Якщо ви помітили помилку в тексті, будь ласка виділить її мишею і натисніть CTRL+ENTER Також ми будемо дуже вдячні Вам за підтримку нашого проекту і його додавання в будь-яку популярну соціальну мережу, представлену нижче
Код для вставки нашого посилання на сайт або блог можна узяти ТУТ
Пошук від
Миколаїв
Миколаів - місто обласного підпорядкування, адміністративний, промисловий та культурний центр Миколаївської області. Територія - 100 кв. км, населення - 331 тис. чоловік. Відстань до Москви 1550 км, до Києва 483 - км. Миколаїв - морський і річковий порт, зв'язаний з багатьма містами України, РРФСР та ін. республік залізничними, автомобільними і повітряними шляхами. {div float:right}{module ИМСУ ИН}{/div}
Територія міста - півострів при злитті річки Інгулу з Бузьким лиманом - була заселена з давніх часів. Так, поблизу обсерваторії та в урочищі Спаському виявлено залишки поселень епохи неоліту (V-IV тис. до н. е.), в урочищах Дикий Сад, Фалїівка і в нинішньому морському порту - доби бронзи (III-II тис. до н. е.), а в районі Нового Водопою - могильник з кам'яними стелами цих часів. В результаті археологічних досліджень встановлено, що на місці сучасного морського порту ж шиноремонтното заводу жили скіфи. Знайдені тут уламки посуду черняхівської культури вказують на появу слов'ян в III-V ст. н. е. Про існування слов'янських поселень у VIII-IX ст. свідчать знахідки в районі колишнього села Соляні (західне передмістя Миколаєва за Інгулом).
Потім тривалий час територія сучасного міста через набіги кочівників була безлюдною. Заселятися почала вона у XVIII ст. після приєднання цих земель до Росії. Першими спорудами середини XVIII ст. на півострові були кузня і житловий будинок запорожців біля паромної переправи через гирло Інгулу, а також сезонні риболовні поселення і хутір купця Фабра.
Під час російсько-турецької війни 1787-1791 рр.,коли виникла гостра потреба у бойових кораблях для молодого Чорноморського флоту, 21 липня 1788 року за наказом Г. О. Потьомкіна в гирлі Інгулу закладено суднобудівну верф. А ще через рік, 21 серпня 1789 року, він же звелів іменувати її містом Миколаєвом - в пам'ять про взяття російськими військами турецької фортеці Очаків 6 грудня 1788 року в день святого Миколи, якии вважався покровителем моряків.
Спорудження верфі й міста, яке здійснювалося на кошти Чорноморського Адміралтейського управління, доручили полковнику М. Л. Фалєєву. Видатні інженери та архітектори І. І. Князєв, Ф. І. Волан, І. Е. Старов, М. І. Портарій, П. В. Неє- лов спланували прямі, широкі вулиці майбутнього міста. Спочатку воно забудовувалось на лівому березі річки Інгулу. Центральну частину його займала Адміралтейська верф із слободою; на захід від неї простягалося цивільне передмістя, на схід - військове (Слобідка). Першою була забудована центральна вулиця Миколаєва - Адміральська, на якій розташувалися Адміралтейство, будинок канцелярії адмірала - головного командира Чорноморського флоту і порту, магістрат, адміралтейський собор. До центральної вулиці прилягали Адміралтейська (нині ім. Комунарів) і Соборна (нині ім. Леніна) площі. Інші вулиці за професією перших майстрових називалися Плотницькою, Столярною, Купорною, Конопатною, Котельною.
Вже через рік після заснування в місті було 59 казарм, 113 землянок і куренів для рекрутів, 6 службових приміщень, 5 складів, 2 цегельні заводи, 4 казенні і 274 приватні житлові будинки (з них 223 мазанки і землянки), кілька крамниць і погребів, 4 лазні, 3 кузні, 3 колодязі, фонтан у Спаському. Населення Миколаєва складало близько 10 тис. чоловік, в основному, це - солдати гренадерського полку, матроси гребної флотилії, казенні майстрові, купці, добровільні поселенці, втікачі-кріпаки тощо. Понад 3 тис. чоловік становили казенні майстрові-суднобудівники. їх купували у поміщиків центральних губерній Росії, під конвоєм доставляли на верф і зараховували на військову службу строком на 25 років. Майстрові відбували і військову муштру, призначались у наряди та караули. їх робочий день тривав 16-17 годин. Поділялися вони на роти, а з 1827 року - на робочі екіпажі. Непосильна праця, муштра, погане харчування, побої, епідемії і відсутність будь-якої медичної допомоги призводили до високої смертності. Тільки з 1 квітня по 1 липня 1790 року на верфі померло 547 теслярів.
Багато майстрових не витримували жорстокої експлуатації, нужденного життя і тікали з будівництва. Тих, кого ловили, піддавали тілесним покаранням. Для поповнення робочої сили в кінці XVIII ст. поблизу Миколаєва було засновано ряд сіл - адміралтейських поселень, жителі яких по черзі призначались на підсобні роботи на верфі.
У серпні 1790 року на воду спущено первенця верфі - 44-гарматний фрегат «Святой Николай», чим було покладено початок спорудженню в Миколаєві
великих парусних військових кораблів. Адмірал Ф. Ф. Ушаков, який у лютому 1790 року був у місті, оглянув збудовані тут кораблі і доповів урядові, що «оные по замечанию моєму будут весьма хороши». На 20-і роки припадає початок будівництва в місті перших пароплавів - «Везувия» (1820 р.), «Метеора» (1825 р.), «Громовержца» (1829-1830 рр.)- Миколаїв стає основною суднобудівною базою Чорноморського флоту. {div float:right}{module ИМСУ ИН}{/div}
З 1794 року тут перебувало Управління флотом - канцелярія головного командира Чорномор-
ського флоту і портів. Одним з перших цю посаду займав М. С. Мордвинов - пізніше відомий російський державний і громадський діяч та економіст. З 1805 року головному командирові флоту і портів надаються права військового губернатора Миколаєва і Севастополя, в його руках зосереджувалась військова і цивільна влада. Права ж станової, т. зв. шестигласної думи, що існувала з 1796 року, були надто обмежені.
Великого розмаху набуло будівництво кораблів, а також і міста в період 1833-1853 рр., коли головним командиром Чорноморського флоту і військовим губернатором Миколаєва був адмірал М. П. Лазарєв. У ці роки проведено реконструкцію верфі і укомплектовано її досвідченими спеціалістами. Всі кораблі ескадри адмірала Г. С. Нахімова, що здобули блискучу перемогу над турецьким флотом у Сінопському бою 18 листопада 1853 року, були споруджені руками миколаївців. З івіціативи М. П. Лазарєва в місті почали будувати і перші на Чорному морі залізні кораблі.
Потребам флоту майже повністю підпорядковувалося господарське життя міста. Головне інтендантство флоту, що перебувало в Миколаєві, щороку укладало з підрядчиками і купцями договори на поставку матеріалів та продуктів на суму до 7 млн. крб. В 20-х-40-х рр. тут побудовано приватні підприємства: канатні, шкіряні, салотопні, свічкові, ватні, вовнобитні, борошномельні, сухарні тощо. До заборони в 1794 році торгівлі з зарубіжними країнами через Миколаїв за кордон вивозився хліб та інші товари. Пізніше дозволялася лише внутрішня каботажна торгівля для потреб верфі, яка здійснювалася через військову, а з 1821 року - через купецьку пристань.
У 50-х рр. XIX ст. в місті жило 40 тис. чоловік, з яких 30 тис. були кадровими або відставними військовими, учнями військових закладів. Решту населення становили чиновники (746 чоловік), селяни-дворові, оброчні та казенні (1183), купці (143) і міщани (7434 чоловіка). Впорядковувалося місто лише на кошти військово-морського відомства. В 1823 році тільки дві його вулиці частково освітлювалися гасовими ліхтарями. Населення терпіло від нестачі питної води. Більшість жителів користувалася гірко-солоною водою з колодязів та річки, а придатну для вживання привозили городянам по 3 коп. за відро. У 20-х роках XIX ст. проводились роботи по спорудженню водопроводу у Спаському, але безрезультатно. За наказом адмірала М. П. Лазарєва тільки в 50-і роки збільшено басейн питної води для постачання її населенню міста, почалося брукування Адміральської вулиці і спусків до переправ через Південний Буг та Інгул.
Тривалий час жителі міста не діставали необхідної медичної допомоги. 1817 року за розпорядженням Адміралтейства з с. Вітовки до Миколаєва переведено морський госпіталь. Серед лікарів, що працювали тут, були відомі послідовники основоположника російської епідеміології Д. С. Самойловича - Е. Е. Кібер, А. О. Лаврентьєв, М. Ф. Таубе, К. О. Федоров, К. А. Хомицький, які прославили вітчизняну медичну науку. Але лікарню для цивільного населення, відкриту в місті лише в 1835 році, обслуговували лікар, фельдшер, акушерка і доглядач. Заможне населення за плату користувалося послугами флотських лікарів.
Весловими і парусними змаганнями (гонками) при М. П. Лазареві було покладено початок водному спорту в Миколаєві. В 1848 році адміральська яхта «Ореанда» вирушила з міста навколо Європи в Кронштадт і, вигравши головний приз, тим же шляхом повернулась назад.
Ще 1793 року для потреб флоту в Миколаєві було відкрито морське артилерійське училище, наступного року - морський кадетський корпус (згодом штурманське училище), 1798 року - училище корабельної архітектури, які готували морських офіцерів та інженерів. Рядових моряків та кваліфікованих майстрових для Адміралтейства з початку XIX ст. випускали школа юнг і учбовий флотський екіпаж, а робітниць для парусної
майстерні і майстерві пошиву матроського обмундирування - відкрите 1826 року училище для дівчат. З 1817 року при Адміралтействі працювала школа музикантів та співаків портових оркестрів і хорів. Лише в 1827 році почала діяти однорічна початкова школа для цивільного населення, де вчилося 25 хлопчиків. В 1833 році школу перетворено на платне училище з трирічним строком навчання. {div float:right}{module ИМСУ ИН}{/div}
1796 року в місті почала працювати казенна друкарня, в якій друкувалася морська, військова, технічна, медична, сільськогосподарська і художня література. В заснованому 1803 року гідрографічному депо (нині в цьому будинку музична школа ім. Римського-Корсакова) складалися і друкувалися морські карти, проектувалися будинки та кораблі. Того ж року при депо було відкрито т. зв. кабінет рідкісних речей, де зберігалися колекції морського одягу і озброєння, моделі кораблів, археологічні знахідки з ольвійських і керченських розкопок. 1838 року за наказом М. П. Лазарєва Адміралтейство побудувало для цього кабінету спеціальний павільйон. Після Кримської війни він поповнився експонатами Севастопольської оборони. При депо діяла також велика морська службова бібліотека, яка налічувала в 1848 році 17 098 томів. В 1820-1824 рр. в стилі російського класицизму побудовано приміщення будинку флагманів і капітанів (нині Будинок офіцерів флоту).
1841 року Є. П. Манганарі в Миколаєві створив «Атлас Чорного моря», а 1851 року І. А. Шостаков - капітальну «Лоцію Чорного моря». Велику наукову роботу здійснювала відкрита в 1821 році морським відомством астрономічна обсерваторія. У найвищій частині міста в 1821-1827 рр. для неї спорудили гарний будинок з колонами і ротондою.
1840 року в Миколаєві відкрито театр, на сцені якого виступали приїжджі і місцеві аматорські трупи. В 1846 році відомий російський актор М. С. Щеп- кін грав тут роль городничого в комедії М. В. Гоголя «Ревізор». Тоді ж у місті виступали відомий російський співак О. А. Петров і український актор К. Т. Соленик.
В першій половині XIX ст. тут служили першовідкривач Антарктиди Ф. Ф. Беллінсгаузен, адмірали П. С. Нахімов і В. О. Корнілов, творець тактики броненосного флоту Г. І. Бутаков. В 1819-1823 рр. В. І. Даль, перебуваючи тут на військово-морській службі, приступив до складання «Толкового словаря русского языка».
Незважаючи на жорстокий режим, придушення будь-якого прояву вільної думки, в Миколаєві нелегально розповсюджувалися твори декабристів К. Ф. Рилєєва, В. К. Кюхельбекера, О. І. Одоєвського та інших. А уродженець Миколаєва О. В. Поджіо і вихованець Миколаївського штурманського училища М. А. Чижов брали безпосередню участь у повстанні декабристів в Петербурзі. В 1826 році в Миколаїв під суворий нагляд губернатора з Петербурга були вислані причетні до цього повстання морські офіцери С. Ф. Лутковський, В. Н. Романов, Б. А. Шнейєр, Б. Н. Тпртон і Н. А. Колончаков.
Високий патріотизм і героїзм виявляли миколаївці у боротьбі з ворогами своєї вітчизни. В 1812 році з матросів Миколаєва і Севастополя був сформований 75-й корабельний екіпаж, який як інженерна частина забезпечував наступальні дії російських військ проти армії Наполеона і брав участь у закордонному поході аж до Парижа. Вихованці Миколаївського штурманського училища, морські офіцери О. І. Казарський, І. П. Прокоф'єв, Ф. Є. Спиридонов відзначились в нерівному бою брига «Меркурий» з двома турецькими кораблями 6 травня 1829 року. Поховані вони в Миколаєві.
В роки Кримської війни Миколаїв був головною тиловою базою Чорноморського флоту. Через місто у Крим йшли військові частини, ополченці, тяглися безперервно обози з озброєнням, продовольством. В майстернях Адміралтейства виготовляли для захисту Севастополя мортирні верстати, гарматні лафети, артилерійські снаряди. Чотири екіпажі майстрових (близько 4000 чоловік) відправили до Криму для безпосередньої участі в обороні Севастополя. На вимогу адмірала П. С. Нахімова всі придатні приміщення казарм, майстерень, шкіл, навіть приватні будинки обладнувалися під госпіталі для поранених, евакуйованих з Севастополя. Водночас навколо Миколаєва, оголошеного на загрозливому становищі, зводилися артилерійські редути, на яких було встановлено 160 гармат. На фарватері Південного Бугу спорудили насип і поставили батарею, яка дістала назву Костянтинівської. У всіх цих роботах, крім солдатів гарнізону (їх налічувалося до 10 тис.), брали участь всі жителі міста. «Миколаїв і
Херсон,- писав Ф. Енгельс у вересні 1855 року в одній із статей, присвяченій аналізу подій Кримської війни,- два найбільш Закріплені пункти Південної Росії, являють собою центр зосередження резервної армії». Він також зазначав, що в Миколаєві, мабуть, сконцентровано близько 40 тис. ополченців. Для швидкого пересування військ і обозів в Крим 1855 року замість паромної переправи в місті побудували наплавний міст через Південний Буг. В тому ж році через Миколаїв проведено лінію електричного телеграфу замість оптичного, що сполучав Крим з Петербургом. {div float:right}{module ИМСУ ИН}{/div}
Після залишення російськими військами Севастополя ворожі кораблі декілька разів намагались прорватися до Миколаєва, але кожного разу зазнавали рішучої відсічі. В 1874 році в місті за проектом відомого скульптора і художника М. Й. Микешина на громадські кошти був споруджений пам'ятник героєві оборони Севастополя Гнату Шевченку. 1903 року його перевезено до м. Севастополя.
Поразка Росії в Кримській війні значно підірвала економічну базу міста. Через заборону для Росії тримати на Чорному морі військовий морський флот різко скоротилось будівництво суден. Закривались морські установи і навчальні заклади.
В 1856 році ліквідовано управління головного командира Чорноморського флоту. Моряків переводили на інші флоти або звільняли зі служби. З 17-ти флотських екіпажів в 1857 році залишилося лише 2 роти (30 офіцерів і 557 матросів), замість 7 робочих екіпажів - тільки один (16 офіцерів і 1088 майстрових). Зменшилось населення міста з 61 675 чоловік в 1856 році до 43053 чоловік в 1863 році.
Занепала торгівля, припинилося спорудження житлових будинків. Але вже у 60-х роках XIX ст. у зв'язку з швидким розвитком капіталізму після скасування кріпацтва економічний розвиток Миколаєва пожвавився. В 1862 році тут відкрито
торговий порт, у який дозволено заходити іноземним суднам. Було створено таможню, іноземні консульства. На кінець XIX ст. порт займав третє місце після Петербурга і Одеси за обсягом торгівлі із закордоном, а за експортом зерна, поставниками якого були степові губернії, - перше місце в країні.
Розвиток порту прискорився після відкриття в 1873 році залізничного сполучення між Миколаєвом, Знам'янкою, а згодом і Харковом. Поглиблення фар- ватера від Очакова до Миколаєва дало можливість заходити в порт великим океанським суднам. У 80-х роках із Миколаївського порту щорічно в середньому вивозили понад 23 млн. пудів зерна. Для зберігання його в 1893 році тут збудували елеватор. Крім хліба, звідси вивозилися з Придніпров'я залізна і марганцева руди.
На кінець XIX, ст. Миколаїв стає великим промисловим центром на півдні України. Якщо в 1860 році тут працювало 18 підприємств, то в 1890 році їх кількість зросла до 131 і виробляли вони продукції на 1 млн. 151 тис. крб.5. Крім того, було ще 900 дрібних кустарних майстерень. У 1871 році за проектом відомого спеціаліста ракетної справи К. І. Константпнова збудовано казенний ракетний завод, єдиний тоді в Росії. Завод виготовляв бойові, освітлювальні, сигнальні й рятувальні ракети для російських фортець і військових гарнізонів. В 1877-1878 рр. завод обслуговував російську армію в її боях на Балканах. 1911 року він був переведений до м. Шостки (нині Сумської області).
Після скасування в 1870 році обмежувальних статей Паризького договору відновилося будівництво військових кораблів на Адміралтейській верфі. Тут споруджувались броненосці, есмінці, канонерські човни, транспортні судна. Верф розширювалась. Однак устаткування її залишалось старим, і всі роботи по складанню суден виконувалися вручну. Виникли залізничні майстерні, а також завод сільськогосподарських знарядь братів Донських (1884 р.), чавуноливарний завод Матвє- євих (1902 р.), парові млпни, сппрто-горілчанпй завод тощо.
Наприкінці XIX ст. у промисловість міста проникає іноземний капітал. У 1895-1897 рр. в південній частині Миколаєва побудовані два великі заводи - бельгійського акціонерного «Товариства суднобудівних, механічних і ливарних
заводів у Миколаєві» (його називали Французьким заводом) і Чорноморський завод російського «Товариства механічного виробництва у Південній Росії». В 1907 році підприємства злились в один завод «Наваль»
(«морський»), який 1912 року перейшов у відання французького «Анонімного товариства миколаївських заводів і верфів», а через рік - до рук створеного в Росії «Акціонерного товариства миколаївських заводів і верфів». Це було велике підприємство, на якому споруджували військові і торговельні судна, парові котли, дизелі, товарні вагони і цистерни. {div float:right}{module ИМСУ ИН}{/div}Суднобудівна верф заводу мала 7 відкритих стапелів і критий елінг.
Корпуси військових кораблів виготовляли на Адміралтейській верфі, а машини і котли для них - на заводі «Наваль» (до 1897 року - в Петербурзі). 1900 року в Миколаєві спущено на воду броненосець «Князь Потемкин Таврический». У наступні роки на Адміралтейській верфі закладено крейсер «Кагул» (1901 р.), броненосець «Евстафий» (1904 р.), кілька есмінців. У 1911 році в зв'язку з підготовкою до першої світової війни значно прискорилося будівництво великих військових кораблів, підводних човнів, а також допоміжних суден, плавучого доку і плавучого крану, а 1915 року на заводі «Наваль» за проектом талановитого винахідника М. П. Налє- това збудовано перший у світі підводний мінний загороджувач «Краб», який брав участь у боротьбі з німецькими і турецькими кораблями на Чорному морі в роки першої світової війни.
Із зростанням військових замовлень розширився завод «Наваль», було реконструйовано Адміралтейську верф. На її базі створюється ряд підприємств: завод «Російського акціонерного суднобудівного товариства» (Руссуд), відділення петербурзьких Балтійського і Невського заводів, трубний електромеханічний завод морського відомства «Темвод». Збільшилась кількість і приватних підприємств. Вже на початку першої світової війни, крім 43 великих підприємств, тут діяло 659 дрібних. Разом вони виробляли за рік продукції в середньому майже на 36 млн. крб., з них близько 33 млн. крб. припадало на суднобудівні заводи.
Значно розширив свої операції Миколаївський торговий порт. По переробці зерна він займав перше місце в країні і третє-четверте в світі. Тільки в 1914 році через порт вивезено за кордон понад 37 млн. пудів зерна. Розвитку портових операцій сприяла наявність великої причальної системи і складських приміщень. Криголами забезпечували навігацію і взимку. Напередодні першої світової війни в Миколаєві налічувалося 437 торговельних підприємств я річним оборотом близько 100 млн. крб.
В 1907 році відкрито залізничне сполучення міста з Херсоном, 1914 року стала до ладу лінія Миколаїв-Одеса, а через рік - Миколаїв-Снігурівка. З розвитком промисловості і торгівлі в місті створюються і фінансово-кредитні установи. В
1868 році тут відкрито відділення Державного банку, а в кінці XIX і на початку XX ст.- міський дисконтний банк, товариство взаємного кредиту, відділення Одеського дисконтного, С.-Петербурзького міжнародного комерційного банків тощо.
У зв'язку з відновленням Чорноморського військового флоту в 70-х роках у місті відновлено посаду Головного командира флоту і портів, в руках якого зосереджувалась і цивільна влада. Та в 1900 році штаб Чорноморського флоту переводиться з Миколаєва в Севастополь. Містом і прилеглими до нього хуторами (Водопій, Широка Балка, Мішково-Погорілівка, Василівна і Харченкове) став управляти градоначальник, на посаду якого призначався командир місцевого військового порту. З 1872 року в Миколаєві замість станової обирається міська дума. Правом бути обраними до неї користувалися цензовики (власники майна не менше як на 4 тис. крб.) - дворяни, капіталісти, чиновники, духовенство.
Із збільшенням міських прибутків за рахунок оподаткування товарів, що вивозились, та інших надходжень стали більше витрачати коштів на благоустрій міста. На початку XX ст. у Миколаєві було забруковано більшість вулиць і тротуарів, встановлено 1226 гасових і електричних ліхтарів. Збільшилась кількість кам'яних і багатоповерхових будинків. Серед них - приміщення Маріїнської гімназії (нині тут середня школа № 5), міської думи, комерційного банку (нині приміщення обласної контори Держбанку СРСР), банку для зовнішньої торгівлі (нині палац піонерів), водолікарня та ін. відзначалися майстерністю архітектурних форм. Але переважали в місті одноповерхові будинки з надвірними господарськими будівлями і невеликими садочками, а на околицях - глинобитні і очеретяні мазанки, в яких мешкала біднота.
В 1897 році бельгійська компанія збудувала в Миколаєві кінну залізницю, яка сполучала Слобідку з Французьким заводом, портом і яхт-клубом. 1914 року її перевели на електричну тягу. Тоді ж залізницю викупило міське самоврядування. 1902 року стала до ладу дизельна електростанція потужністю в 2 тис. квт. В 1904-1908 рр. прокладено водопровід з центральною водонапірною баштою, проект якої розробив відомий {div float:right}{module ИМСУ ИН}{/div}російський вчений-інженер В. Г. Шухов. Башта щодоби подавала 4 тис. куб. метрів води. Проте водорозбірних колонок не вистачало; каналізації не було зовсім.
Торговельно-промисловий розвиток Миколаєва в другій половині XIX і на початку XX ст., відновлення діяльності органів флотського управління сприяли значному зростанню населення міста - з 43 тис. чоловік в 1863 році до 92 тис. в 1897 році. 1904 року в Миколаєві жило 100 895 чоловік, через 10 років - 117 579 чоловік. Крім українців і росіян, що становили основну масу населення (77 проц.), тут були євреї, німці, караїми, поляки, греки, молдавани, татари, болгари.
На підприємствах Миколаєва швидко збільшувалася кількість промислових робітників. Якщо в 1890 році на верфі, заводах і фабриках працювало 3752 чоловіка, а в 1894 році на великих підприємствах - 6828 робітників6, то на початок першої світової війни на підприємствах, які підлягали нагляду фабричної інспекції, налічувалося 16 921, а в дрібних майстернях - 2806 чоловік. Робітники підприємств і порту з сім'ями становили близько 40 проц. всього населення міста. Миколаїв перетворився на один з найбільших пролетарських центрів на Україні.
Важким і безрадісним було життя трудящих міста. Встановлений морським відомством ще в 1861 році десятигодинний робочий день, який влітку починався
0 5 годйні ранку, насправді був тривалішим. Заробітки були низькі, на Адміралтейській верфі, наприклад, постійним кадровим робітникам в кінці XIX ст. платили
1 крб. 20 коп.- 1 крб. 40 коп. за робочий день, тимчасовим за таку ж роботу - 60 коп., на суднобудівних заводах - 1 крб. 10 коп., поденним чорноробам - 45 коп. У 1904-1905 рр. відрядна оплата праці кваліфікованих робітників становила в середньому 1 крб. 45 коп.- 1 крб. 54 коп. за день, зате іноземці з нижчою кваліфікацією отримували до 10 крб. Через численні штрафи місячний заробіток зменшувався іноді на суму триденної плати.
Умови праці на всіх підприємствах були жахливими. Виробничі приміщення знаходились в антисанітарному стані. Нещасні випадки ставали постійним явищем. Допомога і пенсії при каліцтвах, яких за першу половину 1901 року тільки на Адміралтейській верфі було 38 випадків, встановлювались лише через суд. Робітники, що втратили працездатність за старістю, звільнялись без будь-якого матеріального забезпечення.
Жили трудящі на околицях міста, в робітничих слобідках, в сирих, темних мазанках. Особливо тяжким було становище поденних і сезонних портових робітників, які тисячами сходилися сюди на заробітки. Нічліжні будинки, оточені шинками, не могли вмістити всіх бажаючих, і сотні людей жили під нашвидку зробленими навісами або просто неба.
Нелюдські умови життя і праці, тривалий робочий день, низька заробітна плата - все це піднімало трударів на боротьбу за поліпшення свого становища. В травні 1871 року почався страйк майстрових і чорноробів Адміралтейської верфі. В результаті триденної сутички з підприємцями вони добилися збільшення заробітної плати. З робітниками Миколаєва підтримував зв'язок створений 1875 року в Одесі «Південноросійський союз робітників» - перша політична організація в Росії. Ряди робітничого класу міста поповнювались вихідцями не тільки з України, а і з центральних губерній Росії, що сприяло їх інтернаціональному єднанню у боротьбі за економічні та політичні права.
В 70-х і на початку 80-х років у місті діяли народники, зв'язані з одеською та київською народницькими організаціями. Миколаївська група складалась з 20-30 чоловік флотської та учнівської молоді, яка розповсюджувала заборонену літературу, а також готувала зброю для замаху на Олександра II, який мав статися під час перебування царя в Миколаєві у серпні 1878 року. Але після провалу одеської організації власті натрапили на сліди миколаївської групи і до приїзду царя заарештували 9 її членів. Під час обшуку в них були знайдені прокламації і вибухівка. В Одесі на «процесі 28-ми»
двоє керівників організації - С. Я. Вітенберг та І. І. Логовенко були засуджені до смертної кари і прилюдно страчені в Миколаєві 11 серпня 1879 року. Через два роки полковник М. Ю. Ашенбренер та Й. Ювачов знову створили у місті групу з армійських та флотських офіцерів. До них двічі з Одеси приїздила відома діячка народницького руху В. М. Фігнер. 1882 року за доносом провокатора група була розгромлена, а її учасників заслано на каторгу. {div float:right}{module ИМСУ ИН}{/div}
У 90-і роки в місті почався масовий революційний робітничий рух на чолі з соціал-демократами. Під впливом створеного В. І. Леніним Петербурзького «Союзу боротьби за визволення робітничого класу» весною 1897 року тут виник «Південноросійський робітничий союз». Він об'єднав 9 гуртків і налічував у своєму складі близько 250 робітників Адміралтейства, Французького, Чорноморського заводів, залізничних, портових і ремісничих майстерень. В числі організаторів і активних керівників «Союзу» були робітники Адміралтейства Р. 3. Коротков
та І. А. Мухін. У своєму статуті «Союз» ставив завдання виховувати у робітників пролетарську самосвідомість, боротися за визволення від царського деспотизму, за свободу, рівність і братерство. «Союз» випустив три номери газети «Наше дело», десять прокламацій, одну віршовану листівку українською мовою - «Дума робітника». Члени «Союзу» проводили агітацію серед робітників головним чином на економічній основі і брали активну участь у страйковій боротьбі миколаївських робітників. В листопаді 1899 року проти підприємців виступили робітники котельного цеху Французького заводу. Незважаючи на втручання губернатора, поліції, жандармерії, арешти, вони домоглися звільнення в'язнів і усунення ненависного начальника цеху. В 1889 році в Миколаєві вперше організовано першотравневу демонстрацію.
В умовах наростання революційних настроїв і виступів трудящих в 1898- 1899 рр. у місті виникають марксистські робітничі гуртки, на основі яких в 1900 році оформився комітет РСДРП. Велику роботу щодо революційного виховання і згуртування миколаївських пролетарів, створення комітету РСДРП провів Г. І. Петров- ський, що працював токарем на Чорноморському заводі3. Комітет організував друкарню, в якій розмножувались прокламації, листівки, друкувалася соціал-демок- кратична газета «Южньїй край». В місті поширювались також прокламації Кишинівської соціал-демократичної групи. В 1903 році відбулася маївка під керівництвом місцевого комітету РСДРП. «Искра» назвала її «першим випадком відзначення Першотравневого свята більшістю миколаївських робітників». Пролетарі Миколаєва взяли активну участь у загальному страйку на півдні Росії влітку 1903 року. Страйк проходив під лозунгом «Геть самодержавство!» і супроводжувався сутичкою з поліцією та військом.
Велику роботу проводив Миколаївський комітет в період підготовки II з'їзду РСДРП. У серпні 1903 року він оголосив «Искру» своїм керівним органом з питань програми, організації й тактики. В січні 1904 року комітет схвалив рішення з'їзду. В листі до В. І. Леніна більшовики Миколаєва писали: «На місці справи йдуть досить добре. Робота розгортається. В комітеті за більшістю перевага».
Для зміцнення позиції більшовиків проти розкольницьких дій меншовиків за вказівками В. І. Леніна до Миколаєва в 1903-1905 рр. приїздили В. П. Ногін (Макар), В. О. Радус-Зенькович, Ф. А. Сергєєв (Артем), Л. М. Сталь, В. М. Ли- хачов.
Робітники Миколаєва гаряче відгукнулись на події 9 січня 1905 року в Петербурзі, якими почалася перша російська революція. Комітет РСДРП випустив листівку з закликом підтримати пітерських робітників і, крім того, розповсюдив
листівку з статтею В. І. Леніна «Початок революції в Росії». З лютого до середини березня тривав загальний політичний страйк суднобудівників, який підтримали робітники інших підприємств міста. Пролетарі вимагали 8-годинного робочого дня, підвищення заробітної плати на 30-50 проц., скасування штрафів, скликання Установчих зборів, забезпечення свободи особи тощо. Матеріальну допомогу їм подали трудящі всього міста.
Масові виступи робітників відбулися в Миколаєві 1 травня. В демонстрації тоді взяло участь понад 2 тис. чоловік. Над колонами майоріли 20 червоних прапорів із закликами «Геть самодержавство!», «Хай живе свобода!». Місцеві більшовики, що керували цими виступами, підтримали боротьбу
В. І. Леніна за скликання III з'їзду партії, одностайно схвалили розроблену з'їздом тактичну лінію партії, спрямовану на підготовку збройного повстання. Делегатом з'їзду від миколаївських більшовиків був В. В. Воровський. Більшовицька організація Миколаєва в той час зросла до 300 чоловік. {div float:right}{module ИМСУ ИН}{/div}
Величезний відгук серед миколаївських робітників викликало повстання моряків на броненосці «Князь Потемкин Таврический». Ще в 1904 році, під час перебування корабля в Миколаєві, комітет РСДРП встановив тісні зв'язки з членами його екіпажу. Боротьба суднобудівників проти капіталістів і самодержавства справила значний вплив на команду броненосця. І коли 14 червня на його щоглі замайорів червоний прапор, пролетаріат Миколаєва одностайно висловив команді свою солідарність. Більшовики випустили листівку, в якій закликали робітників, матросів і солдатів міста підтримати революційний виступ потьомкінців. Першою відгукнулась на цей заклик команда учбового корабля «Прут», яка 17 липня після виходу в море підняла повстання. Почались заворушення і в інших частинах гарнізону. Щоб придушити революційні виступи, власті запровадили стан облоги, стягли значні військові сили до міста. Було заарештовано 945 чоловік. Багатьох з них було вислано до Сибіру. Тяжкого удару зазнала більшовицька організація. 2 серпня лоліція заарештувала весь склад комітету. Та, незважаючи на важкі втрати і труднощі, більшовики, що залишилися на волі, провадили роботу по зміцненню низових організацій.
Восени 1905 року трудящі Миколаєва взяли участь у всеросійському політичному страйку, а 20 листопада створили Раду робітничих депутатів. Більшовики, готуючи7 збройне повстання, створювали загони народної міліції, бойові робітничі дружини, добували зброю, проводили роботу серед солдат розташованого в місті Інгульського полку. Центром підготовки повстання стала Слобідка, що перетворилася на своєрідну «робітничу республіку». В місті була видана і розповсюджена стаття В. І. Леніна «Вмираюче самодержавство і нові органи народної влади». І хоч меншовицька більшість Ради своїми закликами до мирних виступів паралізувала і зірвала підготовку повстання, все ж робітники Миколаєва добились ряду поступок - 9-годинного, а друкарі - 8-годинного робочого дня, збільшення заробітної плати, скасування штрафів. У битвах першої російської революції в середовищі миколаївських пролетарів загартувалися досвідчені керівники мас - більшовики І. А. Чигрин, П. П. Сафронов, Г. І. Кащевський, Я. В. Бондаренко, Д. Ф. Дикін, М. К. Щеглов, Г. Н. Макаров, С. Н. Макаров, М. Ф. Федосєєв, П. Л. Ровнер та інші.
Зросла також організованість і згуртованість робітничого класу. Восени 1905 року на заводі Уманського виникла перша в Миколаєві профспілкова організація. Згодом створюється така ж організація на Французькому суднобудівному заводі, до якої входило майже половина робітників підприємства. На заводі
Адміралтейства профспілка налічувала близько 2 тис. членів. Наприкінці 1905 року у Миколаєві було 8 професійних спілок. Під впливом більшовицької агітації вони вели значну роботу щодо політичного виховання широких верств робітників. Борючись за перемогу революції, більшовики і революційні маси Миколаєва, як і всієї країни, виступали не тільки проти царизму і чорної сотні, а також і проти схильної до угоди з царизмом ліберальної буржуазії та її партій «народної свободи», конституційних демократів (кадетів). Серйозно заважали об'єднанню революційних сил, крім меншовиків, місцеві організації соціалістів-революціонерів, анархістів, бундівців.
Після поразки революції капіталісти посилили наступ на робітничий клас: знову було запроваджено 10-годинний робочий день, на 30-40 проц. знижено роз
цінки,відновлено систему штрафів. У зв'язку з скороченням виробництва кількість безробітних в місті у 1907 році перевищувала 10 тис. чоловік. Більшовицька організація Миколаєва _була загнана в глибоке підпілля.
Але і в ці тяжкі роки робітники Миколаєва продовжували революційну боротьбу. Більшовики-підпільники видавали листівки, газету «Борьба», які разом з газетою ЦК РСДРП «Пролетарий» розповсюджували серед робітників, солдатів і матросів. Для тіснішого зв'язку з масами і посилення роботи серед трудящих вони використовували легальний робітничий кооператив «Трудова копійка» і «Товариство допомоги тим, хто займається
ремісничою працею», бібліотеки, робітничі клуби. Не припинялися страйки, найбільший з яких відбувся 4 серпня 1908 року на суднобудівному заводі.
Активними були виступи робітничого класу міста в роки нового революційного піднесення. В авангарді боротьби йшли суднобудівники. В січні 1910 року, в п'яту річницю Кривавої неділі, відбувся політичний страйк 540 робітників заводу «Наваль», в листопаді застрайкували вже 1800 {div float:right}{module ИМСУ ИН}{/div}робітників цього ж заводу. «Все ж живий революційний дух серед наших робітників. Несподіваний недавно страйк підтвердив це. Приводом стала смерть Л. М. Толстого»,-писали миколаївські більшовики в «Рабочую газету». Всього в 1910 році було 12 страйків, а в 1911 році - 20. Особливою масовістю і бойовитістю відзначилися виступи миколаївських робітників в 1912 році, зокрема в січні-з приводу подій Кривавої неділі, у у квітні - на знак протесту проти Ленського розстрілу, 1 травня, в листопаді - проти суду над революційними матросами Чорноморського флоту. Поряд з політичною робітники Миколаєва вели вперту боротьбу за поліпшення умов праці і життя. Таким в 1912 році був 42-денний страйк 3886 суднобудівників. Заводська адміністрація змушена була повернути всіх звільнених робітників на їх місця, визнати виборних старост, відкрити їдальні, збільшити на 18 проц. заробітну плату. Це був найбільш масовий страйк на півдні України. «З південних страйків металістів визначний є страйк 3886 чоловік на миколаївських суднобудівних заводах, який спричинився до втрати більш як 155 000 робочих днів»,- писав В. І. Ленін у статті «Страйки металістів у 1912 році».
В лютому 1913 року робітники Миколаєва виступали проти святкування 300- річчя царського дому Романових, відбулися мітинги і в роковини Ленського розстрілу. Влітку 45 днів страйкували навалівці і 34 дні - руссудівці. Вони вимагали підвищення розцінок і поліпшення умов праці. Не раз під час страйків відбувалися збройні сутички з поліцією і козаками. В 1914 році в Миколаєві страйкувало: 9 січня - 5 тис. робітників, 1 травня - близько 8 тис., а 10 липня - понад 10 тис. чоловік. Учасники липневого страйку після мітингу влаштували демонстрацію: вийшли на вулиці міста з червоними прапорами, співали революційних пісень. Всього
з кінця 1910 року по липень 1914 року в Миколаєві відбулося 104 страйки, в т. ч. 47 політичних.
