Якщо ви помітили помилку в тексті, будь ласка виділить її мишею і натисніть CTRL+ENTER Також ми будемо дуже вдячні Вам за підтримку нашого проекту і його додавання в будь-яку популярну соціальну мережу, представлену нижче
Код для вставки нашого посилання на сайт або блог можна узяти ТУТ
Пошук від
Парутине
Парутине (з 1795 по 1917 рр.- Ільїнське) - село, центр сільської Ради. Стоїть на правому березі Бузького лиману, за 35 км від районного центру. Населення - 1964 чоловіка. Сільській Раді підпорядковані населені пункти Дніпровське, Каталине, Прибузьке і Солончаки. {div float:right}{module ИМСУ ИН}{/div}
Місцевість, де розкинулось село, здавна привертала увагу людей зручним розташуванням, родючими землями, багатим на рибу лиманом, близькістю торговельних шляхів. Археологічні знахідки свідчать, що тут було поселення ще за доби бронзи. Кілька скіфських поселень та курганів виявлено поблизу Дніпровського, Каталиного та Солончаків.
На південній околиці села існувала давньогрецька держава Ольвія (в перекладі - Щаслива), заснована на початку VI ст. до н. е. при злитті двох великих річок Гіпаніса і Борисфена (так давні греки називали Південний Буг і Дніпро) переселенцями з Мілета та інших іонійських міст давньої Греції. Річковими шляхами Ольвія підтримувала зв'язки з більшістю племен, що населяли в ті часи територію сучасної України. Уже в V ст. до н. е. місто стало значним економічним, торговим і культурним центром Північного Причорномор'я. Територія міста-держави в часи її розквіту, що припадає на V-III ст. до н. е., становила 50 га, а його населення - переважно греки - досягало 12-15 тис. жителів.
Прямі вулиці і площі були забруковані камінням і череп'ям. На головній міській площі - агорі стояли парадні громадські споруди, оздоблені мармуровими колонами: будинок народних зборів (еклесіастерій), школа для юнацтва (гімнасій), театр, торгові будівлі тощо. З північної сторони до неї прилягав священний квартал (теменос), забудований храмами Зевса, Аполлона-Дельфінія, Афіни, вівтарями, жертовниками та іншими культовими спорудами. В писемних джерелах згадуються також іподром, ринки, гавань з причалами для суден і судноремонтними майстернями. Житлові будинки мурували з каменю та цегли-сирцю і вкривали черепицею, причому в багатих будинках внутрішній брукований двір (перестиль) прикрашали колонами, мозаїкою, скульптурами. Місто мало водопровідні канали з кам'яних плит і глиняних труб. Його оточували неприступні кам'яні стіни і башти. Навколо Ольвії розташовувалися десятки городищ і селищ, які входили до її сільськогосподарської округи (хори).
Населення Ольвії займалося ремеслами: металообробним, гончарним, деревообробним, різьбленням по кості та ін., а прилеглих до нього городищ - хліборобством, скотарством і виноградарством, рибальством. Велике місце посідала торгівля в грецькими державами басейну Середземного і Чорного морів та місцевими племенами Північного і Північно-Західного Причорномор'я - скіфськими, фракійськими, сарматськими, давньослов'янськими.
Місто було великим культурним центром. Значна частина населення Ольвії знала грамоту. Звідси вийшов ряд поетів і вчених, зокрема історики і філософи Біон, Сфер, Посейдоній. В середині Уст. до н. е. її відвідав давньогрецький історик Геродот, наприкінці І ст. н. е.- грецький філософ Діон Хрісостом.
Ольвія була рабовласницькою державою-республікою (полісом). Її законодавчі (народні збори, рада) і виконавчі (колегії архонтів, стратегів, фінансова та ін.) органи влади фактично зосереджувалися в руках багатих рабовласників. Запекла класова боротьба згодом привела рабовласницьку державу до занепаду. З другої половини IV ст. до н. е. тут часто відбувалися повстання бідної частини населення Ольвії. Близько 330 року до н. е. біля стін міста-держави з'явилися війська Олександра Македонського, якими командував один з його полководців Зопіріон. Тоді власті вжили термінових заходів. Зокрема, були відпущені на волю всі раби,
зменшено борги громадян. Місто витримало жорстоку облогу македонян і відстояло свою незалежність.
В II-І ст. до н. е. Ольвія переживала глибоку економічну і політичну кризу, причиною яких були внутрішні суперечності, властиві розвитку рабовласницьких міст-держав античного періоду. Ця криза особливо поглибилась, коли в причорноморські степи прийшли войовничі сарматські племена.Часом місто навіть змушене було платити данину царям сусідніх скіфських і сарматських племен. В першій половині І ст. до н. е. Ольвія втратила свою незалежність і ввійшла до складу Понтійського царства. Після поразки Мітрідата в боротьбі з римською агресією, в середині І ст. до н. е. з
північно-західного Причорномор'я прийшли гети, які пограбували й зруйнували Ольвію. Територія її зменшилась майже втроє, населення не перевищувало 3-5 тис. чоловік. Намагаючись захистити себе від нових нападів кочівників, Ольвія звертається по допомогу до Риму. В II ст. н. е. тут розміщено стоянку римського гарнізону, а на початку III ст. н. е. місто було включене до складу римської провінції Нижньої Мезії. В середині III ст. н. е. римляни залишили Ольвію, і її знову розгромили кочові племена. {div float:right}{module ИМСУ ИН}{/div}Зруйнованому і позбавленому зв'язків з місцевим населенням та з античним світом місту не судилося відродитися. На межі IV-V ст. н. е. життя в Ольвії повністю згасає. Століття пронеслись над мертвим містом. Сильні степові вітри засипали руїни пилом, стародавні будівлі дедалі вкривалися наносними шарами грунту. І через тисячу років майже ніщо не нагадувало про існування квітучого міста. В XVI-XVIII ст. його руїни привернули увагу турків, що тоді володіли узбережжям Чорного моря. Перетворивши рештки стародавньої Ольвії на каменоломні, вони вивозили ольвійський камінь на будівництво своїх фортець, зокрема Очакова, випалювали вапно, виготовляли селітру.
Незадовго до визволення Причорномор'я від турецьких загарбників на південному схилі Парутинської балки, біля урочища Ста Могил, виникло невелике поселення - Парутине. Заснували його 1789 року некрасівці - члени релігійної секти пилипонів, які переселилися з Чобричів на Дністрі. Вони поставили тут 37 хат і каплицю. Поселенці жили з хліборобства і рибальства.
Після закінчення російсько-турецької війни 1787-1791 рр., в 1792 році понад 12 тис. десятин землі на правому березі Бузького лиману, куди входило і Парутине, Катерина II подарувала графу Іллі Безбородьку. Некрасівці залишили ці місця і повернулись до Дністра. Поміщик поселив тут кріпаків з Чернігівщини та інших місцевостей України. Село перейменували на Ільїнське. Однак збереглася і його попередня назва. За даними ревізії 1795 року в Ільїнському мешкало 324 чоловіка. Село входило до Херсонського повіту Новоросійської, а з 1827 року - до Одеського повіту Херсонської губернії. На 1858 рік Ільїнське згадується в джерелах як містечко, в якому налічувалося понад 100 дворів з 864 кріпаками.
Узаконену триденну панщину поміщик часто збільшував до 5-6 днів на тиждень. Свої убогі наділи кріпаки обробляли невчасно і збирали на них низькі врожаї. Все це призводило до незадоволення і протестів селян. Деякі з них у пошуках «волі» тікали від поміщика. Лише протягом 1850-1853 рр. понад 20 кріпаків Ільїнського перебували в «бігах», 7 із них хазяїн повернув до села, покарав і віддав у рекрути. Обробити великі масиви землі силами своїх кріпаків поміщик не міг» Тому він дозволяв селитися в Ільїнському також т. зв. десятинникам, що вважалися особисто вільними, працювали на поміщицьких ланах за частку врожаю
або рибалили, віддаючи частину улову тому ж поміщику. Вони не мали власних жител, часто переходили від одного поміщика до іншого. Незначна частина населення містечка займалася торгівлею.
Після скасування кріпосного права на 451 ревізьку душу було виділено всього 588 десятин землі. В 1871 році в одному з листів голови земської управи генерал- губернатору Одеси повідомлялося, що селяни Ільїнського через нестачу землі потрапили у повну залежність від поміщика, одержавши лише четверту частину узаконеного наділу. В той же час поміщики зберегли величезні земельні масиви. 12 852 десятинами землі володіла графиня Мусіна-Пушкіна.
Населенню доводилось орендувати поміщицьку землю на кабальних умовах: поміщику віддавали дві третини врожаю. Таке становище викликало обурення жителів Ільїнського, вони вимагали справедливого розподілу землі. За свідченням голови Херсонського повітового земства інтереси бідняків підтримував учитель Свиридов. Для «заспокоєння» незадоволених рішенням властей Свиридова вислали з села. Більшість жителів не в змозі була сплачувати численні податки та викупні платежі. Вже на 1874 рік вони мали 970 крб. заборгованості. У 1890 році сума недоїмок досягла 4722 карбованців.
З розвитком капіталізму поглибилося класове розшарування на селі. У 1890 році з 240 господарств Ільїнського 102 були безземельними або користувалися лише присадибними ділянками, 150 - мали не більше десятини. В господарствах 10 куркулів, кожен з яких володів 15-30
десятинами землі, широко застосовувалася наймана праця. 152 чоловіка працювали у поміщика й багатіїв, 54 ходили на далекі заробітки. Частина жителів у літній час займалася рибним промислом. Наприкінці XIX ст. Ільїнське стало центром Анчекрак-Ільїнської волості. У 1882 році в селі та прилеглих до нього населених пунктах таких, як Сари-Комши, Поди, Комар, Крива Балка налічувалось 1417 жителів, а 1896 року -1862. В селі містилося волосне правління, поштово-телеграфна станція, заїжджий двір, торгувало 13 крамниць, корчма. {div float:right}{module ИМСУ ИН}{/div}
Зростання орендних цін на землю і важкі умови найму в поміщицьких економіях та в куркулів погіршували становище бідноти Ільїнського. Вже в 1899 році селяни платили 7 крб. 50 коп. за кожну десятину орендованої землі, а в 1904- 1905 рр. вона досягла 10-12 крб. Часті посухи і неврожаї прирікали на голод десятки сімей. Неврожайними були, зокрема, 1889, 1890, 1891, 1896, 1904, 1905 рр. За даними земства, в 1874 році більшість селян не мала зерна для харчування і засіву землі. У 1897 році дві третини населення Анчекрак-Ільїнської волості голодувало. Взимку, коли в бідноти не вистачало хліба, поміщик позичав їм гроші. За кожні 5 крб. селянин влітку повинен був зібрати в економії врожаю не менше, як з десятини посіву. Використовуючи дешеву силу прийшлих з центральних губерній робітників, власники економій зменшували плату місцевим наймитам.
