Сухомлинова (село Нечаяне) у червні 1905 року. Криваві сутички сталися в селах сучасних Первомайського, Новоодеського, Єланецького, Братського, Доманівського, Баштанського, Снігурівського та інших районів. Протягом 1905 року значні виступи відбулися більше як в 50-ти селах сучасної області. На березень 1906 року з 44 незакінчених слідчих справ, у зв'язку з розгромом маєтків у Херсонському повіті, 16 припадають на села колишніх Одбідо-Василівської, Любомирівської і Вавілов- ської волостей (сучасних Снігурівського і Березнегуватського районів), у т. ч.- на Євгенівку, Павлівку, Новокондакове, Іванівку, Пелагеївку, Новософіївку, Червоне та інші.
У селах більшовики створювали революційні селянські комітети, які, згідно рішення III з'їзду РСДРП, мали стати органами революційної влади, розповсюджували листівки, прокламації. Миколаївський комітет РСДРП видав окремими брошурами праці В. І. Леніна «До сільської бідноти» та «Вмираюче самодержавство і нові органи народної влади». Велику роботу серед селян проводив створений влітку 1905 року Херсонський губернський комітет сільських організацій РСДРП. У всіх повітах діяли повітові комітети, а в багатьох селах - осередки або гуртки РСДРП. Значну роботу серед селян Головлівської волості проводив Ананьївський повітовий комітет. Активно діяли Вознесенський комітет і Новобузький осередок РСДРП. Губернський комітет видавав для селян спеціальний збірник «Правда» і газету «Листи до селян».
У цей же час утворилися місцеві організації Всеросійської селянської спілки, в Херсонському повіті до спілки приєдналося 27 сільських громад. Після грудневих подій організації спілки на місцях були розгромлені, але вже влітку 1906 року відновлені в підпіллі.
Весною і влітку 1906 року під керівництвом сільських організацій РСДРП в Єлисаветградському, Ананьївському і Одеському повітах страйкували сільськогосподарські робітники, до яких приєднались біднота і середняки. Восени 1906 року се-
лянські виступи відбулися в 6 повітах. Особливо значними були вони в Голті і Оль- віополі, де селяни роззброювали поліцію, розправлялися з землевласниками. Не припинялися революційні виступи і наступного року.
Боротьбу робітників і селян підтримали солдати і матроси місцевих гарнізонів, серед яких вели роботу члени створеної при Миколаївському об'єднаному комітеті РСДРП військової групи, а згодом - організації, в яких переважали більшовики. В 1905 році значні заворушення сталися серед матросів 32-го флотського екіпажу, портової команди учбового корабля «Прут», серед солдатів 277-го Інгульського полку. Особливо гострих форм набрали виступи моряків восени 1905 року, коли їм стало відомо про повстання у Севастополі під керівництвом лейтенанта П. П. Шмідта.
Військові моряки, матроси торговельних суден, солдати місцевих гарнізонів взяли активну участь у листопадових і грудневих демонстраціях та мітингах. Особливо організовані були політичні демонстрації 18 листопада 1905 року, які відбулися у Миколаєві, Очакові, Вознесенську та ін. населених пунктах. Одним із керівників цих виступів був, як офіціально повідомлялося у звітах поліцейських чинів, матрос із Севастополя, колишній член екіпажу крейсера «Очаков».
Повсюдна підтримка героїв-севастопольців примусила миколаївського градоначальника звернутися до військового округу з проханням посилити місцевий гарнізон за рахунок відданих урядові підрозділів.
У зв'язку з наростанням революційних подій у другій половині 1905 року в губернії оголошено стан посиленої і надзвичайної охорони. На кінець 1905 року губернським жандармським управлінням по Херсонському повіту заведено близько 200, а по губернії - 800 слідчих справ. Репресії спрямовувалися насамперед проти робітничого класу і його організацій. Наприкінці 1905 року поліції вдалося натрапити на слід керівників
революційної боротьби у Вознесенську. У серпні 1906 року заарештовано і засуджено до заслання 13 активних членів більшовицької організації в Миколаєві. У лютому 1907 року заарештовано весь склад губернського комітету сільських організацій РСДРП. В цьому ж році притягнуто до суду керівників революційних виступів в Ольвіополі, Було страчено або заслано до Сибіру й багатьох керівників селянських виступів у Головлівській, {div float:right}{module ИМСУ ИН}{/div}Висунській та ін. волостях Ананьївського і Херсонського повітів. Лише з села Нечаяного понад 60 повстанців опинилися за ґратами.
Після третьочервневого перевороту підприємці посилили наступ на життєві права робітничого класу. Знову було введено 12-годинний робочий день, на 30- 40 проц. зменшено заробітну плату. Під час промислового застою 1906-1908 рр. значно скоротилися урядові замовлення і багато робітників поповнили і без того численну армію безробітних.
Внаслідок столипінської аграрної політики прискорилося розорення великої кількості селянських господарств, значно поглибився процес класової диференціації на селі. Протягом 1906-1915 рр. у Херсонській губернії, де напередодні столипінської реформи общинна форма землеволодіння охоплювала понад 90 проц. усіх селянських дворів, на хутори виділилось 42 проц. господарств. На 1917 рік куркульство становило 22 проц. селянських дворів та близько 30 проц. сільського населення і зосередило в губернії 2/3 селянської посівної площі. На території, що включала
близько 50 проц. сучасної області, селянські наділи не перевищували 39 проц. усього землеволодіння, решта - приватновласницькі, церковні, державні землі тощо. На одного їдця припадало 1,38 десятини придатної землі. Протягом 1906-1912 рр. з губернії на схід шукати вільної землі виїхало 35 739 чоловік, та багато сімей повернулося назад зовсім зубожілими.
В умовах реакції більшовики не припиняли революційної діяльності в масах. Вони розповсюджували серед трудящих газету «Пролетарий», видавали газету «Борьба», друкували листівки. З 1908 по 1909 рік поширено близько 3 тис. листівок і 10 тис. примірників газети «Борьба». Викриваючи самодержавство, буржуазію, її агентуру в робітничому русі, більшовики завойовували дедалі ширші маси трудящих. Про це свідчить ряд страйків 1908 року, зокрема одноденний політичний страйк суднобудівників на знак протесту проти кривавих подій 9 січня 1905 року. Серед економічних виступів цього року визначне місце посіли страйки миколаївських суднобудівників. Найбільший з них стався 4 серпня, коли 483 робітники механічного цеху припинили роботу у зв'язку зі зниженням розцінок. Наступного дня більшовики надрукували на гектографі листівку «До всіх робітників», в якій закликали до організованої, згуртованої боротьби: «...В єдності сила,- підкреслювали вони,- і чим би не закінчився наш страйк, він ще раз підтвердить, що дух боротьби пролетаріату ніколи не вмирає». Під впливом більшовицької агітації того ж дня страйкували всі робітники заводу - 2636 чоловік.
Витримуючи жорстокі атаки опортуністів: ліквідаторів, одзовістів, троцькістів, які будь-що намагалися ліквідувати нелегальні організації пролетаріату, більшовики зміцнювали існуючі і створювали нові партійні осередки, особливо заводські групи. Миколаївський тимчасовий комітет РСДРП, відновлений у квітні 1909 року, звернувся з листом до партійних організацій Одеси, Харкова і Катеринослава із закликом посилити на ленінській платформі боротьбу з ліквідаторами та одзовістами і створити південну обласну партійну організацію.
Більшовики вели також роботу щодо залучення селянства до революційного руху. У багатьох населених пунктах, у т. ч. в Богоявленську, Богополі, Голті, Новій Одесі та ін., вони створювали організації й гуртки. Більшовицькі агітатори роз'яснювали грабіжницький характер столипінської реформи, керували боротьбою селян проти поміщиків та куркульства. Коли в селі Синюшиному Броді розпочався переділ землі і виділення відрубів, Балтська повітова організація РСДРП у листівці викрила справжню мету цих заходів царизму, і селяни, відмовившись від переділу, почали самочинно випасати худобу на громадському лузі. Селяни Богополя, Боле- славчика, Станіславчика, Возсіятського, Воскресенського, Арнаутівки, Врадіївки та ін. сіл збиралися цілими громадами на полях, знищували землемірні плани і документи, ламали межові знаки, виганяли землевпорядників.
В умовах репресій і переслідувань більшовики готували трудящих до нових класових боїв. Промислове піднесення, що почалося в країні в 1910 році, сприяло зростанню лав робітничого класу, його концентрації. Одним з найбільших підприємств України був Миколаївський суднобудівний завод, «Наваль», де працювало понад 9 тис. чоловік. Питома вага металістів у загальній кількості робітників, зайнятих на підприємствах сучасної області, становила понад 90 проц. Сотні, а іноді й тисячі знедолених не тільки з {div float:right}{module ИМСУ ИН}{/div}України, а й з великих промислових центрів Росії - Петербурга, Москви, Тули, Сормова та ін. міст щороку прибували на Миколаївщину. Були серед них і заслані під нагляд поліції за участь у революційних виступах. А це сприяло інтернаціональному вихованню пролетарів, надавало їх діям організованого характеру.
Страйковий рух робітників на Миколаївщині набуває помітного розмаху вже влітку 1910 року. Вагому роль у пожвавленні робітничого руху відігравала активна діяльність соціал-демократичних організацій. У 1911 році за вказівкою В. І. Леніна безпосередню допомогу Миколаївському комітету подавав Г. К. Орджонікідзе, який очолював Російську організаційну комісію для підготовки загальнопартійної конференції. Миколаївці підтримували зв'язки з Петербурзькою, Харківською та іншими організаціями РСДРП, з більшовицькими депутатами IV Державної думи.
Нова хвиля страйків і маніфестацій прокотилась у 1912 році. Найбільшими були січневі виступи миколаївських суднобудівників, квітневий політичний страйк у зв'язку з подіями на Лені, Першотравневі й літні страйки, листопадові виступи на знак протесту проти розправи з революційними матросами Чорноморського флоту. З 1910 року по липень 1914 року загальна кількість страйкуючих на Миколаївщині (в сучасних межах) становила близько 100 тис. чоловік. За допомогою більшовиків-матросів торговельного флоту робітники Миколаєва встановлювали зв'язки з революційними матросами Чорноморського флоту, а через них - із зарубіжними організаціями більшовиків, лівими елементами соціал-демократичної партії Румунії і болгарськими тісняками. Великою популярністю серед трудящих в роки нового революційного піднесення користувалися газети «Звезда», «Правда», «Рабочая газета», журнал «Мьісль» та інші.
Особливу роль в піднесенні революційного руху відігравала ленінська «Правда». Протягом 1912-1914 рр. на її сторінках було опубліковано 50 кореспонденцій з Миколаєва, у яких йшлося про страйкову боротьбу та інші події в місті.
Слідом за робітниками селяни також піднімалися на боротьбу. Вони рішуче виступали проти столипінського землевпорядкування, високих податків, штрафів тощо. Складовою частиною антипоміщицьких і антиурядових заворушень цього часу були виступи проти куркульства.
Боротьба трудівників Миколаївщини, як і всієї України, за соціальне визволення проти царизму була нерозривно зв'язана також з рухом за розвиток національної культури, справи охорони здоров'я. Прогресивні медичні працівники, лікарі-ентузіасти наполегливо шукали шляхів поліпшення санітарного стану населення. Так, М. Д. Горбенко вперше в Херсонському повіті організував медичну допомогу дітям і створив у Березнегуватому дитячі сезонні ясла. Лікар В. Ю. Дуброва, працюючи на Новоодеській дільниці, а згодом у Нагартав- ській лікарні, здійснив поголовну вакцинацію школярів. Він же створив першу в повіті школу доглядальниць, яка пізніше стала першою в губернії школою сестер-жалібниць.
Чимало корисного для розвитку медицини зробили головний лікар Новобузької дільниці, визначний хірург В. С. Гіндін, миколаївські лікарі А. О. Лаврентьєв, М. Ф. Таубе та інші. Однак мережа лікувальних закладів і кількість медперсоналу були недостатніми, щоб забезпечити охорону здоров'я трудящих. У 1913 році на території сучасної області діяло лише 39 лікувальних закладів на 1493 ліжка. Один лікар обслуговував понад 20 тис. населення, а одне ліжко припадало на 1860 жителів. Ще в 1867-1868 рр. земства створювали в сільській місцевості лікувальні дільниці на чолі з лікарями (по 2-3 на повіт) і вводили посади волосних фельдшерів, згодом - земських дільничних фельдшерів. Кожен з них завідував приймальною палатою на 2-4 ліжка. На території сучасної області таких фельдшерів було тільки 6. Щороку реєструвалося кілька тисяч випадків захворювання на
віспу, тиф, холеру та інші хвороби. З кожної тисячі новонароджених 276 вмирало, не проживши й року.
Особливо страждали від хвороб, антисанітарії наймити і заробітчани, які прибували сюди в пошуках шматка хліба. І хоча міста Миколаїв, {div float:right}{module ИМСУ ИН}{/div}Вознесенськ, містечка Голта, Богопіль, Мостове, Новий Буг наприкінці XIX - на початку XX ст. були великими ринками найму сільськогосподарських робітників, ці люди мешкали в непристосованих для житла бараках, які не захищали їх від непогоди. Ось як описував журнал «Жизнь» умови життя наймитів-заробітчан на прийомному пункті у Миколаєві: «Якщо вночі йшов дощ, то вранці завжди можна бачити, як вздовж тину висять свити, рядна і всяке лахміття, під яким намагається заховатися від дощу цей нещасний люд. Якщо ж дощ іде кілька днів підряд, так, що свити й інший одягне встигають просохнути, то робітники, яким не вдалося сховатися від дощу, так і сидять на сирій землі».
На тяжкі умови життя, погане житло, їжу, одяг наймитів звертали увагу прогресивні земські лікарі, які залишили нам описи поневірянь трудящих. Ці відомості містяться в таких працях, виданих у 90-х роках XIX ст. у Херсоні, як «Сільськогосподарські робітники і організація за ними санітарного нагляду в Херсонській губернії» Н. І. Тезякова, «Становище робітників у сільському господарстві в санітарному відношенні» В. В. Хижнякова та інші.
У сільськогосподарських робітників спецодягу по суті не було. Так наймити- чабани власноручно шили собі штани з овечої шкіри, куртку, баранячу гостроверху шапку, постоли, взимку вони носили кожух або бурку з овечої вовни.
У 90-х роках XIX ст. на Миколаївщині побував О. М. Горький. Спостерігаючи тяжке життя і побут селян сучасних Новоодеського та Березанського районів, він написав оповідання «Вивід» і «На солі». Ось як змальовує письменник важку працю робітника-добувача солі: «Жінки згрібали її (сіль-авт.), з лопатами в руках, по коліна топтались у блискучій чорній грязюці і якось дуже мертво, без криків і гамору, повільно і стомлено ворушились їх брудно-сірі постаті на чорному, блискучому тлі масної солоної та їдкої «ропи», як називають цю грязюку... У три погибелі зігнуті над тачками робітники тупо й мовчазно рухалися вперед. Колеса тачок нили і вищали, і цей стук здавався дразливо тужним протестом, що був адресований небу і виходив з довгого ряду людських спин, звернених до нього. З монотонного вищання тачечних коліс грубою й різкою нотою виділявся басовитий голос кладільника, який солоно лаяв робітників-возіїв, що зсипали з тачок до його ніг сіль, яку він, поливаючи водою з відра, владновував у довгасту піраміду». Долю селян пореформеного періоду (в межах сучасного Жовтневого району) описав також у невеличкому оповіданні «Те, чого не було» письменник В. М. Гаршин.
Низьким був загальний рівень грамотності населення краю. 1897 року в Херсонському повіті налічувалося 27 проц. письменних, в Ананьївському (без повітового центру) - 16 проц., у Миколаєві - 45 проц., в Очакові - 38 проц., у Вознесенську - 35 проц., в Ольвіополі - 26 проц.1 Витрати на народну освіту навіть у Миколаєві не перевищували 5,4 проц. бюджету. 1885 року в Херсонській губернії у віданні земства і міністерства народної освіти було 307 шкіл, на кінець XIX ст. загальна кількість початкових шкіл, у т. ч. церковнопарафіяльних, досягла 1756. А на 1 січня 1912 року в губернії було 896 земських шкіл. При деяких з них створювалися ремісничі відділення або класи. Все ж багато дітей сільської бідноти і робітників не могли здобути навіть початкову освіту. В 1912 році 40 проц. дітей шкільного віку залишалося поза школою. Заборонялося викладання рідною мовою.
Але і в умовах жорстоких переслідувань царизму в краї розвивалася передова культура, що сприяла становленню революційної свідомості народних мас, кликала трудящих до боротьби проти соціального гноблення, самодержавства.
Дух протесту проти експлуататорів, боротьби проти можновладців несли в маси такі класичні твори української драматургії, як «Назар Стодоля» Т. Г. Шевченка, «Сава Чалий» І. К. Карпенка-Карого, що їх дивилися миколаївці у виконанні видатних українських акторів - М. К. Заньковецької, П. К. Саксаганського, М. К. Садовського та інших, концертні виступи корифеїв мистецтва братнього російського народу - композитора М. П. Мусоргського, співака Ф. І. Шаляпіна, артистів М. С. Савіної і В. Ф. Коміссаржевської.
Досить сильними були демократичні тенденції в Південнослов'янському пансіоні, відкритому в кінці 60-х років XIX ст. у Миколаєві для болгарської молоді. З пансіону вийшло багато видатних діячів болгарського визвольного руху, що сталося під безпосереднім впливом одного з найвидатніших болгарських революціонерів - поета Христо Ботева, який не раз бував у {div float:right}{module ИМСУ ИН}{/div}Миколаєві і спільно з ініціатором відкриття пансіону Тодором Минковим організував набір добровольців для визволення болгар від турецького гніту. Героїчна боротьба балканських народів- сербів і болгар - проти вікового турецького іга викликала велике співчуття демократичних сил Миколаєва. «Не знаю, чи є в Росії таке місто, де можна було б знайти стільки добровольців, що бажають битись за свободу слов'ян, скільки в Миколаєві» - писав Т. Минков 1876 року.
Прямим відгуком робітників і представників передової інтелігенції Миколаївщини на революційні події 1905 року була складена ними революційна пісня «В город Николаев, на французский завод три тьісячи рабочих собрались на сход», розповсюджувались також пісні про повстання чорноморських моряків на чолі з лейтенантом П. П. Шмідтом.
Висловлюючи гнівний протест проти самодержавства, миколаївці у своїй пісні прямо застерігали царя Миколу II: «Що ти посіяв, те й пожнеш».
Пісні про героїчний подвиг повстанців-чорноморців і їх керівника П. П. Шмідта, що перебували в Очаківській тюрмі, а потім були страчені на острові Березані, сповнені осудження дій царського уряду, прославляють героїв-борців проти самодержавства.
Спи же тихо, борец, Пусть свободн венед Над тобою, как солнце, сияет...
На революційних мітингах і сходках поряд з «Варшав'янкою», «Марсельєзою», «Шалійте, шалійте, скажені кати» миколаївці співали пісні на слова активного учасника революційного руху, соціал-демократа, робітника О. М. Гмирьова, твори якого сповнені глибокої віри в неминучу перемогу робітничого класу, світле майбутнє - соціалізм.
Так відповідали трудящі Миколаївщини і їх авангард - робітничий клас на свавілля царського уряду і всілякі спроби українських буржуазних націоналістів, великодержавних шовіністів, єврейських націоналістів, які намагалися посіяти розбрат серед трудящих різних національностей, нацьковували один народ на інший. Інтернаціональна сутність нового пролетарського мистецтва сприяла згуртуванню всіх трудящих краю для рішучої боротьби проти спільного ворога - самодержавства і капіталізму, за новий справедливий суспільний лад.
З лекціями і бесідами на технічні, природничо-наукові і медичні теми виступали перед населенням ентузіасти освітньої роботи, члени товариства морських лікарів, заснованого ще у 1867 році, і відділення Російського технічного товариства (засноване у 1869 р.), першим головою якого був відомий вчений у галузі реактивної техніки К. І. Константинов. Це товариство періодично влаштовувало промислово-технічні і сільськогосподарські виставки. Щороку в березні на території Миколаївщини проводилися шевченківські свята. На цих святах виконувались кантата «Б'ють пороги» (слова Т. Г. Шевченка, музика М. В. Лисенка), «Жалібний марш» М. В. Лисенка, кантата «Пам'яті Шевченка» композитора К. Г. Стеценка. Представники місцевої прогресивної інтелігенції - аматори ставили уривки з п'єси «Невольник», опери «Катерина», написаної уродженцем Миколаєва композитором М. М. Аркасом. По закінченні свята його учасники слухали шевченківський «Заповіт». Постійним диригентом і хормейстером на цих святах був Г. Ф. Манілов, в радянський час - заслужений діяч мистецтв УРСР. Напередодні першої світової війни було відкрито Миколаївський історико-археологічний музей і музей образотворчого мистецтва ім. В. В. Верещагіна. На початку XX ст. група інтелігенції Голти заснувала товариство благоустрою, на приватні пожертвування 1908 року тут було відкрито бібліотеку. Аматорські концерти і вистави влаштовувало й «Товариство піклування про народну тверезість». Певну освітню роботу серед населення проводили також відділення технічного товариства, товариства лікарів тощо.
Напередодні першої світової імперіалістичної війни на Миколаївщині в її сучасних межах жило понад 700 тис. чоловік - представники майже 40 національностей, в т. ч. українців - 67 проц., росіян - 17 проц. Найбільш численними серед інших національностей були євреї, німці, білоруси, поляки, болгари.
На цей час у краї була порівняно розвинута промисловість і сільське господарство, що зумовлювалося насамперед технічною реконструкцією суднобудування, яка розпочалася 1911 року, і збільшенням хлібного експорту. У 1912 році було поглиблено до 30 футів Очаківський канал. {div float:right}{module ИМСУ ИН}{/div}Одночасно закінчувалося будівництво залізничних віток, що зв'язували Миколаїв з Одесою, Херсоном, Снігурівкою.