Революційну боротьбу робітників очолювала підпільна більшовицька організація, відновлена ще в першій половині 1910 року. Влітку 1911 року в її складі було 60 чоловік. Крім місцевих, тут працювали більшовики з Петербурга, Москви, Сормова, заслані під нагляд поліції. Особливо велику роботу по зміцненню організації проводили в ці роки П. С. Заславський, П. Л. Ровнер, Ю. А. Синяков, П. О. Анд- рєєв, а також М. М. Шверник, який працював токарем на заводі «Наваль». Миколаївський комітет енергійно підтримав боротьбу В. І. Леніна за скликання VI (Празької). Всеросійської партійної конференції. Делегат від Миколаєва Л. П.Серебряков доповів конференції, що тут створені марксистські гуртки, випускаються листівки, робітники регулярно читають газету «Звезда» і журнал «Мисль», охоче вступають до організації, що настрій у них бойовий. Миколаївський комітет одним з перших повністю схвалив рішення Празької конференції. В грудні 1913 року до Миколаєва приїздив член ЦК партії, депутат і керівник більшовицької фракції IV Державної думи Г. І. Петровський для надання допомоги партійній організації.
Велике значення для революційного виховання миколаївських робітників мало розповсюдження більшовицьких газет «Звезда» (300 примірників), «Правда» (350 примірників). У цих газетах, революційній та прогресивній літературі часто описувалися нелюдські умови життя й побуту трудящих міста.
Більшість населення, особливо трудові люди, не одержували необхідної медичної допомоги. В 1904 році в Миколаєві працювало лише дві лікарні на 350 ліжок, 11 аптек і 24 аптечні магазини. їх обслуговували 150 медичних працівників, включаючи медсестер та санітарок.
Зовсім не було дитячих лікувальних закладів. Багато робітників хворіли, особливо на туберкульоз. Тяжке становище миколаївських пролетарів яскраво відображено у вірші полум'яного поета-революціонера О. М. Гмирьова, який працював на Французькому
заводі:
Эх ты, жизнь моя В голове больной.
Бесприветная, Обессиленньїй
Словно ноченька беспросветная! И озлобленньїй Средь чужих людей, В постель кинеться,
В шумном городе Как надломленими.
Ты проходить вся И так день за днем,
В нужде, голоде... Год за годами
Поз дно вечером Тм идешь с нуждой
Прибредешь домой - Да невзгодами.
Словно ад стоит
{div float:right}{module ИМСУ ИН}{/div}
За переписом 1897 року, 47 проц. чоловіків і 67,8 проц. жінок міста не вміли читати і писати. Витрати на народну освіту в 1890 році становили лише 33 тис. крб., в той час як на утримання поліції йшло понад 52 тис. крб. 1862 року в місті відкрито першу чоловічу гімназію, 1873 року - реальне училище. В кінці XIX- на початку XX ст. почали працювати комерційне, технічно-залізничне і механічно- технічне училища, кілька приватних гімназій, вищі початкові училища, початкові школи і школи грамотності.
У 1916 році в Миколаєві діяло 95 навчальних закладів, включаючи дрібні приватні і церковні училища, які охоплювали 14222 учні. Закінчувало школи не більше 1,5-2-х тис. чоловік.
Громадськість міста тривалий час добивалась відкриття в Миколаєві вищого навчального закладу - універсистету та політехнічного інституту, але це питання так і не було розв'язане. Тільки в 1913 році почав працювати учительський інститут, який готував викладачів прогімназій і вищих початкових училищ.
В 1863 році на розі Соборної (тепер Радянська) і Спаської (тепер Свердлова) вулиць було відкрито будинок міського зібрання з концертним і читальним залами. Тут влаштовувалися публічні лекції на природничі та історико-культурні теми, які читали викладачі навчальних закладів. 1881 року в Миколаєві було збудовано спеціальне приміщення театру на 900 місць (нині тут - театр ім. Чкалова), на сцені якого виступали М. П. Мусоргський, Ф. І. Шаляпін, Л. В. Собінов, П. М. Орленєв, М. К. Заньковецька, П. К. Саксаганський, М. К. Садовський та інші. Тут ставилися такі п'єси української класичної драматургії, як «Наталка Полтавка», «Запорожець за Дунаєм», «Мартин Боруля», «Хазяїн». Миколаївські глядачі дуже тепло сприймали ці спектаклі. Саме в Миколаєві у лютому 1905 року відбулася прем'єра вистави М. Горького «Дачники». Постановка п'єси про сутичку двох таборів російської інтелігенції викликала бурхливу революційну реакцію глядачів. З балкону в зал полетіли листівки з статтею В. І. Леніна «Початок революції в Росії».
Полум'яні вірші, спрямовані проти царського самодержавства, сповнені віри у щасливе майбутнє, писав робітничий поет О. М. Гмирьов.
Я погибну, но вместе со мной не умрут Пролетарские песни мои,-
говорив він у 1911 році незадовго до своєї смерті.
Страйк миколаївських суднобудівників 1905 року і розстріл царем 9 січня 1905 року робітничої демонстрації в Петербурзі - ось ті конкретні історичні події, які знайшли відображення і в робітничій революційній пісні миколаївців.
Передові кола інтелігенції міста в 1911 і 1914 рр. всупереч урядовим заборонам відмічали роковини Т. Г. Шевченка, збирали кошти на спорудження пам'ятника поетові-революціонеру в Києві.
Велику популярність у Миколаєві здобув флотський оркестр, у реорганізації якого в 80-х рр. діяльну участь взяв видатний російський композитор М. А. Римський-Корсаков. 1892 року в Миколаєві було відкрито одну з найстаріших у країні музичних шкіл.
1881 року почала працювати міська громадська бібліотека, 1913 року на клопотання передової громадськості в Миколаєві відкрито історико-археологічний музей на основі знахідок при розкопках Ольвії, а 1914 року - художній музей, де спочатку експонувались колекції картин і обстановка кабінету В. В. Верещагіна, завезена сюди його сином. Діяльну участь у створенні музею брав І. Ю. Рєпін. Відкритий у 1889 році яхт-клуб поклав початок розвиткові масового водного спорту в місті. Миколаїв став одним з перших міст на Україні, до якого в 90-х роках англійські моряки завезли футбол. На початку XX ст. тут виникають перші футбольні команди «Зебра» і
«Діагор», які нерідко вигравали в матчах з англійськими та ін. зарубіжними футболістами.
З 1865 року у місті почала виходити газета «Николаевскийвестник», в 1882 році-газета «Южная Россия» і журнал «Морское обозрение», на початку XX ст.- «Николаевская газета», «Николаевская жизнь» та ін. Діяли громадські організації ліберальної інтелігенції, товариства лоцманів, морських лікарів, відділення російського технічного товариства тощо. Товариство лоцманів {div float:right}{module ИМСУ ИН}{/div}упорядкувало безпеку руху суден по каналу від Очакова до Миколаєва. Товариство лікарів відкрило
платну лікарню по доступних цінах, влаштовувало читання публічних лекцій. Відділення технічного товариства організовувало промислові виставки, технічні курси, читання лекцій.
З Миколаєвом пов'язана діяльність уродженця міста, видатного вченого, героя оборони Порт-Артура адмірала С. О. Макарова. В 1876 році в штабі Чорноморського флоту було схвалено його план бойового використання мінних катерів, блискуче виконаний в бойових операціях на Чорному морі у війні 1877-1878 рр.
Відомий дослідник Чорного моря В. І. Зарудний, будучи директором Чорноморських і Азовських маяків, видав у Миколаєві доповнену лоцію Чорного моря. В 1871 році в місті працював основоположник вітчизняної ракетодинаміки К. І. Константинов. Викладач механіко-технічного училиша, соратник і популяризатор ідей К. Е. Ціолковського інженер-технолог В. В. Рюмін організував у місті видання журналів «Физик-любитель» (1904-1908), «Злектричество и жизнь» (1910-1918 рр.). Він написав багато науково-популярних праць з електротехніки і хімії: «Занимательная злектротехника наших дней», «Химия вокруг нас», «Для юних химиков» та ін., які набули широкого розповсюдження вже в роки Радянської влади.
На громадсько-політичному, культурному, як і економічному житті міста, дуже позначилася перша світова війна. Суднобудівні заводи Миколаєва одержали великі додаткові військові замовлення. Посилилась експлуатація трудящих, широко застосовувалась праця жінок та підлітків замість мобілізованих в армію чоловіків. Збільшилась тривалість робочого дня - вводилися обов'язкові надурочні години. Кваліфіковані робітники, що не пішли до армії, працювали на підприємствах як військовозобов'язані. Зростали дорожнеча, спекуляція. «Безправне рабське становище робітників до війни після оголошення її стало безпросвітним»,- писали суднобудівники Миколаєва в кінці 1915 року. Власті наповнили місто поліцією і жандармами. Крім великого військово-морського гарнізону, тут перебував 45-й піхотний запасний полк та інші частини і підрозділи, підпорядковані на випадок революційних виступів робітників градоначальнику. Часто «неблагонадійних» кваліфікованих робітників відправляли на фронт, а замість них на підприємства набирали куркульських синків. Проте всі ці заходи властей не запобігали революційним виступам трудящих, серед яких вели роботу більшовики.
З 6-го по 9-е листопада 1914 року страйкували робітники заводу «Наваль». У своїй заяві адміністрації вони вимагали «збільшення заробітної плати за прикладом петроградських та ін. заводів через дорожнечу на предмети необхідності і на квартири в Миколаєві». Хоч 27 грудня 1914 року і була заарештована Миколаївська більшовицька група, яка мала підпільну друкарню та випускала антивоєнні прокламації, підпільна робота в масах не припинялась. Під її впливом робітники відмовилися від участі в «робітничій групі» буржуазного воєнно-промислового комітету. В листопаді 1915 року за прикладом петроградців та москвичів страйкуючі пролетарі Миколаєва вимагали збільшення . заробітної плати.
Невдоволення трудящих заводу «Наваль» політикою царського уряду вилилось на початку 1916 року у 42-денний антивоєнний страйк, який очолили більшовики
О. К. Скороходов, А. Ф. Радченко, Г. М. Гордієнко, М. І. Чижиков, М. Т. Нікітін, Д. Ф. Дикін. 24 лютого власті закрили підприємство, звільнивши 13,5 тис. чоловік, з них 6 тис. мобілізували до армії і відправили на фронт. Але необхідність виконання воєнних замовлень і напружене становище в місті примусили повернути частину мобілізованих і поновити прийом на роботу звільнених.
Солідарність із страйкарями-навалівцями висловили 6 тис. робітників заводу «Руссуд». їх підтримали також пролетарі Одеси, Херсона, Катеринослава,
Харкова, Донбасу. З словами сердечної вдячності зверталися навалівці до робітників Харкова: «Ваша підтримка показала нам, що з робітниками Миколаєва йдуть робітники інших міст, що робітничий клас Росії з напруженою увагою стежить за нашою боротьбою, і серце його б'ється врівень з нашим».
Налякані виступами робітників, місцеві органи влади намагалися {div float:right}{module ИМСУ ИН}{/div}паралізувати будь-яку революційну роботу в місті. Миколаївський градоначальник, загрожуючи тюремним ув'язненням і засланням до Сибіру, суворо заборонив проводити в заводських районах будь-які збори. Телеграфуючи начальнику Одеського військового округу, він просив залишити в Миколаєві, «для підтримання... громадського спокою та державного порядку, крім розміщених тут військових частин, дві сотні козаків.
1 березня 1917 року після одержання звістки про повалення самодержавства трудящі Миколаєва висловили солідарність з робітниками Петрограда, явочним порядком установили 8-годинний робочий день, оголосили політичні свободи, звільнили з тюрем політичних в'язнів. На великих підприємствах міста виникають заводські комітети - 4 березня було обрано завком на суднобудівному заводі «Руссуд», почалися вибори до комітету на заводі «Наваль». Під керівництвом більшовиків завкоми боролися за впровадження явочним порядком восьмигодинного робочого дня, підвищення заробітної плати, поліпшення умов праці, брали під свій контроль все виробниче життя підприємств.
6-го і 7-го березня в Миколаєві обрано Раду робітничих і Раду військових депутатів, які 23 квітня об'єдналися в Раду робітничих і військових депутатів. Але через зміну складу робітничого класу, ослаблення його революційного ядра під час війни більшість в ній дістали меншовики та есери, які спрямували всі зусилля на зміцнення влади буржуазного Тимчасового уряду і його місцевого органу «громадського комітету».
Більшовики Миколаєва закликали маси до продовження революції, до боротьби за передачу всієї влади Радам. Конкретною програмою їх діяльності стали Квітневі тези В. І. Леніна і рішення VII Всеросійської конференції партії більшовиків. Основним своїм завданням вони поставили створення міцних організацій на провідних підприємствах міста і за їх допомогою завоювання більшості робітників на свій бік. Справжніми органами робітничого самоврядування ставали завкоми та профспілки, яких на липень 1917 року у Миколаєві налічувалося 24, і об'єднували вони понад 30 тис. робітників. Посилювався вплив більшовиків на солдат і матросів військових частин, де створювались більшовицькі групи. Через селянську секцію Ради більшовики проводили велику роз'яснювальну і агітаційну роботу на селі.
Постійну допомогу більшовикам Миколаєва надавав ЦК РСДРП(б), який посилав сюди досвідчених працівників, літературу. 15 серпня 1917 року загальноміська конференція більшовиків, підтримавши рішення VI з'їзду більшовицької
партії про підготовку збройного повстання, схвалила лінію на розрив з меншовиками. Створення самостійної організації сприяло зростанню авторитету більшовиків в середовищі робітничих мас. У дні корніловського заколоту робітники миколаївських заводів, солдати і моряки гарнізону, керовані більшовиками, рішуче виступили проти контрреволюції і вимагали передачі всієї влади Радам. «Весь Миколаїв кипить, маси йдуть за більшовиками, їх неможливо зупинити. Солдати підтримують робітників»,- говорилося у донесенні Тимчасовому урядові. На початку вересня більшовицька організація Миколаєва налічувала до 900 чоловік, тоді як в перші дні революції тільки 20. Зріс вплив більшовиків у Раді. За їх вимогою 15 жовтня Рада ухвалила резолюцію про скликання II Всеросійського з'їзду Рад, обравши 3 делегатів, у т. ч. більшовиків М. А. Чигрина і В. Ф. Ванічкова. У місті формувалися загони Червоної гвардії, основою яких ставали робітничі озброєні дружини. Бойовою помічницею більшовиків виступала «Спілка трудящої молоді», створена в серпні 1917 року. До боротьби за владу Рад закликала більшовицька газета «Пролетарское знамя», перший номер якої вийшов 11 жовтня.
Наростаюче революційне піднесення підсилювалося промисловою і продовольчою кризами. Найбільші заводи міста «Наваль» і «Руссуд» були на грані закриття. Активізувала свою діяльність буржуазно-націоналістична
«Рада об'єднаних українських організацій» та ін. контрреволюційні сили. З синків чиновників та буржуазії створювалися «батальйони смерті».
Увечері 25 жовтня в Миколаєві одержали радіотелеграму про перемогу влади Рад в Петрограді. 26 жовтня і в наступні дні на заводах і площах міста відбувалися збори, мітинги і демонстрації, на яких трудящі висловлювали всебічну підтримку робітникам Петрограда і вимагали встановлення {div float:right}{module ИМСУ ИН}{/div}Радянської влади. Так, рада виборних і цехових комітетів заводу «Наваль» в наказі своїм депутатам до Миколаївської Ради вимагала «здійснювати програму боротьби за соціальну революцію, за вказівками Петроградського військового комітету». Під тиском мас виконавче бюро Ради 26 жовтня ухвалило рішення про визнання влади Рад в країні і про перехід до Ради всієї влади в місті. Але меншовицько-есерівська більшість пленарних зборів не затвердила це рішення.
Поступово зросла чисельність більшовицької організації міста, її вплив на трудящих. На кінець листопада в Миколаєві налічувалось 1600 членів партії. Але меншовики та есери створили в цей час т. зв. революційний штаб як орган влади у місті. До нього увійшли поряд з представниками Ради і представники міської думи. Крім того, під впливом меншовиків і українських буржуазних націоналістів Миколаївська Рада прийняла рішення про підтримку буржуазно-націоналістичної Центральної ради. Буржуазні націоналісти почали стягувати до Миколаєва збройні загони гайдамаків з інших міст і блокуватись з російськими шовіністами, єврейськими націоналістами, анархічно-карними елементами.
На заклик більшовиків робітники, солдати на багатолюдних зборах і мітингах таврували ганьбою контрреволюційні дії Центральної ради, закликали до рішучої боротьби з нею. Головною опорою більшовиків у боротьбі з контрреволюцією стала Червона гвардія. Керував цією боротьбою військово-революційний комітет у складі більшовиків М. Д. Шмельова, І. А. Чигрина, П. О. Бурого, А. М. Возняка, П. Л. Соколова та інших.
На вимогу більшовиків на початку січня 1918 року відбулися перевибори Ради робітничих і військових депутатів, в ході яких більшовики разом з лівими есерами одержали 60 проц. місць. Після бурхливих дебатів 14 січня Рада поіменним голосуванням ухвалила постанову про перехід до її рук всієї влади. Виконуючи декрети Радянської влади, вона запроваджувала робітничий контроль над виробництвом, здійснювала націоналізацію банків, підприємств, флоту. Для поліпшення матеріального становища робітників, серед яких було багато безробітних, буржуазію було обкладено п'ятимільйонним податком, бідняки переселялися з підвалів у будинки багатіїв. Вживалися заходи для розвитку справи народної освіти і охорони здоров'я. Водночас миколаївські робітники надавали продовольчу допомогу голодуючим робітникам Петрограда, Москви та ін. міст Радянської Росії.
Всю цю роботу доводилося проводити у важких умовах господарської розрухи і протидії контрреволюційних сил, в числі яких були й меншовики, есери, анархісти, українські та єврейські буржуазні націоналісти. 17-23 січня 1918 року Червона гвардія при підтримці революційних солдат і матросів ліквідувала контрреволюційні виступи гайдамаків і забезпечила революційний порядок в місті. За наклепницькі і провокаційні виступи меншовицька газета «Путь социал-демократа» і есерівська - «Голос труда» були закриті.
Для керівництва всіма галузями господарства, культури і організації оборони міста від контрреволюції 4 (17) лютого 1918 року створено Раду народних комісарів у складі 12 чоловік, з них сім більшовиків, п'ять меншовиків-інтернаціоналістів та есерів, які визнали Радянську владу. Рада народних комісарів діяла у тісному контакті з Радою робітничих і військових депутатів.
Так, у кінці лютого Рада робітничих і військових депутатів міста зобов'язувала Раду комісарів вжити «всіх заходів щодо найенергійнішого і якнайшвидшого формування у Миколаєві загонів добровільної Червоної Армії». Після вавали австро- німецьких окупантів на Україну 2 березня Рада народних комісарів оголосила в Миколаєві воєнний стан і закликала робітників до відсічі ворогові. Всю владу в місті було передано Верховній колегії. Спочатку Миколаївська Рада і більшовицька організація зайняли неправильну позицію щодо підписання Радянським урядом тяжкого миру з Німеччиною, а пізніше, розібравшись в обстановці, яка склалася, вони схвалили його.
В місті формувалися загони Червоної Армії. Один з них - перший Комуністичний, до складу якого входили робітники заводів «Наваль» і «Руссуд», бився з німцями в районі станції Бобринська. Тоді ж у місті створено кінну сотню, артилерійську батарею та добровольчий морський загін. Місцеві загони Червоної Армії вчинили рішучий опір австро-німецьким військам, які підійшли до Миколаєва 16 березня. Тільки обійшовши місто з північного сходу, вони захопили його наступного дня. {div float:right}{module ИМСУ ИН}{/div}
Зайнявши місто, австро-німецькі окупанти відновили владу «цензової» думи і градоначальника. З перших же днів почалися грабежі і насильства над населенням. Окупанти закрили заводи «Наваль» і «Руссуд», викинувши на вулицю понад 10 тис. робітників. Місцева буржуазія - російська, українська, єврейська - всіляко допомагала окупаційним властям здійснювати режим терору і насильства щодо трудящих.
У відповідь на це робітники і солдати-фронтовики разом із загоном кримських червоноармійців під командуванням І. Ф. Федька, що прибув на станцію Водопій, 22 березня підняли повстання, підготовкою і ходом якого керував штаб, очолюваний більшовиками-підпільниками. Центром повстання, яке тривало чотири дні, стала
Слобідка. Тільки підтягнувши великі сили й авіацію, окупанти потопили його в крові, втративши понад 1 тис. своїх солдатів. Слобідку та район вокзалу було спалено, над населенням чинилася кривава розправа. На честь загиблих повстанців Адміралтейську площу міста в березні 1919 року перейменовано на площу Комунарів.
Незважаючи на поразку, повстання в Миколаєві та одночасно в Херсоні відіграли велику роль у визвольній боротьбі
українського народу проти австро-німецьких окупантів, зірвавши їх розрахунки на легку перемогу та затримавши просування ворога в глиб республіки. Придушивши повстання, окупанти оголосили в місті стан облоги; наповнили його військами. Та все ж у червні 1918 року за допомогою ЦК РКП(б) тут відновлено підпільний комітет більшовиків. Після І з'їзду Комуністичної партії України партійний комітет і створений ним ревком розгорнули велику політичну і організаторську роботу в масах, готуючи нове збройне повстання. Для налагодження зв'язків до Миколаєва нелегально приїздив голова Одеського партійного комітету Я. Б. Гамарник.
Під керівництвом більшовиків робітники Миколаївського залізничного вузла з 16 липня взяли участь у півторамісячному страйку залізничників всієї України. Проводилась революційна робота серед німецьких солдат. Літературу для цього нелегально доставляли з Москви від Федерації іноземних комуністичних груп при ЦК РКП(б). Тільки в серпні 1918 року в Миколаїв з Харкова було надіслано 400 примірників газети «Вельткомуна», 320 примірників різних брошур.
Після краху австро-німецької інтервенції і падіння «влади» гетьмана в Миколаєві на початку грудня намагався утвердитися т. зв. робітничий комітет з представників дрібнобуржуазних політичних партій, профспілок. Меншовицько-есерівська більшість його обстоювала відновлення «демократичної думи», обраної ще в липні 1917 року. За цих умов в середині грудня 1918 року висадилися війська Антанти. Більшовики рішуче викривали загарбницькі плани інтервентів, зрадницьку роль меншовиків, есерів і комісарів націоналістичної Директорії, їх намір створити «трудові ради» і скликати «трудовий конгрес» у Києві. Замість виборів до «трудового конгресу» 25 січня 1919 року під керівництвом більшовиків у місті проведено вибори до Ради, на яких більшовики одержали 62 місця з 85. А 7 лютого 1919 року виконавчий комітет Ради відмовив у будь-якій підтримці комісарам Директорії, «яка угодою
3 іноземними імперіалістами продає робітничо-селянську революцію».
Посилилася агітаційна робота серед німецьких і антантівських солдат. Більшовики розповсюджували революційну літературу, яку одержували від «Іноземної колегії» в Одесі. Після масової демонстрації протесту проти вбивства видатних німецьких революціонерів К. Лібкнехта і Р. Люксембург 22 січня 1919 року близько
4 тис. німецьких солдат заявили про свій нейтралітет, а багато з них - і про готовність боротися за владу Рад. Німецькі солдати створювали групи спартаківців,
які підтримували тісні зв'язки з підпільниками. Діяльну допомогу миколаївським більшовикам надавала Спілка робітничої молоді,- з жовтня 1918 року «Соціалістична спілка молоді - III Інтернаціонал», яка залучала до своїх рядів нових членів, створювала бойові десятки. {div float:right}{module ИМСУ ИН}{/div}
Наприкінці лютого до Миколаєва почали наближатися частини Червоної Армії. Озброєні загони миколаївських робітників під керівництвом ревкому вже 12 березня зайняли пошту, телеграф, а наступного дня Рада робітничих депутатів оголосила себе єдиною владою в місті. Члени революційного комітету разом з прибулими до Миколаєва представниками уряду Радянської України добилися нейтралітету німецьких військ, які до того ж передали радянським військам багато зброї. 14 березня без бою до міста вступили частини 1-ї Задніпровської дивізії Червоної Армії П. Ю. Дибенка. Над Миколаєвом знову замайорів червоний прапор влади Рад. З робітничих дружин міста зразу ж був сформований Миколаївський робітничий полк, який брав участь у боях за Одесу.
У надзвичайно важких умовах Рада робітничих депутатів почала вживати заходів для налагодження господарського і культурного життя. Жоден завод у той час не працював, в місті було 37 тис. безробітних. Гостро відчувалась нестача продовольства. Активну організаторську роботу серед населення розгорнули партійні організації. На час III з'їзду Комуністичної партії України в Миколаєві налічувалося близько 700 комуністів. Партосередки створювались на заводах, у військових частинах, установах. При партійній організації міста продовжували діяти польська, угорська та німецька національні комуністичні групи.
Радянський уряд, надаючи великого значення миколаївським заводам, всіляко допомагав організувати їх відбудову, забезпечити сировиною, паливом, робочою силою. Для відродження роботи підприємств багато робила створена при Миколаївській Раді робітничих депутатів рада народного господарства. Насамперед розгорталися роботи на націоналізованих суднобудівних заводах. Морське управління штабу Народного комісаріату військових справ УРСР 3 квітня підкреслювало необхідність добудувати на заводах «Наваль» і «Руссуд» великий корабель - крейсер «Адмирал Нахимов», міноносці типу «Новик» - «Цериго», «Занте», підводні човни тощо. Колишній завод братів Донських дістав завдання налагодити випуск сільськогосподарського інвентаря.
Велику допомогу комуністам подавали комсомольські організації міста, профспілки, які розгортали широку діяльність щодо зміцнення трудової дисципліни, виконання виробничих завдань. Разом з органами Радянської влади партійні організації вжили заходів для забезпечення населення продовольством, відкривались безплатні їдальні для безробітних, формувалися продовольчі загони для проведення
заготівель на селах.
Здійснювати цю роботу доводилося у виключно важких умовах боротьби з куркульськими бандами. 24 травня до Миколаєва увірвалися григор'євці. Жертвами їх стали сотні людей. В с. Не- чаяному від рук бандитів загинули 16 партійних і радянських працівників з Миколаєва, серед яких був і уповноважений уряду УРСР Й. С. Скляр. 28 травня
григор'євці були вибиті з міста. Активну участь у боротьбі проти заколотників брали місцеві робітничі загони.
Влітку 1919 року трудящі Миколаєва знову взялися за зброю - з сходу наступали денікінці. У відповідь на лист В. І. Леніна «Всі на боротьбу з Денікіним!» міський партійний комітет і Рада мобілізували на захист Донбасу понад 3 тис. комуністів, комсомольців та робітників. До міста в ці дні прибув нарком військових справ України М. І. Подвойський. На початку липня тут було запроваджено загальне військове навчання. Багато партійних працівників міста, у т. ч. І. А. Чигрин, П. Л. Ровнер, Т. В. Габестро, І. М. Таран, П. А. Абікулов, М. О. Ротарєв, пішли до армії. Для сприяння проведенню мобілізації в Миколаєві створено губернську Раду оборони, яка всіляко допомагала частинам 58-ї радянської дивізії під командуванням І. Ф. Федька відстоювати Миколаїв. Особливо запеклими були бої за місто 15-17 серпня. Але 18 серпня під натиском переважаючих сил денікінців радянські війська змушені були відступити.
Захопивши Миколаїв, денікінці насаджували режим жахливого терору і пограбувань, вщент зруйнували міське господарство. Заводи не працювали,
робітники і службовці були позбавлені будь-яких засобів до існування. Лютувала епідемія тифу. В той же час міська дума не шкодувала коштів для влаштування пишних зустрічей білогвардійським генералам. З громадських організацій легально діяли тільки окремі профспілки, керовані меншовиками, які видавали свою газету «Луч» з брудними пасквілями на Радянську владу. Та вже на початку вересня в місті під керівництвом {div float:right}{module ИМСУ ИН}{/div}Зафронтбюро ЦК КП(б)У почав діяти тимчасовий підпільний комітет більшовиків у складі П. Л. Соколова, М. П. Полякова, С. Б. Інгулова, П. Атваша, А. М. Колтун, М. Г. Бінштока, 3. І. Борисова, М. І. Пшієвського та інших. Комітет друкував і розповсюджував листівки, створював партійні осередки і бойові загони. В окремих районах міста комітет організував трійки, на базі яких згодом виникли райкоми. На початок жовтня підпільна більшовицька організація налічувала до 200 чоловік. На проведеній 25 листопада партійній конференції було обрано постійний комітет. Активним помічником більшовиків став підпільний комсомольський комітет, сформований у вересні 1919 року у складі І. Хазанова, Р. Є. Гаврилова, Т. М. Мальт, М. А. Каменецької, В. М. Сироти та інших.
Та незабаром денікінцям вдалося напасти на слід підпілля. За наказом генерала Слащова в ніч на 21 листопада 1919 року на площі перед заводом «Руссуд» було розстріляно кілька десятків чоловік - радянських громадян, комуністів, комсомольців та тих, кого запідозрили у зв'язках з підпільниками. Серед загиблих були і вожаки миколаївського комсомольського підпілля І. Хазанов (Гриша) і Т. М. Мальт.
Однак білогвардійцям не вдалося задушити підпілля. 28 листопада Миколаївський підпільний партійний комітет створив ревком, який, готуючи повстання проти денікінців, встановив зв'язки з наступаючими частинами Червоної Армії. Посилилось керівництво повстанським рухом у селах. 31 січня 1920 року частини 14-ї армії під командуванням І. П. Уборевича, Г. К. Орджонікідзе при підтримці повстанців визволили місто від білогвардійців. Для допомоги голодуючим командування армії направило у Миколаїв кілька відбитих у білогвардійців ешелонів з продовольством. У Миколаєві знову відновилася влада Рад у формі створеного ще в підпіллі ревкому на чолі з П. Л. Соколовим.
У квітні 1920 року було обрано Раду робітничих, селянських і червоноармій- ських депутатів. Відновлювала свою діяльність міська партійна організація, ряди якої поступово збільшувались. В лютому тут було понад 200 комуністів-, в серпні- 500. Того ж місяця цочали діяти дві районні організації - Кузнечна і Слобідська,
Розгортала роботу комсомольська організація Миколаєва, в складі якої влітку було створено Слобідську, Кузнечну та Вокзальну районні організації.
Центральне місце в роботі партійних, радянських організацій Миколаєва в 1920 році займала боротьба з господарською розрухою, яку заподіяли інтервенти і білогвардійці. За прикладом робітників Росії у місті стали проводитись комуністичні суботники і недільники. 28 березня в Миколаєві відбувся комуністичний суботник, а в травні проведено «тиждень праці», під час якого тільки робітники заводу «Наваль» відремонтували 12 паровозів та 169 вагонів. До липня 1920 року продуктивність праці тут досягла 70-100 проц. довоєнного рівня. В першу чергу на підприємствах міста виконувалися воєнні замовлення.
Трудящі Миколаєва подавали також значну допомогу селянству в ремонті сільськогосподарського інвентаря. Багато посланців міста допомагали здійснювати закон Всеукрревкому про землю, створювати комітети незаможних селян, боротися із засиллям куркульства.
Водночас з господарським будівництвом розгорталася робота щодо ліквідації неписьменності населення, відкривалися робітничі і червоноармійські клуби, червоні кутки. Як і в 1919 році, всі ці заходи доводилося здійснювати в умовах безперервної боротьби проти куркульського бандитизму. Багато свідомих робітників, комуністів, комсомольців поповнювали ряди Червоної Армії. Тільки в травні 1920 року на польський фронт пішли 185 членів партії та 85 комсомольців і багато робітників - по профспілковій мобілізації. А протягом липня на врангелівський фронт послано 100 комуністів на чолі з секретарем губкому партії В. М. Ісаковичем і 200 комсомольців.
Робітники Миколаєва споруджували оборонні укріплення Дніпровського і Чорноморського узбережжя. У червні 1920 року командуючий морськими
силами Південно-Західного фронту М. Ф. Ізмайлов, оголошуючи подяку миколаївським суднобудівникам за дострокове виконання військових замовлень, підкреслив, що це «могли зробити тільки робітники, пройняті справжнім революційним духом і готовністю віддати свій труд і енергію для своєї робітничо-селянської влади». Активну участь брали всі жителі міста у проведенні масових кампаній - «тижня допомоги фронту», «тижня хворого і пораненого червоноармійця», «тижня боротьби з Вран- гелем», «тижня{div float:right}{module ИМСУ ИН}{/div} чистоти» тощо.
Велику допомогу партійним і радянським організаціям Миколаєва надавали керівні працівники ЦК РКП(б), ЦК КП(б)У, уряду РРФСР і УРСР. Так, за завданням ЦК РКП(б) в Миколаїв приїздив А. В. Луначарський, який ознайомився з ходом оборонних робіт і виступив перед трудящими з питань міжнародного і внутрішнього становища та культурного будівництва.
Після закінчення громадянської війни більшість підприємств міста не працювала. Так, на початку 1921 року на заводі «Руссуд» діяло лише 5 цехів, на «Ремсуді»- суднобудівний і підсобні, на «Темводі» - електромеханічний, інструментальний і гальванічний. Бракувало сировини, палива, робочої сили. Валова продукція
промисловості міста становила лише 12 проц. довоєнної. Різко скоротився ванта- жооборот порту. Восени 1921 року почався голод, епідемії тифу, холери. Рятуючись від голоду, частина робітників пішла в села. Населення Миколаєва протягом 1920- 1923 рр. зменшилось із 108 до 81 тис. чоловік.
Голова ВЦВКу М. І. Калінін, який з агітпоїздом «Жовтнева революція» побував у Миколаєві, у газеті «Известия» писав, що вулиці колись жвавого міста тепер пустинні, робота порту завмерла, місто переживає страшні дні. Становище робітників скрутне, нерегулярність одержання заробітної плати, пайків, зростання дорожнечі підняли смертність. У цей важкий час до Миколаєва прибули поїзди з хлібом з Київщини і Полтавщини. Губернський комітет допомоги голодуючим відкрив у місті пункти харчування. Проводились суботники, відрахування заробітної плати і продовольчих пайків у фонд допомоги голодуючим. Робітники Миколаєва взяли на своє утримання 400 дітей.
Надзвичайна комісія по боротьбі з епідеміями за активною допомогою медичних працівників відкрила в корпусах міської лікарні протихолерні палати, багато прищеплювальних пунктів. На початок вересня 1922 року епідемія холери практично була ліквідована.
Переборюючи величезні труднощі і нестатки, трудящі Миколаєва відбудовували народне господарство. На заклик «Комуністи - до верстатів!» на підприємства пішла працювати значна кількість членів міської парторганізації. До 1 квітня 1922 року за даними партперепису в її складі налічувалось 1200 комуністів, об'єднаних в 28 партосередках. Серед них було 153 члени партії з дореволюційним парт- стажем, 90 - з вищою і середньою освітою.
Під керівництвом комуністів протягом двох місяців 1921 року суднобудівники відремонтували великий океанський пароплав «Батум». В 1921-1923 рр. здано в експлуатацію 4 нафтоналивні судна і криголам «Знамя социализма». Після тривалої перерви поновив роботу плавучий док вантажопідйомністю 30 тис. тонн.
У жовтні 1922 року трудящі міста урочисто вшанували кращих робітників державних заводів, яким було присвоєно почесне звання Героїв праці, а у грудні того ж року VII Всеукраїнський з'їзд Рад постановив нагородити миколаївські заводи («Наваль» і «Руссуд») орденом Трудового Червоного Прапора УРСР за їх значний вклад у відбудову суднобудівної промисловості.
Заліковували рани й інші підприємства: завод сільськогосподарських знарядь «Плуг і молот» (колишній братів Донських), кисневий, шкіряний, скляний тощо.
1923 року в основному завершено відбудовчі роботи в Миколаївському торговому порту; відновились торговельно-експортні операції, головним чином по вивозу зернових продуктів. У 1923-1924 рр. в порт заходило 2370 суден, з них 89 іноземних. Портами призначення суден з експортними вантажами були Антверпен, Гамбург, Гібралтар, Роттердам, Трієст, Марсель, що сприяло зміцненню зв'язків робітників міста з пролетаріатом капіталістичних країн.
Але гостра нестача палива, металу, електроенергії дуже гальмувала відбудову підприємств. Навіть діючі заводи працювали на 40-50 проц. своєї потужності.
Тому в квітні 1923 року заводи «Руссуд», «Ремсуд» і «Темвод» були поставлені на консервацію, а всі суднобудівні роботи зосередилися на заводі {div float:right}{module ИМСУ ИН}{/div} «Наваль». В зв'язку з цим 7-8 тис. чоловік залишились безробітними.
Переломним у всіх галузях життя міста став 1923-1924 господарський рік. Врожай 1923 року значно сприяв поліпшенню матеріального забезпечення робітників та селян. Завдяки великій допомозі держави збільшились капітальні вкладення в розвиток цромислових підприємств. На суднобудівних заводах у 1922- 1923 роках випущено промислової продукції на 5,5 млн. крб., а в 1926-1927 році- на 16,5 млн. крб.2 Розширення обсягу виробництва дало змогу збільшити кількість зайнятих робітників і службовців. Якщо в 1923 році на заводі «Наваль» їх було З тис., то через рік - уже 6 тис., а на 1926 рік - 7600 чоловік. На заводі «Плуг і молот» в 1923-1924 рр. працювало 194 робітники, а нацрикінці 1926 - 391 робітник. Підвищувалась продуктивність праці. На суднобудівному заводі з жовтня 1923 по березень 1925 року вона зросла на 102,8 проц. Успіхи у відбудові народного господарства позначилися також на життєвому рівні трудящих - зросла їх реальна заробітна плата, проводилося зниження цін. В 1923 році середньомісячна заробітна плата на заводі «Наваль» становила 40 крб., в 1925 - 754. Робітнича кооперація проводила велику роботу по кредитуванню і гарантійному постачанню населення усім необхідним.