В період першої російської буржуазно-демократичної революції більшовики Миколаєва провадили в селі революційну пропаганду, надсилали літературу. Начальник жандармерії Очакова повідомляв в Одесу, що становище в Ільїнському (Парутиному) тривожне. У червні 1905 року селяни Ільїнського зібралися на площі і вимагали від поміщика та куркулів за оренду землі власникові віддавати тільки дві п'яті частки врожаю. 17 червня бідняки з'явилися на хутір Цимермана і примусили всіх найманих робітників залишити роботу, а землевласника - підписати умову, згідно з якою він не мав права наймати на роботу прийшлих робітників без
дозволу місцевих селян. Коли ж угоду було порушено, селяни прийшли сюди знову, і власникові економії довелося тікати від розправи. В село викликали козаків. Активних учасників виступу, зокрема В. С. Росинця, Я. Т. Турчина та інших, побили нагаями, декого заарештували. Лише через місяць загін карателів залишив Ільїнське.
Здійснення столипінської аграрної реформи призвело до дальшого загострення класових суперечностей. Тим, хто не міг купити землю, пропонувалось їхати до Сибіру. 1910 року перші 15 сімей ільїнської бідноти вирушили з рідного села в східні райони в пошуках кращої долі. Куркулі, що виділилися з общини, вийшли на відруби і заснували 14 хуторів. У куркульських господарствах почали застосовувати молотарки, сівалки. Для них на прокатному пункті з'явилися перші зерноочисні та інші машини. Починаючи з 1910 року замість ярої пшениці в селянських господарствах почали вирощувати врожайнішу озиму пшеницю, з ярових: ячмінь, овес, кукурудзу. Частина безземельного населення жила з ремісництва. У 1912 році в селі проживало 8 ковалів, 15 теслярів, 22 кравці та шевці. Працював паровий млин, 4 кузні.
Більшість мешканців Ільїнського жили у вогких глиняних землянках. Каторжна праця і злиденне життя викликали масові захворювання. Хоч село тривалий час вважалося волосним центром - лікарні воно немало. Лише в 80-х роках XIX ст. тут почав працювати фельдшер, який приймав хворих у невеличкій непристосованій хатині. Тяжкохворих доводилося везти за 35 верст до Очаківської лікарні, яка мала всього 17 ліжок. В селі часто лютували епідемії холери, чуми, тифу. Понад 80 проц. населення лишалося неписьменним.
Церковнопарафіяльна школа відкрилася у 1861 році, але в ній навчалося всього 11 дітей. Грамоти вчили дяк і піп. За даними офіційної статистики, в 1883 році з 1418 жителів села вміли читати і писати 42 чоловіки і 3 жінки. 1898 року відкрито чотирикласну земську школу.
Такий стан медицини і освіти був у селі, відомому в наукових колах не лише Росії, а й за її межами. Відкриті наприкінці XVIII ст. поруч з Ільїнським рештки стародавньої Ольвії привертали увагу вчених, археологів. 1801 року інженер- генерал російської армії Сухтелен зробив перші розкопки, через двадцять років академік Кеппен опублікував план Ольвії. У 1848 та 1853 рр. за дорученням Московського археологічного товариства тут працював А. С. Уваров. Проте власники землі, на якій було давне городище і некрополь, не
завжди давали дозвіл на проведення розкопок. Пам'ятки не охоронялися, городище і могили часто розкопували випадкові люди, а то й місцеві жителі, сподіваючись на легкий заробіток. Роботу по вивченню Ольвії на наукову основу поставив археолог Б. В. Фармаковський, який з 1901 по 1915 рр. провадив тут планові розкопки. {div float:right}{module ИМСУ ИН}{/div}
Імперіалістична війна принесла жителям села голод, смерть, каліцтва. Лише протягом 1916 року на війні загинуло 27 чоловік. Чимало з них позалишали по шестеро-семеро дітей-сиріт. Зростала дорожнеча на предмети першої необхідності. А поміщики і куркулі збагачувалися, збуваючи для потреб фронту хліб, фураж, худобу за високі ціни. Перепис 1916 року показав, що в Ільїно-Парутинській волості 49,6 проц. селянських господарств були безземельними або мали ділянки, що не перевищували однієї десятини. 6,5 проц. належало по 1-4 десятини землі. В той же час тут налічувалося 14 проц. куркульських господарств, які володіли 40-100 десятинами кожне, а 12 понад 100 десятинами кращих земель. Чверть дворів не мала робочої худоби, 22,7 проц. були без корів.
Повалення царизму біднота зустріла з надією, що новий уряд дасть землю, свободу і покладе край війні. В кінці березня селяни обрали сільський комітет.
Невдовзі створили земельний комітет, який весною та влітку 1917 року розподілив 600 десятин орної землі, сіножатей та пасовищ поміщика, а також конфіскував у багатіїв насіннєвий матеріал. Але місцеві представники Тимчасового уряду всіляко протидіяли цим заходам.
Про перемогу Жовтневого збройного повстання в Петрограді селянам Парутиного розповів робітник Миколаївського суднобудівного заводу «Наваль» Ф. А. Худенко, який приїхав у рідне село. Особливо близько сприйняли вони повідомлення про перехід всієї землі до рук народу. Революційно настроєна група у складі Г. І. Кобця, В. В. Панова, А. В. Росинця закликала парутинську бідноту на боротьбу проти існуючої влади, за справедливий розподіл поміщицької землі. Наприкінці січня 1918 року в Парутиному обрано волосну Раду селянських депутатів, яка нарізала по 2,2 десятини колишньої поміщицької землі на їдця, бідняків забезпечувала худобою, реманентом, допомагала їм готуватися до весняної сівби. Але в березні село окупували австро-німецькі загарбники. Вони примусили населення повернути землю і майно поміщику. Тих, що відмовлялися виконувати їхні накази, окупанти нещадно катували шомполами, погрожували розстрілом.
Влітку 1918 року в Парутиному створюється більшовицька підпільна організація, яка очолила боротьбу трудящих проти окупантів. До неї увійшли Г. І. Ко- бець, П. Ф. Москалик, Я. М. Авдієнко, А. В. Росинець, Г. М. Голубок, Г. Ф. Перепади та інші. В жовтні підпільники організували партизанський загін, яким командував А. Є. Худенко, до нього приєдналося близько 100 парутинців, переважно молоді. Загін встановив зв'язок з миколаївським більшовицьким підпіллям, з революційно настроєними робітниками заводу «Наваль». З їх допомогою парутинці створили повстанський комітет на чолі з А. В. Росинцем, збирали зброю, яку переховували в ольвійських склепах.
Восени війська німецьких окупантів змушені були залишити Україну. Повстанці Парутиного разом з партизанами інших сіл роззброїли в селі гетьманську варту, увійшли в Очаків і допомогли встановити Радянську владу в повіті. Однак через кілька днів у цих місцях з'явилися греко-французькі інтервенти. Велику допомогу місцевим партизанам у боротьбі з інтервентами подавали робітники Миколаєва. Вони забезпечували загін зброєю, боєприпасами через робітника заводу «Наваль» І. С. Можаровського. Партизанам було направлено 231 гвинтівку, 20 тис. патронів, 300 бомб. В березні 1919 року спільно з робітничим Миколаївським полком, що наступав у складі групи радянських військ, парутинці визволили Парутине, Анчекрак та Очаків, а потім влилися до військового гарнізону міста.
Парутинський ревком, призначений після визволення села від греко-фран- цузьких військ, продовжив розподіл землі, заготовляв і відправляв на фронт продовольство.
Весною 1919 року було передано Червоній Армії понад 100 конфіскованих у куркулів коней. Створений для боротьби з бандитизмом загін громив куркульські банди, які допомагали наступаючим денікінцям, у Великій
Коренисі, Зеленій, Нечаяному, Анчекраку. З кінця серпня 1919 по лютий 1920 року в селі «хазяйнували» денікінці. Селян знову примусили повернути майно, сплатити колишнім землевласникам вартість знятого влітку з їх землі врожаю. Визволяли Парутине бійці 41-ї Радянської дивізії 122-ї стрілецької бригади під командуванням Ж. Ф. Зонберга. Сільський та волосний ревкоми {div float:right}{module ИМСУ ИН}{/div}здійснили ряд заходів для зміцнення Радянської влади на селі, виконання продрозверстки, організували допомогу армії і сім'ям червоноармійців.
В березні відбулися вибори до сільської Ради, головою її став Г. Г. Домишляєв. Волосний виконавчий комітет очолив Г. А. Горлов. Земельна комісія Ради весною
1920 року розподілила між селянами 8 тис. десятин землі. В складних умовах довелось працювати створеному в липні 1920 року сільському партійному осередку. Помічником комуністів стала передова молодь, яка в 1923 році об'єдналась у комсомольську організацію. Куркульські елементи чинили опір соціалістичній перебудові села, нав'язували бідноті кабальні угоди. В згуртуванні селян значну роль відіграв комнезам, який став діяти з серпня 1920 року. Головою його обрали комуніста Д. Ф. Короткого. Вже у вересні до КНС вступили 200 чоловік. Комнезам повів наступ на куркульство, допомагав бідняцьким господарствам насінням, тягром і реманентом, які реквізовувались у куркулів. У голодні 1921-1922 рр. комнезамівці створили їдальню для дітей.
Поступово налагоджувалось життя села. Важливим завданням комуністів в 1921-1922 рр. було роз'яснення суті нової економічної політики, додержання закону про продподаток. До 1925 року повністю були освоєні посівні площі, пожвавилась торгівля. Рада і КНС, очолювані комуністами, проводили серед бідноти агітаційну роботу, залучаючи її до кооперативних об'єднань. Вже протягом 1921- 1922 рр. в Парутиному було створено невеликі артілі «Прогрес» та «Нове життя». Спочатку в артілі «Прогрес» об'єдналося 8 сімей бідняків. Господарство мало 5 корів, коня, сівалку, дві жниварки, віялку і 3 плуги. Держава допомогла придбати реманент, видала насіннєву позику. 1923 року на колишній землі поміщика створено перший радгосп «Червоне Парутине», в 1924 - артіль «Своя праця», у вересні 1925 року - машинно-тракторне товариство «Серп і молот», в 1927 році - меліоративне товариство рибалок «Буг», ТСОЗи «Орач» та «Широке поле». Радгосп «Червоне Парутине» забезпечував селян навколишніх сіл чистосортним насінням, подавав агрономічну допомогу, що сприяло підвищенню врожайності на селянських полях.
У нових аптеці та амбулаторії парутинці одержували ліки й потрібну медичну допомогу. В липні 1924 року відбулося урочисте відкриття ясел на 40 місць. Вже в 1920 році працювали дві школи, в яких навчалося 170 дітей. В селі проводилася значна робота щодо ліквідації неписьменності серед дорослого населення. 1924 року 2 гуртки лікнепу відвідувало 40 селян Парутиного. 1927 року відкрито школу сільської молоді. Тут вчились переважно комсомольці, які опановували агрономічні і політичні знання, а також вели пришкільне господарство. 1928 року школу відвідувало понад 50 учнів. Працювала хата-лабораторія. У хаті-читальні щосуботи проводилися бесіди на політичні теми. 1921 року відкрито сельбуд. При ньому працювали самодіяльний театр, бібліотека, сільськогосподарський, кооперативний, політичний, хоровий і музичний гуртки. В їх роботі брали участь учителі, комсомольці, молодь - всього 169 чоловік. Ще 1920 року Парутинський волревком ухвалив: «Оскільки Ольвія і її кладовища мають державне наукове значення... наказати сільревкому вжити найсуворіших заходів щодо їх охорони». Того ж року територію Ольвійського городища та його могильника оголошено історико- археологічним заповідником. У 1920-1921 рр. поновилися розкопки Ольвії. З 1924 року тут розгорнулися систематичні наукові дослідження, якими керував Б. В. Фармаковський.