Важким тягарем на плечі робітників і селян лягла перша світова війна. На підприємствах Миколаївщини робочий день тривав 15-16 годин. Погіршало становище трудящого селянства. В 1916 році посівні площі в Херсонському повіті скоротилися майже на 13 проц. Безперервно зростала дорожнеча на товари першої потреби. За 1915 рік у Привільнянській, Снігурівській, Полтавській, Вавіловській та інших волостях ціни на них зросли в 1,5 раза.
З перших днів війни, незважаючи на поліцейський терор і арешти,більшовики очолили революційний рух трудящих. За роки війни в губернії сталося 86 страйків,в яких взяли участь 23 тис. робітників. Справжніми форпостами страйкового руху в 1915 - 1916 рр. були миколаївські суднобудівні заводи. Виступи на них, зокрема антивоєнний на початку 1916 року на заводі «Наваль», мали загальноросійське значення.
За прикладом миколаївських суднобудівників взимку того ж року відбулися страйки у Донбасі, Харкові та інших місцях країни. Під впливом більшовицької пропаганди робітники відмовлялись обирати представників до «робітничих груп» при військово-промислових комітетах, зривали псевдо- патріотичні заходи буржуазії, спрямовані на збільшення виробництва воєнної продукції. Антивоєнна робота проводилась і в селах.
Про повалення самодержавства трудящі Миколаївщини дізналися 1 березня 1917 року. Відразу ж почалися революційні виступи, під час яких роззброювали поліцію, звільняли політв'язнів. Відбувалися масові мітинги і збори, на яких обиралися кандидати до Рад, схвалювалися накази
депутатам. Обрана 6 березня в Миколаєві Рада робітничих депутатів послала своїх представників для встановлення зв'язку з Петроградською Радою. 25 березня 1917 року вийшов перший номер газети «Известия Николаевского Совета рабочих депутатов». Виникають Ради робітничих і солдатських депутатів в Голті, Ольвіополі і Богополі, обирається Рада робітничих і солдатських депутатів - у Вознесенську. Створюють свої Ради і трудящі Очакова та Нового Буга. Наприкінці квітня у Миколаєві відбувся перший Херсонський губернський з'їзд селянських депутатів, який обрав губернську Раду селянських депутатів. Створюється також губернське виконавче бюро Рад робітничих і солдатських депутатів. Але більшість у Радах дісталася меншовикам та есерам. За їх сприянням на початку березня в Миколаєві створено т. зв. громадський комітет. При його підтримці підприємці відмовлялися визнавати фабзавкоми, проводили масові увільнення з роботи по- революційному настроєних робітників. У частинах гарнізону запроваджувалися дисциплінарні суди, ліквідовувалися солдатські комітети. Оборонництво керівників дрібнобуржуазних партій серйозно утруднювало роботу більшовиків по революційному вихованню мас. Гострі сутички більшовиків з меншовиками та есерами мали місце у Вознесенській Раді, до складу якої входили навіть офіцери. Так було і в Голті, Ольвіополі, Богополі.
Більшовики Миколаївщини роз'яснювали робітникам і селянам контрреволюційний характер органів Тимчасового уряду, хибність і порочність угодовської політики меншовиків, есерів та українських буржуазних націоналістів, закликаючи маси до соціалістичної революції. 31 березня у Миколаєві утворено тимчасовий об'єднаний комітет РСДРП, до якого від більшовиків увійшли Й. С. Скляр, І. А. Чигрин, П. О. Бурий та інші. ЦК РСДРП відрядив до Миколаєва для зміцнення більшовицької організації І. І. Шварца, Я. І. Ровинського, а пізніше - О. І. Зимака. Хоч більшовики Миколаєва, як і ряду інших міст країни, припустилися помилки, ввійшовши до складу об'єднаної з меншовиками соціал-демократичної організації, але виступали вони згуртовано, проводили послідовну революційну лінію, зміцнювали зв'язки робітників з трудящим селянством.
Досить швидко проходив процес організації робітничого класу: виникли профспілки металістів, друкарів, взуттєвиків, будівельників, булочників, робітників млинів. У профспілках більшовики створювали свої фракції. 20 березня робітники заводу «Руссуд» та місцевого відділення Балтійського заводу явочним порядком запровадили 8-го динний робочий день.
За участю селянської комісії при Миколаївській Раді в селах створювалися волосні та сільські комітети. Повсюдно проводилися сільські сходи, на яких роз'яснювалися події, що відбувалися в країні. Ще наприкінці березня Рада робітничих депутатів Миколаєва скликала з'їзд селян 23 найближчих сіл для обговорення питання про організацію Рад селянських депутатів. Це був один з перших селянських з'їздів на Україні. {div float:right}{module ИМСУ ИН}{/div}
Озброєні Квітневими тезами і рішеннями VII (Квітневої) конференції РСДРП(б), більшовики Миколаївщини боролися за переростання буржуазно-демократичної революції в соціалістичну. У цій боротьбі вони спиралися на допомогу петроградських і харківських більшовиків. Міцними були також зв'язки миколаївських більшовиків з більшовиками Одеси. Посиленню впливу більшовиків на маси сприяло об'єднання Ради робітничих з Радою військових депутатів, здійснене 23 квітня. Зміцнюючи свої позиції у Раді, більшовики домоглися прийняття того ж місяця резолюції про бойкот газети реакційного напрямку «Южная Россия», створення продовольчих комітетів з правом реквізицій, передачі продовольчої справи на селі до рук селянських комітетів, встановлення суворого контролю над промисловістю і транспортом, а також конфіскації воєнних прибутків капіталістів.
Помітно посилювався вплив більшовиків у масах. 5 травня створено Центральне бюро профспілок Миколаєва, де найбільшою і найбойовішою була спілка металістів. Активізували свою діяльність у профспілках більшовики Голти, робітники заводу Шпехта і ремонтних майстерень у Вознесенську. Розгорталася агітаційна робота серед солдат і матросів місцевих гарнізонів, наслідком якої було виникнення там більшовицьких груп. Для керівництва ними 8 липня 1917 року в Миколаєві створюється військова організація РСДРП(б). Велике значення надавалося розповсюдженню більшовицької преси - газет «Правда», «Пролетарий» [органу Харківського комітету РСДРП(б)], агітаційно-пропагандистській роботі. У травні 1917 року Секретаріат ЦК РСДРП(б) дав вказівку видавництву «Прибой» посилити доставку літератури для Миколаєва.
Трудящі Миколаївщини організовано вийшли на святкування Першого травня. В колонах вознесенських демонстрантів пліч-о-пліч з українськими і російськими робітниками крокували солдати сербського добровольчого корпусу, до них вирішив приєднатися і створений солдатами у с. Болгарці Південнослов'янський революційний комітет. Згодом такий же комітет виник і в Миколаєві. Під керівництвом більшовиків, озброєних рішеннями VI з'їзду РСДРП(б), влітку і восени 1917 року в Миколаєві, Голті, Вознесенську прокотилася хвиля економічних і політичних страйків, мітингів і зборів, на яких робітники вимагали підвищити заробітну плату, запровадити контроль над виробництвом, вжити заходів проти контрреволюційного саботажу буржуазії. Ще в березні-квітні 1917 року робітники Миколаєва одними з перших на Україні почали боротьбу за впровадження робітничого контролю і реквізицію приватних підприємств. Пізніше з рішучими вимогами введення контролю над виробництвом виступила Херсонська губернська спілка металістів.
Для залучення на свій бік селянської бідноти більшовики використовували з'їзди Рад селянських депутатів. Так, ще на першому Херсонському губернському з'їзді вони роз'яснювали селянам програму партії, закликали їх до єднання з робітниками, до боротьби за владу Рад. Створювалися агітаційні групи і з революційних солдатів місцевого гарнізону, які в селах пропагували ленінську аграрну програму. Часто відбувалися виїзди робітників на села. Наприкінці червня з ініціативи більшовиків 1200 робітників заводу «Наваль» виїхали, щоб допомогти селянам зібрати врожай. Ще навесні 1917 року значні селянські виступи проти поміщиків сталися в селах Анатолівці, Нечаяному, Тузлах. У червні революційний рух охопив усі повіти губернії. Найгострішого характеру він набув у селах навколо Вознесенська, в Покров- ській, Головлівській, Казанківській, Новоодеській, Маліївській та інших волостях. Селяни вимагали поліпшення умов оренди, захоплювали поміщицькі й церковні землі. Сільськогосподарські робітники явочним порядком встановлювали 8-годин- ний робочий день.
В середині серпня миколаївські більшовики прийняли рішення про розрив з меншовиками. 9 вересня відбулася загальноміська конференція більшовиків та інтернаціоналістів, де було обрано комітет РСДРП(б). Цього ж місяця у
Миколаєві створюється Спілка трудящої молоді, активними працівниками якої були С. І. Новиков, М. К. Шишканюк, В. О. Салтанов, Р. Є. Гаврилов та О. Є. Гаврилов, Л. М. Гладков.
Під час корніловського заколоту трудящі маси рішуче стали на захист революції. Озброювалися робітничі дружини, в жовтні створюється Червона гвардія, в т. ч. червоногвардійський загін південних слов'ян у Вознесенську. Революційні загони організовуються в селах Братському, Анатолівці тощо. {div float:right}{module ИМСУ ИН}{/div}Про дальше зростання впливу більшовиків на маси свідчили підсумки перевиборів членів Миколаївської Ради (кінець вересня - початок жовтня), а також ухвалення Херсонським губернським з'їздом Рад селянських депутатів (кінець вересня) і Миколаївською Радою (15 жовтня) резолюції про необхідність скликання II Всеросійського з'їзду Рад, припинення війни, передачі всіх земель у відання земельних комітетів, запровадження 8-годинного робочого дня, встановлення контролю над виробництвом.
25 жовтня (7 листопада) миколаївці довідалися про перемогу Жовтневого збройного повстання в Петрограді. Цю звістку, а також ленінські декрети і звернення II Всеросійського з'їзду Рад вони зустріли гарячим схваленням. Резолюції про підтримку II з'їзду Рад прийняли губернське виконавче бюро робітничих і селянських депутатів, президія губвиконкому Ради селянських депутатів, скликана в Миколаєві, в роботі якої взяли участь делегати від Миколаївської, Очаківської, Вознесенської, Голтянської, Херсонської та інших Рад.
Але есери та меншовики перешкодили встановленню Радянської влади у ці дні. Створений ними у Миколаєві т. зв. революційний штаб (комітет) став по суті на шлях затягування переходу влади до Ради. Суперечило корінним інтересам трудящих Миколаївщини і рішення Ради про підтримку Центральної ради. Під час виборів до Установчих зборів у листопаді 1917 року вони віддали більшість голосів більшовикам.
На початку грудня з ініціативи більшовиків секція Червоної гвардії Миколаєва спільно з представниками гарнізону і флотського півекіпажу створила військово- революційний комітет, під керівництвом якого 7 грудня було зірвано спробу гайдамаків захопити владу в місті. Боротьба за владу Рад ще більше посилилася після І Всеукраїнського з'їзду Рад, у роботі якого взяли участь і 7 представників з Миколаєва. Робітники, представники військових частин, селяни сіл Себиного, Гур'ївки, Матвіївки, Нечаяного, Ковалівки, Пересадівки, Калинівки та інших палко вітали перший Український Радянський уряд - Народний Секретаріат, вимагаючи розформування гайдамацьких загонів і негайного встановлення влади Рад. Важливу роль у викритті українських буржуазних націоналістів, у роз'ясненні більшовицької програми і політики з національного питання відіграла газета «Пролетарское знамя», яка почала виходити в жовтні 1917 року.
Рішучу відсіч давали трудящі Миколаївщини націоналістичній політиці української буржуазії, її партій та організацій, спрямованій на відрив України від Росії. Зокрема, осуджуючи контрреволюційну спробу Центральної ради розпалити братовбивчу війну між Україною і Росією та протестуючи проти дій українських буржуазних націоналістів, спрямованих на роззброєння російських революційних частин на Україні, представники військових частин, Червоної гвардії і робітничих організацій Миколаєва вказували у своїй резолюції: «Ми не визнаємо української буржуазної ради, будемо боротись з нею всіма силами, бо є одна влада народу - це влада класових революційних організацій на місцях - Рад робітничих, солдатських і селянських депутатів».
Незважаючи на те, що на початку грудня Генеральний секретаріат Центральної ради видав ряд розпоряджень, які забороняли вивозити з України хліб і продовольство для голодуючих трудящих Радянської Росії, робітники і селяни Миколаївщини не визнавали цих розпоряджень. Так, 3 січня робітники Миколаївського відділення Балтійського заводу, звертаючись до всіх трудящих міста, писали: «Треба не дати померти нашим товаришам, кращим товаришам, які добули нам дорогу свободу і стійко стоять на захисті наших пролетарських інтересів». Через два дні цю резолюцію підтримали 600 робітників заводу «Наваль», які вимагали від міського самоврядування якнайшвидше відправити хліб до Петрограда. А 8 січня робітники заводу «Руссуд», підтримавши цю вимогу, писали в своїй резолюції: «Якщо не
задовольнять наші вимоги..., то ми, робітники, візьмемо цю місію на себе та трусонем наших панів - поміщиків навколо м. Миколаєва і пошлемо нашим товаришам хліб».
На початку січня 1918 року на виборах нового складу Миколаївської Ради перемогли більшовики, які разом з лівими есерами здобули 60 проц. місць. 14 січня, коли на пленумі новообраної Ради вирішувалось питання про владу, поіменним голосуванням переважною більшістю голосів схвалено {div float:right}{module ИМСУ ИН}{/div}рішення про перехід влади до рук Ради. Більшовики Миколаєва подавали допомогу у встановленні влади Рад у Херсоні, Вознесенську, Очакові. 7(20) лютого Д918 року Херсонський повітовий з'їзд Рад селянських депутатів палко вітав Радянські уряди РРФСР і України. Переважна більшість делегатів проголосувала за створення органів Радянської влади. Через кілька днів аналогічне рішення схвалив і Херсонський губернський з'їзд Рад селянських депутатів та земельних комітетів. У його роботі брав участь Г. К. Орджонікідзе, який закликав допомогти голодуючим північних губерній Росії.
Протягом січня і лютого 1918 року Радянська влада перемогла в усіх населених пунктах сучасної області. В селах обиралися Ради селянських депутатів. Так, 19 січня 1918 року на загальних зборах села Нечаяного єдиною владою визнано владу Рад робітничих, солдатських і селянських депутатів. 21 лютого на волосному делегатському з'їзді у Новому Бузі проголошено Радянську владу й обрано виконком. У деяких волостях (Ландауській, Петровській та ін.) створювалися революційні трибунали.
Місцеві органи Радянської влади, переборюючи опір контрреволюції, почали негайно здійснювати важливі політичні й економічні заходи, спрямовані на поліпшення становища трудящих. Все ширшого розмаху набирала боротьба за впровадження робітничого контролю над виробництвом і націоналізацію підприємств. Селяни виганяли поміщиків з економій, а їх землі передавали на облік волосним земельним комітетам або земельним комісіям.
В січні 1918 року в Миколаєві та інших містах запроваджується 8-годинний робочий день. Протягом січня-березня націоналізуються банки, млини, друкарні, готелі. На підставі ленінського Декрету про націоналізацію річкового та морського флотів (січень 1918 року) Миколаївський і Херсонський відділи спілки моряків наприкінці лютого ухвалили націоналізувати річковий флот на Дніпрі і Бузі з усіма капіталами, доками та інвентарем. Роботу залізничних станцій, фінансових установ, телеграфу взяв під свій контроль Голтянський військово-революційний комітет.
За ленінським Декретом про землю селяни Миколаївщини (в межах округу 1927 року, що становив приблизно половину території сучасної області) одержали понад 1 млн. десятин землі. Тим самим вони позбулися щорічної виплати орендної плати в розмірі 9,7 млн. крб. і 35 млн. крб. старих боргів. За постановою з'їзду Рад селянських депутатів Херсонського повіту у лютому-березні на території повіту провадився зрівняльний розподіл землі між селянами.
Здійснюючи перші соціалістичні перетворення, трудящі Миколаївщини одночасно допомагали російським робітникам і селянам продовольством. За рішенням губернського продовольчого з'їзду (березень 1918 р.) частину хлібних запасів вивезено в Петроградську, Московську, Ярославську та ін. губернії. Жителі Петрограда, наприклад, у березні 1918 року одержали від трудящих губернії 2 маршрутних Поїзди з хлібом.
Та будівництво нового життя було перерване навалою австро-німецьких інтервентів. В середині березня 1918 року після запеклих боїв на дільниці Бірзула- Голта, яку прикривала Перша революційна армія під командуванням О. І. Єгорова, ворожі війська захопили Ольвіополь, Богопіль і Голту, а згодом і всю територію нинішньої області. Відновлюючи буржуазно-поміщицький режим, окупанти та їх буржуазно-націоналістичні прислужники жорстоко розправлялися з трудящими. Німці грабували і катували людей, вивозили до Німеччини устаткування, продукцію, сировину багатьох промислових підприємств, худобу, хліб. Були закриті суднобудівні заводи «Наваль» і «Руссуд» у Миколаєві, робітники цих підприємств лишилися без будь-яких засобів до існування. На діючих підприємствах запроваджували 12-годинний робочий день.
Народно-визвольна боротьба проти австро-німецьких загарбників почалася уже з перших днів їх перебування на Миколаївщині. Кожний номер «Николаевского вестника» (єдиної газети в місті) ряснів наказами про
розстріл за опір «новим властям». Славною сторінкою в історію героїчної боротьби українського народу проти окупантів увійшло Миколаївське збройне повстання 22-26 березня. Разом із збройним виступом херсонських робітників воно затримало більше ніж на два тижні наступ німців на Крим і Севастополь. Це дало можливість вивезти на схід з Криворіжжя та Криму багато продовольства і металу. {div float:right}{module ИМСУ ИН}{/div}
У червні 1918 року при сприянні представників ЦК РКП(б) і Оргбюро по скликанню І з'їзду КП(б)У почала діяти у підпіллі Миколаївська більшовицька організація. Військово-революційний комітет разом з міськкомом партії працював під безпосереднім керівництвом Одеського обласного партійного і військово-революційного комітетів, створених на основі рішень І з'їзду КП(б)У. Було відновлено партійний комітет у Вознесенську. Підпільні революційні групи виникли також на підприємствах Голти. Під впливом більшовиків залізничники Миколаєва і Вознесенська активно підтримали в липні-серпні всеукраїнський страйк залізничників.
Велику підпільну роботу проводили більшовики і у військах окупантів. Разом з ними діяли німецька комуністична група федерації іноземних комуністичних груп РКП(б) та її представники на місцях. Лише в серпні 1918 року група надіслала на
Миколаївщину 400 примірників своєї газети «Вельткомуна» («Світова комуна») і 320 примірників різних брошур.
Після II з'їзду КП(б)У (жовтень 1918 р.) на Миколаївщині за допомогою військово-революційного комітету створюються нові та активізуються дії створених раніше партизанських загонів. Широкого розмаху набув партизанський рух у межах сучасних Первомайського, Доманівського, Вознесенського, Очаківського районів, у зоні Тилігульського і Березанського лиманів, де діяли загони Т. М. Гуляницького, Н. І. Ур-сулова, І. К. Дячишина, М. І. Панченка, А. Є. Худенка, І. К. Філіппова, Л. Г. Позднякова.
Визначною подією цього часу було збройне повстання 15-16 листопада у Вознесенську. Під керівництвом підпільного ревкому повсталі розгромили міську управу, німецький гарнізон і гетьманську варту. Влада на кілька днів перейшла до рук ревкому.
У грудні 1918 року, після краху австро-німецької окупації і падіння гетьманщини, південь сучасної області окупували війська Антанти, територію від Вознесенська на північ захопили війська буржуазно-націоналістичної Директорії. Більшовики, очоливши боротьбу проти нових ворогів, викривали зрадництво есерів, меншовиків, бундівців та українських буржуазних націоналістів, разом із спартаківцями вели революційну агітацію серед солдатів німецьких гарнізонів, які за погодженням з командуванням антантівських військ залишилися в Миколаєві для виконання поліцейських функцій. Боротьбою проти антантівських військ і буржуазних націоналістів на півдні, як і раніше, керував Одеський обласний комітет КП(б)У, діяльність якого поширювалася і на Миколаївщину.
На початку березня частини 1-ї Задніпровської дивізії під командуванням П. Ю. Дибенка зайняли залізничні станції Березнегувате, Снігурівка, Засілля, Явкине, Водопій, села Богоявленськ, Тернівку, Широку Балку і розгорнули бої на підступах до Миколаєва. Війська інтервентів змушені були поспіхом залишити місто. У 20-х числах березня частини радянських військ групи А. Є. Скачка та місцеві партизанські загони вигнали інтервентів і петлюрівців з північних районів області.
Повсюдно створювалися волосні і сільські ревкоми, обиралися Ради, керівну роль в яких відігравали більшовики. Вони переважали у Миколаївській Раді, а в її виконкомі становили абсолютну більшість (12 із 17 членів). Неподільне керівництво Радами здійснювали також комуністи Первомайська і Вознесенська. 24 березня почала виходити газета «Известия Николаевского Совета рабочих депутатов», а 23 червня - орган Миколаївського комітету КП(б)У «Знамя коммунара».
Помітно зростали ряди членів партії, збільшувалася кількість партійних осередків. Партійні організації об'єднували понад 400 комуністів. Передова, свідома молодь об'єднувалася в комсомольські організації. Сім представників миколаївської комсомоли - серед них Р. Є. Гаврилов, С. І. Новиков, Л. М. Мураховська брали участь у підготовці і роботі І з'їзду комсомолу України.