Збільшувалися державні асигнування на житлове будівництво, соціальне забезпечення. Впорядковувалось комунальне господарство міста. Було пущено електростанцію, трамвай, відбудовано водопровід.
Великі зміни сталися в галузі охорони здоров'я: було збудовано нову поліклініку, відкрито два протитуберкульозні диспансери і нічний санаторій. А всього в місті в 1928 році налічувалось 26 медичних закладів.
Партійні організації і органи влади приділяли велику увагу розвитку народної освіти. Якщо в 1922 році у 24 школах навчалося 4148 учнів, то до 1926 року вже діяло 39 загальноосвітніх семирічних і початкових шкіл, в яких здобувало освіту 9727 учнів, працювали 9 шкіл фабрично-заводського учнівства, 10 профтехшкіл і технікумів. Проводилась робота щодо ліквідації неписьменності серед дорослого населення. В 1924-1926 рр. школи лікнепу закінчило 1850 чоловік. З 1921 року почав працювати інститут народної освіти (колишній вчительський) - перший вищий навчальний заклад міста. На базі механіко-технічного училища в 1920 році створено технікум ім. Тімірязєва, який діяв на правах вузу, в 1930 році його реорганізовано на кораблебудівний інститут. При інституті і технікумі відкрилися робітфаки. Кадри партійних і радянських працівників готувала відкрита в 1920 році радпартшкола. Серйозна увага приділялась ліквідації дитячої безпритульності. В дитячих будинках виховувалося близько 1 тис. дітей.
Широким фронтом розгорталась політико-освітня робота серед трудящих. На 1926 рік у Миколаєві працювало 12 клубів, 107 ленінських червоних кутків, З міські, 4 робітничі бібліотеки, які обслуговували тисячі читачів. При клубах і червоних кутках діяли десятки гуртків художньої самодіяльності. Злободенні виступи колективів «Синьої блузи» і театру революційної сатири (Тревсат) користувалися особливою популярністю серед трудящих.
Всі ці успіхи в господарському і культурному будівництві трудящі Миколаєва пов'язували з діяльністю Комуністичної партії та її вождя В. І. Леніна. Тяжко переживаючи його смерть, на траурних зборах і мітингах миколаївці заявляли про свою непохитну рішучість йти ленінським шляхом, виконувати його великі заповіти. В дні ленінського призову в березні- 1924 року до партії вступило 1011 передових робітників міста1, а в роковини смерті Ілліча в січні 1925 ро- - ку - ще 300. Кількість комуністів серед робітників міста збільшилась в три рази, а серед суднобудівників - майже в чотири.
Не шкодуючи сил, боролися миколаївці за здійснення ленінського плану
будівництва соціалізму в країні, найважливішою ланкою якого була соціалістична індустріалізація. Розгорнулася реконструкція діючих та будівництво нових підприємств. В галузі важкої промисловості найбільшими були суднобудівний, «Плуг і молот» та металообробний заводи. У вересні 1926 року п'ятий пленум Миколаївського окружкому поставив завдання максимально завантажити замовленнями найбільші підприємства міста.
Наступного року за дорученням ЦК ВКП(б) в Миколаїв приїздили голова ВРНГ СРСР В. В. Куйбишев і нарком військово-морських справ К. Є. Ворошилов, які надали конкретну допомогу у розв'язанні цього завдання. В 1928 році почалась підготовка до розконсервації заводу «Руссуд» (з квітня 1930 року - завод ім. 61 комунара).
Миколаївські суднобудівні заводи, що давали у 1928 році близько 75 проц. валової продукції міста і близько половини всієї продукції підприємств, {div float:right}{module ИМСУ ИН}{/div}об'єднуваних Південним машинобудівним трестом (ПМТ), ставали основною базою торговельного суднобудування на Чорному морі. Тут також виготовлялись котли, дизелі, цистерни, залізничні і трамвайні вагони, металеві конструкції для різних будов країни. З 1926 року в Миколаєві почалось спорудження трьох великих нафтовозів водотоннажністю 10 тис. тонн кожний. Перший з них - «Красний Николаев» був спущений на воду напередодні десятиріччя Жовтня. Влітку 1930 року суднобудівники рапортували XVI з'їздові партії про спуск на воду семи великих суден - трьох нафтоналивних і чотирьох вуглевозів, а також про виготовлення 2475 вагонів, 1654 цистерн і 239 котлів.
За першу п'ятирічку в Миколаєві збудовано 16 нафтоналивних та суховантажних суден, 3,5 тис. 50-тонних цистерн тощо. З 1930 року поновилося суднобудування на заводі ім. 61 комунара, первістками якого стали танкери «Моссовет» і «Азербайджан».
В наступні роки суднобудівні заводи міста все більше спеціалізувалися на спорудженні великих нафтоналивних та суховантажних суден, а також потужних криголамів для Головпівнічморшляху. У передвоєнні роки було збудовано криголами «Отто Шмидт» і «Анастас Микоян». Миколаївські торговельні судна дали змогу значно скоротити фрахт іноземних суден і заощадити на цьому великі кошти у валюті.
Розв'язувати складні завдання соціалістичного будівництва трудівникам міста постійно допомагали Комуністична партія і Радянський уряд. Питання про розвиток промисловості Миколаєва часто розглядалося республіканськими і центральними партійними органами. В промисловість міста вкладалися великі кошти, сюди постачалася нова техніка, направлялися кваліфіковані кадри. Суднобудівні заводи виконували важливі замовлення для Дніпробуду, Магніто- буду, Біломорбуду, «Запоріжсталі», «Азовста- лі», Харківського тракторного заводу, каналу Волга-Москва та ін. будов країни.
Швидко розвивався завод «Плуг і молот» (згодом «Дормашина»), що випускав важкі тракторні плуги та бурякокопачі, а з 1934 року - складні машини і механізми шляхового машинобудування - бульдозери, грейдери, скрепери. Продукція підприємства йшла в усі райони країни.
Було реконструйовано заводи «Більшовик», «Незаможник», «Сельінтерн», що виробляли і ремонтували сільськогосподарський реманент. Створювалися підприємства шкіряно-взуттєвої, трикотажної і харчової промисловості: механізований хлібозавод, кондитерська фабрика, фабрика-кухня та ін. 1930 року в місті введено в дію першу чергу ТЕЦ, 1934 - другу, 1937 - третю. їх загальна потужність становила 37 тис. квт і повністю забезпечувала енергією промисловість і комунальні підприємства міста.
Велику роль в експорті хліба і залізної руди відігравав Миколаївський порт. В 1929 році будівельники здали в експлуатацію новий елеватор місткістю 41 тис. тонн, найбільший на той час в СРСР і в Європі. Усього за роки довоєнних п'ятирічок в місті реконструйовано і збудовано понад 50 підприємств, які виробляли продукцію більше 200 найменувань. Напередодні Великої Вітчизняної війни тут діяло понад 200 підприємств союзного, республіканського та місцевого підпорядкування.
Могутнім джерелом бурхливого розвитку міста було невпинне піднесення виробничої активності робітничого класу, основну масу якого становили корабели. В 1939 році тут налічувалось понад 40 тис. робітників. Трудящі Миколаєва гаряче підхоплювали творчі починання ударних колективів країни, виступали ініціаторами передових методів праці. Серед зачинателів соціалістичного змагання були суднобудівники - котельник І. Я. Стеценко і електрозварниця Н. Зубаченко. Вони стали прототипами головних героїв одного з кращих творів української радянської драматургії - п'єси І. К. Микитенка «Диктатура». В той час автор працював чеканником в котельному цеху суднобудівного заводу. «Мені,- писав він пізніше,- бракувало живого слова, живого характеру героя-робітника. Героя треба
було вихопити з сьогоднішньої дійсності. Я знайшов його в Миколаєві, в котельному цеху суднобудівного заводу». За право називатися ударними боролися бригади, цехи, цілі підприємства. В лютому цього почесного звання був удостоєний завод «Плуг і молот», колектив якого викликав на змагання Одеський завод ім. Жовтневої революції. В 1929 році {div float:right}{module ИМСУ ИН}{/div}суднобудівники Миколаєва уклали договори на змагання з робітниками Балтійського заводу в Ленінграді, а також з робітниками Харківського і Луганського паровозобудівних і Кіровоградського сільськогосподарського машинобудування заводів за дострокове виконання першої п'ятирічки.
Постійну увагу миколаївським заводам приділяли ЦК ВКП(б) та ЦК КП(б)У. Не раз бували в Миколаєві і безпосередньо знайомились з роботою провідних підприємств міста секретар ЦК КП(б)У С. В. Косіор, голова Раднаркому УРСР В. Я. Чубар.
В роки другої п'ятирічки тисячі робітників Миколаєва активно включилися у рух за оволодіння новою технікою і технічне переозброєння народного господарства. Особливих успіхів у змаганні на честь XVII з'їзду ВКП(б) та XII з'їзду КП(б)У досяг колектив заводу ім. 61 комунара. Достроково, 29 грудня 1933 року, він виконав річний план випуску продукції, за що завод було занесено на Дошку пошани ім. XII з'їзду КП(б)У та XVII з'їзду ВКП(б), міської газети «Шлях індустріалізації», обласної - «Чорноморська комуна»2, республіканської «Комуніст» та газети «Правда».
Комуністи і комсомольці Миколаєва йшли в авангарді стахановського руху. Так, у мартенівському цеху Чорноморського суднобудівного заводу з 34 комуністів, зайнятих безпосередньо на виробництві, 28 стали стахановцями. В естампажному цеху заводу ім. 61 комунара по-стахановському працювали 80 проц. комуністів. Першими стахановцями на Чорноморському суднобудівному заводі були комуністи М. В. Фаустов, С. І. Глушко; на заводі ім. 61 комунара - Р. В. Щавинський; на заводі «Плуг і молот»- І. П. Корпусов, С. П. Константинов. Вони виконували по 4 і більше денних норм. В жовтні 1935 року на заводі «Плуг і молот» по-стахановському працювали 52, на заводі ім. 61 комунара - 163, на Чорноморському суднобудівному в листопаді цього ж року - 611 робітників. Серед комсомольців міста на початку 1936 року налічувалось 1058 стахановців. До річниці стахановського руху тільки у суднобудівній промисловості кількість його учасників досягла 9 тис. Рух стахановців сприяв підвищенню продуктивності праці, успішному виконанню намічених завдань.
Трудові досягнення миколаївських суднобудівників гідно оцінив Радянський уряд. В березні 1939 року за успішне виконання народногосподарських завдань 76 кращих суднобудівників міста нагороджені орденами і медалями СРСР, у т. ч 9 чоловік орденом Леніна а 23 робітникам вручено орден Трудового Червоного Прапора.
Водночас з трудовою зросла і політична активність робітничого класу. Кращі виробничники Миколаєва обирались до керівних партійних і державних органів СРСР і УРСР. Так, слюсар механічного цеху заводу «Наваль» М. Н. Загребель- ний, який понад 20 років працював на цьому підприємстві, ще на XIV з'їзді партії був обраний членом ЦКК ВКП(б), кадровий робітник заводу Я. І. Фомін - членом ЦВК СРСР 3-го скликання, а Г. А. Гукайкін - членом ВУЦВКу.
У колективі миколаївських корабелів виросли визначні керівники суднобудівної промисловості СРСР. Багато зробили для розвитку суднобудівного заводу герой громадянської війни чех Е. Ф. Кужело та сормовський суднобудівник, член партії з 1913 року С. О. Степанов, які очолювали це підприємство.
Наркомом, а потім міністром суднобудівної промисловості СРСР був І. С. Носенко, керівниками великих підприємств суднобудування-А. Токарєв, В. Ф. Коврижкін, Г. Д. Каплун.
Великим був вклад трудящих міста у перемогу та зміцнення колгоспного ладу на селі. Зразки самовідданої праці і вмілої організаторської діяльності показували посланці міста - робітники-двадцятип'я- титисячники. Миколаївські суднобудівники стали ініціаторами шефської допомоги працівникам сільського господарства, вони щороку посилали в села ремонтні бригади, допомагали колгоспам технікою, проводили в селах культурно-освітню роботу: створювали школи лікнепу, бібліотеки, читальні тощо.
Підвищився добробут жителів Миколаєва. 1930 року у місті повністю ліквідовано безробіття. Зросла заробітна плата робітників та службовців. За роки довоєнних п'ятирічок в три рази збільшився товарооборот державної і кооперативної торгівлі. Жителів Миколаєва обслуговувало 45 магазинів, 6 павільйонів, понад 100 ларків, 3 ресторани, 6 їдалень. {div float:right}{module ИМСУ ИН}{/div}
Поліпшувалися житлові умови трудящих. Протягом передвоєнних п'ятирічок в місті споруджено 59 багатоквартирних будинків площею в 57 тис. кв. метрів. Прокладено більше 20 км трамвайної колії, в т. ч. лінію, яка сполучала місто з селищем Новий Водопій, 104 км водопроводу і 35 км каналізації. За активною участю комсомольців насаджено два парки - ім. Г. І. Петровського та ім. 61 комунара, а також кілька скверів.
В 13 раз проти 1913 року зросли у 1937 році витрати на потреби охорони здоров'я. Відкрилися водноспортивні станції, будинки відпочинку профспілок й дитячі здравниці. Доброю базою для розвитку масового спорту стали яхт-клуб і будинок фізичної культури.
Напередодні війни в місті працювало 38 загальноосвітніх шкіл, в яких навчалося близько 24 тис. учнів. Уже в 1932 році всі діти були охоплені семирічним навчанням. Дошкільнят обслуговували 54 дитячі садки і 10 ясел. У вересні 1938 року в місті відкрито чудовий палац піонерів і школярів. 9 спеціальних середніх навчальних закладів та два інститути - кораблебудівний і педагогічний, готували кадри для народного господарства, освіти, культури. Кваліфікованих робітників готували школи ФЗУ.
У Миколаєві було 16 клубів, будинків культури, парк культури і відпочинку, будинок народної творчості, 3 кінотеатри і 3 театри. Ще 1927 року на базі гурт ка «Червоний галстук» Центрального клубу піонерів виник професіональний театр юного глядача (ТЮГ). З 1932 року почав свою історію робітничо-колгоспний театр, а через два роки російський драматичний, основою якого став Луганський пересувний театр «Шахтарка Донбасу», що до цього часто гастролював у Миколаєві.
Гордістю миколаївських суднобудівників був створений у 1925 році під керівництвом Г. Ф. Манілова оркестр народних інструментів. За високу майстерність виконання популярних творів музичної класики у 1931 році йому присвоєно звання «Першого Всеукраїнського оркестру робітциків-металістів» (ВУОРМ). У 1925 році
українська хорова капела суднобудівного заводу разом із самодіяльним симфонічним оркестром поставила оперу М. М. Аркаса «Катерина». Частими гостями миколаївських глядачів були колективи провідних театрів країни - Малого театру СРСР, театру ім. М. К. Заньковецької тощо.
Значно розширились колекції музеїв міста. Новими експонатами розкопок з Ольвії поповнився історико-археологічний музей. Художній музей експонував полотна В. Верещагіна, І. Айвазовського, М. Авілова, Р. Судковського. 1921 року в місті створено музей революції, який проіснував до Великої Вітчизняної війни, 1922 - акваріум-зоосад, один з перших на Україні. Читачів обслуговували обласна, три міські, дитяча, 39 профспілкових і шкільних бібліотек з книжковим фондом в 769 тис. томів.
Багатогранне життя трудящих Миколаєва широко висвітлювала на своїх сторінках газета «Красньш Николаев». «Красный Николаев»,- писав про неї ще Б травні 1924 року М. О. Скрипник,- стала твердо на ноги, завоювала собі своїх робітничих кореспондентів і свою робітничу аудиторію»2. З 26 квітня 1930 року газета видавалася українською мовою, а з 7 вересня цього ж року - під назвою «Шлях індустріалізації». З утворенням у вересні 1937 року Миколаївської області газета стала обласною і була перейменована на «Більшовицький шлях». З січня наступного року в Миколаєві виходила російською мовою газета «Южная правда».
У травні 1929 року на Чорноморському заводі виникло заводське літературне об'єднання «Шкив» (пізніше «Стапель»). Одним з організаторів його був відомий поет-лірик і пісняр М. С. Лисянський. В 20-30-і роки в Миколаєві розпочинали творчий шлях також письменники С. А. Крижанівський, Д. П. Надєїн, П. С. Ходченко, народний художник СРСР М. М. Божій, композитор К. Я. Домінчен.
Яскравою демонстрацією відданості справі партії і глибокого довір'я до неї з боку трудящих стали перші вибори до Верховних Рад СРСР та УРСР. Депутатами миколаївці обрали: до Верховної Ради СРСР - знатного
робітника-суднобудівника М. В. Фаустова, а до Верховної Ради УРСР - інженера-суднобудівника Г. А. Михайлова.
Зростала і зміцнювалась більшовицька організація міста. 1930 року в її рядах було 4610 членів і кандидатів у члени ВКП(б), а в січні 1940-6572 чоловіка. Бойовими помічниками більшовиків були комсомольці, яких налічувалося в місті понад 10 тис. чоловік. {div float:right}{module ИМСУ ИН}{/div}
На широкий актив у своїй діяльності спиралася міська Рада депутатів трудящих. На виборах 1939 року до її складу було обрано 319 депутатів.
Партійні організації проводили велику роботу щодо інтернаціонального виховання жителів міста. Інтернаціональний клуб в порту підтримував зв'язок з моряками багатьох країн. Міська організація МОДРу організовувала допомогу політв'язням капіталістичних держав. В серпні 1930 року гостями миколаївців були 34 делегати V конгресу Профінтерну із зарубіжних країн. Трудящих міста на цьому конгресі представляв ударник суднобудівного заводу Г. Г. Федоров. Підтримуючи героїчну боротьбу іспанського народу проти фашистських заколотників, трудящі Миколаєва за прикладом робітниць Трьохгорної мануфактури ім. Дзержинського в Москві зібрали у фонд допомоги іспанським патріотам-республіканцям 280 тис. крб. і дали притулок десяткам їх дітей. У вересні 1936 року колектив заводу ім. 61 комунара звернувся до всіх трудящих Миколаївщини із закликом відрахувати половину денного заробітку у фонд допомоги республіканській Іспанії. Кращі
представники робітничого класу міста героїчно билися з фашистами на іспанській землі у складі інтернаціональних бригад. Одному з них, колишньому суднобудівнику М. П. Єгипко в лютому 1939 року присвоєно звання Героя Радянського Союзу, У легендарному рейсі теплоходу «Комсомол» в Іспанію брав участь нинішній лікар «швидкої допомоги» Миколаєва М. І. Павленко-Михайлов.
Велику увагу приділяли громадські організації міста оборонно-спортивній роботі, вихованню трудящих в дусі радянського патріотизму. Готуючи молодь до призову в Червону Армію, партійні та комсомольські організації практикували походи по місцях бойових операцій часів громадянської війни, проводили зустрічі з її героями, з учасниками подій на Халхин-Голі, в Іспанії тощо. Створені при партійних комітетах воєнні відділи дбали про оволодіння широкими колами населення військовими спеціальностями. Членами організації Тсоавіахіму в місті у 1934 році було 22 330 чоловік.
З перших днів Великої Вітчизняної війни тисячі миколаївців стали на захист завоювань Великого Жовтня. Палка любов до Батьківщини виявилась насамперед у масовому добровільному бажанні вступити до лав Червоної Армії. Будівельник Г. Семиліт у своїй заяві до військового комісаріату писав: «Троє моїх синів в армії, двоє призвані зараз, прийміть і мене. Я разом з своїми синами буду бити ворога». Робітники Чорноморського суднобудівного заводу на своїх зборах заявили: «Всі, як один, станемо в ряди народного ополчення і до останньої краплі крові будемо захищати нашу безмежну країну, наші міста і села».
8600 жителів міста, в т. ч. 2800 жінок, записалося в народне ополчення. Були створені три винищувальні батальйони і кілька груп самооборони.
Під керівництвом міської партійної організації промислові підприємства перебудовували свою роботу на воєнний лад. Суднобудівники встановлювали озброєння на теплоходах, баржах, катерах, будували понтони для переправ, ремонтували військові кораблі. Машинобудівники виготовляли корпуси авіабомб і снарядів, гранати тощо. Підприємства легкої і харчової промисловості налагодили виробництво пляшок із запалювальною сумішшю і вибухівки для гранат. Замість призваних в армію чоловіків на промислові підприємства прийшло працювати понад 1,5 тис. жінок. Розгорнулося змагання за економію металу, електроенергії, збільшення випуску воєнної продукції. Раціоналізатори Чорноморського суднобудівного заводу за перший місяць війни заощадили понад 247 тис. карбованців.
Обласний і міський комітети партії заздалегідь розгорнули роботу щодо створення партійного підпілля. В середині липня з Москви за завданням ЦК ВКП(б) в Миколаїв прибув досвідчений розвідник комуніст В. О. Лягін (Корнєв), якому було доручено сформувати диверсійну групу в складі комуністів О.. В. Соколова, Г. Т. Гавриленка, І. Н. Коваленка, П. П. Луценка, Д. А. Свідерського, О. П. Сидор- чука, М. В. Улезка та інших. Пізніше ця
група стала керівним центром, нав коло якого об'єдналося багато підпільних груп і організацій області.
З кінця липня почалась евакуація устаткування заводів, ТЕЦ, деяких фабрик у глибокий тил країни. Вже на початку жовтня робітники заводів Чорноморського, ім. 61 комунара та «Дормашина» почали виготовляти боєприпаси для Червоної Армії. {div float:right}{module ИМСУ ИН}{/div}
У першій половині серпня важкі бої з переважаючими силами ворога на підступах до Миколаєва вели бійці 9-ї та 18-ї армій. Місто захищали частини 30-ї стрілецької дивізії і винищувальні батальйони, які разом з тим забезпечували переправу частин Червоної Армії через Південний Буг. Південнобузький рубіж від Вознесенська до Дніпровського лиману обороняла Дунайська флотилія. З 11 по 13 серпня її кораблі прикривали переправи через ріки Інгул і Південний Буг. Після того, як частини 9-ї армії переправилися на протилежний берег, Дунайська флотилія з боями прорвалася з Миколаєва до Херсона.
Завдяки енергійній діяльності командира Миколаївської військово-морської бази контр-адмірала І. Д. Кулешова і комісара бази І. Г. Бороденка з Миколаєва в ці дні були виведені недобудовані крейсери «Фрунзе», «Куйбишев», три тральщики і три транспорти, евакуйовані військові частини, зброя і техніка.
16 серпня 1941 року гітлерівські головорізи ввірвались до міста, де господарювали 31 місяць. В перші ж дні окупації на міському кладовищі вони розстріляли понад 4 тис. чоловік. На правому березі Інгулу в робітничому селищі Темводі фашисти створили табір для військовополонених. Тут щодня вмирали від голоду, замерзали в холодних бараках, гинули від фашистських куль тисячі радянських людей. Для залякування мирного населення систематично влаштовувалися прилюдні страти. На каторжні роботи до Німеччини було насильно вигнано понад 5 тис. чоловік. Німецьке командування за всяку ціну намагалося поставити собі на службу суднобудівні заводи. Для цього до міста приїздили фашистські верховоди-рейхсміністр Розенберг і рейхскомісар Еріх Кох. Керуючим суднобудівними підприємствами Миколаєва і Херсона було призначено адмірала фон Бодеккера. Фашисти навіть розробили план відбудови і реконструкції «Південної верфі» - так вони назвали Чорноморський суднобудівний завод. Але за весь час окупації було налагоджено лише випуск чавунних плит, ресор для автомашин та ремонт вагонів.
Підпільні організації очолили боротьбу трудящих Миколаєва проти гітлерівців. Однією з перших розгорнула діяльність група В. О. Лягіна. В листопаді 1941 року спалахнули склади пального, споруджені окупантами в центрі міста на території парку культури та відпочинку ім. Петровського. Згоріло 15 автомашин, 20 бочок бензину, загинуло кілька солдатів. В грудні того ж року було підпалено склад з обмундируванням, розміщений в підвальному приміщенні взуттєвої фабрики на вулиці Радянській. Натхнені перемогою наших військ під Москвою, миколаївські підпільники в січні 1942 року в парку ім. Петровського здійснили ще одну диверсію. Цього разу знищено 20 автомашин, 10 мотоциклів, майже 30 тонн пального і багато запасних частин до автомашин. В березні на військовому аеродромі за Інгульським мостом підпільники знищили 20 літаків, 25 авіамоторів і велику кількість пального. Група В. О. Лягіна також друкувала та розповсюджувала серед жителів міста листівки, сприяла звільненню юнаків і дівчат, яких гітлерівці відправляли до Німеччини.
Крім цієї групи, в Миколаєві у 1941-1942 рр. діяло ще кілька підпільних груп. Серед військовополонених проводила роботу група комуніста П. Я. Защука, який до війни працював завідуючим відділом кадрів Миколаївської облспоживспілки. В грудні 1941 року на Чорноморському суднобудівному заводі організував групу кандидат в члени ВКП(б) В. В. Бондаренко. Патріоти проводили антифашистську агітацію, поширювали інформацію про становище на фронтах Вітчизняної війни. В кінці цього року розгорнула антифашистську діяльність група, яку очолив секретар підпільного бюро Центрального райкому партії Т. М. Морозов (до війни - секретар райкому партії в Ровенській області). 1942 року на суднобудівних заводах виникли підпільні групи конструктора М. Т. Гончарова і майстра І. В. Козодерова. У травні в районі Миколаєва за завданням Генерального штабу висадилась розвідувальна група на чолі з комуністом В. І. Андрєєвим (Палагнюком).
Встановивши зв'язки з місцевими групами, Андрєєв координував їх діяльність. За його завданням юні патріоти Шура Кобер і Вітя Хоменко з великими труднощами у вересні перейшли лінію фронту, доставили в Москву цінні розвідувальні відомості і успішно повернулись назад. {div float:right}{module ИМСУ ИН}{/div}
До підпільної роботи залучалось все більше патріотів, створювались нові підпільні групи, боротьба ставала більш організованою. 30 вересня сформувався «Миколаївський центр» у складі П. Я. Защука, П. А. Комкова, Ф. О. Воробйова, В. І. Соколова, В. В. Бондаренка. З метою конспірації В. О. Лягін, що був ініціатором його створення, до складу «Центру» не увійшов. В листопаді гестапівці, яким вдалося напасти на слід підпільників, заарештували Ф. О. Воробйова, П. Я. Защука, В. І. Соколова. У грудні гітлерівські кати повісили на базарному майдані міста велику групу підпільників, у числі яких були й піонери Шура Кобер та Вітя Хоменко. Поранений В. В. Бондаренко змушений був піти у глибоке підпілля, а П. А. Комков - тимчасово перебратися до Херсона. В лютому 1943 року гітлерівці схопили й керівника підпілля В. О. Лягіна. Радянський розвідник до кінця виконав свій обов'язок комуніста і залишився вірним сином Радянської Батьківщини. 17 липня 1943 року фашисти його розстріляли.
Незважаючи на великі втрати, жорстокий терор гітлерівських окупантів, підпілля продовжувало жити і боротися. З липня 1943 року до «Миколаївського центру» входило близько 50 чоловік, які активно боролися проти німецько- фашистських загарбників. Миколаївські патріоти перешкоджали окупангам використовувати промислові підприємства: виводили з ладу верстати, машини, лабораторії тощо. В результаті саботаяу, організованого підпільною групою М. Т. Гончарова, на Чорноморському суднобудівному заводі було зірвано відбудову стенда для випробування дизелів, а ремонт 60-тонного молота тривав 6 місяців замість 20 днів за нормою, на кілька місяців затягнувся ремонт двох кранів. Багато робітників і службовців не виходили на роботу, коли треба було терміново ремонтувати вагони, баржі, військові катери. Патріоти виводили з ладу важливі об'єкти. Інженер Д. Костін та механік С. Бодаш не дали можливості гітлерівцям
підняти і здати до експлуатації плавучий док. Ще в листопаді 1941 року вони затопили цю величезну споруду в Бузькому лимані. Влітку 1942 року на румунському пароплаві, що ремонтувався в Миколаєві, було висаджено в повітря котел, за що окупанти заарештували 30 робітників. В кінці 1943 року гітлерівці почали демонтувати устаткування промислових підприємств, намагаючись знищити ті об'єкти, які не могли вивезти. Та патріоти зірвали виконання цього злочинного задуму.
За героїзм і мужність, виявлені в боротьбі проти німецько-фашистських окупантів, багато учасників підпілля відзначені високими урядовими нагородами. Іменами мужніх патріотів, які віддали своє життя-за свободу і щастя радянського народу, названо вулиці, школи, сквери, кращі піонерські дружини міста. Молодь республіки на зібрані кошти збудувала в Піонерському сквері міста пам'ятник юним героям Шурі Коберу і Віті Хоменку.
В ніч на 26 березня 1944 року, коли війська 3-го Українського фронту під командуванням генерала армії Р. Я. Малиновського підійшли до Миколаєва, в порту висадився десант, який своїми діями в тилу мав завдання не допустити руйнування порту і прискорити визволення міста.
У складі десанту, очолюваного старшим лейтенантом уродженцем Харківщини К. Ф. Ольшанським, були воїни різних національностей - росіяни М. В. Коновалов і П. П. Артемов, українці В. І. Киненко і Г. І. Ковтун, білорус О. С. Лютий, татарин А. Д. Абдулмеджидов, азербайджанець А. А. Мамедов, киргиз А. М. Хайрутдинов, адигеєць Абубачір Чуц та інші. Десантники, яких провів рибалка з Жовтневого А. І. Андрєєв, зняли ворожу варту і зайняли оборону в районі нового елеватора. Вранці фашисти виявили десант. Три батальйони піхоти кинулись на штурм позицій радянських воїнів. Розгорівся запеклий бій, який тривав дві доби. 18 атак відбили ольшанці. На полі бою гітлерівці залишили понад 700 чоловік вбитими і пораненими. Радянські бійці утримували маленький плацдарм аж до підходу частин 28-ї армії. З 68 десантників залишились живими лише 12. Батьківщина високо оцінила подвиг мужніх воїнів. За героїзм і відвагу всім їм у квітні 1945 року присвоєно звання Героя Радянського Союзу. А через 20 років цього високого звання посмертно удостоївся і провідник загону А. І. Андрєєв. Одна з вулиць
міста названа ім'ям старшого лейтенанта К. Ф. Ольшанського, інша - імені 68 десантників.
При визволенні Миколаєва відзначились війська 5-ї ударної армії генерал- полковника В. Д. Цвєтаєва, 28-ї армії генерал-лейтенанта О. О. Гречкіна, 6-ї армії генерал-лейтенанта І. Т. ІПлеміна, 2-го гвардійського мехкорпусу генерал-лейтенанта танкових військ К. В. Свиридова, 17-ї повітряної армії, якою командував В. О. Судець (нині маршал авіації). 11 з'єднанням і {div float:right}{module ИМСУ ИН}{/div}частинам присвоєне почесне найменування «Миколаївських», у т. ч.: 2-му гвардійському мехкорпусу, 86-й гвардійській стрілецькій дивізії під командуванням полковника В. П. Соколовського, 108-й гвардійській стрілецькій дивізії полковника С. І. Дунаєва та іншим частинам і з'єднанням. 20 артилерійськими залпами салютувала Москва доблесним визволителям Миколаєва.
Зразки високої відваги в жорстоких боях за місто виявили сотні воїнів Червоної Армії. Син казахського народу, гвардії сержант комуніст Джукумбалієв особисто знищив 3 кулемети ворога, чим забезпечив просування вперед свого підрозділу. Батальйон, яким командував колишній секретар ЦК ЛКСМУ по кадрах гвардії капітан 3. І. Пипенко, одним з перших увірвався на вулиці міста. Командир посмертно нагороджений орденом Вітчизняної війни 1-го ступеня.
Нещадно громили ворога на фронтах Вітчизняної війни тисячі уродженців Миколаєва. 25 з них присвоєно високе звання Героя Радянського Союзу. В їх числі - І. Л. Карабут, виходець із сім'ї потомствених корабелів. Героїчно воював у районі Новоросійська М. П. Кирилов. В одному з боїв за оволодіння містом взвод морських піхотинців під його командуванням знищив три танки і понад 100 солдатів та офіцерів. М. П. Кирилов брав участь у визволенні Румунії і Болгарії, був тричі поранений. Тепер він працює начальником цеху на одному з підприємств Миколаєва. Ім'я льотчика-винищувача гвардії-майора М. П. Дмитрієва, який збив 15 ворожих літаків, вирізьблене на мармуровій дошці на одній з площ Братіслави. Син суднобудівника льотчик В. О. Гречишников у серпні 1941 року брав участь у нальотах радянської авіації на Берлін. Восени того ж року в бою під Тіхвіном він спрямував палаючий літак на колону ворожих танків, повторивши подвиг Миколи Гастелло. Навічно занесена до списку одного з військових підрозділів уродженка Миколаєва головстаршина Г. К. Петрова, посмертно удостоєна звання Героя Радянського Союзу за подвиг, здійснений при форсуванні Керченської протоки.
На бойовому посту загинула секретар Миколаївського обкому ЛКСМУ Г. Л. Дівіна, посмертно нагороджена орденом Червоного Прапора.
Миколаївець А. Г. Дяченко партизанив у Харківській області, потрапив у полон. В Італії утік з табору в гори - до італійських партизанів, які допомогли йому перебратися на територію Югославії. На початку 1944 року у складі Базо- вишської Червонопрапорної партизанської бригади був сформований Російський батальйон. Командиром його призначили А. Г. Дяченка. Свій бойовий шлях він закінчив 6 травня 1945 року комбригом Першої Російської ударної бригади Народно-визвольної армії Югославії.
Відступаючи під ударами Червоної Армії, окупанти намагалися зрівняти місто з землею. Були зруйновані суднобудівні заводи, електростанція, залізничні колії, 15 причалів морського порту, вокзал, три хлібозаводи, 106 магазинів, 7 шкіл, З театри, музеї, лікарні, готелі і 317 кращих житлових будинків, знищено або вивезено устаткування заводів «Дормашина», чавуноливарного і механічного, м'ясокомбінату, парфюмерної, макаронної фабрик та ін. підприємств. На час визволення в місті налічувалося тільки 65 тис. жителів проти 169 тис. чоловік у 1939 році.
Програмою відродження зруйнованого ворогом господарства стала постанова Раднаркому СРСР і ЦК ВКП(б) від 21 серпня 1943 року «Про невідкладні заходи по відбудові господарства в районах, визволених від німецької окупації».
21 квітня 1944 року Державний Комітет Оборони прийняв рішення «Про першочергові заходи по відновленню миколаївських суднобудівних заводів», 17 червня - про відбудову енергокомбінату. Тільки на виконання першочергових відбудовчих
робіт по відновленню суднобудівних заводів було асигновано 25 млн. карбованців. Для їх відбудови та експлуатації, крім робітників, інженерно-технічних працівників та службовців цих підприємств, Державний Комітет
Оборони дозволив провести у другому кварталі 1944 року мобілізацію 8 тис. чоловік. Вже до 21 листопада Чорноморський суднобудівний завод був відновлений на 50 проц. Робітники зуміли також одночасно організувати виготовлення дефіцитних автозапчастин, що дало можливість 3-му Українському фронтові відремонтувати понад 500 автомобілів і тим самим збільшити підвіз боєприпасів та продовольства діючим частинам Червоної Армії. {div float:right}{module ИМСУ ИН}{/div}
Партійні організації розгорнули серед трудящих широку політичну роботу. 16 травня 1944 року відбулися збори партійного активу міста, які обговорили питання «Завдання Миколаївської міської партійної організації по відновленню промисловості і комунального господарства». В травні 1944 року діяли міськком, З райкоми партії та 40 первинних організацій, які об'єднували понад 750 комуністів. За комуністами закріплювалися вирішальні ділянки виробництва. Головна увага зосереджувалась на відродженні підприємств, життєво важливих для населення і Червоної Армії. За перші півтора місяця після визволення були відбудовані і стали давати продукцію хлібозавод № 2, 6 пекарень, млин, олійний завод, 7 водопровідних колодязів. Для надання населенню медичної допомоги були відкриті поліклініки, лікарня на 300 ліжок, 5 аптек.
Миколаївська міськрада дбала насамперед про відбудову житлових будинків і комунального господарства, шкіл, лікарень і дошкільних дитячих закладів. У 1944 році виконком Ради організував два декадники по впорядкуванню міста, в яких щоденно брали участь близько 20 тис. жителів Миколаєва.
На підприємствах міста працювало 287 комсомольсько-молодіжних бригад, більшість яких успішно справлялася з виробничими планами. На 145-350 проц. виконували місячні завдання фронтові комсомольсько-молодіжні бригади суднобудівників А. А. Пінчука, Д. А. Рачковського, Г. І. Галайди. Службовці енерго- комбінату після робочого дня йшли в котельний цех. В позаурочний час робітники, службовці, а також домогосподарки міста відпрацювали 1944 року 130 тис. людино- днів. Понад 5 тис. чоловік взяло участь у відбудові залізничної станції Миколаїв. Своїми руками трудящі спорудили аеродром та пішохідний міст через ріку Інгул. Суднобудівники приступили до ремонту кораблів і виробництва запчастин до сільськогосподарських машин. На енергокомбінаті завершено було відбудовно-монтажні роботи турбогенератора потужністю в 3 тис. квт. На початку 1945 року став до ладу судноремонтний завод. В результаті героїчних зусиль робітників, інженерно-технічних працівників і службовців було відбудовано залізничний транспорт, морський порт, річкову пристань, почали давати продукцію макаронна, кондитерська, трикотажна, швейна, парфюмерна фабрики, миловарний і скляний заводи та більшість промартілей.
Одночасно піднімалося з руїн міське господарство. Тільки робітники та службовці торгового порту в позаробочий час відпрацювали понад 4 тис. годин. До 1945 року було капітально відремонтовано 53 тис. кв. метрів житла. Розширювалась торгівля продовольчими і промисловими товарами. В лікарнях міста налічувалось вже до 600 ліжок. В 1944-1945 навчальному році розпочалися заняття в 23 загальноосвітніх школах, 6 ремісничих училищах, 7 вечірніх школах, 4 технікумах, фельдшерсько-акушерській школі, педучилищі, педагогічному інституті. В червні
1944 року Радянський уряд виділив необхідні кошти на відбудову кораблебудівного інституту та суднобудівного технікуму. У вищих і середніх спеціальних навчальних закладах уже першого року після визволення міста навчалось 2640 студентів.