Досвід успішного господарювання перших артілей Парутиного, поліпшення їх технічного оснащення, успіхи політичної роботи комуністів створили умови для масового вступу селян до колгоспів. Питання колективізації ,в 1929 році не раз обговорювалися на зборах комуністів і засіданнях сільської Ради. Були створені
з комуністів і активу 5 агітаційних груп. Рада провела сходи селян. Наприкінці 1931 року колективізація в Парутиному була завершена. На базі дрібних артілей створено колгосп ім. Комінтерну. Щоб припинити
антирадянську діяльність, в Парутиному було розкуркулено 23 господарства, з них 5 сімей за вимогою населення вислано з села. В жовтні того ж року комінтернівці організували червону валку і вивезли в державні засіки понад 5 тис. пудів зерна. До жовтневих свят вони повністю виконали план здачі хліба державі. Велику роль у створенні і зміцненні перших колгоспів відіграв організований 1927 року т. зв. машинно-тракторний кущ, який в 1930 році перетворено на Парутинську МТС. На 1934 рік у МТС вже було 62 трактори та інші машини. А в 1936 році МТС обробляла близько 70 проц. всіх орних земель колгоспів. {div float:right}{module ИМСУ ИН}{/div}
На 1936 рік в селі було 3 артілі: ім. Петровського, ім. Чубаря та ім. Гамарника (пізніше дві останні перейменували в ім. Леніна та ім. Чапаєва). В них об'єдналося 236 дворів з 750 членами артілей. Підвищувалася культура хліборобства. З 1936 по 1939 рік середня врожайність озимої пшениці зросла з 14 до 17 цнт. Вирощувалися також ячмінь, овес та бавовник. Колгоспи посадили по 30-80 га виноградників. Загальне поголів'я худоби збільшилось з 290 голів в 1936 році до 735 голів у 1939 році. Середньорічний надій на корову становив 1500 кг молока. Прибутки колгоспів протягом цього часу збільшились з 348 тис. до 985,5 тис. крб. З 1931 року в Парутиному працювала рибоартіль «Ленінський шлях», яка щороку перевиконувала план вилову риби.
Партійна організація села зосередила увагу на організаційно-господарському зміцненні колгоспів. На найвідповідальніші ділянки були направлені комуністи. У 1940 році у сільській парторганізації було 9 чоловік. 10 комуністів налічувала в своєму складі парторганізація Парутинської МТС.
В умовах колгоспного ладу виростали майстри врожаїв, кадри механізаторів. Повагою односельців користувався передовий комбайнер О. Шкарупа, нагороджений орденом Трудового Червоного Прапора. В 1938 році за 25 робочих днів він скосив 466 га колоскових. В роботі першого обласного з'їзду механізаторів (1938 р.) брали участь кращі парутинські трактористи, які були премійовані мотоциклами і цінними подарунками. Спеціальність сільського механізатора опановували й дівчата. Першими за кермо тракторів сіли жінки Є. Чудна, О. Крамаренко, О. Швець, П. Гурець. Свинар артілі ім. Чапаєва О. Д. Колисан, який у 1938 році виростив по 22 поросяти на кожну свиноматку, кращий скотар колгоспу ім. Леніна Й. Я. Красняк, а також агроном Парутинської МТС К. К. Калиниченко, слюсар Ю. К. Якушев, токар С. А. Пересунько стали у 1939 році учасниками ВСГВ. Колгоспниця артілі ім. Петровського Н. Д. Слободянюк, яка зібрала у 1938 році 41,8 цнт бавовнику-сирцю, а також трактористи Парутинської МТС І. К. Бобух, Г. М. Гурець, П. Ф. Дубинка, що протягом року виробили на трактор по 600- 700 га умовної оранки, в 1940 році були нагороджені срібними медалями Головного комітету виставки.
Збільшилися заробітки хліборобів. У 1939 році колгоспникам видано на трудодень по 2,8-3 крб. і по 3-4,5 кг зерна. Кожна сім'я мала присадибну ділянку, корову, свині, птицю. Населення обслуговували кілька крамниць, поштове відділення. У 30-х роках в селі відкрили лікарню. У 3 дитячих яслах налічувалося 145 малят. Молодь набувала знань в початковій і 2-х неповносередніх школах. Кожна сім'я одержувала газету. Працювала бібліотека. Відкрилися також сельбуд на 400 місць, два колгоспні клуби, червоні кутки.
В Ольвійському археологічному заповіднику проводилася наукова та освітня робота.. Йому було передано приміщення колишньої морської сигнальної станції, добудовані нові будівлі, де розмістили музей, бібліотеку. В 1938 році Рада Народних Комісарів УРСР передала цей заповідник у відання АН УРСР.
Дедалі зростала громадська активність жителів села. У вересні 1936 року на загальних зборах було вирішено відрахувати по трудодню до фонду допомоги жінкам і дітям Іспанії. Вже на кінець вересня колгоспники внесли понад 250 крб. готівкою. В 1939 році під час виборів до місцевих Рад 98,9 проц. виборців села проголосувало за кандидатів блоку комуністів і безпартійних. Серед 29 обраних депутатів було 9 комуністів і 6 жінок.
У роки Великої Вітчизняної війни парутинці, як і всі радянські люди, зазнали тяжких випробувань. Близько 200 чоловік з перших днів війни пішли на фронт захищати Вітчизну. Ті, що залишилися, самовіддано працювали на збиранні хліба, вступали до винищувальних батальйонів, копали протитанкові рови, евакуювали в тил колгоспну худобу, техніку МТС.
20 серпня 1941 року село окупували німецько-румунські фашисти. Тут було створено примарію, розміщено жандармський пост. Окупанти примушували населення працювати в т. зв. трудовій общині, силоміць виганяли на різні роботи, а тих, хто відмовлявся, катували палицями, нагаями, садовили в льох. Спеціальним наказом очаківського префекта визначалась кількість ударів палицею за кожну провину. Запідозрених в антифашистській {div float:right}{module ИМСУ ИН}{/div}діяльності окупанти відправили до концентраційних таборів, а перед наближенням фронту забрали у неволю майже все чоловіче населення. Боячись розплати народних месників, румунські жандарми примушували навіть населення вирубувати вздовж доріг садки, виноградники, зелені насадження і чагарники. Окупанти пограбували село. Вони забрали все колгоспне майно, зруйнували господарські будівлі, вивезли або вивели з ладу верстати, інструмент та силові установки МТС. Приміщення школи перетворили на стайню. Дуже потерпів пам'ятник старовини - Ольвійський археологічний заповідник. Фашистські варвари розграбували музей і бібліотеку, а з каменю стародавніх споруд будували укриття. Жителі всіляко відмовлялись працювати на окупантів, ховали хліб, худобу, поширювали серед населення повідомлення про успіхи радянських військ.
250 парутинців героїчно захищали Батьківщину на фронтах Великої Вітчизняної війни. Серед них командир дивізії полковник А. Є. Худенко. В липні 1941 року до одного з укріплених районів західного кордону прорвалися танкові частини Клейста. Гарнізон, яким командував А. Є. Худенко, героїчно відбив великі сили ворога. Осколком міни був тяжко поранений комдив, але він не покинув командного поста. За хоробрість у боях А. 6. Худенко удостоєний ордена Леніна. Мужньо бився з фашистами під Ленінградом підполковник К. Я. Мельник. Командир мінометної батареї капітан Є. Н. Тартаковський нагороджений орденом Вітчизняної війни 2-го ступеня і двома орденами Червоної Зірки. 119 чоловік загинуло. Населення свято шанує їх пам'ять.
29 березня 1944 року частини 5-ї ударної армії 3-го Українського фронту визволили Парутине. Ще тривали бої на заході, коли в березні 1944 року парутинці почали відбудовувати зруйноване господарство. їх очолили відновлені сільська Рада та партійна організація. Усе доросле населення, серед них шістдесятирічні виноградарі Г. Тараненко і А. Галян, жінки та підлітки впорядковували напівзнищені окупантами колгоспні сади і виноградники. Громадське тваринництво довелося відтворювати заново. Три артілі села на кінець 1944 року мали всього 13 телят, 19 коней, 40 курей. Щоб зорати і засіяти землю, колгоспники запрягали в плуги власних корів.
В серпні 1944 року створено парторганізацію при МТС. З окремих уцілілих вузлів і деталей механізатори складали трактори та інші машини. На кінець 1944 року в МТС налічувалося 54 трактори і 47 комбайнів. Кращі трактористи
Парутинської МТС М. Ласий, Я. Ніякий, П. Дубинка виробили на трактор по 400 га оранки, зекономивши по 100-150 кг пального, а комбайнери А. Бойченко, І. Жданов скосили зернові з площі 230-290 га і намолотили по 2-3 тис. цнт зерна. Став до ладу маслозавод. Було відновлено рибоартіль «Ленінський шлях». Вже через місяць після визволення села почали працювати школа, клуб. Відновила роботу лікарня. Трудящі села робили все для допомоги фронтові. У вересні і жовтні 1944 року вони здали до фонду оборони 9 тис. цнт зерна. 253 тис. крб. зібрали на танкову колону «Колгоспник Миколаївщини».
Комуністи і комсомольці спрямували зусилля колгоспників на виконання завдань четвертої п'ятирічки. Вже протягом 1946-1947 рр. артілі села освоїли довоєнні посівні площі. На 1947 рік господарства мали 166 голів вєлікої рогатої худоби, 190 овець,'93 коней. Наступного року усі господарства достроково виконали плани здачі державі хліба, молока, м'яса. В лютому 1951 року колгоспи ім. Леніна, ім. Петровського та ім. Чапаєва об'єдналися в один - ім. Леніна. Прибутковими стали такі галузі, як виноградарство і городництво. У 1955 році вони дали понад 2 млн. крб. прибутку. Колгосп побудував корівник, вівчарню, свинарник. У 1953 році тут одержано пересічно по 15 цнт озимої пшениці з га, в 1955 - по 20 цнт. 1953 року на трудодень видано по 3 крб. і 2 кг зерна. Сім'я колгоспниці Авдієнко одержала 4054 крб. і 2578 кг зерна, О. Москаленко - 4320 крб. і 2674 кг зерна.