Головним завданням партійних, громадських і радянських організацій було встановлення найсуворішого революційного порядку, організація відбудови народного господарства. У травні 1919 року націоналізовано і передано
місцевим органам управління суднобудівні заводи. На заводі «Наваль» під час виконання термінових військових замовлень відбулися перші на Миколаївщині суботники.
Виходячи з вказівок В. І. Леніна, рішень VIII з'їзду РКП(б) і III з'їзду КП(б)У, комуністи дбали і про згуртування пролетарів та напівпролетарів села у комітети бідноти. Для організації партосередків, комбідів та очищення місцевих Рад від куркулів Миколаївська міська парторганізація в липні 1919 {div float:right}{module ИМСУ ИН}{/div}року відрядила на постійну роботу в села агітаторів-інструкторів - по 2 чоловіка у кожну волость. Питання роботи на селі, зміцнення союзу робітничого класу і селянства постійно висвітлювалися в газеті «Знамя коммунара». Значну роль у зміцненні дружби робітничої і селянської молоді відігравала комсомольська газета «Молодий комунар», перший номер якої вийшов у квітні 1919 року.
Важливим завданням партійних та радянських органів була боротьба за хліб, виконання продрозверстки, організація масового походу робітників на села. Робітничі продовольчі загони проводили серед селян широку масово-політичну та організаторську роботу. Багато бійців продзагонів героїчно загинули у боротьбі з куркульством. Особливо небезпечним для Радянської влади був заколот Григор'єва, банди якого у травні 1919 року при підтримці анархістів і есерів з місцевого флотського півекіпажу на кілька днів захопили Миколаїв. У багатьох місцях спалахнули куркульські повстання. Силами військових частин ці виступи було ліквідовано. У зв'язку з загрозою наступу денікінських військ у червні 1919 року на Миколаївщині розпочалася масова мобілізація до лав Червоної Армії. 28 червня створено повітовий комітет оборони, який провів значну роботу по організації оборони Миколаєва, Очакова та інших населених пунктів. На фронт пішло багато робітників і трудящих селян Миколаївщини. Тільки на захист Донбасу відбули 1-й Вознесенський кавалерійський полк (970 чоловік) і понад 2 тис. бійців з Миколаєва.
Натиск денікінців на півдні сучасної області стримували бійці 58-ї стрілецької дивізії, якою командував І. Ф. Федько. 14 серпня ворожі кораблі почали обстріл Очакова. До кінця місяця білогвардійці захопили майже всі населені пункти сучасної області. Були відновлені царські установи, підприємства перейшли до рук колишніх власників. Відновлювалося поміщицьке землеволодіння. Селян нещадно грабували: вони мусили віддавати третину хліба з кожної поміщицької десятини і, крім того, сплачувати податок по 1 пуду.
В умовах жорстокого білогвардійського терору більшовики Миколаївщини під керівництвом Зафронтбюро ЦК КП(б)У зміцнювали партійне підпілля, створювали ревкоми. їм активно допомагали профспілкові
і комсомольські організації. У середині вересня могутній повстанський рух охопив усю губернію. У Миколаївському повіті близько 2 тис. повстанців при великій кількості співчуваючих проголосили Баштанську республіку. В Херсонському повіті висунські повстанці, теж проголосивши республіку, ліквідували в районі своїх дій владу білих та встановили Радянську владу, навіть пустили в обіг радянські гроші. Майже два місяці партизани Висунської та Баштанської республік самовіддано боролися з ворогом. Значним було також повстання в селі Богданівці, у районі Вознесенська тощо.
Для боротьби з партизанами Денікін змушений був послати великі військові з'єднання, які, виконуючи накази генерала Слащова, вчиняли звірячу розправу над повсталими, не жаліючи ні жінок, ні дітей. І все ж карателям не вдалося повністю задушити партизанський рух. «Повстання в цілому не тільки не було придушене,- зазначалося в доповіді Миколаївського підпільного комітету,- але захоплювало дедалі більший простір».
Наприкінці січня 1920 року частини 14-ї Радянської армії (командарм І. П. Убо- ревич) у складі 41-ї і 45-ї дивізій (начдиви О. М. Осадший і Й. Е. Якір) та кавалерійської бригади Г. І. Котовського завдали нищівного удару ворогові. До початку лютого повністю визволено всю територію сучасної області. Після вигнання денікінців у січні 1920 року рішенням Всеукраїнського ревкому Херсонська губернія поділяється на Одеську і Херсонську з центром у м. Миколаєві. В грудні 1920 року Херсонська губернія перейменована на Миколаївську. Тут мешкало 1 419 238 жителів. Площа з населенням 433,9 тис. чоловік становила південну частину території сучасної області. До північної її частини входили 38 волостей
Первомайського і Вознесенського повітів Одеської губернії з населенням понад 400 тис. чоловік. Таким чином, на території сучасної області в 1920 році мешкало понад 833 тис. чоловік. Міське населення становило понад 150 тис., у т. ч. у Миколаєві - 108 820, Первомайську - 24 737, Вознесенську - 11 196, Очакові - 5744 чоловіка.
Вже 31 січня 1920 року почав діяти тимчасовий губком партії, до якого {div float:right}{module ИМСУ ИН}{/div}ввійшли члени Миколаївського підпільного комітету, а 5 лютого на пленарному засіданні Миколаївського комітету КП(б)У, ревкому і політвідділу 41-ї дивізії створено губком КП(б)У та губревком. У цей час до Миколаєва прибули з ЦК КП(б)У С. С. Крижанівський, який став головою губкому, і О. В. Луговий, що очолив відділ роботи на селі. На початку лютого почала виходити газета «Известия» - орган Миколаївського губернського революційного комітету. Створювались волосні партійні комітети і партосередки. На 3 квітня 1920 року в губернії було 106 партосередків і в них - 829 комуністів. А 12-15 травня відбулася перша губернська конференція КП(б)У.
На місцях організовувались повітові, волосні і сільські ревкоми. Проте до них нерідко проникали представники дрібнобуржуазних партій - боротьбистів, борьбистів. Губернський і повітові партійні комітети вживали заходів для зміцнення органів влади комуністами.
Утвердивши революційний порядок, ревкоми передавали свої повноваження виконкомам новообраних Рад. У квітні 1920 року відбувалися вибори до міських і сільських Рад та волвиконкомів, наприкінці квітня - на початку травня - повітові з'їзди Рад, що обрали повітвиконкоми, а 20-23 травня - 1-й губернський з'їзд Рад. Під час виборів до Рад переважна більшість виборців у містах, селах, волостях віддала свої голоси за список № 1 (комуністів), у якому першим було названо ім'я В. І. Леніна.
Відновлювали свою діяльність комсомольські організації. З 16 лютого 1920 року починає діяти губернське оргбюро комсомолу. На 13 листопада 1920 року у Вознесенському і Перво- майському повітах Одеської губернії було 35 комсомольських осередків, в яких налічувалося 1550 членів спілки. В усій губернії на 15 вересня у 52 осередках перебувало на обліку 2527 комсомольців. Під керівництвом партійних організацій зміцнювалися профспілки, що вели рішучу боротьбу з меншовиками, які пробрались до їх керівних органів. Значну роль у цьому відігравала газета «Власть труда» - орган губернської ради профспілок.
Розгорталося господарське і культурне будівництво. Ще на початку лютого 1920 року створюється губернський раднаргосп, у травні і наступні місяці - відділи губвиконкому, в т. ч. земельний, народної освіти (при ньому комісія лікнепу) тощо. Через нестачу сировини, палива і робочих рук здійснювалася сувора централізація виробництва на підприємствах, більш удосконалених технічно, вироблялася лише найнеобхідніша продукція, в першу чергу для фронту. У червні 1920 року за розпорядженням Ради Народних Комісарів РРФСР з Баку .для потреб миколаївських суднобудівних заводів було відправлено 500 тис. тонн нафти. Робітники Москви тоді ж надіслали для суднобудівників багато робочого одягу. Робоча сила, а також усі наявні матеріали - паливо, метал тощо зосереджувалися на підприємствах, які визначали промисловий профіль губернії (розвиток вітчизняного флоту) і постачали продукцію для потреб відбудови сільського господарства. Важливим завданням бул? відбудова залізничного транспорту. Миколаївські заводи, які випускали вагони, було віднесено до групи ударних. Великі підприємства об'єднувалися та підпорядковувалися Центральному правлінню важкої промисловості. На базі середніх підприємств створювалися трести і комбінати. Одночасно відбувався процес кооперування кустарів. У грудні 1920 року в губернії (крім Дніпровського повіту) зареєстровано і затверджено статути 126 трудових виробничих артілей.
1 На селі здійснювалися аграрні перетворення згідно з законом Всеукраїнського рев- кому від 5 лютого 1920 року. Землею наділялися насамперед найбідніші селяни, сільськогосподарські робітники, сім'ї червоноармійців. По всіх 132 волостях губернії проводилися землевпорядні роботи. Безземельні і малоземельні селяни одержали безкоштовно 81,5 проц. усієї землі губернії-3 млн. 610 тис. десятин. Губраднаргосп протягом січня-вересня 1921 року передав губземвідділу для розподілу між бідними селянами 1500 плугів, 260 букерів, 400 борін, 242 сівалки, 28 молотарок та
інші знаряддя праці. В ході земельних перетворень виникали господарства соціалістичного типу.
На кінець 1920 і початок 1921 року в губернії вже було близько 100 колективних об'єднань.
Важливу роль у зміцненні союзу робітничого класу з трудящим селянством відігравала допомога робітників селянам у проведенні виборів до органів влади, постачанні сільськогосподарських знарядь тощо. В різних пунктах {div float:right}{module ИМСУ ИН}{/div}губернії відкривалися майстерні для ремонту сільськогосподарського інвентаря. В Одбідо-Василівській, Висунській, Казанківській, Калузькій, Троїцько-Сафонівській волостях створювалися кущові, а в Березнегуватому, Снігурівці, Засіллі2 - сільські прокатні станції. Зміцнювалися також зв'язки міської і сільської молоді. Зокрема, комсомольський осередок заводу «Наваль» шефствував над осередками Нового Буга і Богоявленська, комсомольський осередок станції Миколаїв - над Новопетрівським осередком. Часто влаштовувалися спільні збори молоді міста і села, вечори запитань і відповідей; комсомольці міст збирали бібліотечки для сільських осередків.
За допомогою робітничого класу трудяще селянство, долаючи опір куркулів, виконувало продрозверстку. На початок липня 1920 року в губернії заготовлено понад 8 млн. пудів хліба. Село подавало допомогу Червоній Армії і робітникам міста під час «тижнів фронту», «тижнів продовольства». Значну кількість продовольства було відправлено трудящим Москви, Петрограда та інших міст Радянської Росії.
Для залучення селян до державного і господарського будівництва багато зробили комнезами, які об'єднували сільську бідноту і частину середнього селянства. На 1 вересня в губернії налічувалося 110 волосних і 1 тис. сільських КНС. Комнезами були організаторами перших колективних господарств, дбали про впровадження прогресивних сівозмін і досягнень агротехнічної науки. У жовтні 1920 року губернський з'їзд КНС намітив заходи для збільшення числа прокатних станцій, показових полів, волосних і сільських майстерень, агрономічних шкіл, курсів, лабораторій. Важливу роль у згуртуванні трудящого селянства навколо влади Рад відіграла газета «Незаможний селянин», яка почала виходити 1920 року. КНС брали активну участь у боротьбі проти засилля куркульства, в проведенні мобілізацій до Червоної Армії.
На початок червня 1920 року губком партії відрядив на польський фронт 250 комуністів. Багато робітників пішло до Червоної Армії по профспілковій мобілізації. Тільки з Миколаївського повіту виїхало близько 3 тис. добровольців. Трудящі Пер- вомайського повіту щоденно відробляли 2 години понад норму у фонд допомоги червоним бійцям 14-ї Армії, що воювала проти польських інтервентів. У травні 1920 року по території сучасної області проходила маршем (від Перекопу до Проскурова) 8-а кавалерійська дивізія червоних козаків В. М. Примакова. Трудящі Миколаївщини постачали її всім необхідним.
У червні-липні 1920 року Дніпровський повіт губернії захопили врангелівці, що наступали з Криму. Вони загрожували Херсону й Очакову. Одночасно у ряді населених пунктів між Миколаєвом і Херсоном (Кисляківці, Станіславі, Снігурівці, Лупареві, Богояв ленську та ін.) вибухнули куркульські антирадянські заколоти, якими керували врангелівські й петлюрівські агенти.
Партійні та радянські органи Миколаївщини вживали енергійних заходів для забезпечення розгрому військ Врангеля і куркульських банд. Зміцнювалися укріплені райони вздовж Дніпра і Дніпровсько-Бузького лиману. Було створено Усть- Дніпровську флотилію (командуючий Б. В. Хорошхін), основою якої стали паропла-
ви, відремонтовані і озброєні на миколаївських суднобудівних заводах. Кораблі флотилії, бійці Очаківського укріпрайону, створеного в лютому 1920 року, і частини Херсонської бойової групи, комісаром якої був секретар губкому партії В. М. Ісакович, розгромили куркульські повстання. У червні того ж року органи надзвичайної комісії ліквідували миколаївський відділ створеної в Одесі шпигунської монархічної організації «Азбука», яка сприяла Врангелю. Завдяки мужності і героїзму бійців Очаківської фортеці зазнала провалу спроба білогвардійців проникнути на початку сетажя в Дніпровсько-Бузький лиман і захопити Миколаїв.
Тількц миколаївська повітова організація КП(б)У послала на врангелівський фронт 100 муністів, взяли до рук зброю тисячі членів профспілок і комсомольців. На червень з миколаївського повіту на фронт вирушило 3 тис. добровольців, з Пер- вомайського 4 тисячі. У жовтні за рішенням губернського з'їзду незаможних селян сформовано добровільний {div float:right}{module ИМСУ ИН}{/div}кавалерійський полк. В період боротьби з Врангелем на території губернії тимчасово дислокувались війська 1-ї Кінної Армії та 6-ї Армії (командарм А. І. Корк). До цих частин також вступило багато жителів міст і сіл Миколаївщини. А всього за роки громадянської війни тут сформовано близько 20 бригад, полків, дивізіонів і загонів, у т. ч. Миколаївська і Вознесенська бригади, 1-й Антонівський стрілецький полк, 401-й Тридубсько-Балтський полк, 403-й Ти- лігуло-Березанський полк, 1-й Комуністичний загін особливого призначення та інші. 401-й, 403-й полки та 1-й Комуністичний загін особливого призначення в складі 45-ї Червонопрапорної стрілецької дивізі ї Й. Е. Якіра брали участь у боях з ворогом на багатьох фронтах. За участь у революції і громадянській війні понад 1,5 тис. миколаївців відзначені урядовими нагородами.
В умовах серйозних економічних і політичних труднощів приступили трудящі Миколаївщини до відбудови народного господарства. Збитки, завдані білогвардійцями та інтервентами промисловості й сільському господарству тільки південної половини території сучасної області, обчислювалися в 16 млн. крб. Становище ще більше загострилося після посухи 1920-1921 рр. Посівні площі скоротилися на 50 проц. Навесні 1922 року в губернії голодувало близько 500 тис. чоловік.
Знову активізувалися куркульські банди, особливо у Вознесенському і Первомайському повітах. У Балтському (до складу якого входили деякий час райони північно-західної частини сучасної області) і Херсонському повітах провокаційною діяльністю займалися релігійні секти баптистів і духоборів, в Одеському повіті підняли голову петлюрівці. В ряді волостей Херсонського повіту мали місце меншовицькі виступи, контрреволюційна діяльність есерів-«народовців», сіоністів. Військові частини, загони міліції, чопів, в яких брали участь і комсомольці, особливо з Привільнянської волості, Новоодеського і Возсіятського осередків, розгорнули рішучу боротьбу проти куркульського бандитизму. Значну роль у боротьбі з засиллям куркульства відіграли організації «Робітземлісу», створені на початку 20-х років у багатьох селах області.
Під керівництвом губернської партійної організації, в якій у 1921 році налічувалося 3600 комуністів, робітники і селяни, долаючи труднощі, самовіддано відбудовували народне господарство. Активними помічниками комуністів були 4 тис. комсомольців.
У лютому 1921 року з ініціативи комуністів станції Миколаїв на всіх підприємствах губернії ширився рух за те, щоб щодня працювати додатково дві години у фонд відбудови. Виявом трудового героїзму були комуністичні суботники і недільники. Вже в лютому 1921 року на них працювали 2152 чоловіка, в т. 56 комуністів. Тільки на недільнику відбудови транспорту
(лютйй 1922 р.) трудились 1116 чоловік. У листопаді 1921 року на честь роковин Великого Жовтня 15 чоловік із губернії було нагороджено орденом Трудового Червоного Прапора УРСР. Особливо відзначились миколаївські суднобудівники, які внесли значний вклад у відбудову Чорноморського флоту.
1921 року на колишньому заводі Шпехта у Вознесенську почали ремонтувати сільськогосподарські знаряддя, пущено в дію млини, олійниці, при паровозному депо створено майстерню для ремонту сільськогосподарських машин, відкрито бондарські, шевські, кравецькі майстерні. Та через гостру нестачу палива, металу, електроенергії 50-60 проц. виробничих потужностей 5 промислових об'єднань Миколаївщини (24 підприємства) до кінця 1922 року недовантажувалися. На 1 жовтня 1922 року в губернії налічувалося 7289 безробітних з числа кваліфікованих та 2446 - з числа некваліфікованих робітників.
Великі труднощі переживали робітники й селяни губернії у зв'язку з голодом, викликаним посухою. Під керівництвом губернського комітету допомоги голодуючим, куди ввійшли представники радянських, партійних, профспілкових і комсомольських організацій, при профорганізаціях підприємств і установ створювалися трійки допомоги голодуючим, у сільській місцевості - волосні і повітові комісії для боротьби з голодом. З
листопада 1921 до січня 1922 року у фонд допомоги голодуючим губернії надійшло 48 млн. 387 тис. крб.4. Тільки на території, що включала південь сучасної області (межі округу 1923-30 рр.), діяло 196 харчувальних пунктів, громадських їдалень, які обслуговували близько 40 тис. дорослих і 61 тис. дітей. Багато допомогла партійним та радянським органам в боротьбі з господарською розрухою й голодом М. І. Калінін і Г. І. Петровський, які {div float:right}{module ИМСУ ИН}{/div}приїжджали на Миколаївщину в червні 1922 року на чолі агітпоїзду «Жовтнева революція». Створена при губкомі комсомолу комісія організувала у передмістях колективні городи. Врожай з них ішов голодуючим. І за цих важких обставин трудящі, вірні своєму пролетарському обов'язку, до початку 1922 року відправили на Поволжя 6 вагонів з продовольством. У серпні 1921 року комсомольці губернії влаштували платні спортивні змагання і зібрали у фонд допомоги російським братам 2 млн. карбованців.
У жовтні 1922 року Миколаївська й Одеська губернії об'єднуються в Одеську. В березні 1923 року в ній створюється 6 округів, у т. ч. і Миколаївський, який
1925 року стає самостійною адміністративною одиницею. До його складу в 1925 році входило 9 районів: Варварівський, Вознесенський, Володимирівський, Ландауський, Миколаївський, Новобузький, Новоодеський, Очаківський, Привільнянський. Площа округу займала половину території сучасної області - її південну частину. Проживало тут 473,3 тис. чоловік1, а на 1928 рік - близько 600 тис., у т. ч. у сільській місцевості - 448 тис. чоловік. Інші частини сучасної області входили до Одеського, Первомайського (Тилігуло-Березанський, Благодатнівський, Врадіївський, Доманівський, Кривоозерський, Первомайський райони) та Херсонського округів (Снігурівський, Березнегуватський райони).
Значну допомогу матеріальними ресурсами і кадрами надавали губернії ЦК КП/б/У та уряд республіки. Під керівництвом партійних організацій робітничий клас Миколаївщини успішно відбудовував промислові підприємства. На кінець 1925 року в Миколаївському окрузі було досягнуто довоєнного рівня промислового виробництва. Стали до ладу 42 великі й середні підприємства. На 1926 рік у цьому окрузі і тих районах Херсонського округу, що входять нині до складу області, діяло 29 державних підприємств з 8140 робітниками, 15 кооперативних - з 484 робітниками. На 16 приватних підприємствах працювало всього 189 робітників. Загальносоюзного значення набули суднобудівні заводи, морський торговий порт у Миколаєві. На базі напівкустарних підприємств розвинулись швейна, трикотажна, парфюмерна та інші галузі промисловості.
Вживалися заходи і щодо відродження сільського господарства. Зростала кількість волосних і сільських прокатних станцій і ремонтних майстерень. Всіляко пропагувалися переваги колективного ведення господарства. Велика увага приділялася радянським господарствам. Для надання допомоги сільським партосередкам у 1922 році губком відрядив під час місячника роботи на селі групу працівників апарату губернських та повітових установ. Було проведено також «тиждень зміцнення сільських партосередків».
На селі поступово відновлювалися довоєнні посівні площі. Для пропаганди колективної праці організовувалися агітаційно-показові тракторні загони, а також показові поля, де широко застосовувалася агрономічна наука. Так, у 1923 році середня врожайність зернових культур на показових полях Березнегуватського району в 1,5-2 рази перевищувала врожайність на селянських землях. Колективну працю пропагували радгоспи, яких 1925 року було на Миколаївщині 235. Помітних успіхів було досягнуто в кооперуванні селян. На початок 1924 року кооперовано 14 917 господарств (20,8 проц. загальної кількості), на січень 1925 року - вже 20 444 (28,5 проц.). Наступного року в Миколаївському окрузі і тих районах Херсонського округу, що входять тепер до складу області, було 10 комун, 179 артілей і 827 інших колективних об'єднань.