Відновлювали роботу культурно-освітні заклади. В 1944 році почали працювати два кінотеатри, шість клубів, 12 бібліотек з книжковим фондом 300 тис. книг, місцеве радіомовлення. При клубах було створено 15 гуртків художньої самодіяльності і два струнних оркестри. Почала виступати з концертами хорова капела Чорноморського суднобудівного заводу і оркестр народних інструментів заводу ім. 61 комунара під керівництвом видатного диригента Г. Ф. Манілова. Відкрилися історико-археологічний, природознавчий і художній музеї, будинок народної творчості, виставка образотворчого мистецтва, частину матеріалів і експонатів яких зберегли від окупантів жителі Миколаєва.
З вересня 1944 року почав роботу театр російської драми. Тут були поставлені п'єси «Російські люди» К. М. Симонова, «Безприданниця» О. М.
Островського, «Платон Кречет» О. Є. Корнійчука, «Діти сонця» М. Горького та ін. 12 вересня 1944 року відкрито обласний театр юного глядача. Тоді ж створено пересувний український театр, який виступав із спектаклями та концертами в сільських районах області. При Державній філармонії діяли хорова капела, симфонічний і джаз-оркестри, балетний ансамбль. Для дітей у місті відкрився ляльковий театр. {div float:right}{module ИМСУ ИН}{/div}
Відновлюючи зруйноване німецько-фашистськими загарбниками господарство, культурні заклади, миколаївці подавали велику допомогу Червоній Армії. Колективи підприємств і організацій брали шефство над військовими частинами і госпіталями. Трудящі міста зібрали у 1944 році 700 тис. крб. на подання допомоги сім'ям військовослужбовців і одностайно підписались на 3-ю Державну воєнну позику на суму 14 млн. крб. Молодь збирала кошти на ескадрилью бойових літаків «Допризовник Миколаївщини».
Після закінчення Вітчизняної війни Комуністична партія мобілізувала трудящих на виконання четвертого п'ятирічного плану відбудови й дальшого розвитку народного господарства. Під керівництвом комуністів на підприємствах широко розгорталось соціалістичне змагання. В 1947-1948 рр. воно охоплювало 90 проц. робітників та інженерно-технічних працівників. У ході змагання виросли тисячі передовиків виробництва. Ширився рух раціоналізаторів та винахідників. Так, на суднобудівному заводі інженер Л. М. Битюков і робітник Н. С. Дзюба, впровадивши швидкісні методи різання металу, збільшили в два рази продуктивність праці верстатників. У 1949 році на підприємствах було внесено понад 5 тис. раціоналізаторських пропозицій, що дало економію на суму в 11795 тис. карбованців.
Промислові підприємства відбудовувались на новій, більш високій технічній основі. На кінець 1948 року промислове виробництво на підприємствах міста доcягло довоєнного рівня. Цих успіхів трудящі добились завдяки великій допомозі з боку Центрального Комітету, Радянського уряду, усіх братніх республік. Так, серед 30 тис. робітників, що брали участь у відродженні миколаївських суднобудівних заводів, були українці і росіяни, білоруси і молдавани, узбеки, киргизи і робітники інших національностей і народностей СРСР. За рішенням ЦК ЛКСМУ в Миколаїв прибувала молодь з Вінницької, Кам'янець-Подільської, Херсонської та Кіровоградської областей. В свою чергу сотні миколаївців працювали на відбудові Дніпрогесу ім. Леніна і шахт Донбасу, на спорудженні Теребле-Ріцької ГЕС Закарпатської області, на великих будовах на Волзі, Дніпрі та Амудар'ї. Так спільними зусиллями народи Радянського Союзу заліковували рани війни.
В 1949 році більшість промислових об'єктів міста перевищила довоєнний рівень випуску валової продукції. Того ж року Чорноморський суднобудівний завод
3 нагоди 50-річчя свого заснування за великі заслуги перед Батьківщиною був нагороджений найвищою урядовою нагородою - орденом Леніна. Успішно виконавши четвертий п'ятирічний план, промислові підприємства в останній рік п'ятирічки дали продукції на 54 проц. більше, ніж в 1940 році. Наступний п'ятирічний план (1951-1955 рр.) вони виконали за 4 роки і 4 місяці. Понад 2/3 всього приросту продукції було одержано за рахунок підвищення продуктивності праці.
Велика увага приділялася прискоренню технічного прогресу, поліпшенню якісних показників роботи підприємств, освоєнню нових видів продукції. Зокрема, на суднобудівному заводі після липневого (1955 року) Пленуму ЦК КПРС були впроваджені потокові лінії на дільницях попереднього складання, створені спеціалізовані потокові бригади, механізовані трудомісткі процеси на згинанні труб, шпангоутів, листів. Завод «Дормашина» перейшов на швидкісну обробку металів, автоматичне зварювання, потокове складання скреперів і лебідок. Підприємство спеціалізувалося на виробництві машин для будівництва шляхів з міцним покриттям, випускало асфальтоукладачі, самохідні панелевози. Самохідний скрепер цього підприємства експонувався на Всесвітній виставці 1958 року в Брюсселі
1 був удостоєний Великої золотої медалі. На трикотажному комбінаті встановлено
2 конвейєрні лінії і транспортер для подачі готової продукції. На парфюмерно-скляному комбінаті пущено 6 високопродуктивних механічних ліній. Колектив шкіряновзуттєвого комбінату першим на Україні почав
застосовувати нетритовий клей, що дало змогу підвищити міцність взуття. Підприємства міста широко застосували штучні алмази для відточення різальних інструментів. {div float:right}{module ИМСУ ИН}{/div}
Восени 1958 року трудящі Миколаєва активно включилися в рух за комуністичне ставлення до праці. Почали змагатися 45 підприємств, 250 окремих цехів, понад
4 тис. бригад. Першими звання колективів комуністичної праці удостоєні бригади комуністів І. С. Уса і П. С. Степанова з Чорноморського суднобудівного заводу, Г. Г. Животовського - з заводу ім. 61 комунара, А. О. Батрака - з заводу «Дормашина» та інші. 330 новаторів виробництва і спеціалістів, наслідуючи приклад Валентини Гаганової, очолили відстаючі бригади та дільниці, щоб вивести їх у передові.
Після травневого (1958 р.) Пленуму ЦК КПРС, який прийняв рішення про прискорення розвитку хімічної промисловості, суднобудівники освоїли багато виробів з пластмас для обладнання суднових приміщень. Це дало змогу замінити в суднобудуванні велику кількість дорогих імпортних ізоляційних матеріалів
синтетичними. Трикотажний комбінат збільшив обсяг продукції із застосуванням синтетичних та штучних волокон. На заводі гідроапаратури впроваджувалися у виробництво пластмаси та капролактан. Шкіряновзуттєвий комбінат більше 80 проц. взуття виготовляв із застосуванням штучних матеріалів, що дало можливість заощадити за рік 26 тис. натуральних шкір великої рогатої худоби.
Мобілізовуючи трудящих на успішне виконання семирічного плану, партійні, комсомольські і профспілкові організації міста дбали про піднесення їх трудової активності. 1962 року рухом за комуністичну працю було охоплено 60 тис. чоловік. З них понад 10 тис. завоювали почесне звання ударників і членів бригад комуністичної праці. Протягом 28 кварталів семирічки колектив Чорноморського суднобудівного заводу 23 рази виходив переможцем у всесоюзному і республіканському соціалістичному змаганні. 1964 року йому присвоєне звання колективу комуністичної праці. Миколаївські суднобудівники поповнили у ці роки вітчизняний флот унікальними китобійними базами «Радянська Україна» і «Советская Россия», великою серією китобійних суден, суховантажними суднами «Физик Вавилов», «Фредерик Жолио-Кюри», траулерами «Маяковский», «Черньїшевский», «Станюкович», «Агат», турбоходом «Ленинский пионер», теплоходами «Полтава», «Николаев», «Сибирь», рефрижераторами «Йван Айвазовский», «Василий Верещагин» тощо.
За роки семирічки стали до ладу заводи шиноремонтний, гідроапаратури та цегельний, домобудівний комбінат, полігони збірного залізобетону, хлібозавод, розширено багато діючих підприємств. Значно зріс обсяг виробництва на підприємствах машинобудування, будівельних матеріалів, легкої, харчової промисловості. Високомеханізованим, оснащеним першокласною технікою став після реконструкції морський торговий порт.
Колективи заводів і фабрик, транспорту і будов успішно виконали зобов'язання, взяті в соціалістичному змаганні на честь 50-річчя Радянської влади і 100-річчя з дня народження В. І. Леніна. До Ленінського ювілею промислові підприємства досягли рівня продуктивності праці, запланованого на кінець наступної п'ятирічки. Завдання восьмої п'ятирічки за обсягом виробництва підприємства Миколаєва завершили у жовтні 1970 року, а річний план ювілейного 1970 року за обсягом реалізації промислової продукції - 23 грудня того ж року. За п'ятирічку вироблено надпланової продукції на 114 млн. крб. На 40 проц. зросла продуктивність праці. У 1970 році на підприємствах та будовах працювало близько З тис. бригад і 45 тис. ударників комуністичної праці. Понад 4 тис. суднобудівників Чорноморського заводу до 7 листопада 1970 року завершили виконання п'ятирічних завдань і почали працювати в рахунок 1971-1975 рр. 25 грудня того ж року споруджено вперше в світовій практиці унікальне науково-дослідне судно «Академик Сергей Королев», оснащене апаратурою для управління штучними супутниками Землі та космічними апаратами. До 7 листопада 1970 року виконав п'ятирічний план колектив суднобудівного заводу ім. 61 комунара.
Пліч-о-пліч із суднобудівниками в числі кращих колективів йшли робітники заводів «Дормашина» ім. 50-річчя Жовтня, гідроапаратури, швейно-виробничого об'єднання ім. С. М. Кірова, трикотажного виробничого
об'єднання та ін. Дбаючи про прискорення технічного прогресу, понад 10,5 тис. раціоналізаторів і винахідників промислових підприємств протягом 1970 року впровадили понад 9 тис. пропозицій і винаходів з економічним ефек{div float:right}{module ИМСУ ИН}{/div}
том на суму близько 7 млн. крб. Заслужений раціоналізатор Чорноморського суднобудівного заводу Б. П. Кузовков, наприклад, зекономив більше 75 тис. крб. Бригада раціоналізаторів заводу ім. 61 комунара у складі О. О. Веретеннікової, І. С. Кассайрова та О. О. Зайцева застосувала на одній з дільниць автоматичне управління, що дало значну економію коштів. На провідних підприємствах міста створені лабораторії НОП, працюють понад 500 творчих бригад, до складу яких входять інженерно-технічні працівники та передові робітники.
Колективи підприємств успішно борються й за поліпшення
якості продукції. Зокрема, на Чорноморському суднобудівному заводі 46 бригадам і 259 робітникам вручено клеймо відмінної якості та надано право здавати продукцію, минаючи відділ технічного контролю. Такі ж бригади є на заводах ім. 61 комунара, «Дормашина», підйомно-транспортного устаткування.
Готуючись до XXIV з'їзду КПРС та XXIV з'їзду КП України, передові колективи підприємств і будов міста взяли зобов'язання виконати план дев'ятої п'ятирічки за 4 роки. «Ми вирішили,- писали вони у зверненні до всіх робітників Миколаєва,- боротися за виконання дев'ятої п'ятирічки за чотири роки шляхом підвищення продуктивності праці, освоєння суміжних професій, впровадження наукової організації праці, передового досвіду, раціоналізаторських пропозицій, вдосконалення технологічних процесів, більш ефективного використання устаткування, економії сировини і матеріалів».
Цю ініціативу гаряче схвалили всі трудящі міста. Розгорнулося змагання за внесення кожним робітником і колективом особистого вкладу у Миколаївський фонд п'ятирічки.
В усі кінці Радянського Союзу, а також у 30 зарубіжних країн йдуть промислові вироби з Миколаєва. Для Бірми, Куби, АРЄ, Афганістану виконували замовлення суднобудівні, «Дормашина», ремонтно-механічний та інструментальний заводи. Металоконструкції, виготовлені в Миколаєві, застосовувались на будівництві бетонного заводу в Польщі і нафтопереробного в Індії.
Суховантажне судно «Партизанская слава», створене руками миколаївців, експонувалося на Всесвітній виставці в Монреалі. Траулери Чорноморського заводу успішно конкурують на міжнародному ринку з кращими зразками світового суднобудування. На виставках у Познані, Брюсселі, Пхеньяні, Монреалі високу оцінку здобула продукція миколаївських парфюмерів.
В усіх галузях народного господарства і культури зайнято більше 34 тис. спеціалістів, понад 100 тис. робітників. Безперервно підвищується їх виробнича кваліфікація, зростає технічний і культурний рівень. Близько 60 проц. робітників мають повну і неповну середню освіту. У великій пошані серед трудящих міста професія суднобудівника. На суднобудівних підприємствах трудяться цілі робітничі династії. Багато поколінь Максименків, Скрипникових, Кирюхіних, Майберових, М'ясоєдових, Новицьких, Подобєдових, Благодатних, Колодяжних були добре відомі ще серед корабелів старої Росії.
Ось уже близько 100 років будують кораблі на заводі ім. 61 комунара Грабови. Родоначальник династії - Костянтин Наумович. 36 років працював він ковалем в Адміралтействі, зажив доброї слави як чудовий майстер. Таємниці корабельного мистецтва він передав своєму синові Якову, який став слюсарем-складальником, а потім котельником. Третє покоління Грабових - Дмитро і Павло Яковичі - стали монтажниками. В роки Великої Вітчизняної війни Дмитро Грабов зі зброєю в руках захищав Батьківщину. Воював також і його молодший брат Павло. Після війни брати повернулися на свій рідний завод. Відтоді не було корабля, в який би не вклали вони своєї праці.
Трудові успіхи миколаївців високо оцінені Комуністичною партією і Радянським урядом. У 1944-1970 рр. тільки в суднобудівній промисловості міста за доблесну працю від значені орденами і медалями 3756 чоловік. Високого звання Героя Соціалістичної Праці були удостоєні директор Чорноморського суднобудівного заводу А. Б. Ганькевич, бригадир
судноскладальників П. М. Щербаков, старший кранівник Миколаївського морського порту В. І. Баришевський та інші. Орденом Леніна нагороджений у 1963 році завод ім. 61 комунара. За великі успіхи в розвитку вітчизняного суднобудування колективу Чорноморського суднобудівного заводу в березні 1971 року вручоно орден Жовтневої Революції. {div float:right}{module ИМСУ ИН}{/div}
На честь 50-річчя Великої Жовтневої соціалістичної революції 30 колективів підприємств та організацій нагороджені обласними, міськими і районними пам'ятними прапорами, а колектив Чорноморського суднобудівного заводу - пам'ятним Червоним прапором ЦК КПРС, Президії Верховної Ради СРСР, Ради Міністрів СРСР та ВЦРПС. Суднобудівний завод ім. 61 комунара нагороджено пам'ятним Червоним прапором ЦК КП України, Президії Верховної Ради Української РСР, Ради Міністрів УРСР та Укрпрофради. Орденів і медалей удостоєні 462 активні учасники Великої Жовтневої соціалістичної революції та громадянської війни. Ленінської ювілейної медалі удостоєно 20 743 трудящих міста. Високою оцінкою самовідданої праці миколаївців є нагородження міста 31 грудня 1970 року орденом Трудового Червоного Прапора, який 24 вересня 1971 року в урочистій обстановці вручив заступник Голови Ради Міністрів СРСР, голова Держбуду СРСР І. Т. Новиков.
Кровною справою трудящих міста стала допомога колгоспам і радгоспам області у піднесенні сільського господарства. Тільки на Чорноморському суднобудівному заводі протягом 1954-1966 рр. для сільського господарства виконано замовлень на 50 млн. крб., 1970 року 21 промислове підприємство, у т. ч. суднобудівні, «Дормашина», підйомно-транспортного устаткування, ремонтно-механічний та ін.
заводи шефствували над 95 колгоспами. За рік вони здали в експлуатацію 16 кормоцехів для великої рогатої худоби і свиней, пташник, консервний цех, зрошувальну систему на площі 1554 га, теплиці загальною площею 17,9 га. Ця допомога - значний вклад робітничого класу міста у зміцнення економіки колгоспів області.
Із зростанням промисловості розвивається комунальне господарство міста. 1953 року його житловий фонд на 120 тис. кв. метрів перевершив довоєнний, а на початку 1971 року становив понад 3,6 млн. кв. метрів. Масиви багатоповерхових будинків виросли в районах Сухого Фонтана, нового ринку, на вулиці Радянській, проспектах Жовтневому, ім. Леніна, Миру, в Лісках. Тисячі сімей робітників і службовців щороку справляють новосілля.
За останні 10-15 років в місті з'явилося багато чудових монументальних споруд - будинки культури ім. 40-річчя Жовтня, залізничників, будівельників, портовиків, нові корпуси кораблебудівного та педагогічного інститутів, кінотеатр «Родина», готель «Україна», спортивний комплекс Чорноморського суднобудівного заводу тощо. Через широкий Південний Буг зведено розвідний міст оригінальної конструкції - один з найкрасивіших на Україні. За участь в розробленні і впровадженні безкесонних фундаментів глибокого закладання начальнику будівництва Л. Г. Карелі присуджена Ленінська премія.
До 1970 року в місті заасфальтовано 116 км вулиць, впорядковані головні транспортні магістралі: ім. Чигрина, ім. генерала Карпенка, Велика Морська, Дзержинського. На повний хід йде забудова проспектів Леніна і Миру, вулиць Радянської, Лягіна і Космонавтів, Київського шосе тощо. За післявоєнні роки в Миколаєві збудовано автобусний і залізничний вокзали. Зелена зона в межах міста займає 1870 га, розбито 35 скверів, парків і бульварів загальною площею 294,8 га. При злитті рік Інгулу і Південного Бугу у 1945 році закладено парк Перемоги. За роки восьмої п'ятирічки на комунальне господарство витрачено 44 млн. крб.
Спорудження першої та другої черги Інгулецького водопроводу на базі їнгу- лецької зрошувальної системи дало можливість створити Жовтневе водосховище і розв'язати гостру для Миколаєва проблему водопостачання. Щоб уникнути затоплення низинних місць від частих злив, побудовано зливальну каналізацію. 1963 року до міста підведено природний газ (до цього 15,8 тис. сімей користувалися скрапленим газом). У 1970 році лінії газопроводів досягай 125 км, газифіковано було ряд підприємств і 62 тис. квартир трудящих.
Для задоволення побутових потреб населення в місті працюють 10 пралень і пунктів приймання білизни, 11 лазень, 53 перукарні. В роки семирічки стали
до ладу фабрики механічного ремонту взуття, хімчистки. Протягом 1966-1969 рр. відкрито 45 підприємств побутового обслуговування, споруджено {div float:right}{module ИМСУ ИН}{/div}будинок побуту. До послуг приїжджих - 6 готелів і будинок колгоспника.
За післявоєнні роки через місто пролягли десятки кілометрів трамвайних та автобусних маршрутів. У 1970 році довжина тролейбусних ліній досягла 33,4 км. 1970 року трамваї і тролейбуси перевезли 90,3 млн. пасажирів.
Важливим показником зростання матеріального добробуту трудящих є розвиток роздрібної торгівлі. Роздрібний товарообіг збільшився у Миколаєві з 672 крб. на одного жителя у 1966 році до 828 крб. у 1970 році. В 1970 році міська торговельна мережа налічувала 404 підприємства, мережа громадського харчування-338 підприємств. Збудовано центральний колгоспний ринок, центральний універмаг.
Про зростання матеріального рівня населення свідчить і збільшення вкладів у ощадкасах, сума яких становить до 74363 тис. карбованців.
Велика увага приділяється справі охорони здоров'я населення. В обласній, 4 міських, 2 дитячих лікарнях та 5 диспансерах - 1800 ліжок. В лікувальних закладах міста працюють понад 1100 лікарів, в т. ч. 13 заслужених лікарів УРСР. 46 років віддав лікарській діяльності в Миколаївській області П. П. Синько. За великі заслуги в розвитку охорони здоров'я і підготовку медичних працівників його удостоєно орденів Леніна і Трудового Червоного Прапора. Заслужений лікар УРСР А. С. Ляпіс - висококваліфікований спеціаліст-фтизіатр, видатний організатор протитуберкульозної справи - нагороджений значком «Відмінник охорони здоров'я». Головним педіатром обласного відділу охорони здоров'я і завідуючою дитячим відділенням Миколаївської обласної лікарні працює заслужений лікар УРСР Л. І. Дроздо- вич, яка тричі обиралась членом Миколаївського обкому партії, була делегатом XXI з'їзду КП України, нагороджена орденами Леніна і Трудового Червоного Прапора. Авторитетом серед трудящих області користуються також заслужені лікарі УРСР А. І. Покровська, А. Я. Губанова, К. Ф. Тимошевська - делегат XXIV з'їзду КПРС, дільничний лікар Герой Соціалістичної Праці Т. О. Нечипуренко та інші.
В місті 48 загальноосвітніх шкіл і шкіл-інтернатів, в яких навчається 41,7 тис. дітей. З кожним роком густішає мережа дошкільних закладів. За 5 років (1966- 1970) відкрито і розширено 23 дитячих садків та ясел на 7,5 тис. місць. Понад 11 тис. чоловік навчається в середніх спеціальних закладах. На базі фельдшерсько-акушерської школи в 1950 році почало працювати медичне училище. В 1956 році відкрито сільськогосподарський технікум, в 1954 - культосвітнє і в 1959 - музичне училища. В місті є також технікуми радянської торгівлі, кооперативний, будівельний, суднобудівний, залізничний.
Навчають і виховують учнів понад 2 тис. педагогів, серед них 11 заслужених учителів Української РСР: М. Ф. ІІавлик, М. Я. Коврижкіна, завідуюча міськвно Г. О. Гулакова, заступник директора середньої школи О. В. Буряк, директор школи-інтернату М. М. Ващенко, директор середньої школи М. С. Томащук, вчителька О. А. Задоєнз та інші.
Одним з найбільших технічних вузів нашої країни став кораблебудівний інститут ім. адмірала С. О. Макарова, в якому 1958 року навчалось 1700, а в 1970 році - понад 7,5 тис. студентів. На його 30 кафедрах працюють 403 викладачі. Незабаром тут налічуватиметься 40 кафедр.. Інститут має факультети: кораблебудівний, машинобудівний, електрообладнання суден з вечірнім та заочним відділеннями, підвищення кваліфікації керівних працівників і спеціалістів суднобудівної промисловості. а також вечірній філіал у Херсоні. Протягом останнього десятиріччя вчені розробили тут до 500 наукових праць теоретичного і експериментального характеру. Великий вклад в технічний прогрес вітчизняного суднобудування внесли колективи кафедр під керівництвом члена-кореспондента АН УРСР професора В. М. Візника, доктора технічний наук професора Ю. В. Ремеза, лауреата Ленін
ської премії професора Я. X. Сороки, доктора технічних наук професора В. І. Тульчія та інших.
За 50 років інститут випустив близько 9 тис. висококваліфікованих спеціалістів. Понад 100 випускників цього вузу працюють на відповідальних посадах у Міністерстві суднобудівної промисловості, очолюють великі підприємства. Серед них директори заводів Герої Соціалістичної Праці А. Б. Ганькевич, М. Г. Цибань, Є. П. Єгоров, директор Херсонського
суднобудівного заводу лауреат Ленінської премії, Герой Соціалістичної Праці В. Ф. Заботін. П'ять випускників інституту стали лауреатами Ленінської і Державної премій, 14 - докторами наук і професорами, понад 100 - кандидатами наук. {div float:right}{module ИМСУ ИН}{/div}
За заслуги в підготовці інженерних кадрів і досягнення в розвитку наукових досліджень Миколаївський кораблебудівний інститут ім. С. О. Макарова Указом Президії Верховної Ради СРСР від 18 вересня 1970 року відзначено орденом Трудового Червоного Прапора. Високу нагороду Батьківщини до прапора вузу прикріпив 3 листопада 1970 року член Політбюро ЦК КПРС, перший секретар ЦК КП України П. Ю. Шелест.
1970 року в Миколаєві відкрито будівельний факультет Одеського інженерно-будівельного інституту, в 1971 році - культоосвітний факультет Київського інституту культури, які в майбутньому мають стати самостійними вузами. Близько 10 тис. спеціалістів підготував за роки Радянської влади Миколаївський педагогічний інститут ім. В. Г. Бєлінського. На його факультетах - фізико-математичному, мовно- літературному, музично-педагогічному і фізичного виховання - в 1970 році навчалось на очному і заочному відділеннях 2700 студентів. В різних місцях Радянського Союзу працюють випускники цього інституту, серед них член-кореспондент АН УРСР доктор хімічних наук І. А. Шека, професори М. А. Комарницький, О. Чорний, Г. К. Цімерман та інші. За успішну підготовку кадрів і в зв'язку з 50-річчям існування в 1964 році інститут нагороджений Грамотою Президії Верховної Ради УРСР.
Миколаївська обсерваторія - регулярний учасник державної служби часу СРСР і міжнародного бюро часу. Її співробітники вивчають рух штучних супутників Землі.
Значну роботу серед трудящих міста проводять 22 клуби і будинки культури. До 50-річчя Жовтня в центрі міста відкрито палац культури суднобудівників на 1200 місць. Понад 15 тис. учасників художньої самодіяльності об'єднано в 3 тис. гуртків. Близько половини переможців міського фестивалю на початку 1970 року стали лауреатами обласного і республіканського оглядів самодіяльного мистецтва, присвячених 100-річчю з дня народження В. І. Леніна. На республіканських фестивалях, присвячених 50-річчю Радянської влади і 100-річчю з дня народження В. І. Леніна, миколаївські аматори здобули 82 золоті, срібні і бронзові медалі. Золоту медаль і диплом 1-го ступеня присуджено заслуженій хоровій капелі УРСР Чорноморського суднобудівного заводу і хоровій капелі педінституту. Нагороджено золотими медалями ансамблі народного танцю «Веселка» Миколаївського культурно-освітнього училища і обласного будинку народної творчості, бального танцю палацу суднобудівників, заслужений самодіяльний оркестр народних інструментів УРСР заводу ім. 61 [(комунара. Трьом колективам - духовому оркестру ордена Леніна суднобудівного заводу ім. 61 комунара, драматичному колективу будинку
культури будівельників і ансамблю танцю «Калинонька» клубу ім. К. Ф. Ольшан- ського присвоєно звання народних самодіяльних колективів.
Плодотворно працюють місцеві літературні об'єднання при редакції газети «Південна правда», «Вогні новобудов» у Миколаївському будівельному тресті і «Стапель» на Чорноморському суднобудівному заводі. У 1967 році під час республіканського фестивалю самодіяльного мистецтва стапелівці успішно виступили з творчим звітом у Спілці письменників України, а на підприємствах - з літературно-поетичною програмою «Кожним рядком твори добро». їх дебют дістав високу оцінку жюрі - золоту медаль Республіканського фестивалю, велику медаль Всесоюзного фестивалю, дипломи. Члени літоб'єднання взяли активну участь у створенні книги «Земля в цвіту» - про соціалістичні перетворення на Миколаївщині за 50 років Радянської влади.
В багатьох музеях країни, на обласних, республіканських і зарубіжних виставках експонуються роботи миколаївських художників і скульпторів. Так, скульптура О. О. Здиховського «Іван Чигрин» є в експозиції Київського історичного музею. Він же автор пам'ятників адміралу С. О. Макарову, поету-революціонеру О. М. Гмирьову, встановлених в Миколаєві. 1960 року під час декади українського мистецтва та літератури в Москві О. О. Здиховський нагороджений Почесною Грамотою Президії Верховної Ради УРСР. В різних музеях країни зберігаються близько 20 робіт художника А. П. Завгороднього. Дві з них із серії «Миколаївський корабельний край» є в
експозиції виставки українського мистецтва в Чехословаччині. Позитивну оцінку на республіканських і обласних виставках дістали також роботи художника А. А. Коптєва - скульптурні портрети В. І. Леніна, Т. Г. Шевченка, Героя Радянського Союзу С. Н. Вайди. {div float:right}{module ИМСУ ИН}{/div}
Кращі твори радянської і класичної драматургії йдуть на сценах російського драматичного ім. Чкалова та українського музично-драматичного театрів. Особливим успіхом глядачів користуються вистави «Іркутська історія» О. М. Арбузова, «Третя патетична» М. Ф. Погодіна, «Пам'ять серця» О. Є. Корнійчука, «Троє» М. Горького, «Партизанська іскра» місцевих авторів Б. Л. Арова та М. І. Саєнко в постановці Українського музично-драматичного театру. За виставу «Партизанська іскра», що розкриває яскраву сторінку героїчної боротьби підпільників Миколаївщини проти німецько-фашистських окупантів у зв'язку з 50-річчям Ленінського комсомолу колектив театру удостоєний республіканської премії ім. М. Островського.
Радянський уряд високо оцінив роботу колективів миколаївських театрів, присвоївши їх провідним акторам - В. Ф. Високову і А. В. Квасенко звання народних артистів республіки. Звання заслуженого діяча мистецтв Української РСР удостоєний головний режисер російського драматичного театру ім. Чкалова
А. Я. Літко.
Велика роль у пропаганді музичної культури належить обласній філармонії, у складі якої -камерний симфонічний оркестр, струнний квартет, багато солістів-вокалістів, читців та естрадних артистів. 1963 року в місті на громадських засадах створено народну філармонію. Справжнім народним святом для жителів міста став «День мистецтв», який ось уже близько десяти років проводиться на міському стадіоні. Тут виступають видатні артисти кіно, театрів і колективи художньої самодіяльності.
В місті працює 11 постійних кінотеатрів, 6 літніх, 17 кіноустановок у профспілкових і відомчих будинках культури та клубах. Майже всі зимові й літні кінотеатри демонструють широкоекранні кінофільми. В 1963 році від
крито широкоформатний кінотеатр «Родина» на 1006 місць, обладнаний найновішою кінопроекційною апаратурою та установками кондиціону- вання повітря, а в 1971 році - широкоформатний кінотеатр «Юність» на 1200 місць. 1970 року в Миколаєві діяло близько 75 тис. радіоточок і 100 тис. радіоприймачів. У 1959 році стали до ладу Миколаївський телецентр і студія телебачення. 1960 року трудящі мали 5 тис. телевізорів, а 1970 - понад 70 тис. Тепер вони можуть дивитись і кольорові програми.
Понад 1,5 млн. книг налічує у своїх фондах 51 масова бібліотека міста. Близько 20 тис. читачів обслуговує одна з найстаріших масових бібліотек України - державна наукова обласна бібліотека ім. О. М. Гмирьова. Колишньому директору її О. М. Данильченко присвоєно звання заслуженого працівника культури УРСР. Крім масових, в місті діє широка мережа технічних, учбових та відомчих бібліотек. Щороку миколаївці передплачують 25-30 тис. томів творів радянських і зарубіжних письменників. Працівник Миколаївського поштамту Н. О. Пупанова першою серед листонош країни удостоєна звання Героя Соціалістичної Праці.
Широкого розвитку в місті набули фізкультура і спорт. До послуг населення - 5 стадіонів, 8 водних баз, 77 спортивних залів, штучний басейн, багато тирів, спортивних майданчиків, туристських баз тощо. В 1966 році став до ладу стадіон «Суднобудівник» на 25 тис. місць, відкрито юнацьку школу веслування.
Щорічно в Миколаєві проводиться понад 300 спортивних змагань. У березні 1960 року в місті створено дитячу флотилію.
Втілюючи в життя величні накреслення Комуністичної партії, трудівники міста домоглися визначних успіхів у господарському та культурному будівництві. Рік у рік зростають ряди міської партійної організації. 1950 року в 328 первинних організаціях налічувалося більше 7 тис., а 1970 року в 474 первинних партійних організаціях і партійних групах - понад 25 тис. комуністів. 64 проц. членів партії мають вищу і середню освіту.
Велику політичну роботу серед трудящих ведуть 2700 лекторів товариства «Знання». На підприємствах і будовах створено понад 200 шкіл передового досвіду. У загальнозаводських конструкторських бюро, лабораторіях, бюро економічного аналізу, що діють на громадських засадах, беруть участь тисячі інженерів, техніків, передових робітників, працюють відділення
Всесоюзного науково-технічного товариства та товариства винахідників і раціоналізаторів. {div float:right}{module ИМСУ ИН}{/div}
1945 року в місті було 3818 членів ВЛКСМ, в 1970 - 40 308. На підприємствах і в організаціях міста працюють 419 комсомольсько-молодіжних колективів. За активну участь у вихованні молоді на революційних, бойових і трудових традиціях Комуністичної партії і радянського народу міська комсомольська організація в зв'язку з 50-річчям ВЛКСМ нагороджена почесною грамотою ЦК ВЛКСМ, а за досягнуті успіхи в соціалістичному змаганні на честь 50-річчя Радянської влади - пам'ятним прапором ЦК ЛКСМУ.
До складу міської організації Українського товариства охорони пам'ятників історії та культури входять десятки тисяч чоловік. Особливо активно працює секція революційної і бойової слави. Всі урочисті свята трудящі міста відзначають
біля пам'ятника Володимиру Іллічу Леніну, відкритого у 1957 році (скульптор ПІ. Микотадзе). Встановлено багато пам'ятників, присвячених героям громадянської та Великої Вітчизняної воєн, видатним діячам науки і культури, флотоводцям. 1946 року відкрито пам'ятник, а пізніше - меморіал з вічним вогнем морякам- десантникам, Героям Радянського Союзу (скульптор О. М. Ізмалков, архітектор О. К. Марочинський). В 1954 році на міському бульварі споруджено пам'ятник адміралу С. О. Макарову, в сквері ім. Т. Т. Шевченка - Т. Г. Шевченку, біля будинку культури моряків - Ф. Е. Дзержинському (скульптор К. В. Рижок). Під час підготовки до 50-річчя Радянської влади здійснено монументально-декоративне оформлення фасадної стіни заводу ім. 61 комунара, що охоплює історію міста від заснування до наших днів (скульптор Л. В. Крестовський), а на площі Комунарів відбудовано пам'ятник «Безсмертним борцям за владу Рад», на проспекті В, І. Леніна тоді ж встановлено обеліск на честь визволителів Миколаєва від гітлерівських окупантів. У 1968 році відкрито пам'ятник поетові-революціонерові
О. М. Гмирьову.
З ініціативи місцевих партійних організацій створені народні музеї з історії заводу ім. 61 комунара та в торговому порту - моряків-десантників. У палаці культури суднобудівників і в будинку культури будівельників діють кімнати-музеї В. І. Леніна. Широко представлені матеріали з історії громадянської і Великої Вітчизняної воєн, соціалістичного і комуністичного будівництва на Миколаївщині в краєзнавчому музеї, створеному 1950 року на базі історико-археологічного та природничого.
В художньому музеї ім. В. В. Верещагіна зібрано понад 2 тис. картин видатних російських художників XIX-XX ст. і творів радянських авторів. Серед них полотна В. В. Верещагіна, І. К. Айвазовського, І. Ю. Рєпіна, І. І. Левітана,
І. І, Шишкіна, Б. М. Кустодієва, С. В. Герасимова та інших.
Активно впливають на громадське і соціально-культурне життя міста Ради депутатів трудящих - органи справжнього народовладдя. До міської і районних Рад обрано 1050 депутатів, з них 742 робітники, майже п'ята частина депутатів має вищу освіту. Більшість обранців Рад об'єднано в депутатські групи. У Верховній Раді УРСР трудящих Миколаєва представляють директор заводу ім. 61 комунара В. М. Андріанов, передовики-виробничники: Г. 3. Мунтян - бригадир монтажників домобудівельного комбінату тресту «Миколаївжитлобуд» і СорочанМ. А. -бригадир
електрозварників Чорноморського суднобудівного заводу. До Верховної Ради СРСР убрано Героя Соціалістичної Праці П. М. Щербакова - бригадира судноскладальників з Чорноморського суднобудівного заводу. В місті створено квартальні, домові й батьківські шкільні комітети, жіночі ради, крамничні комісії, ради ринків, клубів і бібліотек та ін. На підприємствах, в установах і організаціях діють групи і пости народного контролю.
З кожним роком збільшуються витрати на поліпшення житлових і побутових умов трудящих, розширення мережі торгівлі і громадського харчування, поліпшення соціального забезпечення і медичного обслуговування, удосконалення системи народної освіти. Тільки протягом восьмої п'ятирічки на ці потреби асигновано 104 млн. крб., у 1,5 раза більше, ніж за роки семирічки.
Значне зростання промислового виробництва в місті намічено у новій п'ятирічці. Виступаючи на XXIV з'їзді КП України, перший секретар Миколаївського обкому КП України Я. П. Погребняк зазначав, що сумарна тоннажність суден протягом нової п'ятирічки зросте майже вдвічі. Буде завершено будівництво заводу гідроапаратури, споруджено {div float:right}{module ИМСУ ИН}{/div}м'ясопереробний завод, комбінат хлібобулочних виробів, заводи великопанельного домобудування, верф парусних суден, ТЕЦ № 2.
Ще 630 тис. кв. метрів житлової площі одержать трудящі. Виростуть нові будинки переважно підвищеної етажності. Для поліпшення водопостачання міста намічено продовжити водопровідну мережу на 45 км, довести загальну потужність Верхньо-Інгулецького водопроводу до 200 тис. кубометрів води на добу. До 1975 року буде газифіковано 22 тис. квартир трудящих, побудовано 10 км тролейбусних і 11,6 км трамвайних ліній. В найближчі роки розшириться мережа лікувальних закладів, буде споруджено дитячу стоматологічну лікарню, дві великі спеціалізовані лікарні, новий лікувальний корпус 3-ї міської лікарні. Відчинять двері ще 9 шкіл, розпочнеться будівництво нового комплексу Миколаївського кораблебудівного інституту, музично-драматичного театру тощо.