Рік у рік в артілі виділяли більше коштів на господарське та культурно-побутове будівництво. Було встановлено нове устаткування в млині, збудовано зерносховище, гараж, почали зводити нове приміщення клубу. Придбали потужну радіоустановку, радіофікували всі будинки колгоспників і польові стани. Значних успіхів досягли і трудівники рибоартілі «Ленінський {div float:right}{module ИМСУ ИН}{/div}шлях». У 1951 році її колектив на 150 проц. виконав план вилову риби і завоював перехідний Червоний прапор обкому партії та облвиконкому. З 1962 року артіль увійшла до складу сусіднього рибоколгоспу ім. Ілліча. Авангардну роль у господарському будівництві і політичному вихованні трудівників села відігравала колгоспна партійна організація. На 1955 рік у ній налічувалося 18 комуністів. Агітколектив в своєму складі мав 24 агітатори. Під час польових робіт випускалися стінгазети, полівки, блискавки.
Активну участь у виробничому і культурному житті села брали 124 парутинські комсомольці.
Після реорганізації МТС (1958 р.) колгосп придбав 24 трактори, 16 комбайнів та іншу техніку. Здійснення заходів щодо підвищення культури землеробства, раціональне використання добрив дало змогу підвищити врожайність зернових культур, зокрема озимої пшениці. За останні роки семирічки хлібороби збирали по 18 цнт озимих. Доходи господарства в 1966 році становили 1263 тис. крб. В тому році трудівники артілі перевиконали план продажу хліба державі і засипали в її засіки понад 2,8 тис. тонн зерна, продали 1,3 тис. тонн м'яса, 6,9 тис. тонн молока. За досягнуті успіхи колгосп ім. Леніна нагороджено дипломом Головного комітету ВДНГ.Урядовими нагородами відзначені кращі колгоспники: ланкова К. К. Гряна, механік М. І. Яновський, свинарка К. Д. Авраменко-орденами Трудового Червоного Прапора. Ордена «Знак Пошани» удостоєно голову правління М. І. Бондаренка.
За роки восьмої п'ятирічки господарство стало одним з передових у районі. З 1966 року тут запро
ваджено госпрозрахунок. В січні 1969 року на базі колгоспу створено винрадгосп «Ольвія». В ньому 6459 га землі, в т. ч. 4524 га - орної, 500 га займають виноградники, 60 га - сад, 31 га - городина. В господарстві - 42 трактори, 20 комбайнів, 26 вантажних і легкових автомобілей та багато іншої техніки. Повністю механізовано переробку зерна на токах. У 1969 році валовий збір зерна становив 5116 тонн, соняшнику - 1025 тонн, винограду - 1026 тонн, фруктів - 420 тонн.
Садівництво і виноградарство - перспективні, прибуткові галузі радгоспного виробництва. Так, 1970 року від виноградарства
одержано 1245 тис. крб. прибутку. Побудовано холодильник на 500 тонн овочів і фруктів. Місцевий винзавод виготовляє якісні виноматеріали для марочних сухих вин, таких, як відоме в республіці вино «Лиманське».
Парторганізація радгоспу налічує 40 комуністів. Більшість з них працює безпосередньо на виробництві. Між всіма відділками і фермами укладено договірні зобов'язання. Щомісяця перевіряється хід їх виконання і визначаються переможці.
Переможці змагання нагороджуються перехідним Червоним прапором радгоспу. Так, колектив першого відділку, очолюваний комуністом Я. А. Драганом, 1970 року зібрав на круг по 27 цнт зерна, високих показників досяг також другий відділок, яким керує комуніст М. А. Шеременко. Рік у рік високі врожаї вирощує садовиноградарський відділок на чолі з почесним членом ученої ради науково-дослідного Інституту виноградарства і виноробства ім. Таїрова Я. Г. Росинцем.
До 100-річчя з дня народження В. І. Леніна трудівники радгоспу «Ольвія» достроково виконали соціалістичні зобов'язання. Кращі робітники, зокрема тракторист радгоспу П. Я. Павленко, доярка Г. Ф. Зубцова вийшли переможцями змагання серед трудівників району. 44 трудівники полів і ферм нагороджені медаллю «За доблесну працю. На відзнаку 100-річчя з дня народження В. І. Леніна», 12 членам артілі за бездоганну працю присвоєно почесне звання заслуженого колгоспника, в їх числі ветерани праці комуністи О. А. Колос, І. Г. Раленко та інші. Імена 15 чоловік занесені до колгоспної Книги трудової слави.
Комсомольці - активні учасники сільськогосподарського виробництва. Сільська комсомольська організація об'єднує 98 юнаків і дівчат. Підтримавши заклик делегатів 3-го Всесоюзного з'їзду колгоспників «Молодь
на трактори!», парутинські комсомольці організували курси трактористів, на яких навчалося 25 чоловік. До 100-річчя з дня народження В. І. Леніна комсомольці посадили молодий виноградник на площі 32 га. Під час жнив 1970 року працювало 2 комсомольсько- молодіжні агрегати для очищення і вивезення зерна. Комсомольці беруть також активну участь у роботі культосвітніх закладів, проведенні недільників для впорядкування рідного села. {div float:right}{module ИМСУ ИН}{/div}
Виконуючи рішення липневого (1970 р.) Пленуму ЦК КПРС та йдучи назустріч XXIV з'їзду КПРС та XXIV з'їзду КП України, дирекція й партком радгоспу «Ольвія» склали й обговорили на загальних зборах робітників' план розвитку господарства на наступне п'ятиріччя. Передбачено зібрати близько 5600 тонн зернових. Це здійснюватиметься як за рахунок підвищення родючості земель (внесення добрив, збільшення площ під парами), так і за рахунок впровадження найврожайніших районованих сортів пшениці Аврора, Кавказ, Одеська 51. Щорічно розширюватимуться площі під виноградником з таким розрахунком, щоб до кінця 1975 року мати в радгоспі 1500 га виноградників і 200 га садів. На кінець п'ятирічки виробництво м'яса збільшиться на 40 проц., молока - на 25 проц., яєць - на 20 проц.
Переобладнуються перша й друга молочнотоварні ферми, де будуть повністю механізовані всі трудомісткі процеси. Завершується будівництво свинарника-відгодівельника на 2 тис. голів. Створюється ферма водоплавної птиці на 2 тис. качок, кролеферма - на 200 кролематок.
На території села міститься районне об'єднання «Сільгосптехніки», яке обслуговує 8 радгоспів. В ньому працюють 210 робітників та інженерно-технічних працівників. Тут є ремонтна майстерня, автогараж, торговельна база з багатьма складами. 30 працівників «Сільгосптехніки» - члени Всесоюзного товариства винахідників та раціоналізаторів. З них 28 подали раціоналізаторські пропозиції з річним економічним ефектом 4170 крб. Запропоноване ними пристосування для автоматичного, забивання виноградних кілків дістало визнання за межами області. 19 кращим робітникам присвоєно звання ударника комуністичної праці.
Велику роль у господарському, політичному та культурному житті села відіграє сільська Рада. В її складі - 30 депутатів, з них - 13 комуністів, 12 жінок. Діє 6 постійних комісій. Депутати сільради потурбувалися про створення школи з подовженим днем, організацію літнього піонерського табору, поліпшення виховання дітей в дитсадку. З ініціативи комісії благоустрою закладено парк пам'яті героїв-односельців, що загинули у Великій Вітчизняній війні. При сільраді працюють дружина охорони громадського порядку, товариський суд.
Село будується, впорядковується. На місці глиняних мазанок, що колись в безладді тулилися на пагорбах ольвійського некрополя, виросли добротні кам'яні будинки під залізними, шиферними і черепичними покрівлями. Лише протягом 1970 року побудовано 12 житлових будинків. Найближчим часом з'явиться ще 40 будинків, нова робітнича їдальня. Вирівнюються вулиці, прокладаються тротуари. Діє водопровід. На присадибних ділянках - виноградники, садки, квітники. Кожна друга сім'я має телевізор, пральну машину, збільшується кількість газофікованих квартир. Більшість населення придбала мотоцикли. До послуг трудящих - сільмаг, магазини продовольчих та господарських товарів. Є кравецька майстерня. Працює чайна, побудовано пекарню. Відкрито готель. Двічі на добу з Парутиного відходять пароплав та автобуси, які сполучають село з обласним та районним центрами.
Працює дільнична лікарня. Протягом 1966-1967 рр. побудовано нове приміщення амбулаторії, пологовий будинок. Про здоров'я сільських трудівників піклуються 3 лікарі і 16 працівників середнього медперсоналу. Щороку за колгоспний рахунок члени артілі відпочивають в будинку відпочинку чи лікуються в санаторіях, одержують туристські путівки. Діти колгоспників перебувають в піонерських таборах, у школі введено безплатне харчування учнів. В Парутиному люблять спорт. Юнаки й дівчата тренуються у волейбольній, футбольній і легкоатлетичній секціях. Обладнано спортмайданчики, будується стадіон.
У селі працюють 27 чоловік з вищою і 30 - із середньою спеціальною освітою, 25 спеціалістів сільського господарства. 1952 року відкрилася середня школа.
Методом народної будови зведено нове навчальне приміщення. При школі є історичний і біологічний кабінети, фізична і хімічна лабораторії. В ній навчаються 337 учнів, працює 21 вчитель. Багато вихованців школи стали інженерами, лікарями, музикантами. Створена при школі ленінська кімната одержує експонати з Шушенського, Польщі, Че- хословаччини. Виходець . з Парутиного - письменник І. М. Кушко відомий як автор роману «Поворот» (1955 р.), повістей «Надійне слово» (1950 р.), «Біля самого синього моря» (1964 р.) та інших. {div float:right}{module ИМСУ ИН}{/div}
Сільський клуб і бібліотека - заклади відмінної роботи. В клубі працюють хор, драматичний гурток, оркестри струнних і духових інструментів. З радістю зустрічають трудівники полів і ферм сільську агіткультбригаду. Вже багато років учасники гуртків і агіткульт- бригади посідають перші місця на обласних і районних оглядах та фестивалях самодіяльного мистецтва. Гордістю парутинців є народний університет культури. В ньому. виступали письменники О. Т. Гончар і М. Л. Нагнибіда, Герой Радянського Союзу Б. М. Першин, Герой Соціалістичної Праці, голова колгоспу «Україна» І. С. Шевченко. В складі сільської групи товариства «Знання» 17 членів.
У фонді сільської бібліотеки 10 тис. примірників книжок, якими користуються понад 1740 читачів. Парутинці охоче відвідують читацькі конференції, літературні вечори і усні журнали, які бібліотека влаштовує з допомогою активу. Жителі передплачують 3380 примірників газет і журналів. У колгоспі видається багатотиражна газета «Ленінське слово». 12 років виходить в ефір місцева радіогазета. Мальовничі парутинські краєвиди та береги Бузького лиману приваблюють туристів. Вчених-археологів, істориків, студентів цікавлять руїни давньої Ольвії. У післявоєнні роки в розкопках і дослідженнях Ольвії брали участь член-корес- пондент АН УРСР Л. М. Славін, доктор історичних наук Т. М. Кніпович, наукові співробітники Інститутів археології АН УРСР та АН СРСР. Тут працювали також вчені Польщі, Угорщини, НДР, Англії. Ольвійський заповідник щороку відвідує близько 10 тис. екскурсантів.