У процесі будівництва нового життя зміцнювався братерський союз українського народу з великим російським народом, з трудящими всієї Соціалістичної Батьківщини. Робітничий клас і трудове селянство Миколаївщини палко вітали об'єднання радянських республік, створення Союзу РСР. «Відповіддю на наступ капіталу,- записаною резолюції з'їзду Рад Миколаївського повіту, що відбувся 22 листопада 1922 року, повинен бути
єдиний фронт робітників і селян. Першим кроком до цього є Союз Радянських Соціалістичних Республік».
Зростала політична активність трудящих. За ленінським призовом з лютого по квітень 1924 року по Миколаївському округу до партії вступило 1022 чоловіка, в т. ч. 150 комсомольців; до лав комсомолу - 712 юнаків і дівчат. 1925 року в окружній організації на обліку перебувало 3385 комуністів. 1926 {div float:right}{module ИМСУ ИН}{/div}року вона зросла на 315 чоловік, 1927-го - на 482, а за перше півріччя 1928-го - на 414 членів. Ще з 1922 року комсомол Миколаївщини взяв шефство над корпусом Червоного козацтва і вирішив виділити на користь червоних козаків 25 проц. врожаю від колективного засіву. Молодь підтримувала тісні зв'язки з бійцями 15-ї Сиваської дивізії, яка була розташована у Миколаєві. В період революційних подій 1923 року в Німеччині в деяких районах засівали по кілька десятин землі на користь МОДРу.
1924 року в Товаристві сприяння повітряному флоту перебувало 15 тис. членів, об'єднаних у 196 осередках, у Товаристві сприяння розвитку хімії - 3 тис. членів, в осередках МОДРу - понад 13 тис. Протягом травня-листопада 1926 року 19 профспілок округу зібрали для допомоги страйкуючим англійським пролетарям 28 190 крб. У відповідь на провокації імперіалізму трудящі округу за кілька місяців 1927 року зібрали на будівництво ескадрильї «Наша відповідь Чемберлену» 14 тис. крб. Комсомол Миколаївщини шефствував над однією з найбойовіших молодіжних організацій Західної України - Львівською.
Вже в перші роки Радянської влади під керівництвом партійних організацій докорінно перебудовувалася справа охорони здоров'я трудящих. 1926 року в Миколаївському окрузі та районах Херсонського округу, що входять тепер до складу області, трудилося 64 лікарі та 36 фельдшерів. Понад 50 медичних працівників обслуговували трудящих Первомайського округу. У 1927-1928 рр. на охорону здоров'я у Миколаївському окрузі відпущено 658,5 тис. крб., кількість медичних закладів порівняно з 1923 роком збільшилася майже в 2 рази. Успішно розв'язувалося завдання ліквідації неписьменності. Вже на кінець 1925 року у Миколаївському окрузі оволоділи грамотою близько 35 тис. чоловік, на кінець 1928 року - 57 тис.; а у Первомайському окрузі на 1928 рік - 55 тис. чоловік. Органи народної освіти ще з початку 1920 року почали відкривати в селах і містах єдині трудові школи. Удосконалювались шкільні програми і підручники. У 1923/24 навчальному році в Миколаївському окрузі було 237 шкіл з 20 925 учнями, а в наступному - 294 школи з 31 595 учнями. Ще в липні 1922 року на Миколаївщині створюються перші дитячі комуністичні організації юних спартаківців. У 1925 році в окрузі було вже 8 тис. юних піонерів, у т. ч. в селах - 5,5 тисячі. Понад 4 тис. безпритульних дітей виховувалось в дитбудинках. 1926 року у Миколаєві почали працювати вечірній робітничий університет (200 слухачів) і підготовчі курси в інститут народної освіти (100 слухачів).
На базі Миколаївського вчительського інституту було створено інститут народної освіти (ІНО). При Новобузькій вчительській семінарії відкрили курси для підготовки викладачів української мови і географії України. Спеціалістів високої кваліфікації почав готувати відкритий у серпні 1920 року Миколаївський кораблебудівний інститут.
Замість «просвіт», де здебільшого верховодили антирадянські націоналістичні елементи, виникали нові культосвітні заклади - робітничі клуби, сельбуди, хати- читальні. У 1925 році в Миколаївському окрузі діяло 60 сельбудів і 140 хат-читалень, 119 бібліотек з книжковим фондом 238 862 примірники.
Успішно розвивалося радянське театральне мистецтво. Навіть у буремний 1917 рік у Миколаєві гастролювала театральна трупа - Товариство українських
акторів під керівництвом І. О. Мар'яненка з участю М. К. Заньковецької та П. К. Саксаганського, а в театрі мініатюр виступав видатний драматичний актор В. М. Халатов, пізніше народний артист Української РСР і Чечено-Інгушської АРСР. У червні 1920 року виставою «Плоди освіти» Л. М. Толстого в Миколаєві розпочав свою діяльність Перший Радянський театр, а в листопаді наступного року відкрився Державний російський драматичний театр. З 1923 року почав працювати Первомайський робітничо-селянський театр, у якому виступав В. Г. Магар - пізніше народний артист СРСР. Розвивалися
такі своєрідні форми самодіяльного театрального мистецтва, як «жива газета», «синя блуза».
Після перемоги соціалістичної революції справжнього розвитку набула музична культура. Ще на початку 1919 року командування і політвідділи радянських військових частин, що перебували в районі Миколаєва, провели облік і мобілізацію всіх музичних та артистичних сил для використання їх у концертній діяльності. 1920 року після вигнання денікінців при відділі агітпропу Губвійськкомату почала працювати музична секція, з участю якої {div float:right}{module ИМСУ ИН}{/div}створено великий симфонічний оркестр.
В концертах, що проводилися в Миколаєві та інших населених пунктах сучасної області, брали участь майстри мистецтв, серед них відомий співак А. Мосін, пізніше один з організаторів Державної української опери. Того ж року відкрито народну консерваторію, а при клубі № 3 ім. К. Маркса розпочав роботу струнний оркестр. Виникає чимало хорових колективів, зокрема 1920 року в селах Варварівці (тепер у межах міста Миколаєва), Калинівці (нині Жовтневого району), 1924 року - при клубі на Сухому фонтані і на нинішньому Чорноморському суднобудівному заводі. Певний вплив на розвиток хорового мистецтва Миколаївщини тих років мали виступи 1920 року в області Другої мандрівної капели «Дніпросоюзу» з Києва під керівництвом видатного українського композитора-класика К. Г. Стеценка і поета П. Г. Тичини.
Багатогранною була народна творчість: словесна, музична, хореографічна, декоративно-прикладне мистецтво тощо. Справжнього розвитку набув декоративний народний живопис, зокрема у формі розписів. Невідомий митець виготовив з гіпсу погруддя Т. Г. Шевченка, яке 1921 року встановлено на постаменті у с. Висунську (нині Березнегуватського району).
Ще 1923 року при газеті «Красньїй Николаев» створено літературно-творчу групу «Октябрь», в роботі якої брали участь відомий поет Е. Г. Багрицький (1895- 1934), поет Я. 3. Городськой та інші. Газети «Известия» і «Красньїй Николаев» редагував відомий радянський критик і літературознавець О. П.« Селівановський (1900- 1937), ус. Нечаяному (нині Миколаївського району), а згодом у Новій Одесі заввідділом наросвіти та головою волосного і районного виконкомів працював письменник П. С. Ходченко, фейлетоністом газети «Селянська правда» у м. Первомайську працював письменник і журналіст С. Сумний (1897-1960). Виходили і спеціальні літературно-мистецькі видання, зокрема у 1920 році - «Октябрь», що присвячувався третій річниці Великої Жовтневої соціалістичної революції, «Голос красноармейца»- журнал політично-освітнього відділу губернського військового комісаріату. Спочатку як двотижневий додаток до газети «Красньїй Николаев», а потім як самостійне видання у 1924-1925 рр. вийшло 19 номерів літературно-популярного журналу «Бурав».
Важливі питання економічного і політичного життя трудящих Миколаївщини, досягнення в галузі економіки, охорони здоров'я, освіти й культури широко висвітлювалися на сторінках місцевої періодики 1920-1925 рр.- газет «Красный Николаев», «Червоний плугатар», «Незаможний селянин». Видавалися також «Партийный вестник».- орган губкому партії, історико-партійні видання: «Страницн борьбьі» (1923 р.), «1905 год на Николаевщине» (1925 р.), «Октябрь на Николаевщине» (1927 р.).
Після відбудови народного господарства робітничий клас, трудяще селянство Миколаївщини спрямовували зусилля на створення фундаменту соціалістичної економіки. У січні 1926 року відбувся пленум Миколаївського окружкому КП(б)У,
який повністю схвалив рішення XIV з'їзду партії і рішуче засудив «нову опозицію». Те ж саме зробила й IX окружна партійна конференція Первомайщини.
Завдяки великому ентузіазму трудящих й допомозі, яку надавали ЦК ВКП(б), Рада Народних Комісарів СРСР, республіканські партійні і радянські органи, успішно здійснювалася реконструкція підприємств області. Тільки на придбання нової техніки на Чорноморському суднобудівному заводі центральні відомства асигнували близько 10 млн. крб. Вони ж допомогли у дальшій реконструкції порту, особливо його ремонтних майстерень, рибоконсервного комбінату в Очакові, підприємств Перв омайська тощо.
Вже в перші роки реконструкції підприємства округу, підпорядковані Головному правлінню металообробної промисловості, стали основною базою
суднобудування на Чорному морі, центрами котло- і дизелебудування, спорудження великовантажних залізничних вагонів і конструкцій для залізничних мостів. Вони давали близько половини продукції всіх підприємств Південного машинобудівного тресту. Значна увага приділялася реконструкції підприємств сільськогосподарського машинобудування, спорудженню нових і реконструкції діючих підприємств легкої і харчової {div float:right}{module ИМСУ ИН}{/div}промисловості в Миколаєві, Первомайську, Вознесенську, Очакові, Новому Бузі, максимальному використанню місцевої сировини. Будувалися електростанції в Очакові, Новій Одесі, Новому Бузі та інших місцях.
Робітники Миколаївщини підтримали почин харків'ян у боротьбі за створення вітчизняних машин і механізмів, на 60 проц. зменшили замовлення на імпортне устаткування для суднобудування. Одностайно схвалюючи звернення XVI Всесоюзної та II Всеукраїнської партконференцій про розгортання соціалістичного змагання, миколаївці підтримали робітників Донбасу і Дніпропетровська, які звернулись до всіх металістів республіки із закликом включитися у змагання. На ударну працю переходили цілі цехи та дільниці. У січні 1930 року Миколаївський округ за кількістю ударників (11 тис. чоловік) зайняв п'яте місце в республіці. В роки першої п'ятирічки були значно реконструйовані підприємства провідних галузей промисловості в Миколаєві, Первомайську, Вознесенську, Новому Бузі, Кривому Озері, Ландау, Снігурівці тощо.
У 1931 році в районах, які нині входять до складу області, було 80 підприємств з 13 022 робітниками. А вже 1934 року в межах сучасної області діяло 97 підприємств, валова продукція яких становила 217 084 тис. крб. за цінами 1926-1927 рр. і працювало тут понад 27 тис. робітників.
Докорінно змінилося промислове обличчя міст Первомайська і Вознесенська. На початку другої п'ятирічки у Первомайську діяли машинобудівний завод ім. 25-го Жовтня з тисячним колективом (майже вдвічі більше, ніж на всіх підприємствах міста у 1913 році), ГЕС, пивоварний, шкіряний, цегельний та олійний заводи, МТМ, кондитерська фабрика, гранітновидобувні промисли тощо. Збільшив випуск продукції консервний завод, на повну потужність працювали завод для ремонту сільськогосподарських машин «Червоний технік», промисловий і харчовий комбінати у Вознесенську.
Значних успіхів на підприємствах було досягнуто завдяки ударництву, соціалістичному змаганню, яким у 1934 році було охоплено 90 проц. миколаївських робітників. Велика увага приділялася підготовці і вихованню кадрів, їх масовому технічному навчанню, а також дальшому розвитку раціоналізаторства і винахідництва. Протягом 1933-1937 рр. на Чорноморському заводі з 20 тис. робітників різними формами технічного навчання було охоплено 15 тис. чоловік.
Влітку 1935 року ударники-відмінники Миколаєва звернулися до всіх робітників та інженерно-технічних працівників Миколаївщини із закликом підтримати почин робітників московського заводу ім. Менжинського - давати продукцію відмінної якості.
Заспівувачами стахановського руху в області були М. В. Фаустов, обрубувач гвинтів, член міськкому КП(б)У, згодом - обкому КП(б)У, С. І. Глушко, розточувальник з Чорноморського заводу; Р. В. Щавинський, корпусник-складальник заводу ім. 61 комунара та інші, які виконували по 4 і більше норми. Стахановську вахту несли цілі бригади, дільниці, цехи. 11 січня 1936 року - в День ударника було організовано стахановську добу на всіх підприємствах Миколаївщини. З того часу почали проводити стахановські доби, п'ятиденки, декади, місячники.
Послідовну і тверду лінію на переважання розвитку важкої промисловості, прискорення темпів будівництва, зростання продуктивності праці, якнайповніше використання всіх резервів виробництва проводила обласна партійна організація, ряди якої рік у рік зростали.
Протягом другої п'ятирічки обсяг валової продукції промисловості на Миколаївщині зріс більше як у 2,5 раза, а порівняно з першим роком першої п'ятирічки - більше як у 10 разів. За роки двох п'ятирічок тут збудовано близько 50 підприємств. У вересні 1937 року з районів Одеської і Дніпропетровської областей створено Миколаївську область. За даними перепису 1939 року, населення області становило 919 тис, чоловік. З них 27 проц. жило в містах, 73 проц.- в сільській місцевості. До складу області спочатку входило 3 міста обласного підпорядкування і 38 районів, а після
створення 1939 року Кіровоградської області - 2 міста обласного підпорядкування і 25 районів.
Народногосподарські завдання третьої п'ятирічки виконувалися під знаком втілення в життя накреслень XVIII з'їзду ВКП(б). Обком КП(б)У систематично обговорював різні питання роботи промислових підприємств області. Велику роботу серед трудящих провадили 15 тис. комуністів та понад 59,6 тис. комсомольців. Головна увага зосереджувалася на прискоренні розвитку суднобудування. У 1941 році партійні організації області підхопили ініціативу{div float:right}{module ИМСУ ИН}{/div} комуністів Донбасу й Дніпропетровщини, де великого поширення набули партійно-технічні конференції. Більше уваги стали приділяти економічному навчанню кадрів, зміцненню зв'язків науки з виробництвом, створенню нових стахановських шкіл. Чимало зробили для ліквідації штурмівщини, порушень трудової і фінансової дисципліни створені при обкомі і міськкомах партії відділи машинобудування.
Поліпшенню роботи промислових підприємств сприяло соціалістичне змагання з іншими заводами країни. Так, колектив Чорноморського заводу змагався з робітниками заводів ім. Орджонікідзе (м. Ленінград) і «Красное Сормово» (м. Горький). За підсумками першої половини 1940 року він вийшов переможцем, завоювавши перехідний Червоний прапор Наркомату і ЦК профспілки.
Напередодні Великої Вітчизняної війни в області діяли 40 підприємств союзного і республіканського та 111 - місцевого значення6, де працювало 50 тис. чоловік. У 1940 році валова продукція підприємств місцевої промисловості області зросла порівняно з 1938 роком більше як на 5 млн. крб. і досягла 15 млн. крб. У цьому ж році підприємства союзного підпорядкування виготовили 70, а промартілі - 200
найменувань товарів широкого вжитку, які вивозилися також до інших областей країни. Напередодні війни промисловість Миколаївщини виробляла понад 1 тис. видів продукції (морські судна, плавучі доки, грейдери, вагонетки, насоси, верхній одяг, трикотаж, взуття тощо).
Докорінні зміни відбувалися на селі внаслідок колективізації. Виконуючи рішення XV з'їзду ВКП(б) про суцільну колективізацію, місцеві партійні організації вжили дійових заходів щодо зміцнення партійного прошарку на селі, розширення позапартійного селянського активу.
Зокрема, масові організації трудящих КНС на 1928 рік об'єднували 22 365 чоловік. На 24 проц. порівняно з 1927 роком зріс у КНС прошарок комуністів. Одночасно збільшилася питома вага комуністів, селянської бідноти в правліннях сільгосп- кооперації.
Кращими агітаторами за колективні господарства стали радгоспи. Постачаючи навколишнім селянським господарствам чистосортне насіння, вони подавали їм й агрономічну допомогу. Партійні організації часто влаштовували екскурсії селян у передові колективні господарства, створені в перші роки Радянської влади.
До літа 1929 року в окрузі було 7 комун, 98 артілей, 520 ТСОЗів і 17 машинно- тракторних товариств - всього 642 виробничих колективних господарства, які об'єднували 16 488 селянських дворів (19,3 проц. загальної їх кількості). У проведенні колективізації сільського господарства партійні і радянські органи Миколаївщини широко спиралися на комітети незаможних селян.
Поряд з кількісним зростанням колективних господарств йшов процес їх укрупнення. Якщо в 1927 році одна артіль об'єднувала в середньому 9 господарств і 126 га землі, то в 1929 році на неї припадало 55 господарств і 661 га землі. З 1929 року в Миколаївському і сусідніх округах поширювалося кущування колгоспів з метою більш раціонального використання техніки. Багато артілей, запозичивши досвід організації тракторних колон і МТС радгоспами та кооперацією, почали створювати подібні колони і станції на базі кущових об'єднань. Однією з перших кущових МТС у республіці стала Баштанська. В 1929 році тут побувала 21 екскурсія з РРФСР, Азербайджану та інших республік СРСР. Згодом виникли Пересадів- ська, Бармашівська і Снігурівська МТС. Серед перших кооперативних МТС була Тилігуло-Березанська, організована Василівським, Коблевським, Анатолівським товариствами і рядом колгоспів Тилігуло-Березанського району. Восени того ж року в окрузі було вже 10 МТС, які мали 700 тракторів.
Окружком партії направив на село 374 комуністи-двадцятип'ятитисячники, восени 1930 року з числа працівників ліквідованих окружних організацій на село виїхало ще 200 чоловік. На початку 1930 року в села Миколаївщини прибуло 95 робітників з Донбасу. Вони багато зробили для втілення в життя ленінського кооперативного плану. Водночас посилювалося партійне керівництво, зростала роль комуністів у сільськогосподарському виробництві. Цьому сприяла реорганізація мережі сільських партосередків за виробничим принципом. Виробничі партійні осередки при артілях, {div float:right}{module ИМСУ ИН}{/div}радгоспах і МТС відіграли важливу роль у проведенні лінії партії на селі. Дедалі більше трудящих селян переконувалися у перевагах колективного господарювання.
До травня 1929 року в Миколаївському окрузі було колективізовано 21,1 проц. селянських господарств і усуспільнено 26,2 проц. землі. Восени того ж року в Баштанському, Вознесенському, Єланецькому, Новобузькому, Новоодеському і Снігурівському районах колективами було охоплено понад 50 проц. селянських господарств. На 10 березня 1930 року в Миколаївському окрузі колективізовано 85 проц.
селянських дворів з 87 проц. всієї орної землі3. У 1931 році суцільна колективізація в межах сучасної області в основному завершилася. На початку 1932 року тут було 1107 колгоспів, які об'єднували 124,4тис. селянських господарств.
Проте в багатьох селах Березнегуватського району (Херсонського округу), в селах Ново-Петрівському (Одеського округу) і Привільному (Миколаївського округу) мали місце факти штучного форсування темпів колективізації, перекручення політики партії. За дорученням ЦК ВКП(б) велику допомогу Миколаївській окружній партійній організації у виправленні
цих помилок подав Г. К. Орджонікідзе. Крім того, ЦК КП(б)У відрядив сюди спеціальні оргсільпартгрупи.
В ході здійснення суцільної колективізації сільського господарства партійні органи очолили рух бідняцько-середняцьких мас за ліквідацію куркульства як класу. Чималу допомогу селянам у колгоспному будівництві подавав робітничий клас. Робітники ділилися досвідом кращої організації праці, створювали ударні бригади та виїжджали в села для збирання врожаю. Так, до посівної кампанії 1930 року робітники Миколаєва відремонтували близько 1500 сільськогосподарських машин у т. ч. 56тракторів і 80тракторних плугів. У 1931 році 250 ударників підприємств м. Первомайська допомагали колгоспам у ремонті інвентаря та налагодженні організації праці. Робітничі бригади були й ініціаторами соціалістичного змагання на селі. Так, за пропозицією бригади Миколаївського райкому профспілки металістів у 1925 році укладено договір про соціалістичне змагання між ТСОЗами сіл Інгулки і Бармашового. На заводах організовувались курси сільських механізаторів. Тільки в 1933 році миколаївські комсомольці підготували для села 50 шоферів і 60 електромонтерів. У 1933 році Чорноморський завод шефствував над Варварівською МТС, зернорадгоспом ім. Петровського і 27 колгоспами, завод ім. 61 комунара - над Грейгівською МТС, зернорадгоспом ім. Косіора і 9 колгоспами, завод «Плуг і молот» - над Богоявленською МТС і 3 колгоспами.
Зміцнювалася матеріально-технічна база колгоспів. За 1932-1934 рр. кількість тракторів у сільському господарстві зросла в 1,5 раза, комбайнів- більше як у 5 разів.