Під зореносним стягом Радянської влади розквітає місто корабелів. Оточене з трьох боків водою, воно нагадує судно в момент стрімкого спуску зі стапелів. Окрилені рішеннями XXIV з'їзду КПРС та XXIV з'їзду КП України, трудівники цього могутнього корабля крокують шляхом нових звершень в ім'я комунізму.
Територія міста - півострів при злитті річки Інгулу з Бузьким лиманом - була заселена з давніх часів. Так, поблизу обсерваторії та в урочищі Спаському виявлено залишки поселень епохи неоліту (V-IV тис. до н. е.), в урочищах Дикий Сад, Фалїівка і в нинішньому морському порту - доби бронзи (III-II тис. до н. е.), а в районі Нового Водопою - могильник з кам'яними стелами цих часів. В результаті археологічних досліджень встановлено, що на місці сучасного морського порту ж шиноремонтното заводу жили скіфи. Знайдені тут уламки посуду черняхівської культури вказують на появу слов'ян в III-V ст. н. е. Про існування слов'янських поселень у VIII-IX ст. свідчать знахідки в районі колишнього села Соляні (західне передмістя Миколаєва за Інгулом).
Потім тривалий час територія сучасного міста через набіги кочівників була безлюдною. Заселятися почала вона у XVIII ст. після приєднання цих земель до Росії. Першими спорудами середини XVIII ст. на півострові були кузня і житловий будинок запорожців біля паромної переправи через гирло Інгулу, а також сезонні риболовні поселення і хутір купця Фабра.
Під час російсько-турецької війни 1787-1791 рр.,коли виникла гостра потреба у бойових кораблях для молодого Чорноморського флоту, 21 липня 1788 року за наказом Г. О. Потьомкіна в гирлі Інгулу закладено суднобудівну верф. А ще через рік, 21 серпня 1789 року, він же звелів іменувати її містом Миколаєвом - в пам'ять про взяття російськими військами турецької фортеці Очаків 6 грудня 1788 року в день святого Миколи, якии вважався покровителем моряків.
Спорудження верфі й міста, яке здійснювалося на кошти Чорноморського Адміралтейського управління, доручили полковнику М. Л. Фалєєву. Видатні інженери та архітектори І. І. Князєв, Ф. І. Волан, І. Е. Старов, М. І. Портарій, П. В. Неє- лов спланували прямі, широкі вулиці майбутнього міста. Спочатку воно забудовувалось на лівому березі річки Інгулу. Центральну частину його займала Адміралтейська верф із слободою; на захід від неї простягалося цивільне передмістя, на схід - військове (Слобідка). Першою була забудована центральна вулиця Миколаєва - Адміральська, на якій розташувалися Адміралтейство, будинок канцелярії адмірала - головного командира Чорноморського флоту і порту, магістрат, адміралтейський собор. До центральної вулиці прилягали Адміралтейська (нині ім. Комунарів) і Соборна (нині ім. Леніна) площі. Інші вулиці за професією перших майстрових називалися Плотницькою, Столярною, Купорною, Конопатною, Котельною.
Вже через рік після заснування в місті було 59 казарм, 113 землянок і куренів для рекрутів, 6 службових приміщень, 5 складів, 2 цегельні заводи, 4 казенні і 274 приватні житлові будинки (з них 223 мазанки і землянки), кілька крамниць і погребів, 4 лазні, 3 кузні, 3 колодязі, фонтан у Спаському. Населення Миколаєва складало близько 10 тис. чоловік, в основному, це - солдати гренадерського полку, матроси гребної флотилії, казенні майстрові, купці, добровільні поселенці, втікачі-кріпаки тощо. Понад 3 тис. чоловік становили казенні майстрові-суднобудівники. їх купували у поміщиків центральних губерній Росії, під конвоєм доставляли на верф і зараховували на військову службу строком на 25 років. Майстрові відбували і військову муштру, призначались у наряди та караули. їх робочий день тривав 16-17 годин. Поділялися вони на роти, а з 1827 року - на робочі екіпажі. Непосильна праця, муштра, погане харчування, побої, епідемії і відсутність будь-якої медичної допомоги призводили до високої смертності. Тільки з 1 квітня по 1 липня 1790 року на верфі померло 547 теслярів.
Багато майстрових не витримували жорстокої експлуатації, нужденного життя і тікали з будівництва. Тих, кого ловили, піддавали тілесним покаранням. Для поповнення робочої сили в кінці XVIII ст. поблизу Миколаєва було засновано ряд сіл - адміралтейських поселень, жителі яких по черзі призначались на підсобні роботи на верфі.
У серпні 1790 року на воду спущено первенця верфі - 44-гарматний фрегат «Святой Николай», чим було покладено початок спорудженню в Миколаєві
великих парусних військових кораблів. Адмірал Ф. Ф. Ушаков, який у лютому 1790 року був у місті, оглянув збудовані тут кораблі і доповів урядові, що «оные по замечанию моєму будут весьма хороши». На 20-і роки припадає початок будівництва в місті перших пароплавів - «Везувия» (1820 р.), «Метеора» (1825 р.), «Громовержца» (1829-1830 рр.)- Миколаїв стає основною суднобудівною базою Чорноморського флоту. {div float:right}{module ИМСУ ИН}{/div}
З 1794 року тут перебувало Управління флотом - канцелярія головного командира Чорномор-
ського флоту і портів. Одним з перших цю посаду займав М. С. Мордвинов - пізніше відомий російський державний і громадський діяч та економіст. З 1805 року головному командирові флоту і портів надаються права військового губернатора Миколаєва і Севастополя, в його руках зосереджувалась військова і цивільна влада. Права ж станової, т. зв. шестигласної думи, що існувала з 1796 року, були надто обмежені.
Великого розмаху набуло будівництво кораблів, а також і міста в період 1833-1853 рр., коли головним командиром Чорноморського флоту і військовим губернатором Миколаєва був адмірал М. П. Лазарєв. У ці роки проведено реконструкцію верфі і укомплектовано її досвідченими спеціалістами. Всі кораблі ескадри адмірала Г. С. Нахімова, що здобули блискучу перемогу над турецьким флотом у Сінопському бою 18 листопада 1853 року, були споруджені руками миколаївців. З івіціативи М. П. Лазарєва в місті почали будувати і перші на Чорному морі залізні кораблі.
Потребам флоту майже повністю підпорядковувалося господарське життя міста. Головне інтендантство флоту, що перебувало в Миколаєві, щороку укладало з підрядчиками і купцями договори на поставку матеріалів та продуктів на суму до 7 млн. крб. В 20-х-40-х рр. тут побудовано приватні підприємства: канатні, шкіряні, салотопні, свічкові, ватні, вовнобитні, борошномельні, сухарні тощо. До заборони в 1794 році торгівлі з зарубіжними країнами через Миколаїв за кордон вивозився хліб та інші товари. Пізніше дозволялася лише внутрішня каботажна торгівля для потреб верфі, яка здійснювалася через військову, а з 1821 року - через купецьку пристань.
У 50-х рр. XIX ст. в місті жило 40 тис. чоловік, з яких 30 тис. були кадровими або відставними військовими, учнями військових закладів. Решту населення становили чиновники (746 чоловік), селяни-дворові, оброчні та казенні (1183), купці (143) і міщани (7434 чоловіка). Впорядковувалося місто лише на кошти військово-морського відомства. В 1823 році тільки дві його вулиці частково освітлювалися гасовими ліхтарями. Населення терпіло від нестачі питної води. Більшість жителів користувалася гірко-солоною водою з колодязів та річки, а придатну для вживання привозили городянам по 3 коп. за відро. У 20-х роках XIX ст. проводились роботи по спорудженню водопроводу у Спаському, але безрезультатно. За наказом адмірала М. П. Лазарєва тільки в 50-і роки збільшено басейн питної води для постачання її населенню міста, почалося брукування Адміральської вулиці і спусків до переправ через Південний Буг та Інгул.
Тривалий час жителі міста не діставали необхідної медичної допомоги. 1817 року за розпорядженням Адміралтейства з с. Вітовки до Миколаєва переведено морський госпіталь. Серед лікарів, що працювали тут, були відомі послідовники основоположника російської епідеміології Д. С. Самойловича - Е. Е. Кібер, А. О. Лаврентьєв, М. Ф. Таубе, К. О. Федоров, К. А. Хомицький, які прославили вітчизняну медичну науку. Але лікарню для цивільного населення, відкриту в місті лише в 1835 році, обслуговували лікар, фельдшер, акушерка і доглядач. Заможне населення за плату користувалося послугами флотських лікарів.
Весловими і парусними змаганнями (гонками) при М. П. Лазареві було покладено початок водному спорту в Миколаєві. В 1848 році адміральська яхта «Ореанда» вирушила з міста навколо Європи в Кронштадт і, вигравши головний приз, тим же шляхом повернулась назад.
Ще 1793 року для потреб флоту в Миколаєві було відкрито морське артилерійське училище, наступного року - морський кадетський корпус (згодом штурманське училище), 1798 року - училище корабельної архітектури, які готували морських офіцерів та інженерів. Рядових моряків та кваліфікованих майстрових для Адміралтейства з початку XIX ст. випускали школа юнг і учбовий флотський екіпаж, а робітниць для парусної
майстерні і майстерві пошиву матроського обмундирування - відкрите 1826 року училище для дівчат. З 1817 року при Адміралтействі працювала школа музикантів та співаків портових оркестрів і хорів. Лише в 1827 році почала діяти однорічна початкова школа для цивільного населення, де вчилося 25 хлопчиків. В 1833 році школу перетворено на платне училище з трирічним строком навчання. {div float:right}{module ИМСУ ИН}{/div}
1796 року в місті почала працювати казенна друкарня, в якій друкувалася морська, військова, технічна, медична, сільськогосподарська і художня література. В заснованому 1803 року гідрографічному депо (нині в цьому будинку музична школа ім. Римського-Корсакова) складалися і друкувалися морські карти, проектувалися будинки та кораблі. Того ж року при депо було відкрито т. зв. кабінет рідкісних речей, де зберігалися колекції морського одягу і озброєння, моделі кораблів, археологічні знахідки з ольвійських і керченських розкопок. 1838 року за наказом М. П. Лазарєва Адміралтейство побудувало для цього кабінету спеціальний павільйон. Після Кримської війни він поповнився експонатами Севастопольської оборони. При депо діяла також велика морська службова бібліотека, яка налічувала в 1848 році 17 098 томів. В 1820-1824 рр. в стилі російського класицизму побудовано приміщення будинку флагманів і капітанів (нині Будинок офіцерів флоту).
1841 року Є. П. Манганарі в Миколаєві створив «Атлас Чорного моря», а 1851 року І. А. Шостаков - капітальну «Лоцію Чорного моря». Велику наукову роботу здійснювала відкрита в 1821 році морським відомством астрономічна обсерваторія. У найвищій частині міста в 1821-1827 рр. для неї спорудили гарний будинок з колонами і ротондою.
1840 року в Миколаєві відкрито театр, на сцені якого виступали приїжджі і місцеві аматорські трупи. В 1846 році відомий російський актор М. С. Щеп- кін грав тут роль городничого в комедії М. В. Гоголя «Ревізор». Тоді ж у місті виступали відомий російський співак О. А. Петров і український актор К. Т. Соленик.
В першій половині XIX ст. тут служили першовідкривач Антарктиди Ф. Ф. Беллінсгаузен, адмірали П. С. Нахімов і В. О. Корнілов, творець тактики броненосного флоту Г. І. Бутаков. В 1819-1823 рр. В. І. Даль, перебуваючи тут на військово-морській службі, приступив до складання «Толкового словаря русского языка».
Незважаючи на жорстокий режим, придушення будь-якого прояву вільної думки, в Миколаєві нелегально розповсюджувалися твори декабристів К. Ф. Рилєєва, В. К. Кюхельбекера, О. І. Одоєвського та інших. А уродженець Миколаєва О. В. Поджіо і вихованець Миколаївського штурманського училища М. А. Чижов брали безпосередню участь у повстанні декабристів в Петербурзі. В 1826 році в Миколаїв під суворий нагляд губернатора з Петербурга були вислані причетні до цього повстання морські офіцери С. Ф. Лутковський, В. Н. Романов, Б. А. Шнейєр, Б. Н. Тпртон і Н. А. Колончаков.
Високий патріотизм і героїзм виявляли миколаївці у боротьбі з ворогами своєї вітчизни. В 1812 році з матросів Миколаєва і Севастополя був сформований 75-й корабельний екіпаж, який як інженерна частина забезпечував наступальні дії російських військ проти армії Наполеона і брав участь у закордонному поході аж до Парижа. Вихованці Миколаївського штурманського училища, морські офіцери О. І. Казарський, І. П. Прокоф'єв, Ф. Є. Спиридонов відзначились в нерівному бою брига «Меркурий» з двома турецькими кораблями 6 травня 1829 року. Поховані вони в Миколаєві.
В роки Кримської війни Миколаїв був головною тиловою базою Чорноморського флоту. Через місто у Крим йшли військові частини, ополченці, тяглися безперервно обози з озброєнням, продовольством. В майстернях Адміралтейства виготовляли для захисту Севастополя мортирні верстати, гарматні лафети, артилерійські снаряди. Чотири екіпажі майстрових (близько 4000 чоловік) відправили до Криму для безпосередньої участі в обороні Севастополя. На вимогу адмірала П. С. Нахімова всі придатні приміщення казарм, майстерень, шкіл, навіть приватні будинки обладнувалися під госпіталі для поранених, евакуйованих з Севастополя. Водночас навколо Миколаєва, оголошеного на загрозливому становищі, зводилися артилерійські редути, на яких було встановлено 160 гармат. На фарватері Південного Бугу спорудили насип і поставили батарею, яка дістала назву Костянтинівської. У всіх цих роботах, крім солдатів гарнізону (їх налічувалося до 10 тис.), брали участь всі жителі міста. «Миколаїв і
Херсон,- писав Ф. Енгельс у вересні 1855 року в одній із статей, присвяченій аналізу подій Кримської війни,- два найбільш Закріплені пункти Південної Росії, являють собою центр зосередження резервної армії». Він також зазначав, що в Миколаєві, мабуть, сконцентровано близько 40 тис. ополченців. Для швидкого пересування військ і обозів в Крим 1855 року замість паромної переправи в місті побудували наплавний міст через Південний Буг. В тому ж році через Миколаїв проведено лінію електричного телеграфу замість оптичного, що сполучав Крим з Петербургом. {div float:right}{module ИМСУ ИН}{/div}
Після залишення російськими військами Севастополя ворожі кораблі декілька разів намагались прорватися до Миколаєва, але кожного разу зазнавали рішучої відсічі. В 1874 році в місті за проектом відомого скульптора і художника М. Й. Микешина на громадські кошти був споруджений пам'ятник героєві оборони Севастополя Гнату Шевченку. 1903 року його перевезено до м. Севастополя.
Поразка Росії в Кримській війні значно підірвала економічну базу міста. Через заборону для Росії тримати на Чорному морі військовий морський флот різко скоротилось будівництво суден. Закривались морські установи і навчальні заклади.
В 1856 році ліквідовано управління головного командира Чорноморського флоту. Моряків переводили на інші флоти або звільняли зі служби. З 17-ти флотських екіпажів в 1857 році залишилося лише 2 роти (30 офіцерів і 557 матросів), замість 7 робочих екіпажів - тільки один (16 офіцерів і 1088 майстрових). Зменшилось населення міста з 61 675 чоловік в 1856 році до 43053 чоловік в 1863 році.
Занепала торгівля, припинилося спорудження житлових будинків. Але вже у 60-х роках XIX ст. у зв'язку з швидким розвитком капіталізму після скасування кріпацтва економічний розвиток Миколаєва пожвавився. В 1862 році тут відкрито
торговий порт, у який дозволено заходити іноземним суднам. Було створено таможню, іноземні консульства. На кінець XIX ст. порт займав третє місце після Петербурга і Одеси за обсягом торгівлі із закордоном, а за експортом зерна, поставниками якого були степові губернії, - перше місце в країні.
Розвиток порту прискорився після відкриття в 1873 році залізничного сполучення між Миколаєвом, Знам'янкою, а згодом і Харковом. Поглиблення фар- ватера від Очакова до Миколаєва дало можливість заходити в порт великим океанським суднам. У 80-х роках із Миколаївського порту щорічно в середньому вивозили понад 23 млн. пудів зерна. Для зберігання його в 1893 році тут збудували елеватор. Крім хліба, звідси вивозилися з Придніпров'я залізна і марганцева руди.
На кінець XIX, ст. Миколаїв стає великим промисловим центром на півдні України. Якщо в 1860 році тут працювало 18 підприємств, то в 1890 році їх кількість зросла до 131 і виробляли вони продукції на 1 млн. 151 тис. крб.5. Крім того, було ще 900 дрібних кустарних майстерень. У 1871 році за проектом відомого спеціаліста ракетної справи К. І. Константпнова збудовано казенний ракетний завод, єдиний тоді в Росії. Завод виготовляв бойові, освітлювальні, сигнальні й рятувальні ракети для російських фортець і військових гарнізонів. В 1877-1878 рр. завод обслуговував російську армію в її боях на Балканах. 1911 року він був переведений до м. Шостки (нині Сумської області).
Після скасування в 1870 році обмежувальних статей Паризького договору відновилося будівництво військових кораблів на Адміралтейській верфі. Тут споруджувались броненосці, есмінці, канонерські човни, транспортні судна. Верф розширювалась. Однак устаткування її залишалось старим, і всі роботи по складанню суден виконувалися вручну. Виникли залізничні майстерні, а також завод сільськогосподарських знарядь братів Донських (1884 р.), чавуноливарний завод Матвє- євих (1902 р.), парові млпни, сппрто-горілчанпй завод тощо.
Наприкінці XIX ст. у промисловість міста проникає іноземний капітал. У 1895-1897 рр. в південній частині Миколаєва побудовані два великі заводи - бельгійського акціонерного «Товариства суднобудівних, механічних і ливарних
заводів у Миколаєві» (його називали Французьким заводом) і Чорноморський завод російського «Товариства механічного виробництва у Південній Росії». В 1907 році підприємства злились в один завод «Наваль»
(«морський»), який 1912 року перейшов у відання французького «Анонімного товариства миколаївських заводів і верфів», а через рік - до рук створеного в Росії «Акціонерного товариства миколаївських заводів і верфів». Це було велике підприємство, на якому споруджували військові і торговельні судна, парові котли, дизелі, товарні вагони і цистерни. {div float:right}{module ИМСУ ИН}{/div}Суднобудівна верф заводу мала 7 відкритих стапелів і критий елінг.
Корпуси військових кораблів виготовляли на Адміралтейській верфі, а машини і котли для них - на заводі «Наваль» (до 1897 року - в Петербурзі). 1900 року в Миколаєві спущено на воду броненосець «Князь Потемкин Таврический». У наступні роки на Адміралтейській верфі закладено крейсер «Кагул» (1901 р.), броненосець «Евстафий» (1904 р.), кілька есмінців. У 1911 році в зв'язку з підготовкою до першої світової війни значно прискорилося будівництво великих військових кораблів, підводних човнів, а також допоміжних суден, плавучого доку і плавучого крану, а 1915 року на заводі «Наваль» за проектом талановитого винахідника М. П. Налє- това збудовано перший у світі підводний мінний загороджувач «Краб», який брав участь у боротьбі з німецькими і турецькими кораблями на Чорному морі в роки першої світової війни.
Із зростанням військових замовлень розширився завод «Наваль», було реконструйовано Адміралтейську верф. На її базі створюється ряд підприємств: завод «Російського акціонерного суднобудівного товариства» (Руссуд), відділення петербурзьких Балтійського і Невського заводів, трубний електромеханічний завод морського відомства «Темвод». Збільшилась кількість і приватних підприємств. Вже на початку першої світової війни, крім 43 великих підприємств, тут діяло 659 дрібних. Разом вони виробляли за рік продукції в середньому майже на 36 млн. крб., з них близько 33 млн. крб. припадало на суднобудівні заводи.
Значно розширив свої операції Миколаївський торговий порт. По переробці зерна він займав перше місце в країні і третє-четверте в світі. Тільки в 1914 році через порт вивезено за кордон понад 37 млн. пудів зерна. Розвитку портових операцій сприяла наявність великої причальної системи і складських приміщень. Криголами забезпечували навігацію і взимку. Напередодні першої світової війни в Миколаєві налічувалося 437 торговельних підприємств я річним оборотом близько 100 млн. крб.
В 1907 році відкрито залізничне сполучення міста з Херсоном, 1914 року стала до ладу лінія Миколаїв-Одеса, а через рік - Миколаїв-Снігурівка. З розвитком промисловості і торгівлі в місті створюються і фінансово-кредитні установи. В
1868 році тут відкрито відділення Державного банку, а в кінці XIX і на початку XX ст.- міський дисконтний банк, товариство взаємного кредиту, відділення Одеського дисконтного, С.-Петербурзького міжнародного комерційного банків тощо.
У зв'язку з відновленням Чорноморського військового флоту в 70-х роках у місті відновлено посаду Головного командира флоту і портів, в руках якого зосереджувалась і цивільна влада. Та в 1900 році штаб Чорноморського флоту переводиться з Миколаєва в Севастополь. Містом і прилеглими до нього хуторами (Водопій, Широка Балка, Мішково-Погорілівка, Василівна і Харченкове) став управляти градоначальник, на посаду якого призначався командир місцевого військового порту. З 1872 року в Миколаєві замість станової обирається міська дума. Правом бути обраними до неї користувалися цензовики (власники майна не менше як на 4 тис. крб.) - дворяни, капіталісти, чиновники, духовенство.
Із збільшенням міських прибутків за рахунок оподаткування товарів, що вивозились, та інших надходжень стали більше витрачати коштів на благоустрій міста. На початку XX ст. у Миколаєві було забруковано більшість вулиць і тротуарів, встановлено 1226 гасових і електричних ліхтарів. Збільшилась кількість кам'яних і багатоповерхових будинків. Серед них - приміщення Маріїнської гімназії (нині тут середня школа № 5), міської думи, комерційного банку (нині приміщення обласної контори Держбанку СРСР), банку для зовнішньої торгівлі (нині палац піонерів), водолікарня та ін. відзначалися майстерністю архітектурних форм. Але переважали в місті одноповерхові будинки з надвірними господарськими будівлями і невеликими садочками, а на околицях - глинобитні і очеретяні мазанки, в яких мешкала біднота.
В 1897 році бельгійська компанія збудувала в Миколаєві кінну залізницю, яка сполучала Слобідку з Французьким заводом, портом і яхт-клубом. 1914 року її перевели на електричну тягу. Тоді ж залізницю викупило міське самоврядування. 1902 року стала до ладу дизельна електростанція потужністю в 2 тис. квт. В 1904-1908 рр. прокладено водопровід з центральною водонапірною баштою, проект якої розробив відомий {div float:right}{module ИМСУ ИН}{/div}російський вчений-інженер В. Г. Шухов. Башта щодоби подавала 4 тис. куб. метрів води. Проте водорозбірних колонок не вистачало; каналізації не було зовсім.
Торговельно-промисловий розвиток Миколаєва в другій половині XIX і на початку XX ст., відновлення діяльності органів флотського управління сприяли значному зростанню населення міста - з 43 тис. чоловік в 1863 році до 92 тис. в 1897 році. 1904 року в Миколаєві жило 100 895 чоловік, через 10 років - 117 579 чоловік. Крім українців і росіян, що становили основну масу населення (77 проц.), тут були євреї, німці, караїми, поляки, греки, молдавани, татари, болгари.
На підприємствах Миколаєва швидко збільшувалася кількість промислових робітників. Якщо в 1890 році на верфі, заводах і фабриках працювало 3752 чоловіка, а в 1894 році на великих підприємствах - 6828 робітників6, то на початок першої світової війни на підприємствах, які підлягали нагляду фабричної інспекції, налічувалося 16 921, а в дрібних майстернях - 2806 чоловік. Робітники підприємств і порту з сім'ями становили близько 40 проц. всього населення міста. Миколаїв перетворився на один з найбільших пролетарських центрів на Україні.
Важким і безрадісним було життя трудящих міста. Встановлений морським відомством ще в 1861 році десятигодинний робочий день, який влітку починався
0 5 годйні ранку, насправді був тривалішим. Заробітки були низькі, на Адміралтейській верфі, наприклад, постійним кадровим робітникам в кінці XIX ст. платили
1 крб. 20 коп.- 1 крб. 40 коп. за робочий день, тимчасовим за таку ж роботу - 60 коп., на суднобудівних заводах - 1 крб. 10 коп., поденним чорноробам - 45 коп. У 1904-1905 рр. відрядна оплата праці кваліфікованих робітників становила в середньому 1 крб. 45 коп.- 1 крб. 54 коп. за день, зате іноземці з нижчою кваліфікацією отримували до 10 крб. Через численні штрафи місячний заробіток зменшувався іноді на суму триденної плати.
Умови праці на всіх підприємствах були жахливими. Виробничі приміщення знаходились в антисанітарному стані. Нещасні випадки ставали постійним явищем. Допомога і пенсії при каліцтвах, яких за першу половину 1901 року тільки на Адміралтейській верфі було 38 випадків, встановлювались лише через суд. Робітники, що втратили працездатність за старістю, звільнялись без будь-якого матеріального забезпечення.
Жили трудящі на околицях міста, в робітничих слобідках, в сирих, темних мазанках. Особливо тяжким було становище поденних і сезонних портових робітників, які тисячами сходилися сюди на заробітки. Нічліжні будинки, оточені шинками, не могли вмістити всіх бажаючих, і сотні людей жили під нашвидку зробленими навісами або просто неба.
Нелюдські умови життя і праці, тривалий робочий день, низька заробітна плата - все це піднімало трударів на боротьбу за поліпшення свого становища. В травні 1871 року почався страйк майстрових і чорноробів Адміралтейської верфі. В результаті триденної сутички з підприємцями вони добилися збільшення заробітної плати. З робітниками Миколаєва підтримував зв'язок створений 1875 року в Одесі «Південноросійський союз робітників» - перша політична організація в Росії. Ряди робітничого класу міста поповнювались вихідцями не тільки з України, а і з центральних губерній Росії, що сприяло їх інтернаціональному єднанню у боротьбі за економічні та політичні права.
В 70-х і на початку 80-х років у місті діяли народники, зв'язані з одеською та київською народницькими організаціями. Миколаївська група складалась з 20-30 чоловік флотської та учнівської молоді, яка розповсюджувала заборонену літературу, а також готувала зброю для замаху на Олександра II, який мав статися під час перебування царя в Миколаєві у серпні 1878 року. Але після провалу одеської організації власті натрапили на сліди миколаївської групи і до приїзду царя заарештували 9 її членів. Під час обшуку в них були знайдені прокламації і вибухівка. В Одесі на «процесі 28-ми»
двоє керівників організації - С. Я. Вітенберг та І. І. Логовенко були засуджені до смертної кари і прилюдно страчені в Миколаєві 11 серпня 1879 року. Через два роки полковник М. Ю. Ашенбренер та Й. Ювачов знову створили у місті групу з армійських та флотських офіцерів. До них двічі з Одеси приїздила відома діячка народницького руху В. М. Фігнер. 1882 року за доносом провокатора група була розгромлена, а її учасників заслано на каторгу. {div float:right}{module ИМСУ ИН}{/div}
У 90-і роки в місті почався масовий революційний робітничий рух на чолі з соціал-демократами. Під впливом створеного В. І. Леніним Петербурзького «Союзу боротьби за визволення робітничого класу» весною 1897 року тут виник «Південноросійський робітничий союз». Він об'єднав 9 гуртків і налічував у своєму складі близько 250 робітників Адміралтейства, Французького, Чорноморського заводів, залізничних, портових і ремісничих майстерень. В числі організаторів і активних керівників «Союзу» були робітники Адміралтейства Р. 3. Коротков
та І. А. Мухін. У своєму статуті «Союз» ставив завдання виховувати у робітників пролетарську самосвідомість, боротися за визволення від царського деспотизму, за свободу, рівність і братерство. «Союз» випустив три номери газети «Наше дело», десять прокламацій, одну віршовану листівку українською мовою - «Дума робітника». Члени «Союзу» проводили агітацію серед робітників головним чином на економічній основі і брали активну участь у страйковій боротьбі миколаївських робітників. В листопаді 1899 року проти підприємців виступили робітники котельного цеху Французького заводу. Незважаючи на втручання губернатора, поліції, жандармерії, арешти, вони домоглися звільнення в'язнів і усунення ненависного начальника цеху. В 1889 році в Миколаєві вперше організовано першотравневу демонстрацію.
В умовах наростання революційних настроїв і виступів трудящих в 1898- 1899 рр. у місті виникають марксистські робітничі гуртки, на основі яких в 1900 році оформився комітет РСДРП. Велику роботу щодо революційного виховання і згуртування миколаївських пролетарів, створення комітету РСДРП провів Г. І. Петров- ський, що працював токарем на Чорноморському заводі3. Комітет організував друкарню, в якій розмножувались прокламації, листівки, друкувалася соціал-демок- кратична газета «Южньїй край». В місті поширювались також прокламації Кишинівської соціал-демократичної групи. В 1903 році відбулася маївка під керівництвом місцевого комітету РСДРП. «Искра» назвала її «першим випадком відзначення Першотравневого свята більшістю миколаївських робітників». Пролетарі Миколаєва взяли активну участь у загальному страйку на півдні Росії влітку 1903 року. Страйк проходив під лозунгом «Геть самодержавство!» і супроводжувався сутичкою з поліцією та військом.
Велику роботу проводив Миколаївський комітет в період підготовки II з'їзду РСДРП. У серпні 1903 року він оголосив «Искру» своїм керівним органом з питань програми, організації й тактики. В січні 1904 року комітет схвалив рішення з'їзду. В листі до В. І. Леніна більшовики Миколаєва писали: «На місці справи йдуть досить добре. Робота розгортається. В комітеті за більшістю перевага».
Для зміцнення позиції більшовиків проти розкольницьких дій меншовиків за вказівками В. І. Леніна до Миколаєва в 1903-1905 рр. приїздили В. П. Ногін (Макар), В. О. Радус-Зенькович, Ф. А. Сергєєв (Артем), Л. М. Сталь, В. М. Ли- хачов.
Робітники Миколаєва гаряче відгукнулись на події 9 січня 1905 року в Петербурзі, якими почалася перша російська революція. Комітет РСДРП випустив листівку з закликом підтримати пітерських робітників і, крім того, розповсюдив
листівку з статтею В. І. Леніна «Початок революції в Росії». З лютого до середини березня тривав загальний політичний страйк суднобудівників, який підтримали робітники інших підприємств міста. Пролетарі вимагали 8-годинного робочого дня, підвищення заробітної плати на 30-50 проц., скасування штрафів, скликання Установчих зборів, забезпечення свободи особи тощо. Матеріальну допомогу їм подали трудящі всього міста.
Масові виступи робітників відбулися в Миколаєві 1 травня. В демонстрації тоді взяло участь понад 2 тис. чоловік. Над колонами майоріли 20 червоних прапорів із закликами «Геть самодержавство!», «Хай живе свобода!». Місцеві більшовики, що керували цими виступами, підтримали боротьбу
В. І. Леніна за скликання III з'їзду партії, одностайно схвалили розроблену з'їздом тактичну лінію партії, спрямовану на підготовку збройного повстання. Делегатом з'їзду від миколаївських більшовиків був В. В. Воровський. Більшовицька організація Миколаєва в той час зросла до 300 чоловік. {div float:right}{module ИМСУ ИН}{/div}
Величезний відгук серед миколаївських робітників викликало повстання моряків на броненосці «Князь Потемкин Таврический». Ще в 1904 році, під час перебування корабля в Миколаєві, комітет РСДРП встановив тісні зв'язки з членами його екіпажу. Боротьба суднобудівників проти капіталістів і самодержавства справила значний вплив на команду броненосця. І коли 14 червня на його щоглі замайорів червоний прапор, пролетаріат Миколаєва одностайно висловив команді свою солідарність. Більшовики випустили листівку, в якій закликали робітників, матросів і солдатів міста підтримати революційний виступ потьомкінців. Першою відгукнулась на цей заклик команда учбового корабля «Прут», яка 17 липня після виходу в море підняла повстання. Почались заворушення і в інших частинах гарнізону. Щоб придушити революційні виступи, власті запровадили стан облоги, стягли значні військові сили до міста. Було заарештовано 945 чоловік. Багатьох з них було вислано до Сибіру. Тяжкого удару зазнала більшовицька організація. 2 серпня лоліція заарештувала весь склад комітету. Та, незважаючи на важкі втрати і труднощі, більшовики, що залишилися на волі, провадили роботу по зміцненню низових організацій.
Восени 1905 року трудящі Миколаєва взяли участь у всеросійському політичному страйку, а 20 листопада створили Раду робітничих депутатів. Більшовики, готуючи7 збройне повстання, створювали загони народної міліції, бойові робітничі дружини, добували зброю, проводили роботу серед солдат розташованого в місті Інгульського полку. Центром підготовки повстання стала Слобідка, що перетворилася на своєрідну «робітничу республіку». В місті була видана і розповсюджена стаття В. І. Леніна «Вмираюче самодержавство і нові органи народної влади». І хоч меншовицька більшість Ради своїми закликами до мирних виступів паралізувала і зірвала підготовку повстання, все ж робітники Миколаєва добились ряду поступок - 9-годинного, а друкарі - 8-годинного робочого дня, збільшення заробітної плати, скасування штрафів. У битвах першої російської революції в середовищі миколаївських пролетарів загартувалися досвідчені керівники мас - більшовики І. А. Чигрин, П. П. Сафронов, Г. І. Кащевський, Я. В. Бондаренко, Д. Ф. Дикін, М. К. Щеглов, Г. Н. Макаров, С. Н. Макаров, М. Ф. Федосєєв, П. Л. Ровнер та інші.
Зросла також організованість і згуртованість робітничого класу. Восени 1905 року на заводі Уманського виникла перша в Миколаєві профспілкова організація. Згодом створюється така ж організація на Французькому суднобудівному заводі, до якої входило майже половина робітників підприємства. На заводі
Адміралтейства профспілка налічувала близько 2 тис. членів. Наприкінці 1905 року у Миколаєві було 8 професійних спілок. Під впливом більшовицької агітації вони вели значну роботу щодо політичного виховання широких верств робітників. Борючись за перемогу революції, більшовики і революційні маси Миколаєва, як і всієї країни, виступали не тільки проти царизму і чорної сотні, а також і проти схильної до угоди з царизмом ліберальної буржуазії та її партій «народної свободи», конституційних демократів (кадетів). Серйозно заважали об'єднанню революційних сил, крім меншовиків, місцеві організації соціалістів-революціонерів, анархістів, бундівців.
Після поразки революції капіталісти посилили наступ на робітничий клас: знову було запроваджено 10-годинний робочий день, на 30-40 проц. знижено роз
цінки,відновлено систему штрафів. У зв'язку з скороченням виробництва кількість безробітних в місті у 1907 році перевищувала 10 тис. чоловік. Більшовицька організація Миколаєва _була загнана в глибоке підпілля.
Але і в ці тяжкі роки робітники Миколаєва продовжували революційну боротьбу. Більшовики-підпільники видавали листівки, газету «Борьба», які разом з газетою ЦК РСДРП «Пролетарий» розповсюджували серед робітників, солдатів і матросів. Для тіснішого зв'язку з масами і посилення роботи серед трудящих вони використовували легальний робітничий кооператив «Трудова копійка» і «Товариство допомоги тим, хто займається
ремісничою працею», бібліотеки, робітничі клуби. Не припинялися страйки, найбільший з яких відбувся 4 серпня 1908 року на суднобудівному заводі.
Активними були виступи робітничого класу міста в роки нового революційного піднесення. В авангарді боротьби йшли суднобудівники. В січні 1910 року, в п'яту річницю Кривавої неділі, відбувся політичний страйк 540 робітників заводу «Наваль», в листопаді застрайкували вже 1800 {div float:right}{module ИМСУ ИН}{/div}робітників цього ж заводу. «Все ж живий революційний дух серед наших робітників. Несподіваний недавно страйк підтвердив це. Приводом стала смерть Л. М. Толстого»,-писали миколаївські більшовики в «Рабочую газету». Всього в 1910 році було 12 страйків, а в 1911 році - 20. Особливою масовістю і бойовитістю відзначилися виступи миколаївських робітників в 1912 році, зокрема в січні-з приводу подій Кривавої неділі, у у квітні - на знак протесту проти Ленського розстрілу, 1 травня, в листопаді - проти суду над революційними матросами Чорноморського флоту. Поряд з політичною робітники Миколаєва вели вперту боротьбу за поліпшення умов праці і життя. Таким в 1912 році був 42-денний страйк 3886 суднобудівників. Заводська адміністрація змушена була повернути всіх звільнених робітників на їх місця, визнати виборних старост, відкрити їдальні, збільшити на 18 проц. заробітну плату. Це був найбільш масовий страйк на півдні України. «З південних страйків металістів визначний є страйк 3886 чоловік на миколаївських суднобудівних заводах, який спричинився до втрати більш як 155 000 робочих днів»,- писав В. І. Ленін у статті «Страйки металістів у 1912 році».
В лютому 1913 року робітники Миколаєва виступали проти святкування 300- річчя царського дому Романових, відбулися мітинги і в роковини Ленського розстрілу. Влітку 45 днів страйкували навалівці і 34 дні - руссудівці. Вони вимагали підвищення розцінок і поліпшення умов праці. Не раз під час страйків відбувалися збройні сутички з поліцією і козаками. В 1914 році в Миколаєві страйкувало: 9 січня - 5 тис. робітників, 1 травня - близько 8 тис., а 10 липня - понад 10 тис. чоловік. Учасники липневого страйку після мітингу влаштували демонстрацію: вийшли на вулиці міста з червоними прапорами, співали революційних пісень. Всього
з кінця 1910 року по липень 1914 року в Миколаєві відбулося 104 страйки, в т. ч. 47 політичних.