В майбутньому Парутине прикраситься новими гарними спорудами будинку культури, адміністративних приміщень. Виросте житловий масив робітників радгоспу. Далі впорядковуватимуться вулиці, тротуари, в центрі села виросте парк.
Впевнено крокують парутинці в комуністичне майбутнє назустріч новим досягненням і звершенням.
Місцевість, де розкинулось село, здавна привертала увагу людей зручним розташуванням, родючими землями, багатим на рибу лиманом, близькістю торговельних шляхів. Археологічні знахідки свідчать, що тут було поселення ще за доби бронзи. Кілька скіфських поселень та курганів виявлено поблизу Дніпровського, Каталиного та Солончаків.
На південній околиці села існувала давньогрецька держава Ольвія (в перекладі - Щаслива), заснована на початку VI ст. до н. е. при злитті двох великих річок Гіпаніса і Борисфена (так давні греки називали Південний Буг і Дніпро) переселенцями з Мілета та інших іонійських міст давньої Греції. Річковими шляхами Ольвія підтримувала зв'язки з більшістю племен, що населяли в ті часи територію сучасної України. Уже в V ст. до н. е. місто стало значним економічним, торговим і культурним центром Північного Причорномор'я. Територія міста-держави в часи її розквіту, що припадає на V-III ст. до н. е., становила 50 га, а його населення - переважно греки - досягало 12-15 тис. жителів.
Прямі вулиці і площі були забруковані камінням і череп'ям. На головній міській площі - агорі стояли парадні громадські споруди, оздоблені мармуровими колонами: будинок народних зборів (еклесіастерій), школа для юнацтва (гімнасій), театр, торгові будівлі тощо. З північної сторони до неї прилягав священний квартал (теменос), забудований храмами Зевса, Аполлона-Дельфінія, Афіни, вівтарями, жертовниками та іншими культовими спорудами. В писемних джерелах згадуються також іподром, ринки, гавань з причалами для суден і судноремонтними майстернями. Житлові будинки мурували з каменю та цегли-сирцю і вкривали черепицею, причому в багатих будинках внутрішній брукований двір (перестиль) прикрашали колонами, мозаїкою, скульптурами. Місто мало водопровідні канали з кам'яних плит і глиняних труб. Його оточували неприступні кам'яні стіни і башти. Навколо Ольвії розташовувалися десятки городищ і селищ, які входили до її сільськогосподарської округи (хори).
Населення Ольвії займалося ремеслами: металообробним, гончарним, деревообробним, різьбленням по кості та ін., а прилеглих до нього городищ - хліборобством, скотарством і виноградарством, рибальством. Велике місце посідала торгівля в грецькими державами басейну Середземного і Чорного морів та місцевими племенами Північного і Північно-Західного Причорномор'я - скіфськими, фракійськими, сарматськими, давньослов'янськими.
Місто було великим культурним центром. Значна частина населення Ольвії знала грамоту. Звідси вийшов ряд поетів і вчених, зокрема історики і філософи Біон, Сфер, Посейдоній. В середині Уст. до н. е. її відвідав давньогрецький історик Геродот, наприкінці І ст. н. е.- грецький філософ Діон Хрісостом.
Ольвія була рабовласницькою державою-республікою (полісом). Її законодавчі (народні збори, рада) і виконавчі (колегії архонтів, стратегів, фінансова та ін.) органи влади фактично зосереджувалися в руках багатих рабовласників. Запекла класова боротьба згодом привела рабовласницьку державу до занепаду. З другої половини IV ст. до н. е. тут часто відбувалися повстання бідної частини населення Ольвії. Близько 330 року до н. е. біля стін міста-держави з'явилися війська Олександра Македонського, якими командував один з його полководців Зопіріон. Тоді власті вжили термінових заходів. Зокрема, були відпущені на волю всі раби,
зменшено борги громадян. Місто витримало жорстоку облогу македонян і відстояло свою незалежність.
В II-І ст. до н. е. Ольвія переживала глибоку економічну і політичну кризу, причиною яких були внутрішні суперечності, властиві розвитку рабовласницьких міст-держав античного періоду. Ця криза особливо поглибилась, коли в причорноморські степи прийшли войовничі сарматські племена.Часом місто навіть змушене було платити данину царям сусідніх скіфських і сарматських племен. В першій половині І ст. до н. е. Ольвія втратила свою незалежність і ввійшла до складу Понтійського царства. Після поразки Мітрідата в боротьбі з римською агресією, в середині І ст. до н. е. з
північно-західного Причорномор'я прийшли гети, які пограбували й зруйнували Ольвію. Територія її зменшилась майже втроє, населення не перевищувало 3-5 тис. чоловік. Намагаючись захистити себе від нових нападів кочівників, Ольвія звертається по допомогу до Риму. В II ст. н. е. тут розміщено стоянку римського гарнізону, а на початку III ст. н. е. місто було включене до складу римської провінції Нижньої Мезії. В середині III ст. н. е. римляни залишили Ольвію, і її знову розгромили кочові племена. {div float:right}{module ИМСУ ИН}{/div}Зруйнованому і позбавленому зв'язків з місцевим населенням та з античним світом місту не судилося відродитися. На межі IV-V ст. н. е. життя в Ольвії повністю згасає. Століття пронеслись над мертвим містом. Сильні степові вітри засипали руїни пилом, стародавні будівлі дедалі вкривалися наносними шарами грунту. І через тисячу років майже ніщо не нагадувало про існування квітучого міста. В XVI-XVIII ст. його руїни привернули увагу турків, що тоді володіли узбережжям Чорного моря. Перетворивши рештки стародавньої Ольвії на каменоломні, вони вивозили ольвійський камінь на будівництво своїх фортець, зокрема Очакова, випалювали вапно, виготовляли селітру.
Незадовго до визволення Причорномор'я від турецьких загарбників на південному схилі Парутинської балки, біля урочища Ста Могил, виникло невелике поселення - Парутине. Заснували його 1789 року некрасівці - члени релігійної секти пилипонів, які переселилися з Чобричів на Дністрі. Вони поставили тут 37 хат і каплицю. Поселенці жили з хліборобства і рибальства.
Після закінчення російсько-турецької війни 1787-1791 рр., в 1792 році понад 12 тис. десятин землі на правому березі Бузького лиману, куди входило і Парутине, Катерина II подарувала графу Іллі Безбородьку. Некрасівці залишили ці місця і повернулись до Дністра. Поміщик поселив тут кріпаків з Чернігівщини та інших місцевостей України. Село перейменували на Ільїнське. Однак збереглася і його попередня назва. За даними ревізії 1795 року в Ільїнському мешкало 324 чоловіка. Село входило до Херсонського повіту Новоросійської, а з 1827 року - до Одеського повіту Херсонської губернії. На 1858 рік Ільїнське згадується в джерелах як містечко, в якому налічувалося понад 100 дворів з 864 кріпаками.
Узаконену триденну панщину поміщик часто збільшував до 5-6 днів на тиждень. Свої убогі наділи кріпаки обробляли невчасно і збирали на них низькі врожаї. Все це призводило до незадоволення і протестів селян. Деякі з них у пошуках «волі» тікали від поміщика. Лише протягом 1850-1853 рр. понад 20 кріпаків Ільїнського перебували в «бігах», 7 із них хазяїн повернув до села, покарав і віддав у рекрути. Обробити великі масиви землі силами своїх кріпаків поміщик не міг» Тому він дозволяв селитися в Ільїнському також т. зв. десятинникам, що вважалися особисто вільними, працювали на поміщицьких ланах за частку врожаю
або рибалили, віддаючи частину улову тому ж поміщику. Вони не мали власних жител, часто переходили від одного поміщика до іншого. Незначна частина населення містечка займалася торгівлею.
Після скасування кріпосного права на 451 ревізьку душу було виділено всього 588 десятин землі. В 1871 році в одному з листів голови земської управи генерал- губернатору Одеси повідомлялося, що селяни Ільїнського через нестачу землі потрапили у повну залежність від поміщика, одержавши лише четверту частину узаконеного наділу. В той же час поміщики зберегли величезні земельні масиви. 12 852 десятинами землі володіла графиня Мусіна-Пушкіна.
Населенню доводилось орендувати поміщицьку землю на кабальних умовах: поміщику віддавали дві третини врожаю. Таке становище викликало обурення жителів Ільїнського, вони вимагали справедливого розподілу землі. За свідченням голови Херсонського повітового земства інтереси бідняків підтримував учитель Свиридов. Для «заспокоєння» незадоволених рішенням властей Свиридова вислали з села. Більшість жителів не в змозі була сплачувати численні податки та викупні платежі. Вже на 1874 рік вони мали 970 крб. заборгованості. У 1890 році сума недоїмок досягла 4722 карбованців.
З розвитком капіталізму поглибилося класове розшарування на селі. У 1890 році з 240 господарств Ільїнського 102 були безземельними або користувалися лише присадибними ділянками, 150 - мали не більше десятини. В господарствах 10 куркулів, кожен з яких володів 15-30
десятинами землі, широко застосовувалася наймана праця. 152 чоловіка працювали у поміщика й багатіїв, 54 ходили на далекі заробітки. Частина жителів у літній час займалася рибним промислом. Наприкінці XIX ст. Ільїнське стало центром Анчекрак-Ільїнської волості. У 1882 році в селі та прилеглих до нього населених пунктах таких, як Сари-Комши, Поди, Комар, Крива Балка налічувалось 1417 жителів, а 1896 року -1862. В селі містилося волосне правління, поштово-телеграфна станція, заїжджий двір, торгувало 13 крамниць, корчма. {div float:right}{module ИМСУ ИН}{/div}
Зростання орендних цін на землю і важкі умови найму в поміщицьких економіях та в куркулів погіршували становище бідноти Ільїнського. Вже в 1899 році селяни платили 7 крб. 50 коп. за кожну десятину орендованої землі, а в 1904- 1905 рр. вона досягла 10-12 крб. Часті посухи і неврожаї прирікали на голод десятки сімей. Неврожайними були, зокрема, 1889, 1890, 1891, 1896, 1904, 1905 рр. За даними земства, в 1874 році більшість селян не мала зерна для харчування і засіву землі. У 1897 році дві третини населення Анчекрак-Ільїнської волості голодувало. Взимку, коли в бідноти не вистачало хліба, поміщик позичав їм гроші. За кожні 5 крб. селянин влітку повинен був зібрати в економії врожаю не менше, як з десятини посіву. Використовуючи дешеву силу прийшлих з центральних губерній робітників, власники економій зменшували плату місцевим наймитам.
В період першої російської буржуазно-демократичної революції більшовики Миколаєва провадили в селі революційну пропаганду, надсилали літературу. Начальник жандармерії Очакова повідомляв в Одесу, що становище в Ільїнському (Парутиному) тривожне. У червні 1905 року селяни Ільїнського зібралися на площі і вимагали від поміщика та куркулів за оренду землі власникові віддавати тільки дві п'яті частки врожаю. 17 червня бідняки з'явилися на хутір Цимермана і примусили всіх найманих робітників залишити роботу, а землевласника - підписати умову, згідно з якою він не мав права наймати на роботу прийшлих робітників без
дозволу місцевих селян. Коли ж угоду було порушено, селяни прийшли сюди знову, і власникові економії довелося тікати від розправи. В село викликали козаків. Активних учасників виступу, зокрема В. С. Росинця, Я. Т. Турчина та інших, побили нагаями, декого заарештували. Лише через місяць загін карателів залишив Ільїнське.