Важливу роль у піднесенні рівня виховної роботи на селі та організаційно-господарському зміцненні колгоспів відіграли створені на початку 1933 року політичні відділи МТС. 1936 року на Миколаївщині (в межах сучасної області) було 1266 колгоспів, що об'єднували 96,1 проц. усіх господарств, 42 МТС і 15 МТМ. Якщо в 1937 році артілі продали державі 58 тис. тонн хліба, то в 1939 році - вже понад 135,7 тис. тонн. У 1940 році на території області діяло 54 МТС, які мали близько 4 тис. тракторів і 1938 зернових комбайнів. Використання техніки дало змогу краще обробляти землі, підвищувати їх родючість. У 1940 році середня врожайність зер
нових становила вже 16,6 цнт, буряків - 231 цнт. Область давала 67 проц. республіканського виробництва бавовни-сирцю. Протягом 1935-1939 рр. поголів'я худоби в артілях зросло майже в 2,3 раза. На початку 1940 року 1232 колгоспи (з 1317) мали по 3 тваринницькі ферми.
Сотні і тисячі трудівників сільського господарства області включалися в соціалістичне змагання. Колгоспники Миколаївщини змагалися з
хліборобами Одеської, Кіровоградської, Дніпропетровської і Запорізької областей. Змагаючись з бригадою П. М. Ангеліної, тракторна бригада Гур'євської МТС, яку очолював 1.1. Чабаненко, досягла у 1936 році світового рекорду виробітку - 1521 га умовної оранки на трактор. Першими в області підхопили заклик П. М. Ангеліної «Дівчата на трактор!» юні патріотки М. А. Рижик (Баштанка), Г. Журба (Нова Одеса), О. Штучна (Ковалівка), О. Шпакова (Гур'ївка). У 1939 році в області без відриву від виробництва підготовлено 1502 трактористки, наступного року близько 2 тис. жінок сіли {div float:right}{module ИМСУ ИН}{/div}за кермо тракторів і комбайнів. Широко розгорталося змагання за право брати участь у Всесоюзній сільськогосподарській виставці. Учасниками ВСГВ у 1939 році були 373 артілі, 6 МТС, 23 радгоспи, 986 трактористів, 166 комбайнерів. 54 учасники Виставки нагороджено золотими медалями. А в 1940 році на ВСГВ тільки в галузі тваринництва демонстрували свої досягнення 200 колгоспів і 120 колгоспних ферм Миколаївщини.
Соціалістична перебудова народного господарства зумовила систематичне зростання матеріального добробуту і культурного рівня трудящих. Лише за роки другої п'ятирічки реальна заробітна плата робітників зросла у 2,5 раза, а грошові та натуральні прибутки колгоспників - у 3,5 раза. У 1938 році середня вартість трудодня становила 2 крб. 50 коп.- удвічі більше, ніж у 1936 році. В області налічувалось близько 30 колгоспів-мільйонерів. У 1935 році на Миколаївщині діяли 1795 підприємств роздрібної державної і кооперативної торгівлі, у 1940 році-2279. Кількість підприємств громадського харчування за 1937-1940 рр. зросла майже у 2 рази.
Вже 1935 року в 14 поліклініках і 48 лікарнях (на 1940 ліжок) працювало 430 лікарів та 349 працівників з середньою медичною освітою. А ще через 5 років в області було 668 лікарів та 2205 чоловік середнього медперсоналу, лікарняна мережа складалася з 68 лікарень на 3439 ліжок. Всього ж в області налічувалося 370 лікувально-профілактичних закладів.
Великими були здобутки і в галузі народної освіти. В 1930-1932 рр. запроваджено обов'язкову початкову освіту в сільській місцевості і семирічну - в міській. На кінець другої п'ятирічки кількість семирічних шкіл збільшилась порівняно з 1929/30 навчальним роком? у 5, середніх - у 6 разів. У 753 школах, які відвідували 137 тис. дітей, працювало близько 8700 вчителів. Успішно ліквідовувалась неписьменність серед дорослого населення. У роки третьої п'ятирічки Миколаївщина була однією з восьми областей республіки з найвищим процентом слухачів взчірніх шкіл. У 1939 році 40 вчителів області за успіхина освітній ниві нагороджено
орденами і медалями. Напередодні війни діяли 2 вищих, 14 середніх спеціальних навчальних закладів, 12 шкіл ФЗН і 6 ремісничих училищ. У травні 1941 року відбувся перший випуск (3 тис. юнаків і дівчат) шкіл ФЗН системи трудових резервів. На початок 1941 року в народному господарстві області було зайнято 13 тис. чоловік з вищою і середньою спеціальною освітою.
Миколаївський інститут народної освіти 1934 року було перетворено на педагогічний, значно зріс і розширився кораблебудівний інститут. Обидва вузи видавали свої наукові праці. Зокрема, у 1927-1930 рр. вийшли 2 томи «Записок Миколаївського інституту народної освіти», а протягом 1934-1940 рр.
5 томів «Трудов Николаевского кораблестроительного института». У серпні 1940 року громадськість області відзначала 20-річчя цього вузу.
У 30-х рр. на Миколаївщині діяли відділення Всеукраїнської спілки пролетарських письменників (ВУСПП) і спілки комсомольських письменників - «Молодняк», які разом з окружною, а згодом - міською миколаївською газетою «Шлях індустріалізації» видавали у 1931-1932 рр. художньо-політичний щомісячник «Стапель». У Первомайську 1928 року виходив ілюстрований додаток до окружної газети «Селянська правда». Того ж року видавався щомісячний додаток до газети «Красный Николаев» - «Культура, наука, бьіт», а роком пізніше - щотижневе видання «Зритель».
В області було 3 театри, філармонія, де головним диригентом працював відомий український композитор, нині заслужений діяч мистецтв Української РСР К. Я. До- мінчен. Плідно працював Миколаївський український робітничо-селянський пересувний театр, в якому 1929-1931 рр. виступала талановита актриса, нині народна артистка СРСР П. В. Куманченко.
1934 року утворено Миколаївський державний російський драматичний театр ім. В. П. Чкалова із студією, де актором і режисером працював згодом народний артист Української РСР В. Ф. Високов. 1928 року відкрився Російський робітничий театр і Театр юного глядача. Останній показав за передвоєнні роки такі вистави, як «Кочубей» А. О. Первенцева та М. П. Охлопкова, «Дитинство» О. М. Горького (інсценізація В. А. Чаговця), {div float:right}{module ИМСУ ИН}{/div} «Десант» В. О. Суходольського, «Гімназисти» К. А. Треньова тощо. 1930 року виставою «Кадри» І. К. Микитенка відкрився театр «Лівобережна українська державна драма» (ЛУДД). У 1928-1933 рр. працював Державний пересувний робітничий оперний театр (ДРОТ), де режисером був видатний театральний діяч народний артист Української РСР М. П. Стефанович.
Тривалий час у Вознесенську та Миколаєві працював Четвертий одеський драматичний театр ім. Т. Г. Шевченка. Серед його вистав слід відзначити «Заколот» за Д. Фурмановим, а серед виконавців провідних ролей - нині народного артиста Української РСР Г. М. Лазарєва. У червні 1939 року драматичні аматорські колективи області демонстрували свої творчі досягнення на Першій обласній олімпіаді робітничо-колгоспних театрів.
На Миколаївщину часто приїздили видатні театральні колективи. Так, у 1927 році більше двох місяців тут гастролював Державний український драматичний театр ім. М. К. Заньковецької, здійснивши такі вистави, як «Суєта» І. К. Карпенка-Ка- рого, «Гайдамаки» за Т. Г. Шевченком, «Запорожець за Дунаєм» С. С. Гулака-Артемовського, «Рожеве павутиння» Я. А. Мамонтова та інші. 1932 року цей театр під керівництвом народного артиста СРСР Б. В. Романицького виставляв п'єсу 1. К. Ми- китенка «Дівчата нашої країни». Майже півроку у 1929-1930 рр. гостював тут російський драматичний театр «Шахтарка Донбасу», у складі якого виступав нині народний артист Української РСР О. М. Волін. Тоді миколаївці з великим інтересом дивилися й обговорювали такі вистави, як «Вогненний міст» Б. С. Ромашова, «Диктатура» І. К. Микитенка, «Постріл» О. І. Безименського тощо. Влітку 1939 року в області гастролював театр Чорноморського військово-морського флоту, який показав ряд військово-патріотичних п'єс, а саме: «Крейсер «Очаков» місцевих авторів Д. В. Суптелі та Н: Риндіної, «Вірний курс» М: Зелікова. Напередодні і в перші дні Великої Вітчизняної війни миколаївці знайомилися з високим мистецтвом творчого колективу Харківського державного українського драматичного театру ім. Т. Г. Шевченка. На театральній сцені йшли тоді «Ліс» О. М. Островського, «Талан» М. П. Старицького, «В степах України» О. Є. Корнійчука та п'єси інших радянських драматургів.
Багатим було музичне життя. 1927 року в окрузі проводилося свято музики, до 10-х роковин Великого Жовтня утворено окружну хорову капелу. Визначними були досягнення самодіяльних музичних колективів. 1925 року створено Миколаївський оркестр народних інструментів - нині самодіяльний заслужений оркестр УРСР, яким кілька десятиріч керував талановитий диригент і композитор Г. Ф. Манілов (1875-1954) - перший заслужений діяч мистецтв Української РСР серед керівників художньої самодіяльності. Оркестру було присвоєно звання ударника першої Всеукраїнської музичної олімпіади, яка відбулася у травні 1931 року. У квітні 1932 року міський робітничий струнний оркестр виступав на запрошення ВЦРПС перед делегатами IX з'їзду профспілок у Москві, а у серпні взяв участь у першій Всесоюзній олімпіаді художньої самодіяльності, де здобув перше місце з врученням прапора ВЦРПС і путівки на концертну подорож по СРСР. На олімпіаді оркестр виконував четверту симфонію П. І. Чайковського і п'яту симфонію Бетховена. В його репертуарі були також такі видатні музичні твори, як увертюра до опери «Руслан і Людмила» М. І. Глінки та «Кавказькі ескізи» М. М. Іполитова-Іванова. Визначним творчим колективом була хорова капела (керівник І. О. Клименко) суднобудівного заводу, яка здобула високу оцінку жюрі на республіканській олімпіаді художньої самодіяльності восени 1936 року.
Кадри митців масових професій готувало Миколаївське художнє училище, в якому навчався у ті роки нині народний художник СРСР лауреат Державної премії СРСР М. М. Божій. Художник кілька років працював у місті, де оформив інтер'єри Миколаївського будинку спеціалістів. 1927 року у Миколаєві споруджено монументальний пам'ятник В. І. Леніну. 1935 року -
14-метровий пам'ятник комунарівцям за проектом скульпторів М. Г. Лисенка і Л. Д. Муравіна.
Досягнення народної творчості демонструвалися на обласній олімпіаді художньої самодіяльності 1936 року. Інститут українського фольклору провів тоді в області кілька експедицій, під час яких було виявлено ряд {div float:right}{module ИМСУ ИН}{/div}оригінальних радянських пісень. Це, зокрема, пісні «Ой, червоне село» - про досягнення колгоспного села, складена миколаївським робітником Д. В. Ковальським; «Ой, заграло Чорне море»,- про героїзм радянських людей у роки громадянської війни, складена робітником- каменотесом Д. В. Дзюбою із с. Мигії Первомайського району, та інші. В Миколаївському районі досліджувалися також зразки настінного розпису.
Докорінні перетворення в економіці, розквіт соціалістичної культури позитивно впливали на зміни у побуті, сприяли виникненню нових традицій, звичаїв. Широко й урочисто відзначалися свята революційного календаря - Жовтневої революції, Першого травня, Дня Конституції, Червоної Армії. У Первомайському районі відзначалося трудове свято врожаю. 1929 року, наприклад, під час його святкування було утворено багато колгоспів. Селяни с. Грушівки цього району писали тоді: «Ми бачимо, що поліпшувати життя можна тільки через колективізацію. Нас не заля
кають куркулі та їхні прихвосні. Ми вже позбулися темряви і тепер будуватимемо нове життя під проводом Комуністичної партії і Радянської влади. Найкращим доказом цього є сотні колективів, що, незважаючи на опір куркулів, утворилися у день свята врожаю та колективізації».
Завданням соціалістичного будівництва підпорядковувалися і заходи культурно-освітніх закладів. Миколаївський окружний відділ політосвіти, наприклад, відрядив на села пересувний сільськогосподарський музей у вигляді т. зв. культавто- мобіля з кінопересувкою, книгами і газетами під гаслом «Бідняки та середняки! Щоб краще провести жнива - об'єднуйтесь у артілі!» Велику роботу на місцях проводили сельбуди, а пізніше - будинки колгоспника та будинки культури.
1939 року в області налічувалося 917 клубів та будинків культури, близько 900 масових бібліотек. Успішно здійснювалася радіофікація. 1924 року в окрузі було 2 радіоустановки, а напередодні війни майже завершено суцільну радіофікацію всіх населених пунктів області. На 1929 рік в окрузі працювало 12 кіноустановок, а 1941 року в області діяло 214 стаціонарних кіноустановок, з них 172 звукові - майже у 4 рази більше, ніж у 1927 році з кінопересувками. Проводилася велика лекційна робота. У квітні 1934 року у Миколаєві відбулося перше заняття університету культури. У вихованні мас почесне місце посідали обласні газети: «Більшовицький шлях» (почала виходити 1937 року) і «Южная правда» (з 1938 року).
Трудящі області брали активну участь у роботі оборонно-спортивних товариств. 1941 року у військово-фізкультурних гуртках налічувалося 10 350 членів. Комсомольці - тсоавіахімівці колгоспу «Передовик села» Казанківського району звернулися до молоді області із закликом: «Виростити баских коней для нашої Червоної Армії!». Улисті до них С. М. Будьонний гаряче підтримав цю ініціативу, побажав успіху, дав цінні поради.
Зростали лави обласної партійної організації. В 1941 році вона налічувала 18 665 комуністів, об'єднаних у 1250 первинних організаціях, 26 райкомах і 2 міськкомах партії.
Ради депутатів трудящих перебудовували свою роботу відповідно до вимог періоду соціалістичного будівництва. Через масові організації та секції, депутатські групи і комісії широкі кола трудящих залучалися до активної громадсько-політичної і господарської роботи. Серед перших депутатів Верховної Ради СРСР були робітник Чорноморського заводу М. В. Фаустов і флотоводець М. В. Вікторов, ланкова колгоспу «3-й вирішальний» Снігурівського району М. В. Бунчук і партійний працівник М. Ф. Волков, агроном Г. О. Гришко та інженер І. К. Карасьов. Під час виборів до місцевих Рад (грудень 1939 р.) за кандидатів блоку комуністів і безпартійних віддали голоси 99,07 проц. виборців. В числі 70 депутатів обласної Ради (се: ред них 20 жінок) було 47 комуністів.
Виховані Комуністичною партією в дусі пролетарського інтернаціоналізму жителі області створювали на всіх підприємствах, у радгоспах, колгоспах, установах та навчальних закладах осередки МОДРу, які шефствували над
політв'язнями п'яти капіталістичних країн: Німеччини (Берлін, Гамбург), Італії (Трієст, Мілан, Флоренція), Китаю (Шанхай), Польщі (Ковель, Равич), Болгарії (Варна). Велика дружба зв'язувала Миколаївських суднобудівників з робітниками Японії, Англії, Франції, США, Іспанії.
За роки мирного соціалістичного будівництва трудящі Миколаївщини, керовані Комуністичною партією, досягли визначних успіхів у розвитку {div float:right}{module ИМСУ ИН}{/div}економіки і культури. Напередодні Великої Вітчизняної війни Миколаївська область стала розвинутим індустріально-колгоспним краєм Радянської України.
Віроломний напад німецько-фашистських загарбників на нашу Батьківщину перервав мирну працю жителів міст і сіл країни. Священна ненависть трудящих до німецько-фашистських загарбників, палка любов до Батьківщини, прагнення віддати всі свої сили на розгром ворога виявилися в масовому добровільному вступі до лав Червоної Армії. 3600 заяв з проханням послати на фронт надійшло до військкоматів області в перші дні війни. Більше тисячі учасників громадянської війни сформували кавалерійський полк. Добровільні народні формування створювалися в усіх містах і селах області. На 27 липня 1941 року на Миколаївщині налічувалося понад 70 тис. ополченців, у т. ч. 7126 комуністів, 11 150 комсомольців, 18 884 жінки. Було організовано 33 винищувальних батальйони і 1108 допоміжних груп загальною кількістю понад 20 тис. чоловік. Лише протягом кількох днів липня від трудящих області у фонд оборони надійшло 53 тис. крб. Бюро обкому партії у червні 1941 року відрядило на політичну роботу в частини Червоної Армії 62 комуністи з числа керівних працівників партійних і радянських органів. Перший секретар обкому КП(б)У С. І. Бутирін був направлений членом Військової ради армії, у вересні 1941 року він загинув смертю хоробрих.
Швидко здійснювалася перебудова промисловості на воєнний лад. З величезною енергією працювати в ці дні трудящі області. Широко розгорнувся рух багатоверстатників, за економію металу, електроенергії, скорочення строків виробництва воєнної продукції. Повсюдно створювалися фронтові бригади. Суднобудівники збільшили тривалість робочого дня на 2 години. їх приклад наслідували колективи інших підприємств. З ініціативи службовців заводу «Дормашина» робочі місця тих, що пішли на фронт, займали жінки, підлітки, люди похилого віку. На початок липня 1941 року на підприємства і транспорт прийшли працювати 1552 жінки.
Колгоспники, робітники радгоспів і МТС, незважаючи на нестачу механізаторів, автотранспорту, докладали всіх зусиль, щоб успішно зібрати врожай. До 25 липня більшість колгоспів достроково виконала план хлібоздачі. Багато господарств Баш- танського району на 7 липня перевиконали річні плани продажу державі м'яса й інших продуктів, а колгоспи Тилігуло-Березанського району до 15 липня виконали план м'ясопоставок за весь 1941 і першу половину 1942 року. В Софіївській МТС Новобузького району 58 дівчат сіли за кермо тракторів і комбайнів. Підтримавши цю патріотичну ініціативу, обком КП(б)У та виконком обласної Ради прийняли рішення підготувати тисячу жінок - трактористів і комбайнерів.
З наближенням лінії фронту партійні і радянські органи області організували евакуацію основних промислових підприємств разом з кваліфікованими робітниками в глиб країни. Чимало спеціалістів Миколаївщини працювало на заводах Севастополя, Туапсе, Поті, Астрахані, Уралу, Поволжя і Сибіру. Самовіддано трудилися у східних районах країни робітники заводу «Дормашина», швейної фабрики ім. Кірова, суднобудівники.
Виконуючи вказівки ЦК ВКП(б) та ЦК КП(б)У, обком партії заздалегідь створив широку сітку підпільних партійних організацій, партизанських загонів та диверсійних груп. Створенням партійного підпілля особисто займався другий секретар обкому партії І. К. Сиромолотний, який восени 1942 року увійшов до складу нелегального ЦК КП(б)У, оперативного органу ЦК по керівництву партизанським рухом і підпільними організаціями на Україні.
В області було організовано 2 підпільні міськкоми, 3 міських райкоми та 26 райкомів партії у складі 124 секретарів і членів комітетів та 186 партійних осередків. Для роботи в підпіллі партійна організація області залишила 1057 комуністів та багато безпартійних. Було створено також 13 партизанських загонів, до яких ввійшло більше 300 комуністів.
Після того, як німецькі війська на початку серпня підійшли до Дніпра, гітлерівське командування перекинуло значну частину сил на південь - у фланг Південного фронту. Одночасно ворог завдав кілька ударів поетику 9-ї і Окремої Приморської армій, примусивши першу відійти на схід до {div float:right}{module ИМСУ ИН}{/div}переправи через Південний Буг у районі Миколаєва. 13 серпня основні сили 9-ї Армії опинилися в оточенні; після тривалих запеклих боїв з 13 по 16 серпня, прорвавши вороже кільце, вони відійшли за річку Інгулець. 16 серпня гітлерівці
вдерлися до Миколаєва, в цьому ж місяці було окуповано всю область.
Силою зброї гітлерівські загарбники насаджували свій кривавий режим. Від їх рук загинуло 74662 мирних громадян і 30699 військовополонених, 25 884 - вигнано на каторгу до Німеччини. На території всієї Миколаївщини окупанти запровадили тяжку трудову повинність.
В перші дні окупації фашистам вдалося виявити і по-звірячому знищити більшість партійних і радянських працівників, залишених для підпільної роботи, що порушило мережу явок, завдало серйозного удару підпіллю. Однак в умовах жорстоких репресій народжувалися нові групи й організації, утверджуючи нескореність народу. Основною базою для створення підпілля і проведення Диверсійної роботи були промислові підприємства Миколаєва. Робітники чинили масовий опір окупантам, брали активну участь у діяльності підпільних організацій. Створювалися підпільні групи і у сільській місцевості, які згодом переросли у великі організації. Вже наприкінці 1941 року в області було відновлено і створено заново 40 підпільних організацій та груп.
З метою мобілізації радянських людей на боротьбу в тилу ворога підпільні організації широко використовували масово-політичну роботу, друкували і розповсюджували антифашистські листівки, відозви і звернення до населення. Всього у 6 підпільних друкарнях було випущено понад 30 тис. листівок4, які закликали до непримиренної боротьби проти окупантів.
Функції керівного ядра підпільних організацій і груп області виконував фактично «Миколаївський центр», створений з ініціативи В. О. Лягіна. Після розгрому ядра центру в Миколаєві в лютому 1943 року створюється нове керівне ядро в Херсоні на чолі з П. А. Комковим, яке координувало дії партійного підпілля на території сучасної Миколаївщини і Херсонщини. Після загибелі П. А. Комкова восени 1943 року керівне ядро підпілля знову перемістилося до Миколаєва.