Революційну боротьбу робітників очолювала підпільна більшовицька організація, відновлена ще в першій половині 1910 року. Влітку 1911 року в її складі було 60 чоловік. Крім місцевих, тут працювали більшовики з Петербурга, Москви, Сормова, заслані під нагляд поліції. Особливо велику роботу по зміцненню організації проводили в ці роки П. С. Заславський, П. Л. Ровнер, Ю. А. Синяков, П. О. Анд- рєєв, а також М. М. Шверник, який працював токарем на заводі «Наваль». Миколаївський комітет енергійно підтримав боротьбу В. І. Леніна за скликання VI (Празької). Всеросійської партійної конференції. Делегат від Миколаєва Л. П.Серебряков доповів конференції, що тут створені марксистські гуртки, випускаються листівки, робітники регулярно читають газету «Звезда» і журнал «Мисль», охоче вступають до організації, що настрій у них бойовий. Миколаївський комітет одним з перших повністю схвалив рішення Празької конференції. В грудні 1913 року до Миколаєва приїздив член ЦК партії, депутат і керівник більшовицької фракції IV Державної думи Г. І. Петровський для надання допомоги партійній організації.
Велике значення для революційного виховання миколаївських робітників мало розповсюдження більшовицьких газет «Звезда» (300 примірників), «Правда» (350 примірників). У цих газетах, революційній та прогресивній літературі часто описувалися нелюдські умови життя й побуту трудящих міста.
Більшість населення, особливо трудові люди, не одержували необхідної медичної допомоги. В 1904 році в Миколаєві працювало лише дві лікарні на 350 ліжок, 11 аптек і 24 аптечні магазини. їх обслуговували 150 медичних працівників, включаючи медсестер та санітарок.
Зовсім не було дитячих лікувальних закладів. Багато робітників хворіли, особливо на туберкульоз. Тяжке становище миколаївських пролетарів яскраво відображено у вірші полум'яного поета-революціонера О. М. Гмирьова, який працював на Французькому
заводі:
Эх ты, жизнь моя В голове больной.
Бесприветная, Обессиленньїй
Словно ноченька беспросветная! И озлобленньїй Средь чужих людей, В постель кинеться,
В шумном городе Как надломленими.
Ты проходить вся И так день за днем,
В нужде, голоде... Год за годами
Поз дно вечером Тм идешь с нуждой
Прибредешь домой - Да невзгодами.
Словно ад стоит
{div float:right}{module ИМСУ ИН}{/div}
За переписом 1897 року, 47 проц. чоловіків і 67,8 проц. жінок міста не вміли читати і писати. Витрати на народну освіту в 1890 році становили лише 33 тис. крб., в той час як на утримання поліції йшло понад 52 тис. крб. 1862 року в місті відкрито першу чоловічу гімназію, 1873 року - реальне училище. В кінці XIX- на початку XX ст. почали працювати комерційне, технічно-залізничне і механічно- технічне училища, кілька приватних гімназій, вищі початкові училища, початкові школи і школи грамотності.
У 1916 році в Миколаєві діяло 95 навчальних закладів, включаючи дрібні приватні і церковні училища, які охоплювали 14222 учні. Закінчувало школи не більше 1,5-2-х тис. чоловік.
Громадськість міста тривалий час добивалась відкриття в Миколаєві вищого навчального закладу - універсистету та політехнічного інституту, але це питання так і не було розв'язане. Тільки в 1913 році почав працювати учительський інститут, який готував викладачів прогімназій і вищих початкових училищ.
В 1863 році на розі Соборної (тепер Радянська) і Спаської (тепер Свердлова) вулиць було відкрито будинок міського зібрання з концертним і читальним залами. Тут влаштовувалися публічні лекції на природничі та історико-культурні теми, які читали викладачі навчальних закладів. 1881 року в Миколаєві було збудовано спеціальне приміщення театру на 900 місць (нині тут - театр ім. Чкалова), на сцені якого виступали М. П. Мусоргський, Ф. І. Шаляпін, Л. В. Собінов, П. М. Орленєв, М. К. Заньковецька, П. К. Саксаганський, М. К. Садовський та інші. Тут ставилися такі п'єси української класичної драматургії, як «Наталка Полтавка», «Запорожець за Дунаєм», «Мартин Боруля», «Хазяїн». Миколаївські глядачі дуже тепло сприймали ці спектаклі. Саме в Миколаєві у лютому 1905 року відбулася прем'єра вистави М. Горького «Дачники». Постановка п'єси про сутичку двох таборів російської інтелігенції викликала бурхливу революційну реакцію глядачів. З балкону в зал полетіли листівки з статтею В. І. Леніна «Початок революції в Росії».
Полум'яні вірші, спрямовані проти царського самодержавства, сповнені віри у щасливе майбутнє, писав робітничий поет О. М. Гмирьов.
Я погибну, но вместе со мной не умрут Пролетарские песни мои,-
говорив він у 1911 році незадовго до своєї смерті.
Страйк миколаївських суднобудівників 1905 року і розстріл царем 9 січня 1905 року робітничої демонстрації в Петербурзі - ось ті конкретні історичні події, які знайшли відображення і в робітничій революційній пісні миколаївців.
Передові кола інтелігенції міста в 1911 і 1914 рр. всупереч урядовим заборонам відмічали роковини Т. Г. Шевченка, збирали кошти на спорудження пам'ятника поетові-революціонеру в Києві.
Велику популярність у Миколаєві здобув флотський оркестр, у реорганізації якого в 80-х рр. діяльну участь взяв видатний російський композитор М. А. Римський-Корсаков. 1892 року в Миколаєві було відкрито одну з найстаріших у країні музичних шкіл.
1881 року почала працювати міська громадська бібліотека, 1913 року на клопотання передової громадськості в Миколаєві відкрито історико-археологічний музей на основі знахідок при розкопках Ольвії, а 1914 року - художній музей, де спочатку експонувались колекції картин і обстановка кабінету В. В. Верещагіна, завезена сюди його сином. Діяльну участь у створенні музею брав І. Ю. Рєпін. Відкритий у 1889 році яхт-клуб поклав початок розвиткові масового водного спорту в місті. Миколаїв став одним з перших міст на Україні, до якого в 90-х роках англійські моряки завезли футбол. На початку XX ст. тут виникають перші футбольні команди «Зебра» і
«Діагор», які нерідко вигравали в матчах з англійськими та ін. зарубіжними футболістами.
З 1865 року у місті почала виходити газета «Николаевскийвестник», в 1882 році-газета «Южная Россия» і журнал «Морское обозрение», на початку XX ст.- «Николаевская газета», «Николаевская жизнь» та ін. Діяли громадські організації ліберальної інтелігенції, товариства лоцманів, морських лікарів, відділення російського технічного товариства тощо. Товариство лоцманів {div float:right}{module ИМСУ ИН}{/div}упорядкувало безпеку руху суден по каналу від Очакова до Миколаєва. Товариство лікарів відкрило
платну лікарню по доступних цінах, влаштовувало читання публічних лекцій. Відділення технічного товариства організовувало промислові виставки, технічні курси, читання лекцій.
З Миколаєвом пов'язана діяльність уродженця міста, видатного вченого, героя оборони Порт-Артура адмірала С. О. Макарова. В 1876 році в штабі Чорноморського флоту було схвалено його план бойового використання мінних катерів, блискуче виконаний в бойових операціях на Чорному морі у війні 1877-1878 рр.
Відомий дослідник Чорного моря В. І. Зарудний, будучи директором Чорноморських і Азовських маяків, видав у Миколаєві доповнену лоцію Чорного моря. В 1871 році в місті працював основоположник вітчизняної ракетодинаміки К. І. Константинов. Викладач механіко-технічного училиша, соратник і популяризатор ідей К. Е. Ціолковського інженер-технолог В. В. Рюмін організував у місті видання журналів «Физик-любитель» (1904-1908), «Злектричество и жизнь» (1910-1918 рр.). Він написав багато науково-популярних праць з електротехніки і хімії: «Занимательная злектротехника наших дней», «Химия вокруг нас», «Для юних химиков» та ін., які набули широкого розповсюдження вже в роки Радянської влади.
На громадсько-політичному, культурному, як і економічному житті міста, дуже позначилася перша світова війна. Суднобудівні заводи Миколаєва одержали великі додаткові військові замовлення. Посилилась експлуатація трудящих, широко застосовувалась праця жінок та підлітків замість мобілізованих в армію чоловіків. Збільшилась тривалість робочого дня - вводилися обов'язкові надурочні години. Кваліфіковані робітники, що не пішли до армії, працювали на підприємствах як військовозобов'язані. Зростали дорожнеча, спекуляція. «Безправне рабське становище робітників до війни після оголошення її стало безпросвітним»,- писали суднобудівники Миколаєва в кінці 1915 року. Власті наповнили місто поліцією і жандармами. Крім великого військово-морського гарнізону, тут перебував 45-й піхотний запасний полк та інші частини і підрозділи, підпорядковані на випадок революційних виступів робітників градоначальнику. Часто «неблагонадійних» кваліфікованих робітників відправляли на фронт, а замість них на підприємства набирали куркульських синків. Проте всі ці заходи властей не запобігали революційним виступам трудящих, серед яких вели роботу більшовики.
З 6-го по 9-е листопада 1914 року страйкували робітники заводу «Наваль». У своїй заяві адміністрації вони вимагали «збільшення заробітної плати за прикладом петроградських та ін. заводів через дорожнечу на предмети необхідності і на квартири в Миколаєві». Хоч 27 грудня 1914 року і була заарештована Миколаївська більшовицька група, яка мала підпільну друкарню та випускала антивоєнні прокламації, підпільна робота в масах не припинялась. Під її впливом робітники відмовилися від участі в «робітничій групі» буржуазного воєнно-промислового комітету. В листопаді 1915 року за прикладом петроградців та москвичів страйкуючі пролетарі Миколаєва вимагали збільшення . заробітної плати.
Невдоволення трудящих заводу «Наваль» політикою царського уряду вилилось на початку 1916 року у 42-денний антивоєнний страйк, який очолили більшовики
О. К. Скороходов, А. Ф. Радченко, Г. М. Гордієнко, М. І. Чижиков, М. Т. Нікітін, Д. Ф. Дикін. 24 лютого власті закрили підприємство, звільнивши 13,5 тис. чоловік, з них 6 тис. мобілізували до армії і відправили на фронт. Але необхідність виконання воєнних замовлень і напружене становище в місті примусили повернути частину мобілізованих і поновити прийом на роботу звільнених.
Солідарність із страйкарями-навалівцями висловили 6 тис. робітників заводу «Руссуд». їх підтримали також пролетарі Одеси, Херсона, Катеринослава,
Харкова, Донбасу. З словами сердечної вдячності зверталися навалівці до робітників Харкова: «Ваша підтримка показала нам, що з робітниками Миколаєва йдуть робітники інших міст, що робітничий клас Росії з напруженою увагою стежить за нашою боротьбою, і серце його б'ється врівень з нашим».
Налякані виступами робітників, місцеві органи влади намагалися {div float:right}{module ИМСУ ИН}{/div}паралізувати будь-яку революційну роботу в місті. Миколаївський градоначальник, загрожуючи тюремним ув'язненням і засланням до Сибіру, суворо заборонив проводити в заводських районах будь-які збори. Телеграфуючи начальнику Одеського військового округу, він просив залишити в Миколаєві, «для підтримання... громадського спокою та державного порядку, крім розміщених тут військових частин, дві сотні козаків.
1 березня 1917 року після одержання звістки про повалення самодержавства трудящі Миколаєва висловили солідарність з робітниками Петрограда, явочним порядком установили 8-годинний робочий день, оголосили політичні свободи, звільнили з тюрем політичних в'язнів. На великих підприємствах міста виникають заводські комітети - 4 березня було обрано завком на суднобудівному заводі «Руссуд», почалися вибори до комітету на заводі «Наваль». Під керівництвом більшовиків завкоми боролися за впровадження явочним порядком восьмигодинного робочого дня, підвищення заробітної плати, поліпшення умов праці, брали під свій контроль все виробниче життя підприємств.
6-го і 7-го березня в Миколаєві обрано Раду робітничих і Раду військових депутатів, які 23 квітня об'єдналися в Раду робітничих і військових депутатів. Але через зміну складу робітничого класу, ослаблення його революційного ядра під час війни більшість в ній дістали меншовики та есери, які спрямували всі зусилля на зміцнення влади буржуазного Тимчасового уряду і його місцевого органу «громадського комітету».
Більшовики Миколаєва закликали маси до продовження революції, до боротьби за передачу всієї влади Радам. Конкретною програмою їх діяльності стали Квітневі тези В. І. Леніна і рішення VII Всеросійської конференції партії більшовиків. Основним своїм завданням вони поставили створення міцних організацій на провідних підприємствах міста і за їх допомогою завоювання більшості робітників на свій бік. Справжніми органами робітничого самоврядування ставали завкоми та профспілки, яких на липень 1917 року у Миколаєві налічувалося 24, і об'єднували вони понад 30 тис. робітників. Посилювався вплив більшовиків на солдат і матросів військових частин, де створювались більшовицькі групи. Через селянську секцію Ради більшовики проводили велику роз'яснювальну і агітаційну роботу на селі.
Постійну допомогу більшовикам Миколаєва надавав ЦК РСДРП(б), який посилав сюди досвідчених працівників, літературу. 15 серпня 1917 року загальноміська конференція більшовиків, підтримавши рішення VI з'їзду більшовицької
партії про підготовку збройного повстання, схвалила лінію на розрив з меншовиками. Створення самостійної організації сприяло зростанню авторитету більшовиків в середовищі робітничих мас. У дні корніловського заколоту робітники миколаївських заводів, солдати і моряки гарнізону, керовані більшовиками, рішуче виступили проти контрреволюції і вимагали передачі всієї влади Радам. «Весь Миколаїв кипить, маси йдуть за більшовиками, їх неможливо зупинити. Солдати підтримують робітників»,- говорилося у донесенні Тимчасовому урядові. На початку вересня більшовицька організація Миколаєва налічувала до 900 чоловік, тоді як в перші дні революції тільки 20. Зріс вплив більшовиків у Раді. За їх вимогою 15 жовтня Рада ухвалила резолюцію про скликання II Всеросійського з'їзду Рад, обравши 3 делегатів, у т. ч. більшовиків М. А. Чигрина і В. Ф. Ванічкова. У місті формувалися загони Червоної гвардії, основою яких ставали робітничі озброєні дружини. Бойовою помічницею більшовиків виступала «Спілка трудящої молоді», створена в серпні 1917 року. До боротьби за владу Рад закликала більшовицька газета «Пролетарское знамя», перший номер якої вийшов 11 жовтня.
Наростаюче революційне піднесення підсилювалося промисловою і продовольчою кризами. Найбільші заводи міста «Наваль» і «Руссуд» були на грані закриття. Активізувала свою діяльність буржуазно-націоналістична
«Рада об'єднаних українських організацій» та ін. контрреволюційні сили. З синків чиновників та буржуазії створювалися «батальйони смерті».
Увечері 25 жовтня в Миколаєві одержали радіотелеграму про перемогу влади Рад в Петрограді. 26 жовтня і в наступні дні на заводах і площах міста відбувалися збори, мітинги і демонстрації, на яких трудящі висловлювали всебічну підтримку робітникам Петрограда і вимагали встановлення {div float:right}{module ИМСУ ИН}{/div}Радянської влади. Так, рада виборних і цехових комітетів заводу «Наваль» в наказі своїм депутатам до Миколаївської Ради вимагала «здійснювати програму боротьби за соціальну революцію, за вказівками Петроградського військового комітету». Під тиском мас виконавче бюро Ради 26 жовтня ухвалило рішення про визнання влади Рад в країні і про перехід до Ради всієї влади в місті. Але меншовицько-есерівська більшість пленарних зборів не затвердила це рішення.
Поступово зросла чисельність більшовицької організації міста, її вплив на трудящих. На кінець листопада в Миколаєві налічувалось 1600 членів партії. Але меншовики та есери створили в цей час т. зв. революційний штаб як орган влади у місті. До нього увійшли поряд з представниками Ради і представники міської думи. Крім того, під впливом меншовиків і українських буржуазних націоналістів Миколаївська Рада прийняла рішення про підтримку буржуазно-націоналістичної Центральної ради. Буржуазні націоналісти почали стягувати до Миколаєва збройні загони гайдамаків з інших міст і блокуватись з російськими шовіністами, єврейськими націоналістами, анархічно-карними елементами.
На заклик більшовиків робітники, солдати на багатолюдних зборах і мітингах таврували ганьбою контрреволюційні дії Центральної ради, закликали до рішучої боротьби з нею. Головною опорою більшовиків у боротьбі з контрреволюцією стала Червона гвардія. Керував цією боротьбою військово-революційний комітет у складі більшовиків М. Д. Шмельова, І. А. Чигрина, П. О. Бурого, А. М. Возняка, П. Л. Соколова та інших.
На вимогу більшовиків на початку січня 1918 року відбулися перевибори Ради робітничих і військових депутатів, в ході яких більшовики разом з лівими есерами одержали 60 проц. місць. Після бурхливих дебатів 14 січня Рада поіменним голосуванням ухвалила постанову про перехід до її рук всієї влади. Виконуючи декрети Радянської влади, вона запроваджувала робітничий контроль над виробництвом, здійснювала націоналізацію банків, підприємств, флоту. Для поліпшення матеріального становища робітників, серед яких було багато безробітних, буржуазію було обкладено п'ятимільйонним податком, бідняки переселялися з підвалів у будинки багатіїв. Вживалися заходи для розвитку справи народної освіти і охорони здоров'я. Водночас миколаївські робітники надавали продовольчу допомогу голодуючим робітникам Петрограда, Москви та ін. міст Радянської Росії.
Всю цю роботу доводилося проводити у важких умовах господарської розрухи і протидії контрреволюційних сил, в числі яких були й меншовики, есери, анархісти, українські та єврейські буржуазні націоналісти. 17-23 січня 1918 року Червона гвардія при підтримці революційних солдат і матросів ліквідувала контрреволюційні виступи гайдамаків і забезпечила революційний порядок в місті. За наклепницькі і провокаційні виступи меншовицька газета «Путь социал-демократа» і есерівська - «Голос труда» були закриті.
Для керівництва всіма галузями господарства, культури і організації оборони міста від контрреволюції 4 (17) лютого 1918 року створено Раду народних комісарів у складі 12 чоловік, з них сім більшовиків, п'ять меншовиків-інтернаціоналістів та есерів, які визнали Радянську владу. Рада народних комісарів діяла у тісному контакті з Радою робітничих і військових депутатів.
Так, у кінці лютого Рада робітничих і військових депутатів міста зобов'язувала Раду комісарів вжити «всіх заходів щодо найенергійнішого і якнайшвидшого формування у Миколаєві загонів добровільної Червоної Армії». Після вавали австро- німецьких окупантів на Україну 2 березня Рада народних комісарів оголосила в Миколаєві воєнний стан і закликала робітників до відсічі ворогові. Всю владу в місті було передано Верховній колегії. Спочатку Миколаївська Рада і більшовицька організація зайняли неправильну позицію щодо підписання Радянським урядом тяжкого миру з Німеччиною, а пізніше, розібравшись в обстановці, яка склалася, вони схвалили його.
В місті формувалися загони Червоної Армії. Один з них - перший Комуністичний, до складу якого входили робітники заводів «Наваль» і «Руссуд», бився з німцями в районі станції Бобринська. Тоді ж у місті створено кінну сотню, артилерійську батарею та добровольчий морський загін. Місцеві загони Червоної Армії вчинили рішучий опір австро-німецьким військам, які підійшли до Миколаєва 16 березня. Тільки обійшовши місто з північного сходу, вони захопили його наступного дня. {div float:right}{module ИМСУ ИН}{/div}
Зайнявши місто, австро-німецькі окупанти відновили владу «цензової» думи і градоначальника. З перших же днів почалися грабежі і насильства над населенням. Окупанти закрили заводи «Наваль» і «Руссуд», викинувши на вулицю понад 10 тис. робітників. Місцева буржуазія - російська, українська, єврейська - всіляко допомагала окупаційним властям здійснювати режим терору і насильства щодо трудящих.
У відповідь на це робітники і солдати-фронтовики разом із загоном кримських червоноармійців під командуванням І. Ф. Федька, що прибув на станцію Водопій, 22 березня підняли повстання, підготовкою і ходом якого керував штаб, очолюваний більшовиками-підпільниками. Центром повстання, яке тривало чотири дні, стала
Слобідка. Тільки підтягнувши великі сили й авіацію, окупанти потопили його в крові, втративши понад 1 тис. своїх солдатів. Слобідку та район вокзалу було спалено, над населенням чинилася кривава розправа. На честь загиблих повстанців Адміралтейську площу міста в березні 1919 року перейменовано на площу Комунарів.
Незважаючи на поразку, повстання в Миколаєві та одночасно в Херсоні відіграли велику роль у визвольній боротьбі
українського народу проти австро-німецьких окупантів, зірвавши їх розрахунки на легку перемогу та затримавши просування ворога в глиб республіки. Придушивши повстання, окупанти оголосили в місті стан облоги; наповнили його військами. Та все ж у червні 1918 року за допомогою ЦК РКП(б) тут відновлено підпільний комітет більшовиків. Після І з'їзду Комуністичної партії України партійний комітет і створений ним ревком розгорнули велику політичну і організаторську роботу в масах, готуючи нове збройне повстання. Для налагодження зв'язків до Миколаєва нелегально приїздив голова Одеського партійного комітету Я. Б. Гамарник.
Під керівництвом більшовиків робітники Миколаївського залізничного вузла з 16 липня взяли участь у півторамісячному страйку залізничників всієї України. Проводилась революційна робота серед німецьких солдат. Літературу для цього нелегально доставляли з Москви від Федерації іноземних комуністичних груп при ЦК РКП(б). Тільки в серпні 1918 року в Миколаїв з Харкова було надіслано 400 примірників газети «Вельткомуна», 320 примірників різних брошур.
Після краху австро-німецької інтервенції і падіння «влади» гетьмана в Миколаєві на початку грудня намагався утвердитися т. зв. робітничий комітет з представників дрібнобуржуазних політичних партій, профспілок. Меншовицько-есерівська більшість його обстоювала відновлення «демократичної думи», обраної ще в липні 1917 року. За цих умов в середині грудня 1918 року висадилися війська Антанти. Більшовики рішуче викривали загарбницькі плани інтервентів, зрадницьку роль меншовиків, есерів і комісарів націоналістичної Директорії, їх намір створити «трудові ради» і скликати «трудовий конгрес» у Києві. Замість виборів до «трудового конгресу» 25 січня 1919 року під керівництвом більшовиків у місті проведено вибори до Ради, на яких більшовики одержали 62 місця з 85. А 7 лютого 1919 року виконавчий комітет Ради відмовив у будь-якій підтримці комісарам Директорії, «яка угодою
3 іноземними імперіалістами продає робітничо-селянську революцію».
Посилилася агітаційна робота серед німецьких і антантівських солдат. Більшовики розповсюджували революційну літературу, яку одержували від «Іноземної колегії» в Одесі. Після масової демонстрації протесту проти вбивства видатних німецьких революціонерів К. Лібкнехта і Р. Люксембург 22 січня 1919 року близько
4 тис. німецьких солдат заявили про свій нейтралітет, а багато з них - і про готовність боротися за владу Рад. Німецькі солдати створювали групи спартаківців,
які підтримували тісні зв'язки з підпільниками. Діяльну допомогу миколаївським більшовикам надавала Спілка робітничої молоді,- з жовтня 1918 року «Соціалістична спілка молоді - III Інтернаціонал», яка залучала до своїх рядів нових членів, створювала бойові десятки. {div float:right}{module ИМСУ ИН}{/div}
Наприкінці лютого до Миколаєва почали наближатися частини Червоної Армії. Озброєні загони миколаївських робітників під керівництвом ревкому вже 12 березня зайняли пошту, телеграф, а наступного дня Рада робітничих депутатів оголосила себе єдиною владою в місті. Члени революційного комітету разом з прибулими до Миколаєва представниками уряду Радянської України добилися нейтралітету німецьких військ, які до того ж передали радянським військам багато зброї. 14 березня без бою до міста вступили частини 1-ї Задніпровської дивізії Червоної Армії П. Ю. Дибенка. Над Миколаєвом знову замайорів червоний прапор влади Рад. З робітничих дружин міста зразу ж був сформований Миколаївський робітничий полк, який брав участь у боях за Одесу.
У надзвичайно важких умовах Рада робітничих депутатів почала вживати заходів для налагодження господарського і культурного життя. Жоден завод у той час не працював, в місті було 37 тис. безробітних. Гостро відчувалась нестача продовольства. Активну організаторську роботу серед населення розгорнули партійні організації. На час III з'їзду Комуністичної партії України в Миколаєві налічувалося близько 700 комуністів. Партосередки створювались на заводах, у військових частинах, установах. При партійній організації міста продовжували діяти польська, угорська та німецька національні комуністичні групи.
Радянський уряд, надаючи великого значення миколаївським заводам, всіляко допомагав організувати їх відбудову, забезпечити сировиною, паливом, робочою силою. Для відродження роботи підприємств багато робила створена при Миколаївській Раді робітничих депутатів рада народного господарства. Насамперед розгорталися роботи на націоналізованих суднобудівних заводах. Морське управління штабу Народного комісаріату військових справ УРСР 3 квітня підкреслювало необхідність добудувати на заводах «Наваль» і «Руссуд» великий корабель - крейсер «Адмирал Нахимов», міноносці типу «Новик» - «Цериго», «Занте», підводні човни тощо. Колишній завод братів Донських дістав завдання налагодити випуск сільськогосподарського інвентаря.
Велику допомогу комуністам подавали комсомольські організації міста, профспілки, які розгортали широку діяльність щодо зміцнення трудової дисципліни, виконання виробничих завдань. Разом з органами Радянської влади партійні організації вжили заходів для забезпечення населення продовольством, відкривались безплатні їдальні для безробітних, формувалися продовольчі загони для проведення
заготівель на селах.
Здійснювати цю роботу доводилося у виключно важких умовах боротьби з куркульськими бандами. 24 травня до Миколаєва увірвалися григор'євці. Жертвами їх стали сотні людей. В с. Не- чаяному від рук бандитів загинули 16 партійних і радянських працівників з Миколаєва, серед яких був і уповноважений уряду УРСР Й. С. Скляр. 28 травня
григор'євці були вибиті з міста. Активну участь у боротьбі проти заколотників брали місцеві робітничі загони.
Влітку 1919 року трудящі Миколаєва знову взялися за зброю - з сходу наступали денікінці. У відповідь на лист В. І. Леніна «Всі на боротьбу з Денікіним!» міський партійний комітет і Рада мобілізували на захист Донбасу понад 3 тис. комуністів, комсомольців та робітників. До міста в ці дні прибув нарком військових справ України М. І. Подвойський. На початку липня тут було запроваджено загальне військове навчання. Багато партійних працівників міста, у т. ч. І. А. Чигрин, П. Л. Ровнер, Т. В. Габестро, І. М. Таран, П. А. Абікулов, М. О. Ротарєв, пішли до армії. Для сприяння проведенню мобілізації в Миколаєві створено губернську Раду оборони, яка всіляко допомагала частинам 58-ї радянської дивізії під командуванням І. Ф. Федька відстоювати Миколаїв. Особливо запеклими були бої за місто 15-17 серпня. Але 18 серпня під натиском переважаючих сил денікінців радянські війська змушені були відступити.
Захопивши Миколаїв, денікінці насаджували режим жахливого терору і пограбувань, вщент зруйнували міське господарство. Заводи не працювали,
робітники і службовці були позбавлені будь-яких засобів до існування. Лютувала епідемія тифу. В той же час міська дума не шкодувала коштів для влаштування пишних зустрічей білогвардійським генералам. З громадських організацій легально діяли тільки окремі профспілки, керовані меншовиками, які видавали свою газету «Луч» з брудними пасквілями на Радянську владу. Та вже на початку вересня в місті під керівництвом {div float:right}{module ИМСУ ИН}{/div}Зафронтбюро ЦК КП(б)У почав діяти тимчасовий підпільний комітет більшовиків у складі П. Л. Соколова, М. П. Полякова, С. Б. Інгулова, П. Атваша, А. М. Колтун, М. Г. Бінштока, 3. І. Борисова, М. І. Пшієвського та інших. Комітет друкував і розповсюджував листівки, створював партійні осередки і бойові загони. В окремих районах міста комітет організував трійки, на базі яких згодом виникли райкоми. На початок жовтня підпільна більшовицька організація налічувала до 200 чоловік. На проведеній 25 листопада партійній конференції було обрано постійний комітет. Активним помічником більшовиків став підпільний комсомольський комітет, сформований у вересні 1919 року у складі І. Хазанова, Р. Є. Гаврилова, Т. М. Мальт, М. А. Каменецької, В. М. Сироти та інших.
Та незабаром денікінцям вдалося напасти на слід підпілля. За наказом генерала Слащова в ніч на 21 листопада 1919 року на площі перед заводом «Руссуд» було розстріляно кілька десятків чоловік - радянських громадян, комуністів, комсомольців та тих, кого запідозрили у зв'язках з підпільниками. Серед загиблих були і вожаки миколаївського комсомольського підпілля І. Хазанов (Гриша) і Т. М. Мальт.
Однак білогвардійцям не вдалося задушити підпілля. 28 листопада Миколаївський підпільний партійний комітет створив ревком, який, готуючи повстання проти денікінців, встановив зв'язки з наступаючими частинами Червоної Армії. Посилилось керівництво повстанським рухом у селах. 31 січня 1920 року частини 14-ї армії під командуванням І. П. Уборевича, Г. К. Орджонікідзе при підтримці повстанців визволили місто від білогвардійців. Для допомоги голодуючим командування армії направило у Миколаїв кілька відбитих у білогвардійців ешелонів з продовольством. У Миколаєві знову відновилася влада Рад у формі створеного ще в підпіллі ревкому на чолі з П. Л. Соколовим.
У квітні 1920 року було обрано Раду робітничих, селянських і червоноармій- ських депутатів. Відновлювала свою діяльність міська партійна організація, ряди якої поступово збільшувались. В лютому тут було понад 200 комуністів-, в серпні- 500. Того ж місяця цочали діяти дві районні організації - Кузнечна і Слобідська,
Розгортала роботу комсомольська організація Миколаєва, в складі якої влітку було створено Слобідську, Кузнечну та Вокзальну районні організації.
Центральне місце в роботі партійних, радянських організацій Миколаєва в 1920 році займала боротьба з господарською розрухою, яку заподіяли інтервенти і білогвардійці. За прикладом робітників Росії у місті стали проводитись комуністичні суботники і недільники. 28 березня в Миколаєві відбувся комуністичний суботник, а в травні проведено «тиждень праці», під час якого тільки робітники заводу «Наваль» відремонтували 12 паровозів та 169 вагонів. До липня 1920 року продуктивність праці тут досягла 70-100 проц. довоєнного рівня. В першу чергу на підприємствах міста виконувалися воєнні замовлення.
Трудящі Миколаєва подавали також значну допомогу селянству в ремонті сільськогосподарського інвентаря. Багато посланців міста допомагали здійснювати закон Всеукрревкому про землю, створювати комітети незаможних селян, боротися із засиллям куркульства.
Водночас з господарським будівництвом розгорталася робота щодо ліквідації неписьменності населення, відкривалися робітничі і червоноармійські клуби, червоні кутки. Як і в 1919 році, всі ці заходи доводилося здійснювати в умовах безперервної боротьби проти куркульського бандитизму. Багато свідомих робітників, комуністів, комсомольців поповнювали ряди Червоної Армії. Тільки в травні 1920 року на польський фронт пішли 185 членів партії та 85 комсомольців і багато робітників - по профспілковій мобілізації. А протягом липня на врангелівський фронт послано 100 комуністів на чолі з секретарем губкому партії В. М. Ісаковичем і 200 комсомольців.
Робітники Миколаєва споруджували оборонні укріплення Дніпровського і Чорноморського узбережжя. У червні 1920 року командуючий морськими
силами Південно-Західного фронту М. Ф. Ізмайлов, оголошуючи подяку миколаївським суднобудівникам за дострокове виконання військових замовлень, підкреслив, що це «могли зробити тільки робітники, пройняті справжнім революційним духом і готовністю віддати свій труд і енергію для своєї робітничо-селянської влади». Активну участь брали всі жителі міста у проведенні масових кампаній - «тижня допомоги фронту», «тижня хворого і пораненого червоноармійця», «тижня боротьби з Вран- гелем», «тижня{div float:right}{module ИМСУ ИН}{/div} чистоти» тощо.
Велику допомогу партійним і радянським організаціям Миколаєва надавали керівні працівники ЦК РКП(б), ЦК КП(б)У, уряду РРФСР і УРСР. Так, за завданням ЦК РКП(б) в Миколаїв приїздив А. В. Луначарський, який ознайомився з ходом оборонних робіт і виступив перед трудящими з питань міжнародного і внутрішнього становища та культурного будівництва.
Після закінчення громадянської війни більшість підприємств міста не працювала. Так, на початку 1921 року на заводі «Руссуд» діяло лише 5 цехів, на «Ремсуді»- суднобудівний і підсобні, на «Темводі» - електромеханічний, інструментальний і гальванічний. Бракувало сировини, палива, робочої сили. Валова продукція
промисловості міста становила лише 12 проц. довоєнної. Різко скоротився ванта- жооборот порту. Восени 1921 року почався голод, епідемії тифу, холери. Рятуючись від голоду, частина робітників пішла в села. Населення Миколаєва протягом 1920- 1923 рр. зменшилось із 108 до 81 тис. чоловік.
Голова ВЦВКу М. І. Калінін, який з агітпоїздом «Жовтнева революція» побував у Миколаєві, у газеті «Известия» писав, що вулиці колись жвавого міста тепер пустинні, робота порту завмерла, місто переживає страшні дні. Становище робітників скрутне, нерегулярність одержання заробітної плати, пайків, зростання дорожнечі підняли смертність. У цей важкий час до Миколаєва прибули поїзди з хлібом з Київщини і Полтавщини. Губернський комітет допомоги голодуючим відкрив у місті пункти харчування. Проводились суботники, відрахування заробітної плати і продовольчих пайків у фонд допомоги голодуючим. Робітники Миколаєва взяли на своє утримання 400 дітей.
Надзвичайна комісія по боротьбі з епідеміями за активною допомогою медичних працівників відкрила в корпусах міської лікарні протихолерні палати, багато прищеплювальних пунктів. На початок вересня 1922 року епідемія холери практично була ліквідована.
Переборюючи величезні труднощі і нестатки, трудящі Миколаєва відбудовували народне господарство. На заклик «Комуністи - до верстатів!» на підприємства пішла працювати значна кількість членів міської парторганізації. До 1 квітня 1922 року за даними партперепису в її складі налічувалось 1200 комуністів, об'єднаних в 28 партосередках. Серед них було 153 члени партії з дореволюційним парт- стажем, 90 - з вищою і середньою освітою.
Під керівництвом комуністів протягом двох місяців 1921 року суднобудівники відремонтували великий океанський пароплав «Батум». В 1921-1923 рр. здано в експлуатацію 4 нафтоналивні судна і криголам «Знамя социализма». Після тривалої перерви поновив роботу плавучий док вантажопідйомністю 30 тис. тонн.
У жовтні 1922 року трудящі міста урочисто вшанували кращих робітників державних заводів, яким було присвоєно почесне звання Героїв праці, а у грудні того ж року VII Всеукраїнський з'їзд Рад постановив нагородити миколаївські заводи («Наваль» і «Руссуд») орденом Трудового Червоного Прапора УРСР за їх значний вклад у відбудову суднобудівної промисловості.
Заліковували рани й інші підприємства: завод сільськогосподарських знарядь «Плуг і молот» (колишній братів Донських), кисневий, шкіряний, скляний тощо.
1923 року в основному завершено відбудовчі роботи в Миколаївському торговому порту; відновились торговельно-експортні операції, головним чином по вивозу зернових продуктів. У 1923-1924 рр. в порт заходило 2370 суден, з них 89 іноземних. Портами призначення суден з експортними вантажами були Антверпен, Гамбург, Гібралтар, Роттердам, Трієст, Марсель, що сприяло зміцненню зв'язків робітників міста з пролетаріатом капіталістичних країн.
Але гостра нестача палива, металу, електроенергії дуже гальмувала відбудову підприємств. Навіть діючі заводи працювали на 40-50 проц. своєї потужності.
Тому в квітні 1923 року заводи «Руссуд», «Ремсуд» і «Темвод» були поставлені на консервацію, а всі суднобудівні роботи зосередилися на заводі {div float:right}{module ИМСУ ИН}{/div} «Наваль». В зв'язку з цим 7-8 тис. чоловік залишились безробітними.
Переломним у всіх галузях життя міста став 1923-1924 господарський рік. Врожай 1923 року значно сприяв поліпшенню матеріального забезпечення робітників та селян. Завдяки великій допомозі держави збільшились капітальні вкладення в розвиток цромислових підприємств. На суднобудівних заводах у 1922- 1923 роках випущено промислової продукції на 5,5 млн. крб., а в 1926-1927 році- на 16,5 млн. крб.2 Розширення обсягу виробництва дало змогу збільшити кількість зайнятих робітників і службовців. Якщо в 1923 році на заводі «Наваль» їх було З тис., то через рік - уже 6 тис., а на 1926 рік - 7600 чоловік. На заводі «Плуг і молот» в 1923-1924 рр. працювало 194 робітники, а нацрикінці 1926 - 391 робітник. Підвищувалась продуктивність праці. На суднобудівному заводі з жовтня 1923 по березень 1925 року вона зросла на 102,8 проц. Успіхи у відбудові народного господарства позначилися також на життєвому рівні трудящих - зросла їх реальна заробітна плата, проводилося зниження цін. В 1923 році середньомісячна заробітна плата на заводі «Наваль» становила 40 крб., в 1925 - 754. Робітнича кооперація проводила велику роботу по кредитуванню і гарантійному постачанню населення усім необхідним.
Збільшувалися державні асигнування на житлове будівництво, соціальне забезпечення. Впорядковувалось комунальне господарство міста. Було пущено електростанцію, трамвай, відбудовано водопровід.
Великі зміни сталися в галузі охорони здоров'я: було збудовано нову поліклініку, відкрито два протитуберкульозні диспансери і нічний санаторій. А всього в місті в 1928 році налічувалось 26 медичних закладів.