Здійснення столипінської аграрної реформи призвело до дальшого загострення класових суперечностей. Тим, хто не міг купити землю, пропонувалось їхати до Сибіру. 1910 року перші 15 сімей ільїнської бідноти вирушили з рідного села в східні райони в пошуках кращої долі. Куркулі, що виділилися з общини, вийшли на відруби і заснували 14 хуторів. У куркульських господарствах почали застосовувати молотарки, сівалки. Для них на прокатному пункті з'явилися перші зерноочисні та інші машини. Починаючи з 1910 року замість ярої пшениці в селянських господарствах почали вирощувати врожайнішу озиму пшеницю, з ярових: ячмінь, овес, кукурудзу. Частина безземельного населення жила з ремісництва. У 1912 році в селі проживало 8 ковалів, 15 теслярів, 22 кравці та шевці. Працював паровий млин, 4 кузні.
Більшість мешканців Ільїнського жили у вогких глиняних землянках. Каторжна праця і злиденне життя викликали масові захворювання. Хоч село тривалий час вважалося волосним центром - лікарні воно немало. Лише в 80-х роках XIX ст. тут почав працювати фельдшер, який приймав хворих у невеличкій непристосованій хатині. Тяжкохворих доводилося везти за 35 верст до Очаківської лікарні, яка мала всього 17 ліжок. В селі часто лютували епідемії холери, чуми, тифу. Понад 80 проц. населення лишалося неписьменним.
Церковнопарафіяльна школа відкрилася у 1861 році, але в ній навчалося всього 11 дітей. Грамоти вчили дяк і піп. За даними офіційної статистики, в 1883 році з 1418 жителів села вміли читати і писати 42 чоловіки і 3 жінки. 1898 року відкрито чотирикласну земську школу.
Такий стан медицини і освіти був у селі, відомому в наукових колах не лише Росії, а й за її межами. Відкриті наприкінці XVIII ст. поруч з Ільїнським рештки стародавньої Ольвії привертали увагу вчених, археологів. 1801 року інженер- генерал російської армії Сухтелен зробив перші розкопки, через двадцять років академік Кеппен опублікував план Ольвії. У 1848 та 1853 рр. за дорученням Московського археологічного товариства тут працював А. С. Уваров. Проте власники землі, на якій було давне городище і некрополь, не
завжди давали дозвіл на проведення розкопок. Пам'ятки не охоронялися, городище і могили часто розкопували випадкові люди, а то й місцеві жителі, сподіваючись на легкий заробіток. Роботу по вивченню Ольвії на наукову основу поставив археолог Б. В. Фармаковський, який з 1901 по 1915 рр. провадив тут планові розкопки. {div float:right}{module ИМСУ ИН}{/div}
Імперіалістична війна принесла жителям села голод, смерть, каліцтва. Лише протягом 1916 року на війні загинуло 27 чоловік. Чимало з них позалишали по шестеро-семеро дітей-сиріт. Зростала дорожнеча на предмети першої необхідності. А поміщики і куркулі збагачувалися, збуваючи для потреб фронту хліб, фураж, худобу за високі ціни. Перепис 1916 року показав, що в Ільїно-Парутинській волості 49,6 проц. селянських господарств були безземельними або мали ділянки, що не перевищували однієї десятини. 6,5 проц. належало по 1-4 десятини землі. В той же час тут налічувалося 14 проц. куркульських господарств, які володіли 40-100 десятинами кожне, а 12 понад 100 десятинами кращих земель. Чверть дворів не мала робочої худоби, 22,7 проц. були без корів.
Повалення царизму біднота зустріла з надією, що новий уряд дасть землю, свободу і покладе край війні. В кінці березня селяни обрали сільський комітет.
Невдовзі створили земельний комітет, який весною та влітку 1917 року розподілив 600 десятин орної землі, сіножатей та пасовищ поміщика, а також конфіскував у багатіїв насіннєвий матеріал. Але місцеві представники Тимчасового уряду всіляко протидіяли цим заходам.
Про перемогу Жовтневого збройного повстання в Петрограді селянам Парутиного розповів робітник Миколаївського суднобудівного заводу «Наваль» Ф. А. Худенко, який приїхав у рідне село. Особливо близько сприйняли вони повідомлення про перехід всієї землі до рук народу. Революційно настроєна група у складі Г. І. Кобця, В. В. Панова, А. В. Росинця закликала парутинську бідноту на боротьбу проти існуючої влади, за справедливий розподіл поміщицької землі. Наприкінці січня 1918 року в Парутиному обрано волосну Раду селянських депутатів, яка нарізала по 2,2 десятини колишньої поміщицької землі на їдця, бідняків забезпечувала худобою, реманентом, допомагала їм готуватися до весняної сівби. Але в березні село окупували австро-німецькі загарбники. Вони примусили населення повернути землю і майно поміщику. Тих, що відмовлялися виконувати їхні накази, окупанти нещадно катували шомполами, погрожували розстрілом.
Влітку 1918 року в Парутиному створюється більшовицька підпільна організація, яка очолила боротьбу трудящих проти окупантів. До неї увійшли Г. І. Ко- бець, П. Ф. Москалик, Я. М. Авдієнко, А. В. Росинець, Г. М. Голубок, Г. Ф. Перепади та інші. В жовтні підпільники організували партизанський загін, яким командував А. Є. Худенко, до нього приєдналося близько 100 парутинців, переважно молоді. Загін встановив зв'язок з миколаївським більшовицьким підпіллям, з революційно настроєними робітниками заводу «Наваль». З їх допомогою парутинці створили повстанський комітет на чолі з А. В. Росинцем, збирали зброю, яку переховували в ольвійських склепах.
Восени війська німецьких окупантів змушені були залишити Україну. Повстанці Парутиного разом з партизанами інших сіл роззброїли в селі гетьманську варту, увійшли в Очаків і допомогли встановити Радянську владу в повіті. Однак через кілька днів у цих місцях з'явилися греко-французькі інтервенти. Велику допомогу місцевим партизанам у боротьбі з інтервентами подавали робітники Миколаєва. Вони забезпечували загін зброєю, боєприпасами через робітника заводу «Наваль» І. С. Можаровського. Партизанам було направлено 231 гвинтівку, 20 тис. патронів, 300 бомб. В березні 1919 року спільно з робітничим Миколаївським полком, що наступав у складі групи радянських військ, парутинці визволили Парутине, Анчекрак та Очаків, а потім влилися до військового гарнізону міста.
Парутинський ревком, призначений після визволення села від греко-фран- цузьких військ, продовжив розподіл землі, заготовляв і відправляв на фронт продовольство.
Весною 1919 року було передано Червоній Армії понад 100 конфіскованих у куркулів коней. Створений для боротьби з бандитизмом загін громив куркульські банди, які допомагали наступаючим денікінцям, у Великій
Коренисі, Зеленій, Нечаяному, Анчекраку. З кінця серпня 1919 по лютий 1920 року в селі «хазяйнували» денікінці. Селян знову примусили повернути майно, сплатити колишнім землевласникам вартість знятого влітку з їх землі врожаю. Визволяли Парутине бійці 41-ї Радянської дивізії 122-ї стрілецької бригади під командуванням Ж. Ф. Зонберга. Сільський та волосний ревкоми {div float:right}{module ИМСУ ИН}{/div}здійснили ряд заходів для зміцнення Радянської влади на селі, виконання продрозверстки, організували допомогу армії і сім'ям червоноармійців.
В березні відбулися вибори до сільської Ради, головою її став Г. Г. Домишляєв. Волосний виконавчий комітет очолив Г. А. Горлов. Земельна комісія Ради весною
1920 року розподілила між селянами 8 тис. десятин землі. В складних умовах довелось працювати створеному в липні 1920 року сільському партійному осередку. Помічником комуністів стала передова молодь, яка в 1923 році об'єдналась у комсомольську організацію. Куркульські елементи чинили опір соціалістичній перебудові села, нав'язували бідноті кабальні угоди. В згуртуванні селян значну роль відіграв комнезам, який став діяти з серпня 1920 року. Головою його обрали комуніста Д. Ф. Короткого. Вже у вересні до КНС вступили 200 чоловік. Комнезам повів наступ на куркульство, допомагав бідняцьким господарствам насінням, тягром і реманентом, які реквізовувались у куркулів. У голодні 1921-1922 рр. комнезамівці створили їдальню для дітей.
Поступово налагоджувалось життя села. Важливим завданням комуністів в 1921-1922 рр. було роз'яснення суті нової економічної політики, додержання закону про продподаток. До 1925 року повністю були освоєні посівні площі, пожвавилась торгівля. Рада і КНС, очолювані комуністами, проводили серед бідноти агітаційну роботу, залучаючи її до кооперативних об'єднань. Вже протягом 1921- 1922 рр. в Парутиному було створено невеликі артілі «Прогрес» та «Нове життя». Спочатку в артілі «Прогрес» об'єдналося 8 сімей бідняків. Господарство мало 5 корів, коня, сівалку, дві жниварки, віялку і 3 плуги. Держава допомогла придбати реманент, видала насіннєву позику. 1923 року на колишній землі поміщика створено перший радгосп «Червоне Парутине», в 1924 - артіль «Своя праця», у вересні 1925 року - машинно-тракторне товариство «Серп і молот», в 1927 році - меліоративне товариство рибалок «Буг», ТСОЗи «Орач» та «Широке поле». Радгосп «Червоне Парутине» забезпечував селян навколишніх сіл чистосортним насінням, подавав агрономічну допомогу, що сприяло підвищенню врожайності на селянських полях.
У нових аптеці та амбулаторії парутинці одержували ліки й потрібну медичну допомогу. В липні 1924 року відбулося урочисте відкриття ясел на 40 місць. Вже в 1920 році працювали дві школи, в яких навчалося 170 дітей. В селі проводилася значна робота щодо ліквідації неписьменності серед дорослого населення. 1924 року 2 гуртки лікнепу відвідувало 40 селян Парутиного. 1927 року відкрито школу сільської молоді. Тут вчились переважно комсомольці, які опановували агрономічні і політичні знання, а також вели пришкільне господарство. 1928 року школу відвідувало понад 50 учнів. Працювала хата-лабораторія. У хаті-читальні щосуботи проводилися бесіди на політичні теми. 1921 року відкрито сельбуд. При ньому працювали самодіяльний театр, бібліотека, сільськогосподарський, кооперативний, політичний, хоровий і музичний гуртки. В їх роботі брали участь учителі, комсомольці, молодь - всього 169 чоловік. Ще 1920 року Парутинський волревком ухвалив: «Оскільки Ольвія і її кладовища мають державне наукове значення... наказати сільревкому вжити найсуворіших заходів щодо їх охорони». Того ж року територію Ольвійського городища та його могильника оголошено історико- археологічним заповідником. У 1920-1921 рр. поновилися розкопки Ольвії. З 1924 року тут розгорнулися систематичні наукові дослідження, якими керував Б. В. Фармаковський.