Надійними помічниками старших товаришів були комсомольці і молодь. Бойові комсомольські групи створювалися майже в кожній підпільній організації. Прикладом вірного служіння Вітчизні залишилася в пам'яті народу діяльність комсомольської організації «Партизанська іскра» в с. Кримці Первомайського району. Виключну мужність виявили юні розвідники О. Кобер і В. Хоменко, які діяли в складі групи В. І. Андрєєва (Палагнюка),
Радянські люди саботували всі економічні, політичні і воєнні заходи окупантів. Провалився задуманий фашистами план введення в дію промислових підприємств. Селяни зривали сільськогосподарські роботи, псували техніку, не виконували натуральної повинності, приховували хліб. Завдяки активним діям підпілля, підтриманого населенням, було визволено з полону понад 5 тис. військовослужбовців Червоної Армії, врятовано від насильного вивезення на каторжні роботи до Німеччини близько 15 тис. чоловік.
З наближенням Червоної Армії багато підпільників стали на шлях відкритої збройної боротьби. В роки тимчасової окупації на території області діяло 89 підпільних організацій і груп, в яких брало участь, за неповними даними, понад 3200 чоловік, серед них більше 300 комуністів, та 11 партизанських загонів. За мужність і героїзм 1091 учасника підпілля і партизанського руху на Миколаївщині нагороджено орденами і медалями, а В. О. Лягіну, керівникові «Партизанської іскри» в с. Кримці В. С. Моргуненку, учасникам комсомольського підпілля П. К. Гречаному і Д. Г. Дяченко посмертно присвоєно звання Героя Радянського Союзу.
Орденами і медалями нагороджено також десятки тисяч жителів Миколаївщини, що відзначилися на фронтах війни. 58 уродженців області удостоєно високого звання Героя Радянського Союзу, 16 солдатів, зокрема І. С. Яновського, В. Г. Таранка, П. К. Решетилова та інших відзначено орденом Слави трьох ступенів. У Миколаєві, на бульварі ім. С. О. Макарова, встановлено стелу Героям Радянського Союзу - урожденцям області, які
виявили героїзм і відвагу в боротьбі за свободу і незалежність Батьківщини. Понад 70 тис. жителів області загинули на фронтах.
6-го березня 1944 року війська 3-го Українського фронту під командуванням генерала армії Р. Я. Малиновського, форсувавши Інгулець і захопивши на західному березі кілька плацдармів, приступнлп до здійснення Березнегуватсько-Снігурівської операції. За 2 дні наступальних боїв вони оволоділи Новим Бугом, Казанкою та іншими населеними пунктами і, {div float:right}{module ИМСУ ИН}{/div}перерізавши залізницю Долинська-Миколаїв, зламали фронт 6-ї німецької армії, яку було сформовано замість розбитих на Волзі військ Паулюса. З району Нового Буга війська фронту спрямували удар по тилах ворожих військ, що діяли на схід від Миколаєва. Одночасно зі сходу наступали 6-а і 5-а ударна та 28-а армії фронту, прикриті 17-ю повітряною армією. 9 березня радянські війська визволили Баштанку; 12-13 березня - Привільне і Володими- рівку. В березні в районі Березнегуватого і Снігурівки оточено і знищено угруповання гітлерівців до восьми дивізій. 19-20 березня визволено Єланець, Братське, Арбузинку. Тим часом війська правого крила 3-го Українського фронту оволоділи Новою Одесою і Вознесенськом. 20-24 березня війська цього фронту по всій лінії від Вознесенська до Миколаєва форсували Південний Буг. Частини 2-го Українського фронту на той час повністю очистили від окупантів Первомайськ, Криве Озеро і Врадіївку. 26 березня в Миколаївському торговому порту висадився загін десантників, яким командував старший лейтенант К. Ф. Ольшанський. А 28 березня війська 5-ї ударної і 28-ї армій оволоділи обласним центром, після чого війська лівого крила 3-го Українського фронту, форсуючи Південний Буг, зав'язали бої на підступах до Очакова. 31 березня з моря до Очакова підійшли десантники. Гітлерівці поспіхом тікали з міста. Область була повністю очищена від фашистських військ.
Миколаївська земля рясно полита кров'ю воїнів нашої багатонаціональної
Вітчизни. В лавах військових з'єднань воювали цілі полки і дивізії, сформовані із братніх народів. Так, 4-й гвардійський кавалерійський корпус був укомплектований кубанськими козаками і представниками народностей Північного Кавказу. Серед воєначальників, які брали участь у визволенні області, були генерали В. Д. Цвє- таєв, В. І. Чуйков - росіяни, Р. Я. Малиновський і Т. І. Танасчишин - українці, М. Г. Мікеладзе - грузин, І. О. Плієв - осетин та інші. За героїзм, проявлений у цих боях, понад 100 воїнів удостоєні звання Героя Радянського Союзу, 19 з'єднанням і частинам Радянської Армії присвоєно найменування «Миколаївських», «Первомайських» і «Новобузьких».
Одразу ж після визволення відновлювали свою діяльність обласні партійні та радянські органи, місцеві партійні організації. 30 березня 1944 року декілька районів Миколаївської області відійшли до новоствореної Херсонської області. У травні 1944 року на обліку в обласній парторганізації перебувало 1194, а на 1 січня 1945 року - вже 3311 комуністів. Поступово їх ряди зростали за рахунок демобілізованих з армії та тих, що поверталися з евакуації. На початку 1944 року затверджено склад бюро Миколаївського обкому партії і секретарів. Партійні, радянські та господарські органи комплектувалися, головним чином, працівниками, які прибували за путівками ЦК КП(б)У. Почали діяти й комсомольські осередки. До травня 1945 року комсомольська організація області об'єднувала понад 14,5 тис. юнаків і дівчат, що брали найактивнішу участь у відбудовчих роботах.
Величезної шкоди завдали гітлерівські окупанти народному господарству області. Було зруйновано багато підприємств, колгоспів, висаджені в повітря і спалені 10 886 виробничих, житлових, культурних та інших споруд, вивезено або знищено матеріальні і культурні цінності, а також 148 тис. голів великої рогатої худоби, 101 тис. коней, 70 проц. тракторного парку, 80 проц. комбайнів та іншої техніки. Збитки, завдані гітлерівськими окупантами, обчислювалися величезною сумою - 17 519 млн. крб. (в масштабах цін 1946 року).
Відчувалася гостра нестача спеціалістів, кваліфікованих робітників, будівельних матеріалів - лісу, цвяхів, цементу, часто були перебої у постачанні будов електроенергією. Через брак палива енергетичні потужності використовувалися лишена 4-8 проц. У надзвичайно складних умовах радянські люди на чолі з комуністами показували зразки самовідданої праці і творчої ініціативи у подоланні труднощів.
Центральний Комітет Комуністичної партії і Радянський уряд особливу увагу приділяли відновленню миколаївських суднобудівних заводів, які мали велике народногосподарське значення. На відбудову підприємств області були виділені значні фінансові і матеріальні ресурси. В 1944 році у відродженні тільки суднобудівних заводів брали участь понад 30 тис. чоловік. Серед них були українці, росіяни, білоруси, узбеки, киргизи, {div float:right}{module ИМСУ ИН}{/div}молдавани і представники інших національностей СРСР.
Вже через півроку після визволення області повністю або частково стали до ладу 216 підприємств союзного і республіканського підпорядкування та місцевої промисловості. Чорноморський суднобудівний завод приступив до ремонту суден і виробництва запасних частин для сільськогосподарських машин, на заводі «Дормашина» почали випускати продукцію інструментальний і складальний цехи, у Вознесенську стали до ладу крупорушка, два млини, канатний завод, хлібозавод, в Очакові-рибозавод, млин, а в Новоодеському районі -гончарний цех і кар'єр.
Успіхам у відбудові зруйнованого господарства значною мірою сприяла наполеглива робота місцевих партійних організацій, які безустанно дбали про посилення ідейно-політичного виховання трудящих, добір і розстановку кадрів, авангардну роль комуністів на виробництві. Так, для здійснення партійно-політичної і організаторської роботи на підприємствах суднобудування було поновлено посади парторгів ЦК ВКП(б). Всі відповідальні ділянки очолили комуністи. Зразки самовідданої праці подавали начальники цехів Чорноморського суднобудівного заводу О. В. Чимбир, Ф. Г. Смирнов, робітники заводу ім. 25-го Жовтня м. Первомайська В. П. Криворучко, Б. Г. Довжук, залізничники станції Голта І. Я. Пустовіт, І. І. Вітенко та інші. На промислових підприємствах області створювалися комсомольсько-молодіжні бригади, яких у червні 1944 року налічувалось 50. Переважна більшість їх постійно перевиконувала виробничі завдання. На заклик ЦК ЛКСМУ до Миколаєва прибуло 1500 молодих робітників з Вінницької, Кам'янець-Подільської, Херсонської і Кіровоградської областей, які самовіддано працювали на відбудові промислових підприємств, транспорту.
Обласна партійна організація багато уваги приділяла відновленню сільського господарства, яке дуже постраждало в період тимчасової окупації. Якщо до війни на полях працювало понад 6 тис. тракторів і комбайнів, то на час визволення області залишилося лише 274 трактори і 270 комбайнів, які потребували капітального ремонту. Були зруйновані тваринницькі ферми, пограбовані насіннєві фонди. Окупанти вивезли до Німеччини тільки великої рогатої худоби 179 907 голів.
Завдяки трудовому героїзму колгоспного селянства і робітничого класу, великій допомозі з боку Центрального Комітету нашої партії, Уряду, всього радянського народу сільське господарство області успішно відбудовувалося. До жовтня 1944 року в області відновлено 597 колгоспів, 39 МТС, З МТМ, 34 радгоспи. Незважаючи на великі труднощі, нестачу робочої сили, техніки, план весняної сівби 1944 року було виконано на 110 проц. Хлібороби зібрали того року врожай за 18-20 днів. У колгоспах, радгоспах і МТС працювало понад 800 комсомольсько-молодіжних бригад і ланок високого врожаю зернових, які систематично перевиконували норми. Сільські партійні організації приділяли багато уваги організаційно-господарському зміцненню колгоспів, добору і правильній розстановці керівних кадрів, посиленню масово-політичної роботи серед колгоспників. У 1944 році в обласному центрі 470 голів колгоспів закінчили місячні курси підвищення кваліфікації. Протягом 1944-1945 рр. підготовлено також понад 15 400 спеціалістів масової кваліфікації- бригадирів, ланкових, завідуючих фермами.
Робітники МТС по гвинтику збирали трактори і комбайни, відбудовували майстерні, верстати, обладнання. Бригада відомого механізатора О. П. Рожка у с. Врадіївці зуміла за короткий строк відремонтувати 7 тракторів і комбайнів, що значно зміцнило технічну базу МТС.
Радянський уряд надавав трудящим області велику допомогу технікою та коштами.
Допомагали у відбудові сільського господарства колгоспному селянству Миколаївщини також трудящі Воронезької, Куйбишевської, Саратовської областей, Алтайського краю, військові частини. Лише зі східних областей РРФСР було завезено 200 тракторів, 147 комбайнів.
З колгоспів Казахської і Узбецької РСР, Красноярського краю і Ростовської області прибуло декілька десятків тисяч голів худоби, 32 тис. коней.
Відродження промисловості і сільського господарства Миколаївщини стало кровною справою усіх трудящих Радянської країни. Відчутну допомогу подали вони трудівникам області і у відбудові закладів охорони здоров'я, культури, освіти.
Відновлювалася мережа цих закладів відразу ж після визволення області. {div float:right}{module ИМСУ ИН}{/div}Миколаївська міська, Вознесенська районна та інші місцеві Ради депутатів трудящих очолили рух за відбудову шкіл методом народної будови. Силами громадськості і шефських організацій ремонтувалися шкільні приміщення, виготовлялися меблі, заготовлялося паливо. Велику роботу по відновленню шкіл і організації навчального процесу провели комуністи - депутати місцевих Рад Є. К. Константинова, Н. С. Домненко, заслужена вчителька Української РСР М. Ф. Павлик та інші. Вже першого року після визволення почали працювати 2 вузи, 14 технікумів, 717 шкіл, 12 будинків культури, обласна філармонія, 13 кінотеатрів, 139 бібліотек.
При клубах було створено 306 гуртків художньої самодіяльності. Лише 1945 року на потреби культосвітніх закладів місцевими Радами депутатів трудящих асигновано близько 90 млн. крб.- понад 60 проц. обласного бюджету.
Всебічну допомогу подавали трудівники області фронту. На зібрані кошти було побудовано танкову колону «Колгоспник Миколаївщини», ескадрилью літаків «Призовник Миколаївщини». Із власних заощаджень трудящі внесли у фонд оборони понад 30 млн. крб., а також надіслали фронту 3600 тис. пудів хліба, 75 тис. пудів м'яса, близько 2600 тис. літрів молока та багато інших продуктів.
Після переможного закінчення Великої Вітчизняної війни розпочалася інтенсивна відбудова та дальший розвиток народного господарства. Великих зусиль докладали трудівники міст і сіл області, щоб успішно виконати завдання першого післявоєнного п'ятирічного плану. 1946 року тут діяло 40 підприємств союзного і республіканського підпорядкування, 97 підприємств місцевої промисловості, 89 кустарно-промислових артілей і 23 будівельні організації. Партійні і профспілкові організації розгорнули соціалістичне змагання за дострокове виконання п'ятирічки. Були вжиті заходи щодо вдосконалення організації та механізації виробництва на підприємствах, закріплення постійних кадрів, підвищення кваліфікації робітників, впровадження нової техніки і технології. Партійні організації спрямовували свою увагу на поліпшення господарської діяльності підприємств.
У 1947 році близько 90 проц. всіх працюючих брали участь у соціалістичному змаганні. Того ж року понад 4 тис. робітників значно перевиконали річні виробничі норми. З ініціативи Первомайської міськради і Заводської райради депутатів трудящих м. Миколаєва на всіх підприємствах створювалися депутатські пости. Комсомольці організовували рейдові бригади і пости, які здійснювали контроль за реконструкцією підприємств і цехів. Наступного року близько 5 тис. стахановців області виконали від 1,5 до 5 річних норм. Були реконструйовані і оснащені більш досконалим устаткуванням суднобудівні заводи. Так, наприкінці п'ятирічки на Чорноморському заводі працювало 83 проц. довоєнної кількості робітників, а продукції порівняно з 1940 роком випускалося значно більше. Завдяки технічному переозброєнню Первомайський завод ім. 25-го Жовтня виконав п'ятирічку за 4 роки.
VI обласна партійна конференція (лютий 1951 р.), підбиваючи підсумки виконання п'ятирічки, відзначила, що випуск валової продукції промисловості в 1950 році перевищив рівень 1940 року на 60 проц. Підприємства області на той час налагодили випуск обладнання для металургійної промисловості, складного литва, механічну обробку деталей для нафтодвигунів тощо. Багато нових видів продукції почали виробляти підприємства легкої промисловості, в т. ч. узорне трикотажне полотно, панчішно-шкарпеткові вироби, плащі з текстовініту тощо. Налагодилося виробництво будівельних матеріалів: вапна, цегли, черепиці, граніту. Вантажооборот усіх видів транспорту за 5 років зріс у 3 рази проти 1940 року. Трудящі області активно працювали на відбудові Донбасу і Дніпрогесу. Лише в 1946 році обком ЛКСМУ відрядив 300 комсомольців на відродження
Дніпрогесу ім. Леніна. 1950 року багато юнаків і дівчат виїхали на будівництво Теребле-Ріцької ГЕС у Закарпатську область.
Поступово піднімалося з руїн сільське господарство. У 1947 році посівні площі становили вже 91,1 проц. рівня 1940 року, на кінець п'ятирічки вони були повністю відновлені. 1950 року область зібрала високі врожаї зернових. Серед передових господарств були радгосп «Червона Баштанка» Новобузького, колгосп «Прапор комунізму» Вознесенського районів та інші, які збирали з кожного гектара до 25 цнт зернових. {div float:right}{module ИМСУ ИН}{/div}
У 1948 році колгоспи й радгоспи області перейшли на суцільні сортові посіви, стали широко застосовувати добрива на полях, раціональніше використовувати техніку. Довоєнна врожайність зернових та інших культур була перевершена. Підвищенню рівня господарювання сприяло укрупнення колгоспів у 1950-1951 рр.- 957 артілей області були реорганізовані в 395.
Виконуючи постанову лютневого (1947 р.) Пленуму ЦК КПРС «Про заходи піднесення сільського господарства в післявоєнний період», трудівники області докладали зусиль для зміцнення матеріально-технічної бази колгоспів і радгоспів. В цьому їм всіляко допомагав робітничий клас. Підприємства Миколаєва виготовили для села 33 пересувні майстерні і 66 польових вагончиків, значну кількість запчастин для сільськогосподарських машин. З районних центрів було направлено на постійну роботу в села понад 260 комуністів. До 1950 року повністю відновлено довоєнну потужність МТС та створено ще 9 МТС.
Спираючись на багатий досвід передових артілей, новаторів колгоспного виробництва, трудівники сільського господарства підвищували продуктивність праці, збільшували виробництво сільськогосподарських продуктів. На всю країну линула слава про майстрів-хліборобів радгоспу «Червона Баштанка», які демонстрували свої досягнення у Москві, трудівників колгоспу «Заповіт Ілліча» Арбузинського району, що 1947 року зібрали на великій площі по 30 цнт пшениці з гектара. Протягом 1947-1950 рр. 36 передовикам присвоєно звання Героя Соціалістичної Праці. В їх числі: П. б. Кислиця - голова колгоспу «Заповіт Ілліча» Арбузинського району, який славився високими врожаями пшениці, О. І. Іртишев - бригадир колгоспу ім. Г. І. Петровського Арбузинського району, Ф. Г. Яковенко - ланкова артілі «Соціалістична перебудова» Лисогірського району, які збирали по 25-30 цнт зернових з гектара. А. Г. Поточилов - комбайнер Явкинської МТС Баштанського району, який щорічно намолочував на комбайн 8 тис. цнт та інші. Орденами і медалями було нагороджено 620 колгоспників.
Із зміцненням економіки області поліпшувався добробут трудящих. 1950 року середньомісячний заробіток робітників і службовців становив 583 крб. проти 393 крб. у 1945 році. Протягом 1945-1951 рр. споруджено 270 тис. кв. метрів житлової площі.
Помітними були успіхи і в галузі охорони здоров'я. Проти довоєнного часу кількість лікарняних ліжок збільшилася на 21 проц., лікарів - на 70 проц. Була повністю відновлена мережа шкіл, вищих, середніх спеціальних навчальних і культурних закладів. У 774 загальноосвітніх школах навчалося близько 134 тис. дітей. За 1946-1949 рр. інститути випустили 740 і технікуми - 3104 спеціалісти. Велику культосвітню роботу серед населення проводили 19 районних будинків культури, більше тисячі клубів і червоних кутків, понад тисячу масових бібліотек з книжковим фондом близько 1,5 млн. примірників. Діяло 180 кіноустановок, у т. ч. у сільській місцевості - 150.
Місцеві Ради дбали про підвищення ідейно-політичного рівня культурно- освітньої роботи. В усіх районах діяли семінари завідуючих сільськими і колгоспними клубами, бібліотеками. Проводилися обласні, місцеві і районні огляди художньої самодіяльності, в яких брало участь до 20 тис. чоловік.
Важливу роль у піднесенні культурно-освітньої роботи в області відіграла постанова травневого (1946 р.) Пленуму ЦККП(б)У «Про стан культурно-освітньої роботи серед робітників підприємств міст Ворошиловграда, Маріуполя і в селах Миколаївської області». У жовтні 1946 року в області відбувся огляд музичної і хореографічної самодіяльності профспілок як підготовчий етап до всесоюзного огляду; наприкінці 1950 року було проведено районні, міські та обласний конкурси художньої самодіяльності, присвячені Декаді української літератури та мистецтва у Москві.
Миколаївський оркестр народних інструментів взяв участь у республіканській олімпіаді художньої самодіяльності 1949 року. Організаторів і постійних учасників оркестру М. А. Васильєва, Д. Д. Леонтенка, І. Й. Студенка нагороджено Грамотами Президії Верховної Ради УРСР. Серед чудових виконавських колективів слід відзначити жіночий духовий оркестр (керівник П. С. Барташ), що виник 1944 року на швейній фабриці ім. С. М. Кірова. {div float:right}{module ИМСУ ИН}{/div}
Активно відроджувалося і набувало довоєнної слави театральне життя області. Ще до закінчення війни розгорнув свою діяльність пересувний український музично- драматичний театр ім. Т. Г. Шевченка, режисером якого працював нині заслужений діяч мистецтв Української РСР М. Г. Єсипенко; у серпні 1945 року відновив свої вистави театр юного глядача (ТЮГ), а на початку вересня - російський драматичний театр ім. В. П. Чкалова, який з весни 1942 і до літа 1944 року працював у місті Алапаєвську Свердловської області, де здійснив постановку таких глибоко патріотичних п'єс, як «Хлопець із нашого міста» і «Російські людп» К. М. Симонова, «Кремлівські куранти» М. Ф. Погодіна.
Успішне виконання плану першої післявоєнної п'ятирічки сприяло створенню міцної бази для розвитку економіки і культури в наступні роки. Колективи промислових підприємств, здійснюючи модернізацію устаткування, впроваджували у виробництво найновіші досягнення науки, техніки, передового досвіду - швидкісну обробку металу, автоматичне зварювання, потокове складання машин і механізмів.
Серед молоді заводу «Дормашина» зародився чудовий рух за звання відмінника технічного прогресу, і незабаром під його знамено стало понад 70 комсомольсько-молодіжних колективів та 1200 молодих виробничників. Значного поширення в 1957-1958 рр. набули на підприємствах Миколаївщини, як і по всій країні, комплексні бригади, багатоверстатне обслуговування, рух за оволодіння кількома професіями.
За почином прославленого шахтаря Донбасу М. Я. Мамая тисячі робітників щоденно перевиконували змінні норми. Гаряче підхопили цей рух колективи заводів Чорноморського суднобудівного, ім. 25-го Жовтня, парфюмерно-скляного комбінату та інші. З'явилися бригади відмінної якості продукції.