Партійні організації і органи влади приділяли велику увагу розвитку народної освіти. Якщо в 1922 році у 24 школах навчалося 4148 учнів, то до 1926 року вже діяло 39 загальноосвітніх семирічних і початкових шкіл, в яких здобувало освіту 9727 учнів, працювали 9 шкіл фабрично-заводського учнівства, 10 профтехшкіл і технікумів. Проводилась робота щодо ліквідації неписьменності серед дорослого населення. В 1924-1926 рр. школи лікнепу закінчило 1850 чоловік. З 1921 року почав працювати інститут народної освіти (колишній вчительський) - перший вищий навчальний заклад міста. На базі механіко-технічного училища в 1920 році створено технікум ім. Тімірязєва, який діяв на правах вузу, в 1930 році його реорганізовано на кораблебудівний інститут. При інституті і технікумі відкрилися робітфаки. Кадри партійних і радянських працівників готувала відкрита в 1920 році радпартшкола. Серйозна увага приділялась ліквідації дитячої безпритульності. В дитячих будинках виховувалося близько 1 тис. дітей.
Широким фронтом розгорталась політико-освітня робота серед трудящих. На 1926 рік у Миколаєві працювало 12 клубів, 107 ленінських червоних кутків, З міські, 4 робітничі бібліотеки, які обслуговували тисячі читачів. При клубах і червоних кутках діяли десятки гуртків художньої самодіяльності. Злободенні виступи колективів «Синьої блузи» і театру революційної сатири (Тревсат) користувалися особливою популярністю серед трудящих.
Всі ці успіхи в господарському і культурному будівництві трудящі Миколаєва пов'язували з діяльністю Комуністичної партії та її вождя В. І. Леніна. Тяжко переживаючи його смерть, на траурних зборах і мітингах миколаївці заявляли про свою непохитну рішучість йти ленінським шляхом, виконувати його великі заповіти. В дні ленінського призову в березні- 1924 року до партії вступило 1011 передових робітників міста1, а в роковини смерті Ілліча в січні 1925 ро- - ку - ще 300. Кількість комуністів серед робітників міста збільшилась в три рази, а серед суднобудівників - майже в чотири.
Не шкодуючи сил, боролися миколаївці за здійснення ленінського плану
будівництва соціалізму в країні, найважливішою ланкою якого була соціалістична індустріалізація. Розгорнулася реконструкція діючих та будівництво нових підприємств. В галузі важкої промисловості найбільшими були суднобудівний, «Плуг і молот» та металообробний заводи. У вересні 1926 року п'ятий пленум Миколаївського окружкому поставив завдання максимально завантажити замовленнями найбільші підприємства міста.
Наступного року за дорученням ЦК ВКП(б) в Миколаїв приїздили голова ВРНГ СРСР В. В. Куйбишев і нарком військово-морських справ К. Є. Ворошилов, які надали конкретну допомогу у розв'язанні цього завдання. В 1928 році почалась підготовка до розконсервації заводу «Руссуд» (з квітня 1930 року - завод ім. 61 комунара).
Миколаївські суднобудівні заводи, що давали у 1928 році близько 75 проц. валової продукції міста і близько половини всієї продукції підприємств, {div float:right}{module ИМСУ ИН}{/div}об'єднуваних Південним машинобудівним трестом (ПМТ), ставали основною базою торговельного суднобудування на Чорному морі. Тут також виготовлялись котли, дизелі, цистерни, залізничні і трамвайні вагони, металеві конструкції для різних будов країни. З 1926 року в Миколаєві почалось спорудження трьох великих нафтовозів водотоннажністю 10 тис. тонн кожний. Перший з них - «Красний Николаев» був спущений на воду напередодні десятиріччя Жовтня. Влітку 1930 року суднобудівники рапортували XVI з'їздові партії про спуск на воду семи великих суден - трьох нафтоналивних і чотирьох вуглевозів, а також про виготовлення 2475 вагонів, 1654 цистерн і 239 котлів.
За першу п'ятирічку в Миколаєві збудовано 16 нафтоналивних та суховантажних суден, 3,5 тис. 50-тонних цистерн тощо. З 1930 року поновилося суднобудування на заводі ім. 61 комунара, первістками якого стали танкери «Моссовет» і «Азербайджан».
В наступні роки суднобудівні заводи міста все більше спеціалізувалися на спорудженні великих нафтоналивних та суховантажних суден, а також потужних криголамів для Головпівнічморшляху. У передвоєнні роки було збудовано криголами «Отто Шмидт» і «Анастас Микоян». Миколаївські торговельні судна дали змогу значно скоротити фрахт іноземних суден і заощадити на цьому великі кошти у валюті.
Розв'язувати складні завдання соціалістичного будівництва трудівникам міста постійно допомагали Комуністична партія і Радянський уряд. Питання про розвиток промисловості Миколаєва часто розглядалося республіканськими і центральними партійними органами. В промисловість міста вкладалися великі кошти, сюди постачалася нова техніка, направлялися кваліфіковані кадри. Суднобудівні заводи виконували важливі замовлення для Дніпробуду, Магніто- буду, Біломорбуду, «Запоріжсталі», «Азовста- лі», Харківського тракторного заводу, каналу Волга-Москва та ін. будов країни.
Швидко розвивався завод «Плуг і молот» (згодом «Дормашина»), що випускав важкі тракторні плуги та бурякокопачі, а з 1934 року - складні машини і механізми шляхового машинобудування - бульдозери, грейдери, скрепери. Продукція підприємства йшла в усі райони країни.
Було реконструйовано заводи «Більшовик», «Незаможник», «Сельінтерн», що виробляли і ремонтували сільськогосподарський реманент. Створювалися підприємства шкіряно-взуттєвої, трикотажної і харчової промисловості: механізований хлібозавод, кондитерська фабрика, фабрика-кухня та ін. 1930 року в місті введено в дію першу чергу ТЕЦ, 1934 - другу, 1937 - третю. їх загальна потужність становила 37 тис. квт і повністю забезпечувала енергією промисловість і комунальні підприємства міста.
Велику роль в експорті хліба і залізної руди відігравав Миколаївський порт. В 1929 році будівельники здали в експлуатацію новий елеватор місткістю 41 тис. тонн, найбільший на той час в СРСР і в Європі. Усього за роки довоєнних п'ятирічок в місті реконструйовано і збудовано понад 50 підприємств, які виробляли продукцію більше 200 найменувань. Напередодні Великої Вітчизняної війни тут діяло понад 200 підприємств союзного, республіканського та місцевого підпорядкування.
Могутнім джерелом бурхливого розвитку міста було невпинне піднесення виробничої активності робітничого класу, основну масу якого становили корабели. В 1939 році тут налічувалось понад 40 тис. робітників. Трудящі Миколаєва гаряче підхоплювали творчі починання ударних колективів країни, виступали ініціаторами передових методів праці. Серед зачинателів соціалістичного змагання були суднобудівники - котельник І. Я. Стеценко і електрозварниця Н. Зубаченко. Вони стали прототипами головних героїв одного з кращих творів української радянської драматургії - п'єси І. К. Микитенка «Диктатура». В той час автор працював чеканником в котельному цеху суднобудівного заводу. «Мені,- писав він пізніше,- бракувало живого слова, живого характеру героя-робітника. Героя треба
було вихопити з сьогоднішньої дійсності. Я знайшов його в Миколаєві, в котельному цеху суднобудівного заводу». За право називатися ударними боролися бригади, цехи, цілі підприємства. В лютому цього почесного звання був удостоєний завод «Плуг і молот», колектив якого викликав на змагання Одеський завод ім. Жовтневої революції. В 1929 році {div float:right}{module ИМСУ ИН}{/div}суднобудівники Миколаєва уклали договори на змагання з робітниками Балтійського заводу в Ленінграді, а також з робітниками Харківського і Луганського паровозобудівних і Кіровоградського сільськогосподарського машинобудування заводів за дострокове виконання першої п'ятирічки.
Постійну увагу миколаївським заводам приділяли ЦК ВКП(б) та ЦК КП(б)У. Не раз бували в Миколаєві і безпосередньо знайомились з роботою провідних підприємств міста секретар ЦК КП(б)У С. В. Косіор, голова Раднаркому УРСР В. Я. Чубар.
В роки другої п'ятирічки тисячі робітників Миколаєва активно включилися у рух за оволодіння новою технікою і технічне переозброєння народного господарства. Особливих успіхів у змаганні на честь XVII з'їзду ВКП(б) та XII з'їзду КП(б)У досяг колектив заводу ім. 61 комунара. Достроково, 29 грудня 1933 року, він виконав річний план випуску продукції, за що завод було занесено на Дошку пошани ім. XII з'їзду КП(б)У та XVII з'їзду ВКП(б), міської газети «Шлях індустріалізації», обласної - «Чорноморська комуна»2, республіканської «Комуніст» та газети «Правда».
Комуністи і комсомольці Миколаєва йшли в авангарді стахановського руху. Так, у мартенівському цеху Чорноморського суднобудівного заводу з 34 комуністів, зайнятих безпосередньо на виробництві, 28 стали стахановцями. В естампажному цеху заводу ім. 61 комунара по-стахановському працювали 80 проц. комуністів. Першими стахановцями на Чорноморському суднобудівному заводі були комуністи М. В. Фаустов, С. І. Глушко; на заводі ім. 61 комунара - Р. В. Щавинський; на заводі «Плуг і молот»- І. П. Корпусов, С. П. Константинов. Вони виконували по 4 і більше денних норм. В жовтні 1935 року на заводі «Плуг і молот» по-стахановському працювали 52, на заводі ім. 61 комунара - 163, на Чорноморському суднобудівному в листопаді цього ж року - 611 робітників. Серед комсомольців міста на початку 1936 року налічувалось 1058 стахановців. До річниці стахановського руху тільки у суднобудівній промисловості кількість його учасників досягла 9 тис. Рух стахановців сприяв підвищенню продуктивності праці, успішному виконанню намічених завдань.
Трудові досягнення миколаївських суднобудівників гідно оцінив Радянський уряд. В березні 1939 року за успішне виконання народногосподарських завдань 76 кращих суднобудівників міста нагороджені орденами і медалями СРСР, у т. ч 9 чоловік орденом Леніна а 23 робітникам вручено орден Трудового Червоного Прапора.
Водночас з трудовою зросла і політична активність робітничого класу. Кращі виробничники Миколаєва обирались до керівних партійних і державних органів СРСР і УРСР. Так, слюсар механічного цеху заводу «Наваль» М. Н. Загребель- ний, який понад 20 років працював на цьому підприємстві, ще на XIV з'їзді партії був обраний членом ЦКК ВКП(б), кадровий робітник заводу Я. І. Фомін - членом ЦВК СРСР 3-го скликання, а Г. А. Гукайкін - членом ВУЦВКу.
У колективі миколаївських корабелів виросли визначні керівники суднобудівної промисловості СРСР. Багато зробили для розвитку суднобудівного заводу герой громадянської війни чех Е. Ф. Кужело та сормовський суднобудівник, член партії з 1913 року С. О. Степанов, які очолювали це підприємство.
Наркомом, а потім міністром суднобудівної промисловості СРСР був І. С. Носенко, керівниками великих підприємств суднобудування-А. Токарєв, В. Ф. Коврижкін, Г. Д. Каплун.
Великим був вклад трудящих міста у перемогу та зміцнення колгоспного ладу на селі. Зразки самовідданої праці і вмілої організаторської діяльності показували посланці міста - робітники-двадцятип'я- титисячники. Миколаївські суднобудівники стали ініціаторами шефської допомоги працівникам сільського господарства, вони щороку посилали в села ремонтні бригади, допомагали колгоспам технікою, проводили в селах культурно-освітню роботу: створювали школи лікнепу, бібліотеки, читальні тощо.
Підвищився добробут жителів Миколаєва. 1930 року у місті повністю ліквідовано безробіття. Зросла заробітна плата робітників та службовців. За роки довоєнних п'ятирічок в три рази збільшився товарооборот державної і кооперативної торгівлі. Жителів Миколаєва обслуговувало 45 магазинів, 6 павільйонів, понад 100 ларків, 3 ресторани, 6 їдалень. {div float:right}{module ИМСУ ИН}{/div}
Поліпшувалися житлові умови трудящих. Протягом передвоєнних п'ятирічок в місті споруджено 59 багатоквартирних будинків площею в 57 тис. кв. метрів. Прокладено більше 20 км трамвайної колії, в т. ч. лінію, яка сполучала місто з селищем Новий Водопій, 104 км водопроводу і 35 км каналізації. За активною участю комсомольців насаджено два парки - ім. Г. І. Петровського та ім. 61 комунара, а також кілька скверів.
В 13 раз проти 1913 року зросли у 1937 році витрати на потреби охорони здоров'я. Відкрилися водноспортивні станції, будинки відпочинку профспілок й дитячі здравниці. Доброю базою для розвитку масового спорту стали яхт-клуб і будинок фізичної культури.
Напередодні війни в місті працювало 38 загальноосвітніх шкіл, в яких навчалося близько 24 тис. учнів. Уже в 1932 році всі діти були охоплені семирічним навчанням. Дошкільнят обслуговували 54 дитячі садки і 10 ясел. У вересні 1938 року в місті відкрито чудовий палац піонерів і школярів. 9 спеціальних середніх навчальних закладів та два інститути - кораблебудівний і педагогічний, готували кадри для народного господарства, освіти, культури. Кваліфікованих робітників готували школи ФЗУ.
У Миколаєві було 16 клубів, будинків культури, парк культури і відпочинку, будинок народної творчості, 3 кінотеатри і 3 театри. Ще 1927 року на базі гурт ка «Червоний галстук» Центрального клубу піонерів виник професіональний театр юного глядача (ТЮГ). З 1932 року почав свою історію робітничо-колгоспний театр, а через два роки російський драматичний, основою якого став Луганський пересувний театр «Шахтарка Донбасу», що до цього часто гастролював у Миколаєві.
Гордістю миколаївських суднобудівників був створений у 1925 році під керівництвом Г. Ф. Манілова оркестр народних інструментів. За високу майстерність виконання популярних творів музичної класики у 1931 році йому присвоєно звання «Першого Всеукраїнського оркестру робітциків-металістів» (ВУОРМ). У 1925 році
українська хорова капела суднобудівного заводу разом із самодіяльним симфонічним оркестром поставила оперу М. М. Аркаса «Катерина». Частими гостями миколаївських глядачів були колективи провідних театрів країни - Малого театру СРСР, театру ім. М. К. Заньковецької тощо.
Значно розширились колекції музеїв міста. Новими експонатами розкопок з Ольвії поповнився історико-археологічний музей. Художній музей експонував полотна В. Верещагіна, І. Айвазовського, М. Авілова, Р. Судковського. 1921 року в місті створено музей революції, який проіснував до Великої Вітчизняної війни, 1922 - акваріум-зоосад, один з перших на Україні. Читачів обслуговували обласна, три міські, дитяча, 39 профспілкових і шкільних бібліотек з книжковим фондом в 769 тис. томів.
Багатогранне життя трудящих Миколаєва широко висвітлювала на своїх сторінках газета «Красньш Николаев». «Красный Николаев»,- писав про неї ще Б травні 1924 року М. О. Скрипник,- стала твердо на ноги, завоювала собі своїх робітничих кореспондентів і свою робітничу аудиторію»2. З 26 квітня 1930 року газета видавалася українською мовою, а з 7 вересня цього ж року - під назвою «Шлях індустріалізації». З утворенням у вересні 1937 року Миколаївської області газета стала обласною і була перейменована на «Більшовицький шлях». З січня наступного року в Миколаєві виходила російською мовою газета «Южная правда».
У травні 1929 року на Чорноморському заводі виникло заводське літературне об'єднання «Шкив» (пізніше «Стапель»). Одним з організаторів його був відомий поет-лірик і пісняр М. С. Лисянський. В 20-30-і роки в Миколаєві розпочинали творчий шлях також письменники С. А. Крижанівський, Д. П. Надєїн, П. С. Ходченко, народний художник СРСР М. М. Божій, композитор К. Я. Домінчен.
Яскравою демонстрацією відданості справі партії і глибокого довір'я до неї з боку трудящих стали перші вибори до Верховних Рад СРСР та УРСР. Депутатами миколаївці обрали: до Верховної Ради СРСР - знатного
робітника-суднобудівника М. В. Фаустова, а до Верховної Ради УРСР - інженера-суднобудівника Г. А. Михайлова.
Зростала і зміцнювалась більшовицька організація міста. 1930 року в її рядах було 4610 членів і кандидатів у члени ВКП(б), а в січні 1940-6572 чоловіка. Бойовими помічниками більшовиків були комсомольці, яких налічувалося в місті понад 10 тис. чоловік. {div float:right}{module ИМСУ ИН}{/div}
На широкий актив у своїй діяльності спиралася міська Рада депутатів трудящих. На виборах 1939 року до її складу було обрано 319 депутатів.
Партійні організації проводили велику роботу щодо інтернаціонального виховання жителів міста. Інтернаціональний клуб в порту підтримував зв'язок з моряками багатьох країн. Міська організація МОДРу організовувала допомогу політв'язням капіталістичних держав. В серпні 1930 року гостями миколаївців були 34 делегати V конгресу Профінтерну із зарубіжних країн. Трудящих міста на цьому конгресі представляв ударник суднобудівного заводу Г. Г. Федоров. Підтримуючи героїчну боротьбу іспанського народу проти фашистських заколотників, трудящі Миколаєва за прикладом робітниць Трьохгорної мануфактури ім. Дзержинського в Москві зібрали у фонд допомоги іспанським патріотам-республіканцям 280 тис. крб. і дали притулок десяткам їх дітей. У вересні 1936 року колектив заводу ім. 61 комунара звернувся до всіх трудящих Миколаївщини із закликом відрахувати половину денного заробітку у фонд допомоги республіканській Іспанії. Кращі
представники робітничого класу міста героїчно билися з фашистами на іспанській землі у складі інтернаціональних бригад. Одному з них, колишньому суднобудівнику М. П. Єгипко в лютому 1939 року присвоєно звання Героя Радянського Союзу, У легендарному рейсі теплоходу «Комсомол» в Іспанію брав участь нинішній лікар «швидкої допомоги» Миколаєва М. І. Павленко-Михайлов.
Велику увагу приділяли громадські організації міста оборонно-спортивній роботі, вихованню трудящих в дусі радянського патріотизму. Готуючи молодь до призову в Червону Армію, партійні та комсомольські організації практикували походи по місцях бойових операцій часів громадянської війни, проводили зустрічі з її героями, з учасниками подій на Халхин-Голі, в Іспанії тощо. Створені при партійних комітетах воєнні відділи дбали про оволодіння широкими колами населення військовими спеціальностями. Членами організації Тсоавіахіму в місті у 1934 році було 22 330 чоловік.
З перших днів Великої Вітчизняної війни тисячі миколаївців стали на захист завоювань Великого Жовтня. Палка любов до Батьківщини виявилась насамперед у масовому добровільному бажанні вступити до лав Червоної Армії. Будівельник Г. Семиліт у своїй заяві до військового комісаріату писав: «Троє моїх синів в армії, двоє призвані зараз, прийміть і мене. Я разом з своїми синами буду бити ворога». Робітники Чорноморського суднобудівного заводу на своїх зборах заявили: «Всі, як один, станемо в ряди народного ополчення і до останньої краплі крові будемо захищати нашу безмежну країну, наші міста і села».
8600 жителів міста, в т. ч. 2800 жінок, записалося в народне ополчення. Були створені три винищувальні батальйони і кілька груп самооборони.
Під керівництвом міської партійної організації промислові підприємства перебудовували свою роботу на воєнний лад. Суднобудівники встановлювали озброєння на теплоходах, баржах, катерах, будували понтони для переправ, ремонтували військові кораблі. Машинобудівники виготовляли корпуси авіабомб і снарядів, гранати тощо. Підприємства легкої і харчової промисловості налагодили виробництво пляшок із запалювальною сумішшю і вибухівки для гранат. Замість призваних в армію чоловіків на промислові підприємства прийшло працювати понад 1,5 тис. жінок. Розгорнулося змагання за економію металу, електроенергії, збільшення випуску воєнної продукції. Раціоналізатори Чорноморського суднобудівного заводу за перший місяць війни заощадили понад 247 тис. карбованців.
Обласний і міський комітети партії заздалегідь розгорнули роботу щодо створення партійного підпілля. В середині липня з Москви за завданням ЦК ВКП(б) в Миколаїв прибув досвідчений розвідник комуніст В. О. Лягін (Корнєв), якому було доручено сформувати диверсійну групу в складі комуністів О.. В. Соколова, Г. Т. Гавриленка, І. Н. Коваленка, П. П. Луценка, Д. А. Свідерського, О. П. Сидор- чука, М. В. Улезка та інших. Пізніше ця
група стала керівним центром, нав коло якого об'єдналося багато підпільних груп і організацій області.
З кінця липня почалась евакуація устаткування заводів, ТЕЦ, деяких фабрик у глибокий тил країни. Вже на початку жовтня робітники заводів Чорноморського, ім. 61 комунара та «Дормашина» почали виготовляти боєприпаси для Червоної Армії. {div float:right}{module ИМСУ ИН}{/div}
У першій половині серпня важкі бої з переважаючими силами ворога на підступах до Миколаєва вели бійці 9-ї та 18-ї армій. Місто захищали частини 30-ї стрілецької дивізії і винищувальні батальйони, які разом з тим забезпечували переправу частин Червоної Армії через Південний Буг. Південнобузький рубіж від Вознесенська до Дніпровського лиману обороняла Дунайська флотилія. З 11 по 13 серпня її кораблі прикривали переправи через ріки Інгул і Південний Буг. Після того, як частини 9-ї армії переправилися на протилежний берег, Дунайська флотилія з боями прорвалася з Миколаєва до Херсона.
Завдяки енергійній діяльності командира Миколаївської військово-морської бази контр-адмірала І. Д. Кулешова і комісара бази І. Г. Бороденка з Миколаєва в ці дні були виведені недобудовані крейсери «Фрунзе», «Куйбишев», три тральщики і три транспорти, евакуйовані військові частини, зброя і техніка.
16 серпня 1941 року гітлерівські головорізи ввірвались до міста, де господарювали 31 місяць. В перші ж дні окупації на міському кладовищі вони розстріляли понад 4 тис. чоловік. На правому березі Інгулу в робітничому селищі Темводі фашисти створили табір для військовополонених. Тут щодня вмирали від голоду, замерзали в холодних бараках, гинули від фашистських куль тисячі радянських людей. Для залякування мирного населення систематично влаштовувалися прилюдні страти. На каторжні роботи до Німеччини було насильно вигнано понад 5 тис. чоловік. Німецьке командування за всяку ціну намагалося поставити собі на службу суднобудівні заводи. Для цього до міста приїздили фашистські верховоди-рейхсміністр Розенберг і рейхскомісар Еріх Кох. Керуючим суднобудівними підприємствами Миколаєва і Херсона було призначено адмірала фон Бодеккера. Фашисти навіть розробили план відбудови і реконструкції «Південної верфі» - так вони назвали Чорноморський суднобудівний завод. Але за весь час окупації було налагоджено лише випуск чавунних плит, ресор для автомашин та ремонт вагонів.
Підпільні організації очолили боротьбу трудящих Миколаєва проти гітлерівців. Однією з перших розгорнула діяльність група В. О. Лягіна. В листопаді 1941 року спалахнули склади пального, споруджені окупантами в центрі міста на території парку культури та відпочинку ім. Петровського. Згоріло 15 автомашин, 20 бочок бензину, загинуло кілька солдатів. В грудні того ж року було підпалено склад з обмундируванням, розміщений в підвальному приміщенні взуттєвої фабрики на вулиці Радянській. Натхнені перемогою наших військ під Москвою, миколаївські підпільники в січні 1942 року в парку ім. Петровського здійснили ще одну диверсію. Цього разу знищено 20 автомашин, 10 мотоциклів, майже 30 тонн пального і багато запасних частин до автомашин. В березні на військовому аеродромі за Інгульським мостом підпільники знищили 20 літаків, 25 авіамоторів і велику кількість пального. Група В. О. Лягіна також друкувала та розповсюджувала серед жителів міста листівки, сприяла звільненню юнаків і дівчат, яких гітлерівці відправляли до Німеччини.
Крім цієї групи, в Миколаєві у 1941-1942 рр. діяло ще кілька підпільних груп. Серед військовополонених проводила роботу група комуніста П. Я. Защука, який до війни працював завідуючим відділом кадрів Миколаївської облспоживспілки. В грудні 1941 року на Чорноморському суднобудівному заводі організував групу кандидат в члени ВКП(б) В. В. Бондаренко. Патріоти проводили антифашистську агітацію, поширювали інформацію про становище на фронтах Вітчизняної війни. В кінці цього року розгорнула антифашистську діяльність група, яку очолив секретар підпільного бюро Центрального райкому партії Т. М. Морозов (до війни - секретар райкому партії в Ровенській області). 1942 року на суднобудівних заводах виникли підпільні групи конструктора М. Т. Гончарова і майстра І. В. Козодерова. У травні в районі Миколаєва за завданням Генерального штабу висадилась розвідувальна група на чолі з комуністом В. І. Андрєєвим (Палагнюком).
Встановивши зв'язки з місцевими групами, Андрєєв координував їх діяльність. За його завданням юні патріоти Шура Кобер і Вітя Хоменко з великими труднощами у вересні перейшли лінію фронту, доставили в Москву цінні розвідувальні відомості і успішно повернулись назад. {div float:right}{module ИМСУ ИН}{/div}
До підпільної роботи залучалось все більше патріотів, створювались нові підпільні групи, боротьба ставала більш організованою. 30 вересня сформувався «Миколаївський центр» у складі П. Я. Защука, П. А. Комкова, Ф. О. Воробйова, В. І. Соколова, В. В. Бондаренка. З метою конспірації В. О. Лягін, що був ініціатором його створення, до складу «Центру» не увійшов. В листопаді гестапівці, яким вдалося напасти на слід підпільників, заарештували Ф. О. Воробйова, П. Я. Защука, В. І. Соколова. У грудні гітлерівські кати повісили на базарному майдані міста велику групу підпільників, у числі яких були й піонери Шура Кобер та Вітя Хоменко. Поранений В. В. Бондаренко змушений був піти у глибоке підпілля, а П. А. Комков - тимчасово перебратися до Херсона. В лютому 1943 року гітлерівці схопили й керівника підпілля В. О. Лягіна. Радянський розвідник до кінця виконав свій обов'язок комуніста і залишився вірним сином Радянської Батьківщини. 17 липня 1943 року фашисти його розстріляли.
Незважаючи на великі втрати, жорстокий терор гітлерівських окупантів, підпілля продовжувало жити і боротися. З липня 1943 року до «Миколаївського центру» входило близько 50 чоловік, які активно боролися проти німецько- фашистських загарбників. Миколаївські патріоти перешкоджали окупангам використовувати промислові підприємства: виводили з ладу верстати, машини, лабораторії тощо. В результаті саботаяу, організованого підпільною групою М. Т. Гончарова, на Чорноморському суднобудівному заводі було зірвано відбудову стенда для випробування дизелів, а ремонт 60-тонного молота тривав 6 місяців замість 20 днів за нормою, на кілька місяців затягнувся ремонт двох кранів. Багато робітників і службовців не виходили на роботу, коли треба було терміново ремонтувати вагони, баржі, військові катери. Патріоти виводили з ладу важливі об'єкти. Інженер Д. Костін та механік С. Бодаш не дали можливості гітлерівцям
підняти і здати до експлуатації плавучий док. Ще в листопаді 1941 року вони затопили цю величезну споруду в Бузькому лимані. Влітку 1942 року на румунському пароплаві, що ремонтувався в Миколаєві, було висаджено в повітря котел, за що окупанти заарештували 30 робітників. В кінці 1943 року гітлерівці почали демонтувати устаткування промислових підприємств, намагаючись знищити ті об'єкти, які не могли вивезти. Та патріоти зірвали виконання цього злочинного задуму.
За героїзм і мужність, виявлені в боротьбі проти німецько-фашистських окупантів, багато учасників підпілля відзначені високими урядовими нагородами. Іменами мужніх патріотів, які віддали своє життя-за свободу і щастя радянського народу, названо вулиці, школи, сквери, кращі піонерські дружини міста. Молодь республіки на зібрані кошти збудувала в Піонерському сквері міста пам'ятник юним героям Шурі Коберу і Віті Хоменку.
В ніч на 26 березня 1944 року, коли війська 3-го Українського фронту під командуванням генерала армії Р. Я. Малиновського підійшли до Миколаєва, в порту висадився десант, який своїми діями в тилу мав завдання не допустити руйнування порту і прискорити визволення міста.
У складі десанту, очолюваного старшим лейтенантом уродженцем Харківщини К. Ф. Ольшанським, були воїни різних національностей - росіяни М. В. Коновалов і П. П. Артемов, українці В. І. Киненко і Г. І. Ковтун, білорус О. С. Лютий, татарин А. Д. Абдулмеджидов, азербайджанець А. А. Мамедов, киргиз А. М. Хайрутдинов, адигеєць Абубачір Чуц та інші. Десантники, яких провів рибалка з Жовтневого А. І. Андрєєв, зняли ворожу варту і зайняли оборону в районі нового елеватора. Вранці фашисти виявили десант. Три батальйони піхоти кинулись на штурм позицій радянських воїнів. Розгорівся запеклий бій, який тривав дві доби. 18 атак відбили ольшанці. На полі бою гітлерівці залишили понад 700 чоловік вбитими і пораненими. Радянські бійці утримували маленький плацдарм аж до підходу частин 28-ї армії. З 68 десантників залишились живими лише 12. Батьківщина високо оцінила подвиг мужніх воїнів. За героїзм і відвагу всім їм у квітні 1945 року присвоєно звання Героя Радянського Союзу. А через 20 років цього високого звання посмертно удостоївся і провідник загону А. І. Андрєєв. Одна з вулиць
міста названа ім'ям старшого лейтенанта К. Ф. Ольшанського, інша - імені 68 десантників.
При визволенні Миколаєва відзначились війська 5-ї ударної армії генерал- полковника В. Д. Цвєтаєва, 28-ї армії генерал-лейтенанта О. О. Гречкіна, 6-ї армії генерал-лейтенанта І. Т. ІПлеміна, 2-го гвардійського мехкорпусу генерал-лейтенанта танкових військ К. В. Свиридова, 17-ї повітряної армії, якою командував В. О. Судець (нині маршал авіації). 11 з'єднанням і {div float:right}{module ИМСУ ИН}{/div}частинам присвоєне почесне найменування «Миколаївських», у т. ч.: 2-му гвардійському мехкорпусу, 86-й гвардійській стрілецькій дивізії під командуванням полковника В. П. Соколовського, 108-й гвардійській стрілецькій дивізії полковника С. І. Дунаєва та іншим частинам і з'єднанням. 20 артилерійськими залпами салютувала Москва доблесним визволителям Миколаєва.
Зразки високої відваги в жорстоких боях за місто виявили сотні воїнів Червоної Армії. Син казахського народу, гвардії сержант комуніст Джукумбалієв особисто знищив 3 кулемети ворога, чим забезпечив просування вперед свого підрозділу. Батальйон, яким командував колишній секретар ЦК ЛКСМУ по кадрах гвардії капітан 3. І. Пипенко, одним з перших увірвався на вулиці міста. Командир посмертно нагороджений орденом Вітчизняної війни 1-го ступеня.
Нещадно громили ворога на фронтах Вітчизняної війни тисячі уродженців Миколаєва. 25 з них присвоєно високе звання Героя Радянського Союзу. В їх числі - І. Л. Карабут, виходець із сім'ї потомствених корабелів. Героїчно воював у районі Новоросійська М. П. Кирилов. В одному з боїв за оволодіння містом взвод морських піхотинців під його командуванням знищив три танки і понад 100 солдатів та офіцерів. М. П. Кирилов брав участь у визволенні Румунії і Болгарії, був тричі поранений. Тепер він працює начальником цеху на одному з підприємств Миколаєва. Ім'я льотчика-винищувача гвардії-майора М. П. Дмитрієва, який збив 15 ворожих літаків, вирізьблене на мармуровій дошці на одній з площ Братіслави. Син суднобудівника льотчик В. О. Гречишников у серпні 1941 року брав участь у нальотах радянської авіації на Берлін. Восени того ж року в бою під Тіхвіном він спрямував палаючий літак на колону ворожих танків, повторивши подвиг Миколи Гастелло. Навічно занесена до списку одного з військових підрозділів уродженка Миколаєва головстаршина Г. К. Петрова, посмертно удостоєна звання Героя Радянського Союзу за подвиг, здійснений при форсуванні Керченської протоки.
На бойовому посту загинула секретар Миколаївського обкому ЛКСМУ Г. Л. Дівіна, посмертно нагороджена орденом Червоного Прапора.
Миколаївець А. Г. Дяченко партизанив у Харківській області, потрапив у полон. В Італії утік з табору в гори - до італійських партизанів, які допомогли йому перебратися на територію Югославії. На початку 1944 року у складі Базо- вишської Червонопрапорної партизанської бригади був сформований Російський батальйон. Командиром його призначили А. Г. Дяченка. Свій бойовий шлях він закінчив 6 травня 1945 року комбригом Першої Російської ударної бригади Народно-визвольної армії Югославії.
Відступаючи під ударами Червоної Армії, окупанти намагалися зрівняти місто з землею. Були зруйновані суднобудівні заводи, електростанція, залізничні колії, 15 причалів морського порту, вокзал, три хлібозаводи, 106 магазинів, 7 шкіл, З театри, музеї, лікарні, готелі і 317 кращих житлових будинків, знищено або вивезено устаткування заводів «Дормашина», чавуноливарного і механічного, м'ясокомбінату, парфюмерної, макаронної фабрик та ін. підприємств. На час визволення в місті налічувалося тільки 65 тис. жителів проти 169 тис. чоловік у 1939 році.
Програмою відродження зруйнованого ворогом господарства стала постанова Раднаркому СРСР і ЦК ВКП(б) від 21 серпня 1943 року «Про невідкладні заходи по відбудові господарства в районах, визволених від німецької окупації».
21 квітня 1944 року Державний Комітет Оборони прийняв рішення «Про першочергові заходи по відновленню миколаївських суднобудівних заводів», 17 червня - про відбудову енергокомбінату. Тільки на виконання першочергових відбудовчих
робіт по відновленню суднобудівних заводів було асигновано 25 млн. карбованців. Для їх відбудови та експлуатації, крім робітників, інженерно-технічних працівників та службовців цих підприємств, Державний Комітет
Оборони дозволив провести у другому кварталі 1944 року мобілізацію 8 тис. чоловік. Вже до 21 листопада Чорноморський суднобудівний завод був відновлений на 50 проц. Робітники зуміли також одночасно організувати виготовлення дефіцитних автозапчастин, що дало можливість 3-му Українському фронтові відремонтувати понад 500 автомобілів і тим самим збільшити підвіз боєприпасів та продовольства діючим частинам Червоної Армії. {div float:right}{module ИМСУ ИН}{/div}
Партійні організації розгорнули серед трудящих широку політичну роботу. 16 травня 1944 року відбулися збори партійного активу міста, які обговорили питання «Завдання Миколаївської міської партійної організації по відновленню промисловості і комунального господарства». В травні 1944 року діяли міськком, З райкоми партії та 40 первинних організацій, які об'єднували понад 750 комуністів. За комуністами закріплювалися вирішальні ділянки виробництва. Головна увага зосереджувалась на відродженні підприємств, життєво важливих для населення і Червоної Армії. За перші півтора місяця після визволення були відбудовані і стали давати продукцію хлібозавод № 2, 6 пекарень, млин, олійний завод, 7 водопровідних колодязів. Для надання населенню медичної допомоги були відкриті поліклініки, лікарня на 300 ліжок, 5 аптек.
Миколаївська міськрада дбала насамперед про відбудову житлових будинків і комунального господарства, шкіл, лікарень і дошкільних дитячих закладів. У 1944 році виконком Ради організував два декадники по впорядкуванню міста, в яких щоденно брали участь близько 20 тис. жителів Миколаєва.
На підприємствах міста працювало 287 комсомольсько-молодіжних бригад, більшість яких успішно справлялася з виробничими планами. На 145-350 проц. виконували місячні завдання фронтові комсомольсько-молодіжні бригади суднобудівників А. А. Пінчука, Д. А. Рачковського, Г. І. Галайди. Службовці енерго- комбінату після робочого дня йшли в котельний цех. В позаурочний час робітники, службовці, а також домогосподарки міста відпрацювали 1944 року 130 тис. людино- днів. Понад 5 тис. чоловік взяло участь у відбудові залізничної станції Миколаїв. Своїми руками трудящі спорудили аеродром та пішохідний міст через ріку Інгул. Суднобудівники приступили до ремонту кораблів і виробництва запчастин до сільськогосподарських машин. На енергокомбінаті завершено було відбудовно-монтажні роботи турбогенератора потужністю в 3 тис. квт. На початку 1945 року став до ладу судноремонтний завод. В результаті героїчних зусиль робітників, інженерно-технічних працівників і службовців було відбудовано залізничний транспорт, морський порт, річкову пристань, почали давати продукцію макаронна, кондитерська, трикотажна, швейна, парфюмерна фабрики, миловарний і скляний заводи та більшість промартілей.
Одночасно піднімалося з руїн міське господарство. Тільки робітники та службовці торгового порту в позаробочий час відпрацювали понад 4 тис. годин. До 1945 року було капітально відремонтовано 53 тис. кв. метрів житла. Розширювалась торгівля продовольчими і промисловими товарами. В лікарнях міста налічувалось вже до 600 ліжок. В 1944-1945 навчальному році розпочалися заняття в 23 загальноосвітніх школах, 6 ремісничих училищах, 7 вечірніх школах, 4 технікумах, фельдшерсько-акушерській школі, педучилищі, педагогічному інституті. В червні
1944 року Радянський уряд виділив необхідні кошти на відбудову кораблебудівного інституту та суднобудівного технікуму. У вищих і середніх спеціальних навчальних закладах уже першого року після визволення міста навчалось 2640 студентів.