Досвід успішного господарювання перших артілей Парутиного, поліпшення їх технічного оснащення, успіхи політичної роботи комуністів створили умови для масового вступу селян до колгоспів. Питання колективізації ,в 1929 році не раз обговорювалися на зборах комуністів і засіданнях сільської Ради. Були створені
з комуністів і активу 5 агітаційних груп. Рада провела сходи селян. Наприкінці 1931 року колективізація в Парутиному була завершена. На базі дрібних артілей створено колгосп ім. Комінтерну. Щоб припинити
антирадянську діяльність, в Парутиному було розкуркулено 23 господарства, з них 5 сімей за вимогою населення вислано з села. В жовтні того ж року комінтернівці організували червону валку і вивезли в державні засіки понад 5 тис. пудів зерна. До жовтневих свят вони повністю виконали план здачі хліба державі. Велику роль у створенні і зміцненні перших колгоспів відіграв організований 1927 року т. зв. машинно-тракторний кущ, який в 1930 році перетворено на Парутинську МТС. На 1934 рік у МТС вже було 62 трактори та інші машини. А в 1936 році МТС обробляла близько 70 проц. всіх орних земель колгоспів. {div float:right}{module ИМСУ ИН}{/div}
На 1936 рік в селі було 3 артілі: ім. Петровського, ім. Чубаря та ім. Гамарника (пізніше дві останні перейменували в ім. Леніна та ім. Чапаєва). В них об'єдналося 236 дворів з 750 членами артілей. Підвищувалася культура хліборобства. З 1936 по 1939 рік середня врожайність озимої пшениці зросла з 14 до 17 цнт. Вирощувалися також ячмінь, овес та бавовник. Колгоспи посадили по 30-80 га виноградників. Загальне поголів'я худоби збільшилось з 290 голів в 1936 році до 735 голів у 1939 році. Середньорічний надій на корову становив 1500 кг молока. Прибутки колгоспів протягом цього часу збільшились з 348 тис. до 985,5 тис. крб. З 1931 року в Парутиному працювала рибоартіль «Ленінський шлях», яка щороку перевиконувала план вилову риби.
Партійна організація села зосередила увагу на організаційно-господарському зміцненні колгоспів. На найвідповідальніші ділянки були направлені комуністи. У 1940 році у сільській парторганізації було 9 чоловік. 10 комуністів налічувала в своєму складі парторганізація Парутинської МТС.
В умовах колгоспного ладу виростали майстри врожаїв, кадри механізаторів. Повагою односельців користувався передовий комбайнер О. Шкарупа, нагороджений орденом Трудового Червоного Прапора. В 1938 році за 25 робочих днів він скосив 466 га колоскових. В роботі першого обласного з'їзду механізаторів (1938 р.) брали участь кращі парутинські трактористи, які були премійовані мотоциклами і цінними подарунками. Спеціальність сільського механізатора опановували й дівчата. Першими за кермо тракторів сіли жінки Є. Чудна, О. Крамаренко, О. Швець, П. Гурець. Свинар артілі ім. Чапаєва О. Д. Колисан, який у 1938 році виростив по 22 поросяти на кожну свиноматку, кращий скотар колгоспу ім. Леніна Й. Я. Красняк, а також агроном Парутинської МТС К. К. Калиниченко, слюсар Ю. К. Якушев, токар С. А. Пересунько стали у 1939 році учасниками ВСГВ. Колгоспниця артілі ім. Петровського Н. Д. Слободянюк, яка зібрала у 1938 році 41,8 цнт бавовнику-сирцю, а також трактористи Парутинської МТС І. К. Бобух, Г. М. Гурець, П. Ф. Дубинка, що протягом року виробили на трактор по 600- 700 га умовної оранки, в 1940 році були нагороджені срібними медалями Головного комітету виставки.
Збільшилися заробітки хліборобів. У 1939 році колгоспникам видано на трудодень по 2,8-3 крб. і по 3-4,5 кг зерна. Кожна сім'я мала присадибну ділянку, корову, свині, птицю. Населення обслуговували кілька крамниць, поштове відділення. У 30-х роках в селі відкрили лікарню. У 3 дитячих яслах налічувалося 145 малят. Молодь набувала знань в початковій і 2-х неповносередніх школах. Кожна сім'я одержувала газету. Працювала бібліотека. Відкрилися також сельбуд на 400 місць, два колгоспні клуби, червоні кутки.
В Ольвійському археологічному заповіднику проводилася наукова та освітня робота.. Йому було передано приміщення колишньої морської сигнальної станції, добудовані нові будівлі, де розмістили музей, бібліотеку. В 1938 році Рада Народних Комісарів УРСР передала цей заповідник у відання АН УРСР.
Дедалі зростала громадська активність жителів села. У вересні 1936 року на загальних зборах було вирішено відрахувати по трудодню до фонду допомоги жінкам і дітям Іспанії. Вже на кінець вересня колгоспники внесли понад 250 крб. готівкою. В 1939 році під час виборів до місцевих Рад 98,9 проц. виборців села проголосувало за кандидатів блоку комуністів і безпартійних. Серед 29 обраних депутатів було 9 комуністів і 6 жінок.
У роки Великої Вітчизняної війни парутинці, як і всі радянські люди, зазнали тяжких випробувань. Близько 200 чоловік з перших днів війни пішли на фронт захищати Вітчизну. Ті, що залишилися, самовіддано працювали на збиранні хліба, вступали до винищувальних батальйонів, копали протитанкові рови, евакуювали в тил колгоспну худобу, техніку МТС.
20 серпня 1941 року село окупували німецько-румунські фашисти. Тут було створено примарію, розміщено жандармський пост. Окупанти примушували населення працювати в т. зв. трудовій общині, силоміць виганяли на різні роботи, а тих, хто відмовлявся, катували палицями, нагаями, садовили в льох. Спеціальним наказом очаківського префекта визначалась кількість ударів палицею за кожну провину. Запідозрених в антифашистській {div float:right}{module ИМСУ ИН}{/div}діяльності окупанти відправили до концентраційних таборів, а перед наближенням фронту забрали у неволю майже все чоловіче населення. Боячись розплати народних месників, румунські жандарми примушували навіть населення вирубувати вздовж доріг садки, виноградники, зелені насадження і чагарники. Окупанти пограбували село. Вони забрали все колгоспне майно, зруйнували господарські будівлі, вивезли або вивели з ладу верстати, інструмент та силові установки МТС. Приміщення школи перетворили на стайню. Дуже потерпів пам'ятник старовини - Ольвійський археологічний заповідник. Фашистські варвари розграбували музей і бібліотеку, а з каменю стародавніх споруд будували укриття. Жителі всіляко відмовлялись працювати на окупантів, ховали хліб, худобу, поширювали серед населення повідомлення про успіхи радянських військ.
250 парутинців героїчно захищали Батьківщину на фронтах Великої Вітчизняної війни. Серед них командир дивізії полковник А. Є. Худенко. В липні 1941 року до одного з укріплених районів західного кордону прорвалися танкові частини Клейста. Гарнізон, яким командував А. Є. Худенко, героїчно відбив великі сили ворога. Осколком міни був тяжко поранений комдив, але він не покинув командного поста. За хоробрість у боях А. 6. Худенко удостоєний ордена Леніна. Мужньо бився з фашистами під Ленінградом підполковник К. Я. Мельник. Командир мінометної батареї капітан Є. Н. Тартаковський нагороджений орденом Вітчизняної війни 2-го ступеня і двома орденами Червоної Зірки. 119 чоловік загинуло. Населення свято шанує їх пам'ять.
29 березня 1944 року частини 5-ї ударної армії 3-го Українського фронту визволили Парутине. Ще тривали бої на заході, коли в березні 1944 року парутинці почали відбудовувати зруйноване господарство. їх очолили відновлені сільська Рада та партійна організація. Усе доросле населення, серед них шістдесятирічні виноградарі Г. Тараненко і А. Галян, жінки та підлітки впорядковували напівзнищені окупантами колгоспні сади і виноградники. Громадське тваринництво довелося відтворювати заново. Три артілі села на кінець 1944 року мали всього 13 телят, 19 коней, 40 курей. Щоб зорати і засіяти землю, колгоспники запрягали в плуги власних корів.
В серпні 1944 року створено парторганізацію при МТС. З окремих уцілілих вузлів і деталей механізатори складали трактори та інші машини. На кінець 1944 року в МТС налічувалося 54 трактори і 47 комбайнів. Кращі трактористи
Парутинської МТС М. Ласий, Я. Ніякий, П. Дубинка виробили на трактор по 400 га оранки, зекономивши по 100-150 кг пального, а комбайнери А. Бойченко, І. Жданов скосили зернові з площі 230-290 га і намолотили по 2-3 тис. цнт зерна. Став до ладу маслозавод. Було відновлено рибоартіль «Ленінський шлях». Вже через місяць після визволення села почали працювати школа, клуб. Відновила роботу лікарня. Трудящі села робили все для допомоги фронтові. У вересні і жовтні 1944 року вони здали до фонду оборони 9 тис. цнт зерна. 253 тис. крб. зібрали на танкову колону «Колгоспник Миколаївщини».
Комуністи і комсомольці спрямували зусилля колгоспників на виконання завдань четвертої п'ятирічки. Вже протягом 1946-1947 рр. артілі села освоїли довоєнні посівні площі. На 1947 рік господарства мали 166 голів вєлікої рогатої худоби, 190 овець,'93 коней. Наступного року усі господарства достроково виконали плани здачі державі хліба, молока, м'яса. В лютому 1951 року колгоспи ім. Леніна, ім. Петровського та ім. Чапаєва об'єдналися в один - ім. Леніна. Прибутковими стали такі галузі, як виноградарство і городництво. У 1955 році вони дали понад 2 млн. крб. прибутку. Колгосп побудував корівник, вівчарню, свинарник. У 1953 році тут одержано пересічно по 15 цнт озимої пшениці з га, в 1955 - по 20 цнт. 1953 року на трудодень видано по 3 крб. і 2 кг зерна. Сім'я колгоспниці Авдієнко одержала 4054 крб. і 2578 кг зерна, О. Москаленко - 4320 крб. і 2674 кг зерна.
Рік у рік в артілі виділяли більше коштів на господарське та культурно-побутове будівництво. Було встановлено нове устаткування в млині, збудовано зерносховище, гараж, почали зводити нове приміщення клубу. Придбали потужну радіоустановку, радіофікували всі будинки колгоспників і польові стани. Значних успіхів досягли і трудівники рибоартілі «Ленінський {div float:right}{module ИМСУ ИН}{/div}шлях». У 1951 році її колектив на 150 проц. виконав план вилову риби і завоював перехідний Червоний прапор обкому партії та облвиконкому. З 1962 року артіль увійшла до складу сусіднього рибоколгоспу ім. Ілліча. Авангардну роль у господарському будівництві і політичному вихованні трудівників села відігравала колгоспна партійна організація. На 1955 рік у ній налічувалося 18 комуністів. Агітколектив в своєму складі мав 24 агітатори. Під час польових робіт випускалися стінгазети, полівки, блискавки.