Великими хлібозаводами, м'ясо-, харчо-, овочеконсервними комбінатами збагачувалась промисловість сільських районів. Для забезпечення потреб будівництва було споруджено багато підцриємств будівельної індустрії і будматеріалів, у т. ч. Кашперівський завод стінових матеріалів, цегельні-у Миколаєві і Первомайську, Олександрівський і Новоданилівський каменедробильні заводи тощо. 1955 року внаслідок героїчних зусиль трудящих обсяг промислового виробництва зріс порівняно з 1950 роком на 88,3 проц., продуктивність праці проти 1940 року -в 2,1 раза.
Здійснюючи рішення XX з'їзду КПРС і наступних Пленумів ЦК партії та долаючи наслідки культу особи, парторганізації області зміцнювали зв'язки з широкими масами трудящих. Якщо в 1951 році обласна партійна організація налічувала 14 054 члени і кандидати в члени партії, то в 1958 році - 28 630 чоловік. Вдосконалювалося керівництво Радами, профспілками, комсомолом. До складу місцевих Рад входило понад 5,5 тис. депутатів - кращих представників робітничого класу, колгоспного селянства, радянської інтелігенції. Протягом 1953-1958 рр. кількість членів профспілок збільшилася з 145 тис. до 200 тис. чоловік, обласної комсомольської організації-до 75 тис. членів, тобто майже у 3 рази. В ті роки понад 300 юнаків і дівчат з Миколаївщини виїхали на будівництво найбільшої в Європі домни «Криворізька-Комсомольська», понад 700 комсомольців - у східні райони СРСР на спорудження промислових велетнів. У Донбасі вони збудували вугільну шахту «Миколаївська-Комсомольська».
Дальшого розвитку набула промисловість області в роки семирічки. Цілеспрямована масово-політична робота сприяла підвищенню трудової активності та ініціативи працівників підприємств. Багато колективів і робітників заводів - Чорноморського суднобудівного, гідроапаратури, ім. 25-го Жовтня та інші - включились у змагання за дострокове виконання семирічки, зобов'язавшись виконати планові завдання за 6 років. Протягом семирічки обсяг промислового виробництва зріс на 80 проц. (замість 67 проц., передбачених планом), випуск продукції машинобудування - у 2 рази, харчової і легкої промисловості - в 1,5 раза. На суднобудівних заводах створювалися нові зразки і налагоджувався серійний випуск нових типів
суден. Партійна організація заводу ім. 61 комунара взяла під контроль впровадження в суднобудуванні обчислювальної техніки і машин з програмним керуванням, яке вперше застосовувалось в нашій країні. На заводі «Дормашина» почали виготовляти комплекс нових складальних шляхових машин, які користувалися великим попитом серед будівельних організацій. {div float:right}{module ИМСУ ИН}{/div}
Велика увага приділялася технічному прогресу. На підприємствах області було освоєно 70 механічних, конвейєрних і потокових ліній, встановлено близько 500 автоматів і напівавтоматів, створено 150 нових машин і механізмів, впроваджено 2 тис. універсальних пристосувань. Енергопідприємства області були зв'язані з енергосистемами «Дніпроенерго», «Одесенерго», «Молдавенерго». 396 раціоналізаторів області взяли участь у всесоюзному конкурсі на кращу пропозицію розробки і впровадження нових методів зварювання. Всього за 7 років впроваджено близько
67 тис. винаходів і вдосконалень, які дали економії 29,5 млн. крб. Технологи-машинобудівники почали широко застосовувати у виробництві синтетичні алмази. Миколаївські взуттєвики вперше на Україні освоїли нейритовий клей, що дало змогу підвищити надійність продукції на 18-20 процентів.
Боротьба за дострокове виконання семирічки народжувала нові, вищі форми змагання. Ініціаторами руху за комуністичну працю на Миколаївщині стали бригади судноскладальників П. М. Щербакова, Ф. В. Хилька, бригада токарів І. І. Коржова, комсомольсько-молодіжна локомотивна бригада М. П.Мірошниченка, які зобов'язалися виконати свої завдання за 6 років. На кінець семирічки рухом за комуністичну працю у провідних галузях промисловості було охоплено близько 70 проц. робітників, в легкій - 77 проц. Крім того, у змаганні за «українську годину» брало участь понад 21 тис. чоловік, що виконували денну норму за 7 годин. Протягом семирічки вони виробили надпланової продукції до 5 млн. карбованців.
Робітники всіх галузей промисловості підтримали почин колективів московських і ленінградських підприємств, які вирішили протягом найближчих років досягти рівня світових зразків з найважливіших виробів. Боротьбу за якість очолили суднобудівники, колективи заводу ім. 25-го Жовтня, Вознесенської швейної фабрики, трудівники шкіряно-взуттєвого і парфюмерно-скляного комбінатів, швейної фабрики ім. Кірова, Первомайської швейної фабрики, де народилося чудове змагання за звання «Майстер - золоті руки».
За роки семирічки понад 3,6 тис. робітників та інженерно-технічних працівників області нагороджено орденами і медалями Радянського Союзу, в т. ч. звання Героя Соціалістичної Праці удостоєні бригадири Ф. М. Гущин, П. М. Щербаков, електрозварниця В. П. Гурмаза, кранівник В. І. Баришевський та інші.
Широкі можливості для дальшого розвитку промисловості відкрили вересневий (1965 р.) Пленум ЦК КПРС, запровадження господарської реформи. До 1971 року на нові умови планування й економічного стимулювання перейшло понад 200 великих підприємств, які дали близько 85 проц. загального прибутку всіх підприємств області. Щоб поліпшити економічне навчання кадрів, партійні, громадські організації, Ради депутатів трудящих створили понад 10 університетів економічних знань, близько 120 теоретичних семінарів з проблем планування й економіки. Районні техпіко-економічні ради подавали підприємствам постійну допомогу в плануванні й організації виробництва. Активізували свою діяльність бюро економічного аналізу і конструкторські бюро на громадських засадах. Повсюдно створювалися лабораторії і бригади наукової організації праці.
На виробництві впроваджувалися графіки ритмічності, сітьове планування й управління. На багатьох підприємствах введено внутрішньоцеховий госпрозрахунок, а в будівельних організаціях - госпрозрахункові бригади. На підприємствах освоєно 335 нових типів машин і устаткування, які створені в СРСР вперше.
Широко розгорнуте соціалістичне змагання сприяло достроковому виконанню народногосподарських планів колективами промислових підприємств. До 7 листопада 1970 року працівники промисловості завершили в основному завдання восьмої п'ятирічки по загальному обсягу
виробництва. Випуск продукції збільшився в 1,6 раза, продуктивність праці зросла в 1,4 раза.
Провідними галузями промисловості області є машинобудівна та {div float:right}{module ИМСУ ИН}{/div}металообробна. Особливо значних успіхів досягнуто в розвитку суднобудування, що є основним напрямом машинобудівної промисловості. Наприклад, суднобудівники здали в експлуатацію кораблів набагато більше, ніж за всі передвоєнні роки. А машинобудівники освоїли за п'ятирічку випуск 170 нових видів машин. Здійснено було велику програму робіт в галузі науково-технічного прогресу, впроваджено у виробництво 140 нових зразків машин і знарядь, налагоджено виробництво понад 700 нових видів промислової продукції тощо.
За роки п'ятирічки введено в дію 88 промислових підприємств і великих цехів, у т. ч. заводи: Первомайський - «Фрегат», Ольшанський цементний, Снігурівський- мінеральних вод, Миколаївський і Первомайський хлібозаводи, Новобузький сирзавод, взуттєву фабрику у Миколаєві, Снігурівську птахофабрику, мідійний цех Очаківського рибокомбінату. Розширено потужності заводів: Миколаївського молочного, Олександрівського залізобетонних виробів, трикотажного комбінату в Миколаєві та інших:
За успіхи, досягнуті в змаганні на честь 50-річчя Великого Жовтня, ордена Леніна Чорноморський суднобудівний завод нагороджено пам'ятним Червоним прапором ЦК КПРС, Президії Верховної Ради, Ради Міністрів СРСР і ВЦРПС; пам'ятним прапором ЦК КП України, Президії Верховної Ради, Ради Міністрів УРСР і Укрпрофради - ордена Леніна завод ім. 61 комунара та Первомайський завод ім. 25-го Жовтня; пам'ятними прапорами обкому КП України і облвиконкому -11 промислових підприємств області.
4 підприємства і будівельні організації, які перемогли у соціалістичному змаганні на честь 100-річчя з дня народження В. І. Леніна, нагороджені Ленінськими ювілейними почесними грамотами ЦК КПРС, Президії Верховної Ради СРСР, Ради Міністрів СРСР і ВЦРПС: Чорноморський суднобудівний завод, Первомайський молочноконсервний комбінат, Миколаївська пересувна механізована колона № 1 тресту «Укррадгоспспецбуд», будівельно-монтажне управління № 23 тресту «Миколаївсільбуд». Ленінськими ювілейними почесними грамотами ЦК КП України, Президії Верховної Ради УРСР, Ради Міністрів УРСР і Укрпрофради нагороджено 5 підприємств.
Тепер на Миколаївщині близько 1050 підприємств. Питома вага важкої промисловості в загальному обсязі виробництва становить 60 проц. Якщо до революції більш-менш розвинутим промисловим центром був лише Миколаїв, то нині тільки у Вознесенському районі діє 24 великих підприємства; в Очакові-7. Містом з високорозвинутою промисловістю став Первомайськ.
Вироби промислових підприємств області здобули визнання не тільки в нашій країні, а й за кордоном. Великий попит мають риболовні траулери і рефрижератори, суднові механізми і дизель-генератори, запчастини для сільськогосподарських машин і дорожні машини, згущене молоко та парфюмерні й косметичні вироби. Транспортерні стрічки, які виготовляв завод підйомно-транспортного устаткування, відправлялися до Угорщини, Монголії, Куби і Фінляндії. У цехах цього заводу виготовлено обладнання для Асуанської греблі (АР6) і Бхілайського металургійного комбінату (Індія). Шляхові машини з маркою «Дормашина» можна зуст
ріти в Болгарії, Польщі, Румунії, Югославії, Чехословаччині, АРЄ, Йємені, Індії, Афганістані та ін. країнах. Промислова продукція області експонувалась на міжнародних ярмарках і виставках в 15 країнах світу.
Нові перспективи дальшого розвитку народного господарства області намічені дев'ятим п'ятирічним планом. Головне завдання п'ятирічки, як підкреслюється в рішеннях XXIV з'їзду КПРС, полягає в тому, щоб «забезпечити значне піднесення матеріального і культурного рівня життя народу на основі високих темпів розвитку соціалістичного виробництва, підвищення його ефективності, науково-технічного прогресу і прискорення зростання продуктивності праці».
Протягом 1971-1975 рр. заплановано розширити Чорноморський суднобудівний завод та завершити будівництво заводу зольного гравію у Миколаєві, ввести в дію 2-у чергу заводу «Фрегат» у Первомайську. Стануть до ладу нові підприємства у Первомайську (дробильно-сортувальний завод,
м'ясокомбінат та птахокомбінат), Вознесенську (шкірзавод), Жовтневому (пивзавод), Баштанці (сирзавод), Веселиновому (завод сухого молока) тощо. Взятий Комуністичною партією курс на дальшу інтенсифікацію виробництва зумовлює необхідність значного підвищення продуктивності праці, поліпшення використання виробничих фондів, наукової організації {div float:right}{module ИМСУ ИН}{/div}праці, вдосконалення методів управління народним господарством.
'У створенні достатку сільськогосподарських продуктів у Радянській країні велику роль відіграє і соціалістичне сільське господарство області. Спираючись на матеріально-технічну допомогу держави, трудівники сільського господарства ще до 1950 року набагато перевершили довоєнний рівень виробництва основних видів сільськогосподарської продукції.
Проте на той час в області ще значна частина колгоспів і радгоспів одержувала низькі врожаї, не виконувала планів заготівель хліба і продуктів тваринництва. У деяких колгоспах порушувався основний принцип соціалістичного господарювання - принцип матеріальної заінтересованості, низько оплачувалася праця хліборобів. 1952 року землевпорядкованими були тільки 16 проц. господарств, сівозміни освоїли лічені колгоспи і радгоспи. У колгоспах і МТС працювало дуже мало спеціалістів сільського господарства з вищою освітою.
Виконуючи рішення вересневого (1953 р.) Пленуму ЦК КПРС, партійні організації послали на постійну роботу в артілі й радгоспи понад 500 комуністів, а комсомольська організація - 2200 комсомольців. З міст області в села прибули інженери й техніки, трактористи й комбайнери, слюсарі й токарі та інші кваліфіковані кадри. Тільки восени 1953 року в колгоспи послано 502 агрономи і 375 зоотехніків.
Зросла кількість комуністів, безпосередньо зайнятих у сільськогосподарському виробництві. У 1954 році робітники 54 промислових підприємств і організацій взяли шефство над 90 колгоспами, 4 радгоспами і 13 МТС. Всі ці заходи, а також велика допомога держави, посилення технічної оснащеності сільського господарства, піднесення рівня агротехніки створили умови для значного зростання сільськогосподарського виробництва. В 1958 році порівняно з 1953-м валовий збір зерна в області
зріс на 50 проц. і становив 112 млн. пудів. Урожайність усіх зернових тоді досягла 19,1 цнт з гектара.
Колгоспи і радгоспи збільшили виробництво м'яса в живій вазі з 37 тис. тонн в 1953 році до 48 тис. тонн в 1958 році, молока-відповідно-з 130,5 тис. тонн до 321,1 тис. тонн. Державні заготівлі продуктів тваринництва за цей час збільши-
лись більше, ніж в два рази. Тільки за чотири роки (1954-1958 рр.) грошові доходи артілей зросли в чотири рази, досягнувши майже 120 000 тис. крб. За великі успіхи у збільшенні виробництва зерна, цукрових буряків, м'яса, молока та ін. сільськогосподарських продуктів, за успішне виконання соціалістичних зобов'язань по продажу державі 1958 року 47,3 млн. цнт хліба Миколаївську область нагороджено орденом Леніна. Урядовими нагородами відзначено тоді 3300 передовиків сільського господарства, в т. ч. головам колгоспів С. П. Повстяну, С. Д. Танченку, О. М. Луговому, чабанам В. К. Харлану, М. М. Теодору, доярці М. Д. Педченко, свинарці О. Д. Критіній та першому секретареві Кривоозерського райкому партії М. П. Гацуцу присвоєно звання Героя Соціалістичної Праці.
Переконливим показником зміцнення економіки колгоспів і радгоспів було значне збільшення їх доходів та неподільних фондів. За роки семирічки грошові доходи артілей зросли майже в 2 рази, неподільні фонди - в 2,1 раза. На кінець семирічки вже 253 колгоспи і 84 (з 85) радгоспів області стали рентабельними господарствами. В 1965 році артілі одержали 38 млн. крб. прибутку, а радгоспи - 24 млн. карбованців.
Держава щедро постачала колгоспи і радгоспи досконалими сільськогосподарськими машинами, внаслідок чого невпинно зміцнювалася їх матеріально-технічна база. Після реорганізації МТС (1958 р.) артілі одержали близько 4 тис. тракторів, багато комбайнів, культиваторів, плугів, сівалок та ін. сільськогосподарської техніки. Підвищився рівень механізації всіх процесів виробництва, внаслідок чого зросла продуктивність праці в колгоспах,
У 1970 році на полях 231 артілі та 107 радгоспів працювало понад 13 тис. тракторів різних марок, що в 2,2 раза більше, ніж було наприкінці 1950
року. Повністю механізовано оранку, сівбу, міжрядний обробіток просапних культур, збирання зернових і соняшнику. У 1968 році завершено електрифікацію колгоспів і радгоспів області. 1970 року в колгоспах і радгоспах діяло понад 500 механізованих ланок, які вирощували кукурудзу на площі 80 тис. га, цукрові буряки - на площі 12 тис. гектарів. Здійснюючи курс на комплексну механізацію в тваринництві, партійні, радянські і {div float:right}{module ИМСУ ИН}{/div}господарські організації спиралися на досвід роботи показових ферм, які діяли 1970 року в 35 господарствах.
Обласне об'єднання «Сільгосптехніки» та міжколгоспні будівельні організації області перші виконали восьмий п'ятирічний план на 114 проц., продали колгоспам і радгоспам обладнання для механізації трудомістких процесів на фермах на 26 680 тис. крб. при плані 23 423 тис. карбованців.
Партійні організації, Ради депутатів трудящих, профспілки та комсомольські організації, надаючи великого значення поширенню досвіду передовиків сільського господарства, з 1960 року створили в колгоспах і радгоспах 620 шкіл передового досвіду, 346 шкіл механізаторів. Багато з них працювало безпосередньо в бригадах і на фермах передовиків виробництва- свинарки О. Д. Критіної, чабана М. М. Теодора, бригадира тракторної бригади О. П. Рожна та інших. На базі бригади Героя Соціалістичної Праці І. М. Фейчера (колгосп ім. Леніна Новобузького району) проводилися районні семінари з питань вирощування просапних культур без затрат ручної праці, а метод бригадира тракторної бригади (яка вирощувала худобу на м'ясо) колгоспу «Україна»
Врадіївського району О. П. Рожка вивчали на обласному семінарі 196 бригад і ланок. Багатий досвід у спеціалізації тваринництва набули в Новоодеському районі, де велику рогату худобу відгодовували госпрозрахункові виробничі бригади. Інтенсивно розвивалося тваринництво і в радгоспах Миколаївського району. Найважливіші ділянки виробництва очолювали комуністи. Так, в 1970 році з 14 з лишком тис. комуністів, що перебували на обліку в колгоспних і радгоспних партійних організаціях, майже 13 тис., або 88 проц. працювали безпосередньо на виробництві. В бригадах, на фермах та ін. виробничих дільницях створено 700 партійних і партійно-комсомольських груп. Важливу роль у боротьбі за піднесення сільського господарства відіграли економічні ради при обкомі КП України і райкомах партії, які провели велику роботу по вивченню і узагальненню економіки колгоспів і радгоспів, розробили цілий ряд практичних рекомендацій щодо підвищення ефективності сільськогосподарського виробництва. Вже в 1966 році всі 253 колгоспи області перейшли на внутрігосподарський розрахунок і грошову оплату праці. За досягнуті успіхи у виробництві і продажу державі зерна озимих культур 1966 року Миколаївщині присуджено перехідний Червоний прапор ЦК КП України і Ради Міністрів УРСР. Головний Комітет ВДНГ нагородив область Дипломом першого ступеня.
У змаганні на честь 50-х роковин Великого Жовтня пам'ятного Червоного прапора ЦК КПРС, Президії Верховної Ради, Ради Міністрів СРСР і ВЦРПС удостоїлись радгосп «Реконструкція» Березнегуватського району, артілі ім. Героя Радянського Союзу М. І. Москаленка Новобузького району, ім. Кірова Вознесенського району; пам'ятного Червоного прапора обкому КП України і облвиконкому - радгосп ім. Леніна Жовтневого району, колгосп «Дружба» Первомайського району і Баштанське районне об'єднання «Сільгосптехніки».
Успішно виконали трудівники сільського господарства області восьму п'ятирічку. Понад план було продано 427 тис. тонн зерна, 25 тис. тонн соняшнику, 450 тис. тонн цукрових буряків, 33 тис. тонн овочів, 71 тис. тонн м'яса, 212 тис. тонн молока, понад 151 млн. штук яєць, 16 тис. цнт вовни та багато ін. сільськогосподарських продуктів. Важливим фактором, що сприяв зростанню сільськогосподарського виробництва, було використання поливних земель, площа яких в області досягла понад 60 тис. га. В ювілейному 1970 році хлібороби виростили і зібрали в середньому по 25,5 цнт зернових, у т. ч. по 28,3 цнт озимої пшениці та 285 цнт цукрових буряків з га. Валовий збір зерна становив близько 2 млн. тонн. В засіки Батьківщини того року засипано 819,3 тис. тонн зерна при плані 671 тис. тонн. Найкращих показників по продажу хліба державі добилися Врадіївський, Кривоозерський, Очаківський, Єланецький, Баштанський і Миколаївський райони. Найбагатший урожай цукрових буряків 355 цнт з га
одержали буряководи Врадіївського району. На базі колгоспів в області вже створено чимало промислових підприємств, що у майбутньому мають стати основою аграрно-промислових комплексів. Невпинно зростає питома вага робітників, зайнятих у сільському господарстві або ж на підприємствах, що його обслуговують і розташовані в сільській місцевості. {div float:right}{module ИМСУ ИН}{/div}
Розширюється шефська допомога робітничих колективів трудівникам сільського господарства. Тільки протягом восьмої п'ятирічки за їх участю введено в експлуатацію близько 250 кормоцехів, обладнано понад 640 кормокухонь, пущено понад 400 доїльних установок, виконано монтажні роботи для зрошення 5 тис. га земель,
побудовано 40 га теплиць тощо. Всебічна допомога міста селу - яскрава демонстрація нездоланної сили союзу робітничого класу і колгоспного селянства.
Найбільше відзначились у ювілейному соціалістичному змаганні радгоспи «Богданівна» Доманівського району, «Авангард» Жовтневого району, артілі ім. І. В. Мічуріна Кривоозерського району, «Україна» Веселинівського району. Вони нагороджені Ленінськими ювілейними почесними грамотами ЦК КПРС, Президії Верховної Ради СРСР, Ради Міністрів СРСР і ВЦРПС. За успіхи, досягнуті в розвитку сільськогосподарського виробництва і виконанні восьмого п'ятирічного плану, звання Героя Соціалістичної Праці присвоєно Л. Р. Апостоловій, М. С. Бойку, В. Г. Громовій, І. С. Дергачову, В. Г. Личку, І. М. Максимову, М. І. Стрекаловій, X. І. Цушку, В. Г. Шевченку. Радгосп «Агрономія» Арбузинського району нагороджено орденом Жовтневої Революції, колгосп «Україна» Врадіївського району - орденом Трудового Червоного Прапора, а радгосп «Південний» Жовтневого району- орденом «Знак Пошани». 118 передовиків виробництва удостоєні ордена Леніна, 153 - ордена Жовтневої Революції, 621 - ордена Трудового Червоного Прапора.