Відновлювали роботу культурно-освітні заклади. В 1944 році почали працювати два кінотеатри, шість клубів, 12 бібліотек з книжковим фондом 300 тис. книг, місцеве радіомовлення. При клубах було створено 15 гуртків художньої самодіяльності і два струнних оркестри. Почала виступати з концертами хорова капела Чорноморського суднобудівного заводу і оркестр народних інструментів заводу ім. 61 комунара під керівництвом видатного диригента Г. Ф. Манілова. Відкрилися історико-археологічний, природознавчий і художній музеї, будинок народної творчості, виставка образотворчого мистецтва, частину матеріалів і експонатів яких зберегли від окупантів жителі Миколаєва.
З вересня 1944 року почав роботу театр російської драми. Тут були поставлені п'єси «Російські люди» К. М. Симонова, «Безприданниця» О. М.
Островського, «Платон Кречет» О. Є. Корнійчука, «Діти сонця» М. Горького та ін. 12 вересня 1944 року відкрито обласний театр юного глядача. Тоді ж створено пересувний український театр, який виступав із спектаклями та концертами в сільських районах області. При Державній філармонії діяли хорова капела, симфонічний і джаз-оркестри, балетний ансамбль. Для дітей у місті відкрився ляльковий театр. {div float:right}{module ИМСУ ИН}{/div}
Відновлюючи зруйноване німецько-фашистськими загарбниками господарство, культурні заклади, миколаївці подавали велику допомогу Червоній Армії. Колективи підприємств і організацій брали шефство над військовими частинами і госпіталями. Трудящі міста зібрали у 1944 році 700 тис. крб. на подання допомоги сім'ям військовослужбовців і одностайно підписались на 3-ю Державну воєнну позику на суму 14 млн. крб. Молодь збирала кошти на ескадрилью бойових літаків «Допризовник Миколаївщини».
Після закінчення Вітчизняної війни Комуністична партія мобілізувала трудящих на виконання четвертого п'ятирічного плану відбудови й дальшого розвитку народного господарства. Під керівництвом комуністів на підприємствах широко розгорталось соціалістичне змагання. В 1947-1948 рр. воно охоплювало 90 проц. робітників та інженерно-технічних працівників. У ході змагання виросли тисячі передовиків виробництва. Ширився рух раціоналізаторів та винахідників. Так, на суднобудівному заводі інженер Л. М. Битюков і робітник Н. С. Дзюба, впровадивши швидкісні методи різання металу, збільшили в два рази продуктивність праці верстатників. У 1949 році на підприємствах було внесено понад 5 тис. раціоналізаторських пропозицій, що дало економію на суму в 11795 тис. карбованців.
Промислові підприємства відбудовувались на новій, більш високій технічній основі. На кінець 1948 року промислове виробництво на підприємствах міста доcягло довоєнного рівня. Цих успіхів трудящі добились завдяки великій допомозі з боку Центрального Комітету, Радянського уряду, усіх братніх республік. Так, серед 30 тис. робітників, що брали участь у відродженні миколаївських суднобудівних заводів, були українці і росіяни, білоруси і молдавани, узбеки, киргизи і робітники інших національностей і народностей СРСР. За рішенням ЦК ЛКСМУ в Миколаїв прибувала молодь з Вінницької, Кам'янець-Подільської, Херсонської та Кіровоградської областей. В свою чергу сотні миколаївців працювали на відбудові Дніпрогесу ім. Леніна і шахт Донбасу, на спорудженні Теребле-Ріцької ГЕС Закарпатської області, на великих будовах на Волзі, Дніпрі та Амудар'ї. Так спільними зусиллями народи Радянського Союзу заліковували рани війни.
В 1949 році більшість промислових об'єктів міста перевищила довоєнний рівень випуску валової продукції. Того ж року Чорноморський суднобудівний завод
3 нагоди 50-річчя свого заснування за великі заслуги перед Батьківщиною був нагороджений найвищою урядовою нагородою - орденом Леніна. Успішно виконавши четвертий п'ятирічний план, промислові підприємства в останній рік п'ятирічки дали продукції на 54 проц. більше, ніж в 1940 році. Наступний п'ятирічний план (1951-1955 рр.) вони виконали за 4 роки і 4 місяці. Понад 2/3 всього приросту продукції було одержано за рахунок підвищення продуктивності праці.
Велика увага приділялася прискоренню технічного прогресу, поліпшенню якісних показників роботи підприємств, освоєнню нових видів продукції. Зокрема, на суднобудівному заводі після липневого (1955 року) Пленуму ЦК КПРС були впроваджені потокові лінії на дільницях попереднього складання, створені спеціалізовані потокові бригади, механізовані трудомісткі процеси на згинанні труб, шпангоутів, листів. Завод «Дормашина» перейшов на швидкісну обробку металів, автоматичне зварювання, потокове складання скреперів і лебідок. Підприємство спеціалізувалося на виробництві машин для будівництва шляхів з міцним покриттям, випускало асфальтоукладачі, самохідні панелевози. Самохідний скрепер цього підприємства експонувався на Всесвітній виставці 1958 року в Брюсселі
1 був удостоєний Великої золотої медалі. На трикотажному комбінаті встановлено
2 конвейєрні лінії і транспортер для подачі готової продукції. На парфюмерно-скляному комбінаті пущено 6 високопродуктивних механічних ліній. Колектив шкіряновзуттєвого комбінату першим на Україні почав
застосовувати нетритовий клей, що дало змогу підвищити міцність взуття. Підприємства міста широко застосували штучні алмази для відточення різальних інструментів. {div float:right}{module ИМСУ ИН}{/div}
Восени 1958 року трудящі Миколаєва активно включилися в рух за комуністичне ставлення до праці. Почали змагатися 45 підприємств, 250 окремих цехів, понад
4 тис. бригад. Першими звання колективів комуністичної праці удостоєні бригади комуністів І. С. Уса і П. С. Степанова з Чорноморського суднобудівного заводу, Г. Г. Животовського - з заводу ім. 61 комунара, А. О. Батрака - з заводу «Дормашина» та інші. 330 новаторів виробництва і спеціалістів, наслідуючи приклад Валентини Гаганової, очолили відстаючі бригади та дільниці, щоб вивести їх у передові.
Після травневого (1958 р.) Пленуму ЦК КПРС, який прийняв рішення про прискорення розвитку хімічної промисловості, суднобудівники освоїли багато виробів з пластмас для обладнання суднових приміщень. Це дало змогу замінити в суднобудуванні велику кількість дорогих імпортних ізоляційних матеріалів
синтетичними. Трикотажний комбінат збільшив обсяг продукції із застосуванням синтетичних та штучних волокон. На заводі гідроапаратури впроваджувалися у виробництво пластмаси та капролактан. Шкіряновзуттєвий комбінат більше 80 проц. взуття виготовляв із застосуванням штучних матеріалів, що дало можливість заощадити за рік 26 тис. натуральних шкір великої рогатої худоби.
Мобілізовуючи трудящих на успішне виконання семирічного плану, партійні, комсомольські і профспілкові організації міста дбали про піднесення їх трудової активності. 1962 року рухом за комуністичну працю було охоплено 60 тис. чоловік. З них понад 10 тис. завоювали почесне звання ударників і членів бригад комуністичної праці. Протягом 28 кварталів семирічки колектив Чорноморського суднобудівного заводу 23 рази виходив переможцем у всесоюзному і республіканському соціалістичному змаганні. 1964 року йому присвоєне звання колективу комуністичної праці. Миколаївські суднобудівники поповнили у ці роки вітчизняний флот унікальними китобійними базами «Радянська Україна» і «Советская Россия», великою серією китобійних суден, суховантажними суднами «Физик Вавилов», «Фредерик Жолио-Кюри», траулерами «Маяковский», «Черньїшевский», «Станюкович», «Агат», турбоходом «Ленинский пионер», теплоходами «Полтава», «Николаев», «Сибирь», рефрижераторами «Йван Айвазовский», «Василий Верещагин» тощо.
За роки семирічки стали до ладу заводи шиноремонтний, гідроапаратури та цегельний, домобудівний комбінат, полігони збірного залізобетону, хлібозавод, розширено багато діючих підприємств. Значно зріс обсяг виробництва на підприємствах машинобудування, будівельних матеріалів, легкої, харчової промисловості. Високомеханізованим, оснащеним першокласною технікою став після реконструкції морський торговий порт.
Колективи заводів і фабрик, транспорту і будов успішно виконали зобов'язання, взяті в соціалістичному змаганні на честь 50-річчя Радянської влади і 100-річчя з дня народження В. І. Леніна. До Ленінського ювілею промислові підприємства досягли рівня продуктивності праці, запланованого на кінець наступної п'ятирічки. Завдання восьмої п'ятирічки за обсягом виробництва підприємства Миколаєва завершили у жовтні 1970 року, а річний план ювілейного 1970 року за обсягом реалізації промислової продукції - 23 грудня того ж року. За п'ятирічку вироблено надпланової продукції на 114 млн. крб. На 40 проц. зросла продуктивність праці. У 1970 році на підприємствах та будовах працювало близько З тис. бригад і 45 тис. ударників комуністичної праці. Понад 4 тис. суднобудівників Чорноморського заводу до 7 листопада 1970 року завершили виконання п'ятирічних завдань і почали працювати в рахунок 1971-1975 рр. 25 грудня того ж року споруджено вперше в світовій практиці унікальне науково-дослідне судно «Академик Сергей Королев», оснащене апаратурою для управління штучними супутниками Землі та космічними апаратами. До 7 листопада 1970 року виконав п'ятирічний план колектив суднобудівного заводу ім. 61 комунара.
Пліч-о-пліч із суднобудівниками в числі кращих колективів йшли робітники заводів «Дормашина» ім. 50-річчя Жовтня, гідроапаратури, швейно-виробничого об'єднання ім. С. М. Кірова, трикотажного виробничого
об'єднання та ін. Дбаючи про прискорення технічного прогресу, понад 10,5 тис. раціоналізаторів і винахідників промислових підприємств протягом 1970 року впровадили понад 9 тис. пропозицій і винаходів з економічним ефек{div float:right}{module ИМСУ ИН}{/div}
том на суму близько 7 млн. крб. Заслужений раціоналізатор Чорноморського суднобудівного заводу Б. П. Кузовков, наприклад, зекономив більше 75 тис. крб. Бригада раціоналізаторів заводу ім. 61 комунара у складі О. О. Веретеннікової, І. С. Кассайрова та О. О. Зайцева застосувала на одній з дільниць автоматичне управління, що дало значну економію коштів. На провідних підприємствах міста створені лабораторії НОП, працюють понад 500 творчих бригад, до складу яких входять інженерно-технічні працівники та передові робітники.
Колективи підприємств успішно борються й за поліпшення
якості продукції. Зокрема, на Чорноморському суднобудівному заводі 46 бригадам і 259 робітникам вручено клеймо відмінної якості та надано право здавати продукцію, минаючи відділ технічного контролю. Такі ж бригади є на заводах ім. 61 комунара, «Дормашина», підйомно-транспортного устаткування.
Готуючись до XXIV з'їзду КПРС та XXIV з'їзду КП України, передові колективи підприємств і будов міста взяли зобов'язання виконати план дев'ятої п'ятирічки за 4 роки. «Ми вирішили,- писали вони у зверненні до всіх робітників Миколаєва,- боротися за виконання дев'ятої п'ятирічки за чотири роки шляхом підвищення продуктивності праці, освоєння суміжних професій, впровадження наукової організації праці, передового досвіду, раціоналізаторських пропозицій, вдосконалення технологічних процесів, більш ефективного використання устаткування, економії сировини і матеріалів».
Цю ініціативу гаряче схвалили всі трудящі міста. Розгорнулося змагання за внесення кожним робітником і колективом особистого вкладу у Миколаївський фонд п'ятирічки.
В усі кінці Радянського Союзу, а також у 30 зарубіжних країн йдуть промислові вироби з Миколаєва. Для Бірми, Куби, АРЄ, Афганістану виконували замовлення суднобудівні, «Дормашина», ремонтно-механічний та інструментальний заводи. Металоконструкції, виготовлені в Миколаєві, застосовувались на будівництві бетонного заводу в Польщі і нафтопереробного в Індії.
Суховантажне судно «Партизанская слава», створене руками миколаївців, експонувалося на Всесвітній виставці в Монреалі. Траулери Чорноморського заводу успішно конкурують на міжнародному ринку з кращими зразками світового суднобудування. На виставках у Познані, Брюсселі, Пхеньяні, Монреалі високу оцінку здобула продукція миколаївських парфюмерів.
В усіх галузях народного господарства і культури зайнято більше 34 тис. спеціалістів, понад 100 тис. робітників. Безперервно підвищується їх виробнича кваліфікація, зростає технічний і культурний рівень. Близько 60 проц. робітників мають повну і неповну середню освіту. У великій пошані серед трудящих міста професія суднобудівника. На суднобудівних підприємствах трудяться цілі робітничі династії. Багато поколінь Максименків, Скрипникових, Кирюхіних, Майберових, М'ясоєдових, Новицьких, Подобєдових, Благодатних, Колодяжних були добре відомі ще серед корабелів старої Росії.
Ось уже близько 100 років будують кораблі на заводі ім. 61 комунара Грабови. Родоначальник династії - Костянтин Наумович. 36 років працював він ковалем в Адміралтействі, зажив доброї слави як чудовий майстер. Таємниці корабельного мистецтва він передав своєму синові Якову, який став слюсарем-складальником, а потім котельником. Третє покоління Грабових - Дмитро і Павло Яковичі - стали монтажниками. В роки Великої Вітчизняної війни Дмитро Грабов зі зброєю в руках захищав Батьківщину. Воював також і його молодший брат Павло. Після війни брати повернулися на свій рідний завод. Відтоді не було корабля, в який би не вклали вони своєї праці.
Трудові успіхи миколаївців високо оцінені Комуністичною партією і Радянським урядом. У 1944-1970 рр. тільки в суднобудівній промисловості міста за доблесну працю від значені орденами і медалями 3756 чоловік. Високого звання Героя Соціалістичної Праці були удостоєні директор Чорноморського суднобудівного заводу А. Б. Ганькевич, бригадир
судноскладальників П. М. Щербаков, старший кранівник Миколаївського морського порту В. І. Баришевський та інші. Орденом Леніна нагороджений у 1963 році завод ім. 61 комунара. За великі успіхи в розвитку вітчизняного суднобудування колективу Чорноморського суднобудівного заводу в березні 1971 року вручоно орден Жовтневої Революції. {div float:right}{module ИМСУ ИН}{/div}
На честь 50-річчя Великої Жовтневої соціалістичної революції 30 колективів підприємств та організацій нагороджені обласними, міськими і районними пам'ятними прапорами, а колектив Чорноморського суднобудівного заводу - пам'ятним Червоним прапором ЦК КПРС, Президії Верховної Ради СРСР, Ради Міністрів СРСР та ВЦРПС. Суднобудівний завод ім. 61 комунара нагороджено пам'ятним Червоним прапором ЦК КП України, Президії Верховної Ради Української РСР, Ради Міністрів УРСР та Укрпрофради. Орденів і медалей удостоєні 462 активні учасники Великої Жовтневої соціалістичної революції та громадянської війни. Ленінської ювілейної медалі удостоєно 20 743 трудящих міста. Високою оцінкою самовідданої праці миколаївців є нагородження міста 31 грудня 1970 року орденом Трудового Червоного Прапора, який 24 вересня 1971 року в урочистій обстановці вручив заступник Голови Ради Міністрів СРСР, голова Держбуду СРСР І. Т. Новиков.
Кровною справою трудящих міста стала допомога колгоспам і радгоспам області у піднесенні сільського господарства. Тільки на Чорноморському суднобудівному заводі протягом 1954-1966 рр. для сільського господарства виконано замовлень на 50 млн. крб., 1970 року 21 промислове підприємство, у т. ч. суднобудівні, «Дормашина», підйомно-транспортного устаткування, ремонтно-механічний та ін.
заводи шефствували над 95 колгоспами. За рік вони здали в експлуатацію 16 кормоцехів для великої рогатої худоби і свиней, пташник, консервний цех, зрошувальну систему на площі 1554 га, теплиці загальною площею 17,9 га. Ця допомога - значний вклад робітничого класу міста у зміцнення економіки колгоспів області.
Із зростанням промисловості розвивається комунальне господарство міста. 1953 року його житловий фонд на 120 тис. кв. метрів перевершив довоєнний, а на початку 1971 року становив понад 3,6 млн. кв. метрів. Масиви багатоповерхових будинків виросли в районах Сухого Фонтана, нового ринку, на вулиці Радянській, проспектах Жовтневому, ім. Леніна, Миру, в Лісках. Тисячі сімей робітників і службовців щороку справляють новосілля.
За останні 10-15 років в місті з'явилося багато чудових монументальних споруд - будинки культури ім. 40-річчя Жовтня, залізничників, будівельників, портовиків, нові корпуси кораблебудівного та педагогічного інститутів, кінотеатр «Родина», готель «Україна», спортивний комплекс Чорноморського суднобудівного заводу тощо. Через широкий Південний Буг зведено розвідний міст оригінальної конструкції - один з найкрасивіших на Україні. За участь в розробленні і впровадженні безкесонних фундаментів глибокого закладання начальнику будівництва Л. Г. Карелі присуджена Ленінська премія.
До 1970 року в місті заасфальтовано 116 км вулиць, впорядковані головні транспортні магістралі: ім. Чигрина, ім. генерала Карпенка, Велика Морська, Дзержинського. На повний хід йде забудова проспектів Леніна і Миру, вулиць Радянської, Лягіна і Космонавтів, Київського шосе тощо. За післявоєнні роки в Миколаєві збудовано автобусний і залізничний вокзали. Зелена зона в межах міста займає 1870 га, розбито 35 скверів, парків і бульварів загальною площею 294,8 га. При злитті рік Інгулу і Південного Бугу у 1945 році закладено парк Перемоги. За роки восьмої п'ятирічки на комунальне господарство витрачено 44 млн. крб.
Спорудження першої та другої черги Інгулецького водопроводу на базі їнгу- лецької зрошувальної системи дало можливість створити Жовтневе водосховище і розв'язати гостру для Миколаєва проблему водопостачання. Щоб уникнути затоплення низинних місць від частих злив, побудовано зливальну каналізацію. 1963 року до міста підведено природний газ (до цього 15,8 тис. сімей користувалися скрапленим газом). У 1970 році лінії газопроводів досягай 125 км, газифіковано було ряд підприємств і 62 тис. квартир трудящих.
Для задоволення побутових потреб населення в місті працюють 10 пралень і пунктів приймання білизни, 11 лазень, 53 перукарні. В роки семирічки стали
до ладу фабрики механічного ремонту взуття, хімчистки. Протягом 1966-1969 рр. відкрито 45 підприємств побутового обслуговування, споруджено {div float:right}{module ИМСУ ИН}{/div}будинок побуту. До послуг приїжджих - 6 готелів і будинок колгоспника.
За післявоєнні роки через місто пролягли десятки кілометрів трамвайних та автобусних маршрутів. У 1970 році довжина тролейбусних ліній досягла 33,4 км. 1970 року трамваї і тролейбуси перевезли 90,3 млн. пасажирів.
Важливим показником зростання матеріального добробуту трудящих є розвиток роздрібної торгівлі. Роздрібний товарообіг збільшився у Миколаєві з 672 крб. на одного жителя у 1966 році до 828 крб. у 1970 році. В 1970 році міська торговельна мережа налічувала 404 підприємства, мережа громадського харчування-338 підприємств. Збудовано центральний колгоспний ринок, центральний універмаг.
Про зростання матеріального рівня населення свідчить і збільшення вкладів у ощадкасах, сума яких становить до 74363 тис. карбованців.
Велика увага приділяється справі охорони здоров'я населення. В обласній, 4 міських, 2 дитячих лікарнях та 5 диспансерах - 1800 ліжок. В лікувальних закладах міста працюють понад 1100 лікарів, в т. ч. 13 заслужених лікарів УРСР. 46 років віддав лікарській діяльності в Миколаївській області П. П. Синько. За великі заслуги в розвитку охорони здоров'я і підготовку медичних працівників його удостоєно орденів Леніна і Трудового Червоного Прапора. Заслужений лікар УРСР А. С. Ляпіс - висококваліфікований спеціаліст-фтизіатр, видатний організатор протитуберкульозної справи - нагороджений значком «Відмінник охорони здоров'я». Головним педіатром обласного відділу охорони здоров'я і завідуючою дитячим відділенням Миколаївської обласної лікарні працює заслужений лікар УРСР Л. І. Дроздо- вич, яка тричі обиралась членом Миколаївського обкому партії, була делегатом XXI з'їзду КП України, нагороджена орденами Леніна і Трудового Червоного Прапора. Авторитетом серед трудящих області користуються також заслужені лікарі УРСР А. І. Покровська, А. Я. Губанова, К. Ф. Тимошевська - делегат XXIV з'їзду КПРС, дільничний лікар Герой Соціалістичної Праці Т. О. Нечипуренко та інші.
В місті 48 загальноосвітніх шкіл і шкіл-інтернатів, в яких навчається 41,7 тис. дітей. З кожним роком густішає мережа дошкільних закладів. За 5 років (1966- 1970) відкрито і розширено 23 дитячих садків та ясел на 7,5 тис. місць. Понад 11 тис. чоловік навчається в середніх спеціальних закладах. На базі фельдшерсько-акушерської школи в 1950 році почало працювати медичне училище. В 1956 році відкрито сільськогосподарський технікум, в 1954 - культосвітнє і в 1959 - музичне училища. В місті є також технікуми радянської торгівлі, кооперативний, будівельний, суднобудівний, залізничний.
Навчають і виховують учнів понад 2 тис. педагогів, серед них 11 заслужених учителів Української РСР: М. Ф. ІІавлик, М. Я. Коврижкіна, завідуюча міськвно Г. О. Гулакова, заступник директора середньої школи О. В. Буряк, директор школи-інтернату М. М. Ващенко, директор середньої школи М. С. Томащук, вчителька О. А. Задоєнз та інші.
Одним з найбільших технічних вузів нашої країни став кораблебудівний інститут ім. адмірала С. О. Макарова, в якому 1958 року навчалось 1700, а в 1970 році - понад 7,5 тис. студентів. На його 30 кафедрах працюють 403 викладачі. Незабаром тут налічуватиметься 40 кафедр.. Інститут має факультети: кораблебудівний, машинобудівний, електрообладнання суден з вечірнім та заочним відділеннями, підвищення кваліфікації керівних працівників і спеціалістів суднобудівної промисловості. а також вечірній філіал у Херсоні. Протягом останнього десятиріччя вчені розробили тут до 500 наукових праць теоретичного і експериментального характеру. Великий вклад в технічний прогрес вітчизняного суднобудування внесли колективи кафедр під керівництвом члена-кореспондента АН УРСР професора В. М. Візника, доктора технічний наук професора Ю. В. Ремеза, лауреата Ленін
ської премії професора Я. X. Сороки, доктора технічних наук професора В. І. Тульчія та інших.
За 50 років інститут випустив близько 9 тис. висококваліфікованих спеціалістів. Понад 100 випускників цього вузу працюють на відповідальних посадах у Міністерстві суднобудівної промисловості, очолюють великі підприємства. Серед них директори заводів Герої Соціалістичної Праці А. Б. Ганькевич, М. Г. Цибань, Є. П. Єгоров, директор Херсонського
суднобудівного заводу лауреат Ленінської премії, Герой Соціалістичної Праці В. Ф. Заботін. П'ять випускників інституту стали лауреатами Ленінської і Державної премій, 14 - докторами наук і професорами, понад 100 - кандидатами наук. {div float:right}{module ИМСУ ИН}{/div}
За заслуги в підготовці інженерних кадрів і досягнення в розвитку наукових досліджень Миколаївський кораблебудівний інститут ім. С. О. Макарова Указом Президії Верховної Ради СРСР від 18 вересня 1970 року відзначено орденом Трудового Червоного Прапора. Високу нагороду Батьківщини до прапора вузу прикріпив 3 листопада 1970 року член Політбюро ЦК КПРС, перший секретар ЦК КП України П. Ю. Шелест.
1970 року в Миколаєві відкрито будівельний факультет Одеського інженерно-будівельного інституту, в 1971 році - культоосвітний факультет Київського інституту культури, які в майбутньому мають стати самостійними вузами. Близько 10 тис. спеціалістів підготував за роки Радянської влади Миколаївський педагогічний інститут ім. В. Г. Бєлінського. На його факультетах - фізико-математичному, мовно- літературному, музично-педагогічному і фізичного виховання - в 1970 році навчалось на очному і заочному відділеннях 2700 студентів. В різних місцях Радянського Союзу працюють випускники цього інституту, серед них член-кореспондент АН УРСР доктор хімічних наук І. А. Шека, професори М. А. Комарницький, О. Чорний, Г. К. Цімерман та інші. За успішну підготовку кадрів і в зв'язку з 50-річчям існування в 1964 році інститут нагороджений Грамотою Президії Верховної Ради УРСР.
Миколаївська обсерваторія - регулярний учасник державної служби часу СРСР і міжнародного бюро часу. Її співробітники вивчають рух штучних супутників Землі.
Значну роботу серед трудящих міста проводять 22 клуби і будинки культури. До 50-річчя Жовтня в центрі міста відкрито палац культури суднобудівників на 1200 місць. Понад 15 тис. учасників художньої самодіяльності об'єднано в 3 тис. гуртків. Близько половини переможців міського фестивалю на початку 1970 року стали лауреатами обласного і республіканського оглядів самодіяльного мистецтва, присвячених 100-річчю з дня народження В. І. Леніна. На республіканських фестивалях, присвячених 50-річчю Радянської влади і 100-річчю з дня народження В. І. Леніна, миколаївські аматори здобули 82 золоті, срібні і бронзові медалі. Золоту медаль і диплом 1-го ступеня присуджено заслуженій хоровій капелі УРСР Чорноморського суднобудівного заводу і хоровій капелі педінституту. Нагороджено золотими медалями ансамблі народного танцю «Веселка» Миколаївського культурно-освітнього училища і обласного будинку народної творчості, бального танцю палацу суднобудівників, заслужений самодіяльний оркестр народних інструментів УРСР заводу ім. 61 [(комунара. Трьом колективам - духовому оркестру ордена Леніна суднобудівного заводу ім. 61 комунара, драматичному колективу будинку
культури будівельників і ансамблю танцю «Калинонька» клубу ім. К. Ф. Ольшан- ського присвоєно звання народних самодіяльних колективів.
Плодотворно працюють місцеві літературні об'єднання при редакції газети «Південна правда», «Вогні новобудов» у Миколаївському будівельному тресті і «Стапель» на Чорноморському суднобудівному заводі. У 1967 році під час республіканського фестивалю самодіяльного мистецтва стапелівці успішно виступили з творчим звітом у Спілці письменників України, а на підприємствах - з літературно-поетичною програмою «Кожним рядком твори добро». їх дебют дістав високу оцінку жюрі - золоту медаль Республіканського фестивалю, велику медаль Всесоюзного фестивалю, дипломи. Члени літоб'єднання взяли активну участь у створенні книги «Земля в цвіту» - про соціалістичні перетворення на Миколаївщині за 50 років Радянської влади.
В багатьох музеях країни, на обласних, республіканських і зарубіжних виставках експонуються роботи миколаївських художників і скульпторів. Так, скульптура О. О. Здиховського «Іван Чигрин» є в експозиції Київського історичного музею. Він же автор пам'ятників адміралу С. О. Макарову, поету-революціонеру О. М. Гмирьову, встановлених в Миколаєві. 1960 року під час декади українського мистецтва та літератури в Москві О. О. Здиховський нагороджений Почесною Грамотою Президії Верховної Ради УРСР. В різних музеях країни зберігаються близько 20 робіт художника А. П. Завгороднього. Дві з них із серії «Миколаївський корабельний край» є в
експозиції виставки українського мистецтва в Чехословаччині. Позитивну оцінку на республіканських і обласних виставках дістали також роботи художника А. А. Коптєва - скульптурні портрети В. І. Леніна, Т. Г. Шевченка, Героя Радянського Союзу С. Н. Вайди. {div float:right}{module ИМСУ ИН}{/div}
Кращі твори радянської і класичної драматургії йдуть на сценах російського драматичного ім. Чкалова та українського музично-драматичного театрів. Особливим успіхом глядачів користуються вистави «Іркутська історія» О. М. Арбузова, «Третя патетична» М. Ф. Погодіна, «Пам'ять серця» О. Є. Корнійчука, «Троє» М. Горького, «Партизанська іскра» місцевих авторів Б. Л. Арова та М. І. Саєнко в постановці Українського музично-драматичного театру. За виставу «Партизанська іскра», що розкриває яскраву сторінку героїчної боротьби підпільників Миколаївщини проти німецько-фашистських окупантів у зв'язку з 50-річчям Ленінського комсомолу колектив театру удостоєний республіканської премії ім. М. Островського.
Радянський уряд високо оцінив роботу колективів миколаївських театрів, присвоївши їх провідним акторам - В. Ф. Високову і А. В. Квасенко звання народних артистів республіки. Звання заслуженого діяча мистецтв Української РСР удостоєний головний режисер російського драматичного театру ім. Чкалова
А. Я. Літко.
Велика роль у пропаганді музичної культури належить обласній філармонії, у складі якої -камерний симфонічний оркестр, струнний квартет, багато солістів-вокалістів, читців та естрадних артистів. 1963 року в місті на громадських засадах створено народну філармонію. Справжнім народним святом для жителів міста став «День мистецтв», який ось уже близько десяти років проводиться на міському стадіоні. Тут виступають видатні артисти кіно, театрів і колективи художньої самодіяльності.
В місті працює 11 постійних кінотеатрів, 6 літніх, 17 кіноустановок у профспілкових і відомчих будинках культури та клубах. Майже всі зимові й літні кінотеатри демонструють широкоекранні кінофільми. В 1963 році від
крито широкоформатний кінотеатр «Родина» на 1006 місць, обладнаний найновішою кінопроекційною апаратурою та установками кондиціону- вання повітря, а в 1971 році - широкоформатний кінотеатр «Юність» на 1200 місць. 1970 року в Миколаєві діяло близько 75 тис. радіоточок і 100 тис. радіоприймачів. У 1959 році стали до ладу Миколаївський телецентр і студія телебачення. 1960 року трудящі мали 5 тис. телевізорів, а 1970 - понад 70 тис. Тепер вони можуть дивитись і кольорові програми.
Понад 1,5 млн. книг налічує у своїх фондах 51 масова бібліотека міста. Близько 20 тис. читачів обслуговує одна з найстаріших масових бібліотек України - державна наукова обласна бібліотека ім. О. М. Гмирьова. Колишньому директору її О. М. Данильченко присвоєно звання заслуженого працівника культури УРСР. Крім масових, в місті діє широка мережа технічних, учбових та відомчих бібліотек. Щороку миколаївці передплачують 25-30 тис. томів творів радянських і зарубіжних письменників. Працівник Миколаївського поштамту Н. О. Пупанова першою серед листонош країни удостоєна звання Героя Соціалістичної Праці.
Широкого розвитку в місті набули фізкультура і спорт. До послуг населення - 5 стадіонів, 8 водних баз, 77 спортивних залів, штучний басейн, багато тирів, спортивних майданчиків, туристських баз тощо. В 1966 році став до ладу стадіон «Суднобудівник» на 25 тис. місць, відкрито юнацьку школу веслування.
Щорічно в Миколаєві проводиться понад 300 спортивних змагань. У березні 1960 року в місті створено дитячу флотилію.
Втілюючи в життя величні накреслення Комуністичної партії, трудівники міста домоглися визначних успіхів у господарському та культурному будівництві. Рік у рік зростають ряди міської партійної організації. 1950 року в 328 первинних організаціях налічувалося більше 7 тис., а 1970 року в 474 первинних партійних організаціях і партійних групах - понад 25 тис. комуністів. 64 проц. членів партії мають вищу і середню освіту.
Велику політичну роботу серед трудящих ведуть 2700 лекторів товариства «Знання». На підприємствах і будовах створено понад 200 шкіл передового досвіду. У загальнозаводських конструкторських бюро, лабораторіях, бюро економічного аналізу, що діють на громадських засадах, беруть участь тисячі інженерів, техніків, передових робітників, працюють відділення
Всесоюзного науково-технічного товариства та товариства винахідників і раціоналізаторів. {div float:right}{module ИМСУ ИН}{/div}
1945 року в місті було 3818 членів ВЛКСМ, в 1970 - 40 308. На підприємствах і в організаціях міста працюють 419 комсомольсько-молодіжних колективів. За активну участь у вихованні молоді на революційних, бойових і трудових традиціях Комуністичної партії і радянського народу міська комсомольська організація в зв'язку з 50-річчям ВЛКСМ нагороджена почесною грамотою ЦК ВЛКСМ, а за досягнуті успіхи в соціалістичному змаганні на честь 50-річчя Радянської влади - пам'ятним прапором ЦК ЛКСМУ.
До складу міської організації Українського товариства охорони пам'ятників історії та культури входять десятки тисяч чоловік. Особливо активно працює секція революційної і бойової слави. Всі урочисті свята трудящі міста відзначають
біля пам'ятника Володимиру Іллічу Леніну, відкритого у 1957 році (скульптор ПІ. Микотадзе). Встановлено багато пам'ятників, присвячених героям громадянської та Великої Вітчизняної воєн, видатним діячам науки і культури, флотоводцям. 1946 року відкрито пам'ятник, а пізніше - меморіал з вічним вогнем морякам- десантникам, Героям Радянського Союзу (скульптор О. М. Ізмалков, архітектор О. К. Марочинський). В 1954 році на міському бульварі споруджено пам'ятник адміралу С. О. Макарову, в сквері ім. Т. Т. Шевченка - Т. Г. Шевченку, біля будинку культури моряків - Ф. Е. Дзержинському (скульптор К. В. Рижок). Під час підготовки до 50-річчя Радянської влади здійснено монументально-декоративне оформлення фасадної стіни заводу ім. 61 комунара, що охоплює історію міста від заснування до наших днів (скульптор Л. В. Крестовський), а на площі Комунарів відбудовано пам'ятник «Безсмертним борцям за владу Рад», на проспекті В, І. Леніна тоді ж встановлено обеліск на честь визволителів Миколаєва від гітлерівських окупантів. У 1968 році відкрито пам'ятник поетові-революціонерові
О. М. Гмирьову.
З ініціативи місцевих партійних організацій створені народні музеї з історії заводу ім. 61 комунара та в торговому порту - моряків-десантників. У палаці культури суднобудівників і в будинку культури будівельників діють кімнати-музеї В. І. Леніна. Широко представлені матеріали з історії громадянської і Великої Вітчизняної воєн, соціалістичного і комуністичного будівництва на Миколаївщині в краєзнавчому музеї, створеному 1950 року на базі історико-археологічного та природничого.
В художньому музеї ім. В. В. Верещагіна зібрано понад 2 тис. картин видатних російських художників XIX-XX ст. і творів радянських авторів. Серед них полотна В. В. Верещагіна, І. К. Айвазовського, І. Ю. Рєпіна, І. І. Левітана,
І. І, Шишкіна, Б. М. Кустодієва, С. В. Герасимова та інших.
Активно впливають на громадське і соціально-культурне життя міста Ради депутатів трудящих - органи справжнього народовладдя. До міської і районних Рад обрано 1050 депутатів, з них 742 робітники, майже п'ята частина депутатів має вищу освіту. Більшість обранців Рад об'єднано в депутатські групи. У Верховній Раді УРСР трудящих Миколаєва представляють директор заводу ім. 61 комунара В. М. Андріанов, передовики-виробничники: Г. 3. Мунтян - бригадир монтажників домобудівельного комбінату тресту «Миколаївжитлобуд» і СорочанМ. А. -бригадир
електрозварників Чорноморського суднобудівного заводу. До Верховної Ради СРСР убрано Героя Соціалістичної Праці П. М. Щербакова - бригадира судноскладальників з Чорноморського суднобудівного заводу. В місті створено квартальні, домові й батьківські шкільні комітети, жіночі ради, крамничні комісії, ради ринків, клубів і бібліотек та ін. На підприємствах, в установах і організаціях діють групи і пости народного контролю.
З кожним роком збільшуються витрати на поліпшення житлових і побутових умов трудящих, розширення мережі торгівлі і громадського харчування, поліпшення соціального забезпечення і медичного обслуговування, удосконалення системи народної освіти. Тільки протягом восьмої п'ятирічки на ці потреби асигновано 104 млн. крб., у 1,5 раза більше, ніж за роки семирічки.
Значне зростання промислового виробництва в місті намічено у новій п'ятирічці. Виступаючи на XXIV з'їзді КП України, перший секретар Миколаївського обкому КП України Я. П. Погребняк зазначав, що сумарна тоннажність суден протягом нової п'ятирічки зросте майже вдвічі. Буде завершено будівництво заводу гідроапаратури, споруджено {div float:right}{module ИМСУ ИН}{/div}м'ясопереробний завод, комбінат хлібобулочних виробів, заводи великопанельного домобудування, верф парусних суден, ТЕЦ № 2.
Ще 630 тис. кв. метрів житлової площі одержать трудящі. Виростуть нові будинки переважно підвищеної етажності. Для поліпшення водопостачання міста намічено продовжити водопровідну мережу на 45 км, довести загальну потужність Верхньо-Інгулецького водопроводу до 200 тис. кубометрів води на добу. До 1975 року буде газифіковано 22 тис. квартир трудящих, побудовано 10 км тролейбусних і 11,6 км трамвайних ліній. В найближчі роки розшириться мережа лікувальних закладів, буде споруджено дитячу стоматологічну лікарню, дві великі спеціалізовані лікарні, новий лікувальний корпус 3-ї міської лікарні. Відчинять двері ще 9 шкіл, розпочнеться будівництво нового комплексу Миколаївського кораблебудівного інституту, музично-драматичного театру тощо.
Під зореносним стягом Радянської влади розквітає місто корабелів. Оточене з трьох боків водою, воно нагадує судно в момент стрімкого спуску зі стапелів. Окрилені рішеннями XXIV з'їзду КПРС та XXIV з'їзду КП України, трудівники цього могутнього корабля крокують шляхом нових звершень в ім'я комунізму.