Активну участь у виробничому і культурному житті села брали 124 парутинські комсомольці.
Після реорганізації МТС (1958 р.) колгосп придбав 24 трактори, 16 комбайнів та іншу техніку. Здійснення заходів щодо підвищення культури землеробства, раціональне використання добрив дало змогу підвищити врожайність зернових культур, зокрема озимої пшениці. За останні роки семирічки хлібороби збирали по 18 цнт озимих. Доходи господарства в 1966 році становили 1263 тис. крб. В тому році трудівники артілі перевиконали план продажу хліба державі і засипали в її засіки понад 2,8 тис. тонн зерна, продали 1,3 тис. тонн м'яса, 6,9 тис. тонн молока. За досягнуті успіхи колгосп ім. Леніна нагороджено дипломом Головного комітету ВДНГ.Урядовими нагородами відзначені кращі колгоспники: ланкова К. К. Гряна, механік М. І. Яновський, свинарка К. Д. Авраменко-орденами Трудового Червоного Прапора. Ордена «Знак Пошани» удостоєно голову правління М. І. Бондаренка.
За роки восьмої п'ятирічки господарство стало одним з передових у районі. З 1966 року тут запро
ваджено госпрозрахунок. В січні 1969 року на базі колгоспу створено винрадгосп «Ольвія». В ньому 6459 га землі, в т. ч. 4524 га - орної, 500 га займають виноградники, 60 га - сад, 31 га - городина. В господарстві - 42 трактори, 20 комбайнів, 26 вантажних і легкових автомобілей та багато іншої техніки. Повністю механізовано переробку зерна на токах. У 1969 році валовий збір зерна становив 5116 тонн, соняшнику - 1025 тонн, винограду - 1026 тонн, фруктів - 420 тонн.
Садівництво і виноградарство - перспективні, прибуткові галузі радгоспного виробництва. Так, 1970 року від виноградарства
одержано 1245 тис. крб. прибутку. Побудовано холодильник на 500 тонн овочів і фруктів. Місцевий винзавод виготовляє якісні виноматеріали для марочних сухих вин, таких, як відоме в республіці вино «Лиманське».
Парторганізація радгоспу налічує 40 комуністів. Більшість з них працює безпосередньо на виробництві. Між всіма відділками і фермами укладено договірні зобов'язання. Щомісяця перевіряється хід їх виконання і визначаються переможці.
Переможці змагання нагороджуються перехідним Червоним прапором радгоспу. Так, колектив першого відділку, очолюваний комуністом Я. А. Драганом, 1970 року зібрав на круг по 27 цнт зерна, високих показників досяг також другий відділок, яким керує комуніст М. А. Шеременко. Рік у рік високі врожаї вирощує садовиноградарський відділок на чолі з почесним членом ученої ради науково-дослідного Інституту виноградарства і виноробства ім. Таїрова Я. Г. Росинцем.
До 100-річчя з дня народження В. І. Леніна трудівники радгоспу «Ольвія» достроково виконали соціалістичні зобов'язання. Кращі робітники, зокрема тракторист радгоспу П. Я. Павленко, доярка Г. Ф. Зубцова вийшли переможцями змагання серед трудівників району. 44 трудівники полів і ферм нагороджені медаллю «За доблесну працю. На відзнаку 100-річчя з дня народження В. І. Леніна», 12 членам артілі за бездоганну працю присвоєно почесне звання заслуженого колгоспника, в їх числі ветерани праці комуністи О. А. Колос, І. Г. Раленко та інші. Імена 15 чоловік занесені до колгоспної Книги трудової слави.
Комсомольці - активні учасники сільськогосподарського виробництва. Сільська комсомольська організація об'єднує 98 юнаків і дівчат. Підтримавши заклик делегатів 3-го Всесоюзного з'їзду колгоспників «Молодь
на трактори!», парутинські комсомольці організували курси трактористів, на яких навчалося 25 чоловік. До 100-річчя з дня народження В. І. Леніна комсомольці посадили молодий виноградник на площі 32 га. Під час жнив 1970 року працювало 2 комсомольсько- молодіжні агрегати для очищення і вивезення зерна. Комсомольці беруть також активну участь у роботі культосвітніх закладів, проведенні недільників для впорядкування рідного села. {div float:right}{module ИМСУ ИН}{/div}
Виконуючи рішення липневого (1970 р.) Пленуму ЦК КПРС та йдучи назустріч XXIV з'їзду КПРС та XXIV з'їзду КП України, дирекція й партком радгоспу «Ольвія» склали й обговорили на загальних зборах робітників' план розвитку господарства на наступне п'ятиріччя. Передбачено зібрати близько 5600 тонн зернових. Це здійснюватиметься як за рахунок підвищення родючості земель (внесення добрив, збільшення площ під парами), так і за рахунок впровадження найврожайніших районованих сортів пшениці Аврора, Кавказ, Одеська 51. Щорічно розширюватимуться площі під виноградником з таким розрахунком, щоб до кінця 1975 року мати в радгоспі 1500 га виноградників і 200 га садів. На кінець п'ятирічки виробництво м'яса збільшиться на 40 проц., молока - на 25 проц., яєць - на 20 проц.
Переобладнуються перша й друга молочнотоварні ферми, де будуть повністю механізовані всі трудомісткі процеси. Завершується будівництво свинарника-відгодівельника на 2 тис. голів. Створюється ферма водоплавної птиці на 2 тис. качок, кролеферма - на 200 кролематок.
На території села міститься районне об'єднання «Сільгосптехніки», яке обслуговує 8 радгоспів. В ньому працюють 210 робітників та інженерно-технічних працівників. Тут є ремонтна майстерня, автогараж, торговельна база з багатьма складами. 30 працівників «Сільгосптехніки» - члени Всесоюзного товариства винахідників та раціоналізаторів. З них 28 подали раціоналізаторські пропозиції з річним економічним ефектом 4170 крб. Запропоноване ними пристосування для автоматичного, забивання виноградних кілків дістало визнання за межами області. 19 кращим робітникам присвоєно звання ударника комуністичної праці.
Велику роль у господарському, політичному та культурному житті села відіграє сільська Рада. В її складі - 30 депутатів, з них - 13 комуністів, 12 жінок. Діє 6 постійних комісій. Депутати сільради потурбувалися про створення школи з подовженим днем, організацію літнього піонерського табору, поліпшення виховання дітей в дитсадку. З ініціативи комісії благоустрою закладено парк пам'яті героїв-односельців, що загинули у Великій Вітчизняній війні. При сільраді працюють дружина охорони громадського порядку, товариський суд.
Село будується, впорядковується. На місці глиняних мазанок, що колись в безладді тулилися на пагорбах ольвійського некрополя, виросли добротні кам'яні будинки під залізними, шиферними і черепичними покрівлями. Лише протягом 1970 року побудовано 12 житлових будинків. Найближчим часом з'явиться ще 40 будинків, нова робітнича їдальня. Вирівнюються вулиці, прокладаються тротуари. Діє водопровід. На присадибних ділянках - виноградники, садки, квітники. Кожна друга сім'я має телевізор, пральну машину, збільшується кількість газофікованих квартир. Більшість населення придбала мотоцикли. До послуг трудящих - сільмаг, магазини продовольчих та господарських товарів. Є кравецька майстерня. Працює чайна, побудовано пекарню. Відкрито готель. Двічі на добу з Парутиного відходять пароплав та автобуси, які сполучають село з обласним та районним центрами.
Працює дільнична лікарня. Протягом 1966-1967 рр. побудовано нове приміщення амбулаторії, пологовий будинок. Про здоров'я сільських трудівників піклуються 3 лікарі і 16 працівників середнього медперсоналу. Щороку за колгоспний рахунок члени артілі відпочивають в будинку відпочинку чи лікуються в санаторіях, одержують туристські путівки. Діти колгоспників перебувають в піонерських таборах, у школі введено безплатне харчування учнів. В Парутиному люблять спорт. Юнаки й дівчата тренуються у волейбольній, футбольній і легкоатлетичній секціях. Обладнано спортмайданчики, будується стадіон.
У селі працюють 27 чоловік з вищою і 30 - із середньою спеціальною освітою, 25 спеціалістів сільського господарства. 1952 року відкрилася середня школа.
Методом народної будови зведено нове навчальне приміщення. При школі є історичний і біологічний кабінети, фізична і хімічна лабораторії. В ній навчаються 337 учнів, працює 21 вчитель. Багато вихованців школи стали інженерами, лікарями, музикантами. Створена при школі ленінська кімната одержує експонати з Шушенського, Польщі, Че- хословаччини. Виходець . з Парутиного - письменник І. М. Кушко відомий як автор роману «Поворот» (1955 р.), повістей «Надійне слово» (1950 р.), «Біля самого синього моря» (1964 р.) та інших. {div float:right}{module ИМСУ ИН}{/div}
Сільський клуб і бібліотека - заклади відмінної роботи. В клубі працюють хор, драматичний гурток, оркестри струнних і духових інструментів. З радістю зустрічають трудівники полів і ферм сільську агіткультбригаду. Вже багато років учасники гуртків і агіткульт- бригади посідають перші місця на обласних і районних оглядах та фестивалях самодіяльного мистецтва. Гордістю парутинців є народний університет культури. В ньому. виступали письменники О. Т. Гончар і М. Л. Нагнибіда, Герой Радянського Союзу Б. М. Першин, Герой Соціалістичної Праці, голова колгоспу «Україна» І. С. Шевченко. В складі сільської групи товариства «Знання» 17 членів.
У фонді сільської бібліотеки 10 тис. примірників книжок, якими користуються понад 1740 читачів. Парутинці охоче відвідують читацькі конференції, літературні вечори і усні журнали, які бібліотека влаштовує з допомогою активу. Жителі передплачують 3380 примірників газет і журналів. У колгоспі видається багатотиражна газета «Ленінське слово». 12 років виходить в ефір місцева радіогазета. Мальовничі парутинські краєвиди та береги Бузького лиману приваблюють туристів. Вчених-археологів, істориків, студентів цікавлять руїни давньої Ольвії. У післявоєнні роки в розкопках і дослідженнях Ольвії брали участь член-корес- пондент АН УРСР Л. М. Славін, доктор історичних наук Т. М. Кніпович, наукові співробітники Інститутів археології АН УРСР та АН СРСР. Тут працювали також вчені Польщі, Угорщини, НДР, Англії. Ольвійський заповідник щороку відвідує близько 10 тис. екскурсантів.
В майбутньому Парутине прикраситься новими гарними спорудами будинку культури, адміністративних приміщень. Виросте житловий масив робітників радгоспу. Далі впорядковуватимуться вулиці, тротуари, в центрі села виросте парк.
Впевнено крокують парутинці в комуністичне майбутнє назустріч новим досягненням і звершенням.