Згідно з Директивами XXIV з'їзду КПРС по п'ятирічному плану розвитку народного господарства СРСР на 1971-1975 рр. середньорічне виробництво зерна в степовій зоні України, куди входить і Миколаївська область має досягти 20-22 млн. тонн, а середньорічна врожайність становитиме 27-30 цнт. з га. Відповідно до цього трудящі області щорічно вироблятимуть 2,2 мільйона тонн зерна, а продаж його державі досягне 1 млн. тонн. Вже першого року п'ятирічки хлібороби області виростили високий врожай зернових - по 28,2 цнт з га. Площі поливних земель розширяться на 30 тис. га. У зв'язку з цим розгорнеться спорудження Південнобузької, Спаської, Інгулецької
та Явкинської зрошувальних систем. Значно зросте виробництво продукції тваринництва на промисловій основі. До 1975 року в області буде збудовано 55 великих механізованих ферм для відгодівлі свиней і великої рогатої худоби, 8 молочнотоварних комплексів.
Удвічі збільшиться виробництво овочів, значно підвищиться виробництво винограду за рахунок створення в південних районах області спеціалізованих виноградарських радгоспів, площа яких до кінця 1971 року досягне 24 тис. гектарів.
Із піднесенням економіки, продуктивних сил поліпшується добробут трудящих, що є найвищою метою економічної політики партії, яка неухильно дбає про створення умов для всебічного розвитку здібностей і творчої активності радянських людей. Тільки за восьму п'ятирічку заробітна плата робітників і службовців зросла на 40 проц. У 1970 році оплата людино-дня в колгоспах становила 3 крб. 64 коп.- у два рази більше середньорічної оплати за минулу п'ятирічку. Протягом 1965-1970 рр. вклади населення в ощадних касах зросли в 2,3 раза, в т. ч. на селі - в 3,1 раза, і становили 130 млн. крб. Понад 198 тис. чоловік одержували пенсію.
В післявоєнні роки за рахунок державних, кооперативних вкладень в області побудовано 4 млн. кв. метрів житла. Ця площа майже в три рази більша за весь житловий фонд Миколаєва в 1940 році. Крім того, в селах і містах колгоспники, робітники та службовці спорудили 120 тис. індивідуальних житлових будинків. За восьму п'ятирічку трудящі області одержали понад 1,8 млн. кв. метрів нового житла, за цей час газифіковано близько 90 тис. квартир та індивідуальних будинків, або в 2,2 раза більше, ніж за весь післявоєнний час. Виросли нові житлові райони у Миколаєві, Первомайську, Вознесенську, Снігурівці, Жовтневому; при Ольшанському цементному і Засільському цукровому заводах з'явилися нові селища. 170
млн. крб. буде витрачено на житлове будівництво протягом 1971-1975 рр., що на третину більше, ніж у роки восьмої п'ятирічки. Вдосконалюється система побутового обслуговування. З 1950 по 1971 рік його обсяг зріс у середньому по області в 6 разів, а в сільській місцевості - у 8 разів. В 1970 році на Миколаївщині працювали 1244 майстерні і ательє побутового обслуговування, з них 475 - на селі. {div float:right}{module ИМСУ ИН}{/div}
Тільки за післявоєнний час 22 села області перетворено на селища міського типу, до розряду міст віднесено села Жовтневе, Снігурівку, Новий Буг. На селах звичними спорудами стають просторі будинки культури, двоповерхові універмаги, спеціалізовані крамниці, підприємства побутового обслуговування, міжколгоспні будинки відпочинку, комфортабельні готелі. 1970 року витрати на поліпшення охорони здоров'я становили 2 млн. крб., тобто в 2,5 раза більше ніж у 1950 році. З кожним роком зростає мережа медичних закладів і кількість медпрацівників в них. В 1970 році в області функціонувало 899 лікувально-профілактичних закладів,
5 санаторіїв. В усіх цих закладах працювало близько 23 тис. медпрацівників.
На 10 тис. жителів в області припадає 21 лікар і 82,3 працівника середнього персоналу проти відповідно - 6,3 і 24,6 в 1940 році. Кількість лікарняних ліжок за цей період зросла в тому ж розрахунку на 10 тис. чоловік населення з 36,3 до 104,42. 16 нових лікарень буде збудовано в області протягом дев'ятої п'ятирічки. У 1970 році за путівками профспілок на курортах і в санаторіях лікувалося понад
6 тис. трудящих. В піонерських і шкільних таборах відпочивало понад 47,6 тис. хлопчиків і дівчаток.
Велика увага приділяється вихованню і навчанню підростаючого покоління. В 1970 році в області було 452 дитячих дошкільних заклади, в яких виховувалось 41,5 тисячі дітей, тоді як у 1940 році таких закладів було 92, а кількість дітей в них - 3,9 тисячі.
1961 року в області завершено перехід до обов'язкової восьмирічної освіти. В 1970/1971 навчальному році тут налічувалося 874 денні загальноосвітні школи,
в яких навчалося 179,6 тис. учнів, а всього в області - 1 тис. загальноосвітніх шкіл. За охопленням навчанням дітей це майже в 3 рази більше, ніж 1914 року, коли на Миколаївщині було 740 шкіл на 68,2 тисячі учнів, до того ж тоді понад 90 проц. шкіл були початковими. Протягом восьмої п'ятирічки збудовано 129 нових шкіл. А за роки дев'ятої п'ятирічки відчинять двері ще 150 шкіл. 1970 року у всіх школах працювало 13 тис. вчителів. За післявоєнні роки 45 вчителям області присвоєно звання заслуженого вчителя У РСР.
Підвищується загальноосвітній рівень колгоспників, поглиблюються їх знання в галузі агрономії, зоотехнії, механізації та електрифікації, конкретної економіки. Зростає також фаховий рівень керівних кадрів колгоспів і спеціалістів сільського господарства. Утверджується якісно нове поняття про радянського селянина - високоосвіченого, активного у праці господаря землі і своєї долі.
Інженерів-кораблебудівників, учителів математики і фізики, української мови і літератури, фахівців холодильної промисловості та машинобудування, інженерів- будівельників готують вузи області - ордена Трудового Червоного Прапора кораблебудівний інститут ім. С. О. Макарова, педагогічний інститут ім. В. Г. Бєлінського, Первомайський загальнотехнічний, Миколаївський будівельний та Миколаївський культурно-освітній факультети. В них навчається 9,5 тис. студентів. 16 середніх спеціальних навчальних закладів охоплюють 15,9 тис. юнаків і дівчат. Близько 7 тис. спеціалістів за 1970 рік підготували 25 профтехучилищ. Якщо в 1960 році на кожну тисячу чоловік населення області 128 чоловік було з вищою і середньою освітою, то в 1970 році - 255. В 1970 році тут було наукових працівників 1277, у т. ч. 165 докторів і кандидатів наук.
Немає майже жодної галузі науки, у якій би не працювали вчені-миколаївці - уродженці області, вихованці її вузів. Серед них - біологи академіки АН У РСР, заслужені діячі науки УРСР Герой Соціалістичної Праці О. В. Квасницький, А. О. Сапєгін (1883-1946), заслужений діяч науки УРСР К. М. Леутський; в галузі технічних наук - член-кореспондент АН УРСР В. М. Бузник, дійсний член ВАСГНІЛ П. М.Василенко; доктор хімічних наук, заслужений діяч науки УРСР О. І. Юрженко; доктор геолого-мінералогічних
наук, почесний член Географічного товариства СРСР П. К. Заморій; професор, лауреат Всесоюзного конкурсу піаністів П. О. Скловський; доктори медичних наук К. І. Кульчицький, А. І. Середницький та інші.
У підвищенні культурного рівня трудящих, формуванні у них комуністичного світогляду важливу роль відіграють обласне літературне об'єднання, об'єднання{div float:right}{module ИМСУ ИН}{/div}
«Стапель» і «Вогні новобудов», літературні групи на заводах і при газетах. Допомогу молодим літераторам області подають письменники старшого покоління - уродженці Миколаївщини, поети і літературознавці.
Незмінним успіхом глядачів користуються вистави обласного російського драматичного театру ім. В. П. Чкалова, обласного українського музично-драматичного театру, театру ляльок та інших. Славиться область своїми самодіяльними театрами, особливо Первомайським, Воз- несенським, Братським, які удостоєні почесних найменувань народних. Крім українських і російських п'єс, на сцені самодіяльних колективів ставляться драматичні твори братніх народів СРСР, світова класика. Так, дотепну сучасну комедію білоруського письменника А. Макайонка «Лявоніха на орбіті» показали глядачам аматори Миколаївського районного будинку культури.
Велику роботу щодо естетичного виховання трудящих проводять обласна державна і народна філармонії, музичне училище, 45 музичних шкіл і філіалів. Особливо високого рівня досягла музична художня самодіяльність області. В її творчому здобутку - майстерне виконання таких складних творів, як вальс з балету «Лебедине озеро» П. І. Чайковського, ораторія на тему української народної пісні «Взяв би я бандуру» К. Я. Домінчена. Про творчі успіхи місцевих музик свідчить збірка пісень аматорів «Співає Миколаївщина», видана 1958 року, такі твори, як «Марш суднобудівників», «Пісня про 61 комунара», «Поема про десантників-визволителів Миколаєва».
Соціалізм не тільки відкрив трудящим масам широкий простір до цінностей духовних, але й зробив їх безпосередніми творцями культури, свідченням чого є небачений розмах народної творчості.
Всього в області працюють більше як 6 тис. колективів художньої самодіяльності, в яких беруть участь 65 тис. чоловік. Самодіяльні артисти Миколаївщини здобула 27 золотих, срібних і бронзових медалей під час республіканського фестивалю народного мистецтва, присвяченого 50-річчю Великого Жовтня. Високу оцінку дістав звітний концерт самодіяльних митців області в м. Києві. А на республіканському конкурсі, присвяченому 100-річчю з дня народження В. І. Леніна, аматори художньої самодіяльності завоювали 102 медалі з різних жанрів самодіяльного мистецтва. Особливо відзначилася сільська самодіяльність: народний хор села Балов- ного Жовтневого району, Братський дівочий ансамбль, танцюристи з Баштанки, інструментальний ансамбль «Колос» з колгоспу «Україна» Очаківського району та інші.
18 самодіяльним мистецьким колективам області присвоєно почесне звання народних і заслужених, серед них Первомайській хоровій капелі міського будинку культури, заслуженому духовому оркестру УРСР Чорноморського суднобудівного заводу, духовому оркестру колгоспу ім. Горького Кривоозерського району, Новоодеському самодіяльному танцювальному колективу тощо.
Багато творів радянських митців - членів обласного відділення Спілки художників України експонуються в обласному художньому музеї ім. В. В. Верещагіна й картинній галереї м. Нового Буга.
Визначні майстри декоративного народного розпису працюють в Арбузинському районі. Твори Д. Дробот, М. Кислицької. П. Лук'яненка з села Садового -
різні панно, малюнки рослинного та геометричного орнаменту, - не раз експонувалися на обласних і республіканських виставках народного мистецтва.
На Миколаївщині - понад 1 тис. кінотеатрів і кіноустановок, близько 1 тис. будинків культури і клубів, 1780 бібліотек (у 1950 році - 900) з книжковим фондом 12 млн. книг.
Велику виховну роботу проводять 4 державні музеї: обласний краєзнавчий і художній ім. В. В. Верещагіна в Миколаєві, музей ім. О. В. Суворова в Очакові та ім. «Партизанської іскри» в с. Кримці Первомайського району. Крім того, в області - понад 450 народних музеїв, ленінських кімнат і
куточків революційної, бойової та трудової слави, більшість яких створена до 50-річчя Великого Жовтня і 100-річчя з дня народження В. І. Леніна. Музей історії суднобудування на заводі ім. 61 комунара, краєзнавчі музеї в {div float:right}{module ИМСУ ИН}{/div}селах Тернівці (Жовтневого району), Ново- петрівці (Снігурівського району), Баштанці, Ленінський музей у Володимирів- ській школі-інтернаті Казанківського району за змістовну роботу нагороджені грамотами і преміями Міністерства культури УРСР.
Про потяг трудящих до друкованого слова свідчить те, що на кожну тисячу жителів передплачується 1546 примірників періодичних видань. У змаганні за краще розповсюдження преси область у 1966-1969 рр. посідала друге місце, а в 1970-1971 рр. - перше місце в республіці. Велику роль у комуністичному вихованні трудящих відіграють обласні газети «Південна правда» (виходить українською і російською мовами тиражем понад 180 тис. примірників) і «Ленінське плем'я» (тираж 52 тис.). Видається також 19 районних газет (тиражем понад 120 тис. примірників), 101 багатотиражка. У роботі обласної і місцевих газет беруть участь близько 44 тис. робсількорів.
За післявоєнні роки у 10 разів збільшився в області продаж книг. Протягом цього часу Миколаївському облкниготоргу 17 разів присуджувалися перші місця у всесоюзному і республіканському змаганнях. За успіхи, досягнуті в соціалістичному змаганні на честь 100-річчя з дня народження В. І. Леніна, йому вручено Ленінську ювілейну почесну грамоту ЦК КП України, Президії Верховної Ради УРСР, Ради Міністрів УРСР і Укрпрофрадп.
Миколаївщина - область суцільної радіофікації. Тут є кілька ультракороткохвильових радіостанцій. У квартирах трудящих -130 тпс. телевізорів. В області 19 редакцій районного і близько 130 редакцій фабрично-заводського і колгоспно- радгоспного радіомовлення.
На Миколаївщині працюють 67 народних університетів з 82 факультетами та відділеннями, 643 лекторії. Активну участь у культосвітній роботі беруть широкі кола інтелігенції. Обласна організація товариства «Знання» об'єднує понад 12 тис. лекторів.
Значну роботу проводить обласна організація Українського товариства охорони пам'ятників історії і культури. На Миколаївщині 820 пам'яток історії, культури, архітектури, 400 меморіальних до- шок, 200 з яких встановлено до 50 річчя Великого Жовтня. Серед визначних пам'яток дорадянсько- го часу відомий заповідник «Ольвія», пам'ятники О. В. Суворову і Р. Г. Судковському в Очакові, будинок обсерваторії в Миколаєві та інші.
Свідченням безмежної поваги радянських людей до пам'яті героїв, що віддали своє життя за соціалістичну Батьківщину в роки Великої Вітчизняної війни, є 398 пам'ятників бойової слави у містах
і селах області. Подвиг військ 3-го Українського фронту в боях за визволення Миколаївщини увічнить меморіальний комплекс «Березнегуватсько- Снігурівська операція», що складається з 20 пам'ятників.
Все ширше впроваджуються в життя трудівників міст і сіл області нові радянські народні обряди: свята корабелів, мистецтв, вулиць, зими, першої борозни, врожаю, дні трудової слави, дні і свята призовника, проводи до лав Радянської Армії, урочиста реєстрація шлюбу і запис новонароджених, комсомольські весілля, вечори повноліття, посвячення в робітники, в колгоспники тощо.
Особливо цікаво проводяться свята «Серпа і молота» та День виноградаря, що стали вже в області доброю традицією. Обласне свято «Серпа і молота» відбувається в два етапи - перший у січні, а другий у травні. Спочатку колектив кожного колгоспу і радгоспу гостинно приймає у себе делегацію шефів, знайомить їх з успіхами у виробництві, економіці, культурі, побуті. Потім весною влаштовуються свята в районі й обласному центрі, де робітники і колгоспники рапортують про трудові досягнення, проводяться урочисті паради, тріумфальні кола пошани, театралізовані видовища, масові гуляння на площах, у парках, на вулицях міст і сіл. У День виноградаря стало звичаєм вшановувати кращих виноградарів розкішним вінком з виноградних грон.
Міцно увійшла в життя і побут трудящих фізична культура. За останні роки в області обладнано 14 стадіонів, 237 комплексних спортивних майданчиків, багато футбольних полів, баскетбольних, волейбольних майданчиків і тенісних кортів. З 1950 року кількість фізкультурників зросла в 4 рази. Тепер їх більше чверті мільйона. Тільки в 1970 році 62 спортсмени стали
переможцями республіканських і всесоюзних змагань і завоювали 50 золотих медалей.
Невпинно зростає громадська активність трудящих краю в процесі {div float:right}{module ИМСУ ИН}{/div}комуністичного будівництва. Великою бойовою силою в мобілізації їх на трудові звершення виступає 60-тисячна армія комуністів. 70 проц. комуністів працюють у сфері матеріального виробництва. У післявоєнні роки обласну партійну організацію очолювали досвідчені організатори: А. П. Кириленко - нині член Політбюро ЦК КПРС, секретар ЦК КПРС, а також І. М. Філіппов, А. С. Маленкін, О. В. Іващенко, Т. Т. Попльовкін, Я. П. Погребняк, якого обрано секретарем ЦК КП України. Зараз її очолює член ЦК КП України В. О. Васляєв.
В області - понад 100 Героїв Соціалістичної Праці, 1135 кавалерів ордена Леніна, в т. ч. 466 трудівників сільського господарства, 372 робітники промисловості і транспорту, 66 вчителів, 36 медичних працівників. Понад 56 тис. чоловік нагороджено ювілейною медаллю «За доблесну працю. На відзнаку 100-річчя з дня народження В. І. Леніна». 10 593 кращих синів і дочок народу обрано до місцевих Рад депутатів трудящих. 66.6 проц. народний обранців - робітники і колгоспники, 41 проц.- жінки, близько 48 проц.- комуністи. При Радах утворено 2059 . постійних комісій, в роботі яких беруть участь понад 11 161 депутат. У складі
обласної Ради депутатів трудящих (голова - М. Ю. Куліш) -124 депутати. На громадських засадах при виконкомах Рад створено тридцять сім позаштатних відділів. Практичну допомогу в роботі надають їм численні громадські самодіяльні організації: 551 сільський комітет, 2216 квартальних і вуличних комітетів, 780 рад клубів і бібліотек, майже тисяча батьківських шкільних комітетів, більше тисячі товариських судів та багато інших організацій.
Профспілкові організації області об'єднують близько 370 тис. робітників і службовців, з яких 25 тис. беруть активну участь у роботі 583 постійно діючих виробничих нарад. З ініціативи профспілок створено і діють 296 шкіл комуністичної праці, 646 шкіл передового досвіду, 562 економічні школи, семінари і гуртки.
Обласна комсомольська організація налічує понад 104 тис. юнаків і дівчат. Комсомольські організації - ініціатори багатьох починань серед колективів промислових підприємств, колгоспів і радгоспів. Вони шефствують над будівництвом великих кораблів. Комсомольською будовою було оголошено спорудження Ольшан- ського цементного заводу. Багато комсомольців очолюють комсомольські молодіжні бригади механізації ферм, вирощення високого врожаю пшениці, цукрових буряків, кукурудзи. Разом з організаціями ДТСААФ, секціями старих комуністів при організаціях товариства «Знання» і радамп ветеранів комсомольці багато роблять для військово-патріотичного виховання молоді. Тільки 1966 року в поході по місцях бойової і трудової слави взяли участь 92 тис. комсомольців і молоді. Щороку, в день Військово-Морського Флоту, юнаки і дівчата Миколаївщини вирушають в традиційний похід-десант, що повторює шлях героїв-ольшанців.
Партійні і громадські організації області приділяють велику увагу інтернаціональному вихованню трудящих. Велика дружба зв'язує робітників і селян Миколаївщини з трудящими інших областей і республік країни. Традиційним стало змагання корабелів Миколаєва з суднобудівниками Ленінграда і Горького, обмін делегаціями, спеціалістами та виставками.
Трудівники сільського господарства області змагаються з хліборобами Херсонщини, працівники радгоспів і колгоспів Баштанського району з трудящими Ново- кубанського району Краснодарського краю. Протягом 1966-1968 рр. в області проведено Дні Російської Федерації, Азербайджану, Грузії, Молдавії, вечори культури Туркменської РСР, масові зустрічі з учасниками всесоюзних фестивалів студентів педвузів і молодих поетів. Зворушливими були зустрічі з письменниками Болгарії в Новоодеському і Жовтневому районах, вечори дружби з трудящими Чехословаччини, Угорщини, Польщі, Югославії в Очакові, Доманівському й Єнігурівському районах. Велика дружба зв'язує молодь українського міста Первомайська з містом Первомайськом Пловдівського округу Народної Республіки Болгарії. Коли імперіалісти спровокували контрреволюційний заколот в Угорщині, трудящі Миколаївщини відправили угорському народу тисячі тонн цементу й ешелони з продовольством. Через спеціальні рахунки обласної, міської і
районних контор Держбанку із заощаджень трудящих надходять десятки тисяч карбованців у фонд допомоги героїчному в'єтнамському народу. {div float:right}{module ИМСУ ИН}{/div}Працюють обласна і районні комісії сприяння Радянському Комітету Миру.
Нездоланна сила почуття єдиної родини, соціалістичний інтернаціоналізм та дружба народів стали рушієм величезних завоювань у господарському та культурному будівництві, якими пишаються трудящі Миколаївщини.
Озброєні рішеннями XXIV з'їзду КПРС і XXIV з'їзду КП України, трудівники міст і сіл області свято бережуть і примножують героїчні традиції рідного краю, втілюють у життя завдання дев'ятої п'ятирічки, що буде важливим етапом у дальшому просуванні радянського суспільства на шляху до комунізму.